“Ми святкуємо життя”. День із матір’ю загиблого героя Іванкою Димид

автор: Мирослава Ільтьо
фото автора

“Деякі ангели на іконах зображені зі зброєю, тож якщо є небесне військо, і там так само триває боротьба між добром і злом, мій син і далі тримає стрій на стороні Світла”.

Ці слова мами, яка втратила сина на війні, я записала у серпні минулого року. Зустріла її зраненою матір’ю у футболці з написом “Вогонь запеклих не пече”, вона прийняла мене у своєму домі за широким дубовим столом, застеленим вишитою скатертиною. “Ми святкуємо життя!” – говорила тоді Іванка Димид.

Пригадую, було багато барвистих кольорів цитрусових, гарбузів та ягід. Смачною й кольоровою їжею не затулити чорноту горя, але я тоді зачудувалася, що чорне горе не затулило решти проявів життя, яке триває. Переді мною була жінка, віра й любов якої більші за найстрашнішу біду.

Того дня у серпні Іванка поділилася відчуттями, що їхня сім’я раптово коронована. “Та корона – терновий вінок. І кому, як не Богу, відомо про те, як боляче носити той вінок, – сказала. І додала: – Хай би це була надія для людей, які опиняються у стані горя: хто, як не Господь, знає, що таке страждання, і хто, як не його мама, знає, що таке приймати смерть свого сина“.

Пригадую, Іванка в’язала з фіолетових ниток лялечку для ще не народженої онучки й ділилася сокровенним – як Бог дав їй сили заспівати над труною сина колискову і “Христос Воскрес”, щоб усі зрозуміли важливе послання: якщо ми віримо у воскресіння Христа, то маємо вірити у воскресіння наших дітей.

Рік потому я певна в одному: у Всесвіті існують невидимі нитки, якими між собою пов’язані люди.

Прадіда і правнука через 80 років убила Росія

Четверте липня 2023. Львів. Дім Михайла та Іванки Димидів – священника УГКЦ та іконописиці – батьків Артемія Димида, який загинув у червні минулого року під мінометним обстрілом на Миколаївщині. У прочинене навстіж вікно яблуня простягає кілька пишних гілок, нахилених на підвіконня вагою достигаючих яблук. Кімнату сповнює передгрозове повітря, настояне в трояндовому квітнику в тому ж саду під вікном.

Обидві стіни аж до стелі підпирають стелажі книг – здебільшого богословських. На найвищій полиці – статуетка герба і прапор, на найнижчій – мотоциклетні шоломи, які належали Артему.

У нього день народження. Мало б виповнитися 28 років.

Артем Димид. Фото із соцмереж

Святкувати день народження сина без самого Артема Іванка вирішила в прощі до Унева – до чудотворної ікони Богородиці у Свято-Успенській лаврі отців студитів.

Артем планував піти в цю прощу з побратимами, коли закінчиться війна. Замість сина разом зі своїми та його друзями пішла Іванка. Гурт із дванадцяти людей разом зі священником. За Божим провидінням – я серед них.

У селі Словіта спиняємося коло цвинтаря.

Фото: Новинарня

Праворуч – могила троюрідного брата отця – 24-річного Юрія Рудого, що загинув під Бахмутом. Ліворуч – могила двоюрідного дідуся Іванки – медика з УПА, якого розстріляли разом із пораненими в криївці.

Обидва життя з різницею майже у вісімдесят років забрав один і той же ворог – Росія.

Іванка ділиться історією сім’ї: першого травня комуністи зробили облаву. Петро Скобельський, так звали лікаря, не покинув поранених, тож куля дісталася і йому. Розстріляні тіла комуністи розкидали біля сільської ради у Словіті. Сюди Іванка з сином кожного 1 травня ходили на могилу звитяжного упівця. Артем перейняв прадідів гарт, волелюбність і нетерпимість до загарбників.

З цвинтаря рушаємо до монастиря у тому ж селі Словіта. Там на нас чекають сестри Василіанки.

Фото: Новинарня

Іванка дорогою розповідає, що місце славиться унікальними фресками, які приписують видатному маляру Михайлу Бойчуку. Але святість місця відчуваю в іншому: у тій капличці з уцілілими фресками перед літургією лунає щирий сміх.

