автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото і відео автора
Головний сержант “Шева” разом із побратимом “Паркером” вирушають на рекогносцирування з Часового Яру під Бахмут, якого відійшли наші війська. Пропонують приєднатися. Звісно, я погоджуюся.
Вирушаємо броньованим “хаммером”. Машина м’яко повзе по бездоріжжю і вибоїнах, у забрьохане скло годі щось розгледіти. Виїжджаємо за місто. Виходимо, далі пішки. Свист від “виходів”, “приходи” і наші “виходи”. Від рясного квіту ріпаку та маків боляче в очах. Птахи виспівують з надривом, ніби заперечуючи смерть і руїну. Де-не-де під ногами рештки болота від нещодавніх дощів, однак здебільшого земля схоплюється характерними павутинками тріщин від спеки. Кістяки спалених авто та уламки від різних видів снарядів.
Перед нами лежить Бахмут – колишнє місто-фортеця, що забрала стільки життів найкращих. Візуально, до міста подати рукою – ось воно. Сам Бахмут у низині, однак горезвісні багатоповерхівки, що завдають такого клопоту, теж добре видно. Імовірно, нас звідти видно так само. Хлопці показують – ось та посадка іще наша, а в тій ріденькій уже “підари”.
Паркер пояснює: противник тепер сидить у всіх більш-менш придатних багатоповерхівках. І якщо виїхати навіть просто в якості тренування й постріляти – “стріляй у будь-яку, ти влучиш! Тобто там проблеми немає з цілями”.
Метою поїздки було рекогносцирування для бронегрупи на випадок, якщо противник буде намагатися проривати лінію оборони з боку села Іванівське.
“Щоб ми могли швиденько вискочити бойовими машинами і зупинити наступ. Огляд відмінний, дистанція дозволяє працювати. За командою командира ми одразу запускаємо машини і виїжджаємо на рубежі. Командир з нами теж їздив, щоб далі він міг пояснити маршрут, показати екіпажу, куди висуватися, не наїхати на наші протитанкові поля, показати точки, куди працювати”, – розповів Паркер.
Відео:
Після кривавих боїв у Бахмуті підрозділи 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ “Холодний Яр” відійшли в навколишні села, у наступне місто – Часів Яр, та далі, під Костянтинівку.
Військові, що володіють оперативною ситуацією, розказують, які райони “Часіка” на сьогодні є більш безпечними, а які менш. До “повномасштабки” тут розташовувалося командування ООС.
Із виходом наших військ із Бахмута почало частіше “прилітати” і по Костянтинівці, “діставається” Нью-Йорку й Торецьку. А Часів Яр і поготів перетворився на “філіал Бахмута”. Тут не буває тихо і майже не лишилося вцілілих будинків.
У місто заїжджаємо на броньованому бусі. Цивільних на вулицях не видно – кажуть, вони “пасуться” здебільшого на пунктах роздачі “гуманітарки”. Де-не-де можна знайти працюючу аптеку або магазин. За словами “холодноярівців”, люди перелякані і на журналістів реагують недружньо: бояться, що через опубліковане фото чи відео по них “прилетить”.
На дорозі в Часів Яр. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
КСП батальйону розташоване в одному з підвалів. Тут не чути вибухів і майже не відчувається війна як така. Обстановка максимально робоча й ділова, кожен зайнятий своєю справою.
На кухні парує казан – тут також чаклують над “культурною спадщиною ЮНЕСКО” – борщем. У кімнаті – монітори з цілодобовим “кіно”: трансляція з ворожих позицій. В інших кімнатах тягнуть дроти – прокладають зв’язок.
“Якщо через 5 хвилин буде наступ, мої бійці всі готові, – запевняє Шева. – Я їх налаштував одразу на це. Вони розуміють, що вони будуть робити і для чого ми тут знаходимося. Я підготував людей до того, що ми не будемо сидіти у обороні, ми будемо атакувати і звільняти території. Вони всі про це знають, і вони готові до цього. Вони мене щодня запитують – ну, коли в наступ іти?! Кажу: хлопці, встигнете!”
