Кримська активістка руху спротиву “Жовта стрічка” – про ситуацію на півтострові, свої патріотичні графіті в Севастополі, арешт ФСБ і втечу до України
автор: Марина Ткачук
фото надані Віолетою Столяровою та з відкритих джерел
відео: Марина Ткачук / “Новинарня”
Раніше до Києва кримчанка Віолета Столярова приїздила лише як гостя. Але останній місяць вона намагається облаштувати тут своє нове життя. “Я не почуваюся втікачкою – у жодному разі! – запевняє вона. – Сприймаю це як час для відпочинку, у мене довго не було відпустки”.
До Києва Віолета все ж переїхала вимушено: у Севастополі, де вона прожила понад 30 років, тепер лишатися небезпечно – на жінку полює ФСБ Росії. Проти Віолети порушили кримінальну справу, оголосили у розшук, її зацькували російські посіпаки в соцмережах. Спецслужби окупантів інкримінують їй “вандалізм у політичних цілях”, а за таке російський режим цілком може присудити реальний термін ув’язнення.
“Провина” Столярової в тому, що вона не змирилася зі злочинними діями російської влади в Україні й насмілилася висловити ненасильницький громадянський протест. Надихнувшись прикладом руху спротиву “Жовта стрічка”, який діє на тимчасово окупованих територіях України, Віолетта почала малювати в Криму патріотичні графіті, розвішувала листівки та жовті стрічки.
Дивіться велике відео “Новинарні“:
“Це хоч щось! Адже мовчати я не могла”, – каже жінка. Після семи місяців “партизанки” її таки затримали працівники ФСБ РФ. Але замість каяття та ймовірного ув’язнення вона обрала Україну та свободу. Жінка в останній момент змогла вислизнути, хоча й довелося в Криму залишити усе, що вона мала.
“Я неодмінно повернуся додому вже після деокупації Криму, – переконана Віолета. – Там буде багато роботи. І я готова до неї долучитися”.
– Я народилася в Сімферополі й провела там своє дитинство, – розповідає Віолета “Новинарні“. – Згодом вступила до інституту в Керчі, отримала спеціальність “товарознавець вищої кваліфікації”, після цього отримала направлення до Севастополя. Це були часи розвалу Радянського Союзу, жилося важко. У мене саме народилася донька, потрібно було заробляти на життя, тож я звільнилася з роботи, яка ще формально існувала, і стала заробляти “човниковим” бізнесом. Їздила в Москву, до Львова, згодом – у Туреччину. Вдалося зібрати сякий-такий капітал, щоб маленьку справу свою розпочати. Це спершу була торгівля на ринку, згодом – в орендованих магазинах. Ще пізніше – відкрила власний магазин госптоварів.
Жити в Севастополі Віолеті подобалося. Це місто, каже вона, відрізняється від інших кримських: архітектурою, пам’ятками, знаменитими мальовничими схилами. А Віолета дуже любить Кримські гори!
Тоді вона не дуже цікавилася політикою (більше хвилювало питання “як вижити”), але російський вплив на світогляд кримчан важко було не помітити.
– Я й сама, зізнаюся, у 90-х мала легку ностальгію за радянським минулим. Але з плином часу, як потроху стало налагоджуватися життя, коли полегшало матеріально, усі ці думки почали відходити, – каже Віолета. – А ще були очевидні зміни в самій Росії (я саме почала слідкувати за тамтешнім політичним життям). У середині 2000-их років мені стало зрозуміло, що там відбуваються дуже нездорові рухи: із Росії йде свобода слова, демократичні процеси згортаються, опонентів режиму саджають у в’язниці або вбивають. “Але ми ж в Україні, як це нас стосується?” – думала тоді. Це вже тепер розумієш, що ці процеси взаємопов’язані.
За словами Столярової, Севастополь завжди був “комуністичним сірим пенсійним болотом”, і це дуже відчувалося. Сюди, за традицією, переїжджали на “почесну” пенсію військовослужбовці російського флоту, вони ж згодом обіймали в Севастополі посади керівників різних кримських проросійських блоків, рухів, провадили лінію Москви та знаходили собі прихильників.
– Але навіть тоді не можна було сказати, що геть усі вважали Крим російським, – запевняє Віолета. – Наприклад, на моєму підприємстві було багато дівчат із Полтавського технікуму торгівлі, з київських вишів – вони приїхали одразу після випуску сюди працювати й жити, і для них Севастополь, беззаперечно, був Україною. І таких людей було багато.
Ситуація стала різко погіршуватися після приходу до влади проросійського президента Віктора Януковича, а максимального рівня напруги набула після Революції Гідності.