Отець у білосніжному облаченні читає Євангеліє босоніж. Голоси Іванки та Соломії Чубай на “Херувимській” розтікаються солодкою цівкою щойно викачаного липового меду. Моя уява малює такий образ благості. В молитві “Боже великий, єдиний, нам Україну храни” переплітаються дванадцять голосів, кожен з яких звучить у пам’ять про Артемія.

Отець читає Євангеліє босоніж. Фото: Новинарня

“Любов до матері – найкраща порадниця, любов до Вітчизни – ідея серця”

У батьківському саду отця на наш гурт чекає застелений стіл. За частуванням смачною їжею лунають пісні, вірші і сміх. Артем був яскравий, швидкий, вогнистий. Де не з’являвся в товаристві — там був сміх.

За якийсь час Іванка скаже, що маленькими ложечками присутнім на прощі вдалося взяти частинки її болю, розділити між собою. Тож коли ми йшли кілька кілометрів лісом й Іванка сідала на пеньочку послухати спів пташок, я зловила себе на думці: якщо порівняти горе з лісом, то справді легше долати свій шлях у присутності інших людей. Ось чому так важлива спільнота, дружність, братерство й сестринство у найпростіших проявах – побути поряд. Розділити біль, а заодно й пригоду – без жодних однотонів.

Іванка Димид. Фото: Новинарня

Син Іванки горів життям, тож за свої 28 років займався пластуванням, стрибками з парашутом, мандрівництвом, грав на безлічі різних музичних інструментів та любив спорт.

Був активним учасником подій 20 лютого 2014-го на Інститутській, а на початку окупації Криму поїхав на півострів. Сказав усім, що купувати мотоцикл, а насправді — підсилювати проукраїнські сили.

Вступив добровольцем у “Азов”. Брав участь у боях в районі Широкиного. Пізніше перевівся у спеціальний підрозділ “Гарпун”. Після повернення з АТО займався саморозвитком, подорожами, парашутним спортом та іншими екстремальними заняттями. У лютому 2022-го Артем був у Штатах, але відразу після вторгнення РФ вирушив в Україну.

Фото: Новинарня

Сьогодні після частування сніданком Іванка увімкнула на комп’ютері відео з “Пласту”, де її син із побратимами долають усілякі перешкоди. Каже, то неабияк загартувало юнаків, тож коли прийшли на фронт, мали добру спеціальну фізичну підготовку.

Відеоряд супроводжує пісня Олександр Положинського “Лицарський хрест”.

“….. Хто вріс корінням, той не зламається.
Хто має стержень, той не зігнеться.
Любов до матері – найкраща порадниця.
Любов до вітчизни – ідея серця.

Лицарський хрест – відзнака для обраних –
Не завжди на грудях, а в діях і звершеннях.
Для тих, що в боях ставали хоробрими.
Для тих, що в атаки здіймалися першими…”.

Іванка веде мене попрацювати до саду, до тієї яблуні, яка розкинула своє гілля на підвіконні в кімнаті. Серед кущів малини й троянд – стіл. За якийсь час приносить холодного лимонаду.

Вона чекає з війни ще одного сина. Якось зізналася: не була готова до того, що після смерті Артема Дмитро продовжить службу. Але Димиди завжди йдуть до кінця. “Я намагалася Дмитрові сказати, що ти — еліта. Твій мозок потрібен Україні. Хто буде будувати, як тебе не стане?! А він: “Мамо, хіба еліта — це ті, хто в кущах сидять?” Що на це відповіси”…

Я думаю про те відео. Про те, які загартовані хлопці після тренувань і всіляких навантажень. Думаю, що любов – це теж м’яз. Може, тому, коли хтось так щиро й безумовно вміє любити життя, зносити його випробування легше. Принаймні жінка, яку я люблю – Іванка – вчить мене цьому.

На обід Іванка запалює на столі свічку й наставляє частунки, щоб у своєму життєствердному стилі святкувати життя.

Фото: Новинарня

Читайте також:
Мати янголів. Письменниця Галина Голіцина втратила на війні двох синів-патріотів з різницею у вісім років