Головний сержант із позивним “Шева” тимчасово виконує обов’язки командира роти.
“Взводника у мене немає, – пояснює він. – Я справляюся сам із командирами відділень. У нас зараз, грубо кажучи, рота сержантів. Ну, тобто все командування у нас сержанти. Поки справляємося”.
За його словами, противник займає ті нечисленні “висотки”, багатоповерхові будинки, які вціліли у Бахмуті, і це ускладнює роботу. Звідти зручно вести спостереження. Звісно, ЗСУ працюють над тим, аби позбавити ворога зручних позицій, однак це не так просто: будинки зведені на совість.
Вид на висотки в Бахмуті. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
“Але все реально, ми до цього йдемо! – запевняє Шева. – Ми підготували нових людей. Причому підготували непогано. Зараз зберемось із силою духу і думаю, відб’ємо назад Бахмут. Нам не те, щоб відбити Бахмут, нам потрібно позбутися ворога. Тобто щоб або вони втекли, або ми їх знищили. Це найголовніша задача. Противники з Бахмута не вийшли. За межі їх не випускаємо, у них немає такої можливості. В “Часік”, ну, прилітає, різне буває. Ствольна артилерія, в основному. Ми по них відпрацьовуємо, теж нормально, зі своєї артилерії, мінометами. Наша піхота не дає просування противнику. Та вони і не намагаються особливо”.
Дивіться також:
Тепер ми наступаємо на Бахмут. Як 93-тя бригада “Холодний Яр” воює в Іванівському. ВІДЕО
Противник зараз уже не виснажений – в окупованому Бахмуті відбулася ротація росіян. Однак Шева переконаний, що вони достатньо налякані. Декілька спроб вийти за межі міста і просунутись далі у ворога були. Невдало.
Якщо противник спробує просунутися далі, то неминуче опиниться на відкритій місцевості.
Головний сержант Шева. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
“Тому що наша піхота проти їхньої піхоти набагато сильніша, – запевняє в.о. комроти. – Наші люди набагато краще підготовлені. Просто що їх (противника) багато. В місті – так, було складно з ними воювати через їхню кількість. А в полях і в лісах у них немає шансів. Це вже показав час, з самого початку повномасштабного вторгнення. Тобто всюди в полях, в лісах перемога була за нами”.
“В полях і в лісах вони (росіяни) з нами не зрівняються, це 100%,
– запевняє Шева. – В приватному секторі, припустимо, також. Іванівське, наприклад – вони не дійдуть навіть до селища. Ми їх знищимо на підході, тому що відкрита місцевість, а на відкритій місцевості воювати вони не вміють”.
Сліди “прильотів”. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Шева визнає: із найманцями-“вагнерами” мати справу складніше. У них вища мотивація, адже часто на кону – свобода й життя. Якщо “зеки” відмовляться воювати, все одно будуть убиті. А в бою вони мають шанси 50 на 50.
“У нас такої мотивації нема, – говорить головний сержант. – І слава Богу, що немає”.
У Бахмуті найважче було “зачищати” будинки. Окрім того, що ця робота вимагає чимало часу, вона потребує ще й відповідних навичок. А попередній досвід здебільшого був набутий у боях в полях та лісах.
Шева пояснює: “Щоб перевірити під’їзд навіть 5-поверхового будинку, слід витратити як мінімум годин п’ять. Треба перевірити підвал, горище, дах, кожну шафу. І все це зробити акуратно. Потім, із досвідом, ти вже знаєш, де щось може бути, де щось не може бути. Навіть дивишся, коли двері винесені від вибуху і лежать на підлозі, ти вже розумієш, є там граната чи нема. Це найпростіша пастка – під двері класти просто гранату, і все. Якщо на них наступити, то воно вибухне”.