– У нас завжди були всілякі “рускіє блоки”, “єдінства”, “святиє русі”. Але вони ніколи не були аж такими потужними, не мали підтримки геть усього населення. А от коли почалися Революція Гідності, всі вони особливо активізувалися, почалися антиукраїнські та антимайданівські мітинги. “Нацисти захоплюють владу, не віддамо їм Севастополь, не посрамім город-гєрой”, – народ накачували гаслами дуже вміло. І в них це вийшло, треба визнати, – пригадує Віолета.
Далі були анексія Криму й життя в окупації.
– Багато кримчан тоді переїхали в Україну, але переді мною так питання не стояло, – зізнається Віолета. – Це мій дім, тут моя родина, друзі. Було дуже багато незакритих матеріальних питань, тому я лишилася.
Довелося взяти російський паспорт, хоча я й не ходила на псевдореферендум і не підтримувала анексію Криму.
Усе, що відбувалося навколо в ті роки, було справжнім цирком. Але що ти вдієш? Як ти зупиниш цей процес?..
Читайте також:
Сім років окупації. Чотири історії оборонців Криму
Увесь 2014 рік після анексії був роком безладу, розповідає кримчанка. Пішли українські банки, уже через три місяці в обіг повністю запустили російські рублі.
– Я ще весь 2014 рік як підприємець здавала звіти, нікому вже не потрібні. Це було схоже на 90-ті роки – “разброд і шатаніє”: ніхто не платив ніяких податків і внесків, а в громадянському плані люди переважно тішилися, що нарешті Крим належить Росії.
Почали ремонтувати дороги й міняти бордюри (дарма, що лише в центральних районах) – любителі “Русского міра” щасливі!
А ще – наставили всюди металевих огорож.
– Росія – це країна парканів. Спершу їх наліпили усюди вздовж доріг (залізничні та автовокзали загородили), а потім і геть все місто обнесли, – обурюється Столярова. – Це я розцінюю як поліцейський елемент: тут ти можеш ходити, а там – уже ні. Це ти ще можеш говорити, а ось таке – вже не смій.
Читайте також:
“Хотів повернути Крим Україні”: у Євпаторії українського студента засудили до року ув’язнення за “екстремізм” у соцмережах
Змінився і демографічний портрет кримчан: етнічних українців “витискали” з усіх керівних посад, їм на заміну приїздили росіяни:
– Кажуть, десь до мільйона росіян переїхало в Крим.
Це було очевидним: вчителі, лікарі, не кажучи вже про виконавчу владу, поліцію. Навіть таксисти – всуціль були росіяни!
Для них будувалися нові будинки, вони скуповували нерухомість в Криму.
Антиукраїнські настрої висіли в повітрі, майже ніхто не наважувався публічно заявляти про свою українську позицію – підтримки не відчувалося. А згодом ставало взагалі небезпечно так ризикувати.
Читайте також:
Півострів, що бореться. Лутфіє Зудієва – про “Кримську солідарність” та журналістику опору
Ситуацію змінило повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Частка обурених діями російської влади зросла, але разом із цим і каральні заходи для інакомислячих “підтягнулися”.
– Навіть в інтернеті люди почали боятися вільно висловлювати думку, підтримувати Україну. Фейсбук відключили через місяць від початку повномасштабної війни, – описує ситуацію в Криму Віолета, – і всі розмови, обурення перейшли “на кухню”, лише серед своїх наважувалися говорити на такі теми. Бо всюди бачиш інформацію: тут затримали, там посадили.
Першим яке звинувачення пішло? “За фейки”. Усе, що говорять українці, – про масові вбивства мирних мешканців, влучання ракет у житлові будинки – усе це “фейки”! І за них людей почали “брати”: опублікував пост про правдиву ситуацію в Україні – за тобою можуть прийти. І навіть за саме слово “війна”.
А потім почалася “дискредитація російської армії”. Особливо це гостро проявилося, коли російська армія вийшла з-під Києва. Говорити, що українська армія вигнала росіян, – це “дискредитація”. Доходило до маячні: пісню українську заспівав – значить, ти “сочувствующій”, і нічого, що ти українець. Бо якщо живеш у Росії – маєш бути ура-патріотом. До пісень додалися стрічки, прапорці українські.
Читайте також:
“Ще не вмерла” і “Смерека”: у Криму назло окупантам танцюють під українські пісні
Люди ходили й писали доноси на сусідів, якщо хтось у жовтий чи блакитний колір пофарбував паркан. На викладачів, школярів за вислови доноси писали. Атмосфера була напруженою – не передати словами. Але разом із тим моєму обуренню не було меж! Я писала у фейсбуці (через захищену систему VPN – Авт.), щоб мене читали хоча б українці.