Ангелики на базі підрозділу 93 омбр. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Важко було й оборонятися в таких будинках. Адже всі вони прострілюються кулеметами і гранатометами, противник підходить до дому впритул. Шева згадує момент, коли ворог зумів прорватися на перший поверх: “І протрималися там довго, напевно, годин шість-сім. Ми їх вибивали звідти. А вище в цьому ж під’їзді були наші хлопці”.
Читайте і дивіться також:
Бої 3-ї штурмової і 93-ї бригади за Бахмут: квітнева хроніка
Саме в тому бою загинув 30-річний командир роти Олександр Немашкало з позивним “Севен”.
“Це була найтяжча, мені здається, ситуація”, – визнає Шева.
Пресофіцерка бригади Ірина Рибакова згадує: “Росіяни розстріляли дім ФАБами, керованими авіабомбами. Вони не змогли взяти його і просто тупо розібрали. Так завалило ротного, а загалом десять осіб. Головний сержант без ніг залишився. Той 33 години пролежав там. Він тепер такий оптимістичний: “Все, я вже ні смерті, нічого не боюсь!”
Після того бою у “холодноярців” суттєво упав бойовий дух. Прийшло усвідомлення, наскільки непевним прихистком є будинки в міських боях.
Шева підписав контракт за кілька днів по повномасштабки, 17 лютого. Він розумів, що “велика війна” неминуча. Перед тим проходив службу за контрактом у ДШВ, а в цивільному житті працював будівельником.
Наразі військовий б’ється практично у рідних краях – він родом із Костянтинівки. Родина зараз мешкає на Київщині – дружина, теща та троє дітей. Дружина також військова, служила кухарем. Звільнилася через дітей, адже ризики, коли обоє батьків воюють, були зависокі.
Головний сержант Шева. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
“Діти були в шоці, мама й тато на війні, – зізнається військовий. – Плачуть, особливо коли на зв’язок не виходжу. В мене таке було – не виходив на зв’язок по тижню і по два. У мене іншого вибору нема, я розумію, що зв’язок відсутній, тому що є причини. Адже дітям ти цього не поясниш”.
У його планах – здобути вищу освіту, піти на офіцера. Шева вже навряд повернеться до цивільної роботи: “Ну, що я буду робити на “гражданці”? Знову це будівництво. Я не хочу взагалі на ці міста дивитися. Тому армія тільки й залишиться”.
Свій перший бій 8 березня він не забуде ніколи: “Село Гусарівка [Балаклійської громади], ми йшли в наступ. У нас була рота і один розвідвзвод, а проти нас було декілька БТГр, тобто це декілька тисяч осіб плюс танки, техніка. Бій тривав шість годин. Багато хлопців загинуло, були поранені. Скажімо так, у нас залишилась половина. Але за два тижні ми все одно звільнили село, і місцеві були дуже раді. А чому так довго? Тому що росіяни не випускали місцевих мешканців, не давали їм виїхати і ними прикривалися. А село велике”.
Шева згадує, як зі своїм взводом зайшов у тил ворога і зав’язалася перестрілка: “Ми були у дворі дому, а вони за парканом. Ми там же підірвали кілька танків. Вже думали, що звідти не вийдемо. Ми викликали мінометний вогонь на себе, у нас було дві хвилини – обстріл від наших, мінометники чітко спрацювали. Ми вийшли звідти. У нас у взводі не було втрат, ані поранених, ані вбитих. Я, чесно, сам не вірив, що ми таке могли зробити!”
На війні він настільки звик до всього, що йому байдуже, де перебувати – в окопах першої лінії чи у відносній безпеці на КСП: “У мене немає страху. Я просто про це не думаю. У мене є завдання, є ціль. Я просто роблю. Це моя робота. Я до цього так ставлюся. А якщо ставитися до цього як типу “обов’язок Батьківщині” і все таке, то… можна просто злякатися. А коли ти знаєш, що у тебе робота, ти її повинен зробити – ти просто робиш свою роботу”.
Шева. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Найважче у цій ситуації командувати людьми. Особливо новими. Траплялося таке, що до бригади надсилають не завжди підготовлених вояків, і їх важливо мотивувати.
“А, припустимо, починається обстріл, – веде далі Шева. – Люди просто сидять у норах, бояться вилізти, щоб дати відсіч. Тому їх треба якось замотивувати. Мотивація буває різна. Як просто з ними поговорити, навіть у рацію сказати: “Заспокойтесь, все буде нормально, просто зробіть це, і все. Все закінчиться одразу, ми вас підтримуємо”. При тому, що ми їх підтримуємо! Міномет, АГС, БМП виїжджає працює. Це, звичайно, погано, але –
“якщо ви цього не зробите – ви помрете”.
От і все. Люди тоді починають думати, що так, дійсно, треба щось робити.
Буває, що ти керуєш людьми і в них щось не виходить, – ти виїжджаєш до них, підтримуєш їх навіть збоку. Із гранатомета чи з автомата почав стріляти неподалік. Вони на це дивляться, все бачать, розуміють.
Ну, найважче, це бути командиром. Солдатом бути простіше. Тобі кажуть, ти робиш. Все”.
“Я з Алчевська. Додому треба повернутися, – лаконічно кидає сержант на псевдо “Мажор”, пояснюючи своє перебування на війні. – Там у мене ще рідня, всі діла”. Через своє походження з окупованих териорій він не називає свого імені і не дозволяє знімкувати обличчя.
На базі підрозділу 93 омбр. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Ця група бійців 93-ї бригади зараз перебуває на відведенні у відносному тилу Донецької області. Проходять відновлення і підготовку – між боями за Бахмут та новим очікуваним контрнаступом. Якщо досі вони були залучені суто до оборони, то тепер опановують навички штурмових дій.
Подвір’я сільської хати в околицях Костянтинівки за атмосферою більше скидається на канікули в бабусі, аніж на повномасштабну війну. На місці для багаття – “скромний”, людей на двадцять казан борщу.
“Так на полігоні “видихнули”, ноги досі тремтять!.. – зі сміхом скаржиться сержант. – У нас же ж постійні навчання. Щоб не говорили, що не вчили. Другий день відпочиваю, але досі сумно! Полігон підкосив!.. Будемо скоро в Бахмут самі проситися, щоб тільки не на полігон!..”
Мажор служить із квітня минулого року. В цивільному житті працював металургом.
“Половина друзів дитинства проти мене воює, – згадує він рідне місто Алчевськ на Луганщині. – Я виїхав у 15-му році. Рік побув під цим прапором (угруповання “ЛНР” – “Н”) – дивлюся, що бардак. Завод працював, вже рублі ввели, а ми ще в гривнях зарплату отримували. Нам Тарута платив у гривнях. Потім переводили гривні в рублі, щоб розплатитися… Я завжди був за Україну, і в мене був колектив друзів – усі за Україну”.
Мажор. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
За словами Мажора, в Алчевську не відбувалося проукраїнських протестів чи інших спроб чинити опір. “Просто одного дня зникли світло, вода, газ і з’явився триколор. 30 дурнів заїхали на двох машинах, менти вийшли, СБУшники вийшли, повідкривали всі зброярні, просто пішли, і все, – згадує чоловік початок окупації 2014 року. – Договорняк був такий… Ну, і за тиждень менти взялися до своїх обов’язків знову. Перевзулися”.
У Маріуполі, куди він виїхав, теж знаходилося чимало прибічників “русского мира”, ностальгуючих за радянським пломбіром і ковбасою. Таким Мажор пропонував поміняти 1-кімнатну квартиру в Маріку на “трьошку” в Алчевську. Однак ті не погоджувалися, вони хотіли притягти Росію до свого міста. Що, зрештою, і вдалося.
Родина Мажора переїхала до Харкова, коли син вступив до вишу. Сам Мажор працював на будівництві. Зараз його сім’я знайшла прихисток у Мюнхені. А Мажор пішов воювати за українську Донеччину.
“Коли нам уже побило вікна, 10 березня ми виїхали з Харкова на Луцьк. Там я став на облік [в ТЦК і СП]. Вік – 50 років, у морфлоті служив [строкову службу]. Вперше викликали. Я прийшов, кажуть – до сорока [років] залишаються, а решта, пердуни старі, – валіть. За два тижні знову повістка. Ну, думаю, знову прийду чисто відмітитись. Мав тільки дві пачки цигарок і зарядку в пакеті. Але, кажуть, “давай в автобус”. Тож усі були з сумками і баулами, а я з порожнім пакетом поїхав служити”.
На даний момент Мажор виконує обов’язки командира взводу в 93 омбр. А так він – головний сержант взводу.
“Взводник наш поки на реабілітації, контузило його сильно. Позивний “Вітер”, – пояснює Мажор. – Добряче його зачепило. ПТУР прилетів просто в бліндаж, і він усе на себе зловив. Із січня лікується”.
Більшість тих, із ким Мажор починав служити, загинули або на лікуванні. Натомість набрали молодих.
Кухня на базі підрозділу 93 омбр. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Мажору довелося повоювати під Кліщіївкою. Завдання було – тримати позиції. Коли ж його підрозділ “двіжував” безпосередньо в Бахмуті, військовий заліковував наслідки поранення.
“Вагнери” підійшли, коли мене “затрьохсотило”, – ділиться чоловік. – Поки “мобіки” були, ми їх ганяли, а потім, очевидно, [з російського боку] з’явилися якісь специ. Із 6-ї ранку до 4-ї вечора вони взагалі не зупинялись. Б/к зносили зі всього, все, що було. Ну, о 4-й у нас боєкомплект уже закінчився. Мене десь о 12-й поранило, а о 4-й ми віддали позицію. Уже не було чим просто стріляти.
І залишилось тільки десять людей із 30”.
Чоловіка вочевидь поранило осколками міни 80-го калібру. Постраждали нога, бік і плече. На зцілення пішло три місяці, з лютого по травень.
“Та нічого, нормально, – відмахується Мажор. – М’ясо заживає швидко. Після ВЛК сказали, що я таким не був здоровим, когда мене приймали! – посміхається сержант, і всі присутні вибухають реготом. – ВЛК лікує! Всіх причому – хворих, кривих, косих, інвалідів – “встав і пішов!”
Мажор. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
“Сіренький, зроби каву!” – нагадує він побратимові. Той нагріває воду і заливає напій окропом.
Читайте також:
“Стоп ран”. З чим стикаються військові після поранень та як подолати цю ганьбу
Згадуючи бої на Бахмутщині, Мажор відзначає, що ворог закопується швидко і якісно. А коли по українських позиціях “насипали”, від щільних обстрілів не було видно нічого в радіусі 15 метрів.
“Вони закопані були, у них “еспехи” (СП – спостережний пункт – “Н”) за 50 метрів від наших позицій. Хорошо, коли ми їх лупимо, а коли вони нас – трошки не весело”, – коментує сержант.
Він згадує свого командира, Вітра, котрий досі лікується. Їхній підрозділ зайшов на “Смітник” – позицію в Бахмуті неподалік від знаменитого “Літака”. Позиція була названа на честь звалища побутового сміття. Там “холодноярівці” міняли харків’ян.
“І виходить, вони мали ніч із нами пересидіти, показати все, пояснити, позицію віддати і піти, – пригадує Мажор. – Це в середині січня. Ми в нічник дивимося – ну, так і будемо говорити. Бачимо десять “підарів”, до них метрів 400. Між нами і “підарською” посадкою поле. А вони так впевнено мандрують! Вітер каже: та що це за маячня, чого це вони у вас тут вільно ходять? [Харків’яни:] “Ну, ми їх не чіпаємо, і вони нас не чіпають”. А Вітер гранатомет бере, і як насипав!.. З цього все й почалося. За два дні в нас немає бліндажа, купа “300-х”. А так там досі жили – “ті їх не чіпають”… Ну, по-різному воюють люди”.
Кухня на базі підрозділу 93 омбр. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Невдовзі знову була зміна, “холодноярців” відводили під Кліщіївку.
Підрозділ Мажора намагалися дістати з міномета, але не виходило – заважав пагорб. Тож дістали з ПТРК. Саме тоді й поранило Вітра.
“Не знаємо, коли він повернеться. Досі як говорить – по дві літери складає, – коментує стан взводного побратим. – До цього він мав поранення в голову, також не вилікували, повернули. Зараз “добили”. 25 років пацану…”
Хай там як, вояки переконані: в Бахмут вони ще повернуться, поновлять контроль ЗСУ над містом.
“Та підемо зараз розберемося з ним, що там! – запевняє Мажор. – Подивимося, що там коїться. Все буде нормально. Мені додому все одно потрібно”.
Найбільше часу він провів на Бахмутщині, перед тим довелося повоювати на Харківському напрямку, звільняти Балаклію, ще в лавах 214-го окремого батальйону.
“Нас вечері зібрали. Сказали – операція о 1:40. Нічого з собою не беремо, крім б/к. Ну, і як пішли, за шість діб з-під Балаклії до Ізюма доперли. Просто через те, що вони посипалися… А потім вже все, ми вже, в принципі, і не стріляли. Села зачищали, зайшли, подивилися. Техніку й б/к позбирали. Три танки, штук шість БТРів. Але такого більше не буде, я думаю. Зараз вони вже окопалися”, – розповідає луганець.
Він згадує, як у Балаклії містяни зустрічали ЗСУ – тепло, до сліз. Для Мажора це стало несподіванкою. У Козачій Лопані, на російському кордоні, ставлення людей було вже прохолодніше (“і дулі крутили вслід”).
Найважче на війні – необхідність не спати. Мажор признається: найгірше з цим було під Кліщіївкою під Бахмутом, там випадало поспати не більш як 2 години на добу: “Уже ходили, як зомбарі. Жерти вже не жереш, чисто на каві сидиш”.
“У нас взагалі війна на відстані. Чуєш – там (на російському боці) плачуть. “Ой, поранили, виносьте!” – скавчить чогось. Ну, ми переживаємо за нього, ще далі “насипаємо”, щоб не мучився! – жартує Мажор. – А так в основному “масовка” йде. Вони по нас, ми по них”.
По поверненні додому він мріє загнати адептів “руского міра” копати окопи: “Я їх стріляти не буду, але піджопників понадаю! Я так думаю, лишаться нейтральні. Ті, хто був замараний [колаборантством], ті всі звалять в Росію. Власне, було б найкраще, якби вони туди звалили ще до 2014-го”.
93-тя – на рідкість патріотична бригада, адже воює виключно на вітчизняному озброєнні, зі сміхом кажуть військові. “Підгони” від партнерів поки що випробували лише на полігоні – стріляли з гранатомета Mk 19. Є обіцянка перевести підрозділ на автоматичні гвинтівки М16. Кулемети ж у підрозділі мають бути однакові, щоб підходили набої.
Військовослужбовець 93 омбр на виїзді. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
“Ми поки на “покемонах” (ПКМ), а там подивимося уже, – міркує Мажор. – Закінчаться “покемони”, доведеться брати іноземну техніку. Вона ніжна, з “покемоном” простіше. Ту треба в чистоті тримати, а в окопах – по пояс грязюки”.
Наразі “холодноярці” відстежують хід контрнаступу дистанційно і чекають, коли буде їхній “вихід”.
“Що в Залужного в голові, що він придумав, де він відвовлікає, де він буде насправді наступати, це ж таке діло, – гадає боєць. – Може, тут (на Донеччині) паніки наведе, а десь на Мелітополі лупоне. І так фронт уже розвернули, на Бєлгород наводять”.
Фотогалерея:
Читайте також:
Хотів зірвати контрнаступ: СБУ схопила шпигуна, який “зливав” позиції ЗСУ під Бахмутом
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