Писала: живу у “психушці”, серед людей задурманених, які не розуміють, що відбуваєтсья навколо.
Мені ще пощастило, ніхто не доніс за мої пости. Я ж готова була ходити на антивоєнні мітинги від самого початку, шукала хоч якусь інформацію. Але її не було.
Та саме там, у фейсбуці, я побачила інформацію про рух спротиву на окупованих територіях “Жовта стрічка”. Прочитала, що люди в Херсоні, Мелітополі, Бердянську, Донецьку розвішують жовті, жовто-блакитні стрічки у своїх містах, малюють українські символи та розклеюють листівки, аби хоч якось висловити свій протест. Я постійно дивилася на ці фото з жовтими стрічками, які робили люди в окупації, і їхній героїзм надихнув мене на подібні речі.
Я загорілася, бо не могла мовчати! Бо навколо себе я не могла зібрати навіть і п’ятьох людей, які жили б поруч і готові були підтримати відкрито якусь форму протесту. Та мені самій важливо було показати, що в Криму лишаються українці, які не підтримують війну, які не погоджуються з тим, що Крим – це Росія. Для мене було принципово, аби серед переважної проросійської більшості мій голос таки прозвучав: я – не така, як вони!
Спочатку Віолета розвішувала жовті стрічки з тканини, потім купила жовту фарбу – почала малювати стрічки на стінах. Потім писала також символічні літери “і” та “ї”.
Діяльність Віолетти Столярової в руслі “Жовтої стрічки”:
– І чим більше терактів чинили росіяни, тим більше я малювала. Краматорськ, Вінниця, особливо будинок у Дніпрі [зруйнований російськими ракетами] мене вразив – тоді я вже як пішла! Почала писати: “Крим – це Україна” , “Севастополь – Україна”, “ЗСУ поруч”, “Слава Україні!” Я намагалася це робити на видному місці, щоб для українців була помітною підтримка. Та й щоб росіяни розуміли, що в Севастополі є спротив.
Я відчувала якесь полегшення – наче з плечей тягар спадав. Так, мені було страшно, але обурення було сильнішим. Я не могла ні про що інше думати, тільки – як припинити цей жах, що коїться в Україні.
Мої написи, звісно, затирали швидко. Але я знову писала. Бувало це спонтанно: їду, бачу – немає нікого, дивлюся – ага: є гарний майданчик для написів, зупиняюся, чекаю, поки машини проїдуть – пишу. Стою, озираюся, чекаю, написала – і швиденько втекла.
Однодумці в мене теж були. Кожну подію ми обговорювали, вони підтримували мене.
Довідка: “Жовта стрічка” — рух громадського спротиву на тимчасово окупованих територіях України, який виник у квітні 2022 року, після повномасштабного російського військового вторгнення. Метою руху є інформаційний опір російським окупантам, а також моральна підтримка та солідарність із українцями, які перебувають в окупації.
Сьогодні він об’єднує понад 7000 українців у десятках міст, зв’язок із якими підтримується завдяки чат-ботам. “Ми позиціонуємо дуже чіткий посил: Україна поверне собі окуповані території, і там буде кому вивісити з вікон українські прапори”, – кажуть представники руху.
Читайте також:
Рух спротиву “Жовта стрічка” заявив про майже 1000 своїх активістів у Криму
А з часом Віолета Столярова дещо втратила пильність.
– Я не подбала про головну умову: не відігнала машину подалі, коли робила напис. І камера відеоспостереження мене засікла. Не було видно номеру машини, але зафіксували, як я сідаю в авто. Так і вичислили мене – провели буквально до самого мого будинку.
А вже наступного ж дня почалися дзвінки з невідомих номерів: перший, другий – і так 17 дзвінків. Слухавку я не брала. Аж тут почався грюкіт у двері – гримали гучно, явно не сусідка за сіллю прийшла. Я не відчиняла і сподівалася, що пронесе. Але вони добряче засіли й чатували на мене. Почекавши кілька годин, я вийшла з під’їзду – і тут же до мене підскочили двоє у масках. Потім ще двоє підтягнулися звідкись –
загалом четверо ФСБшників брали участь у моєму затриманні.
У них не було речових доказів, лише підозри. Та найголовніше, що мене видало, – це фарба в машині. Ми сіли в машину (вони хотіли проїхатися), фарба була добре захована, але вона застукотіла – там кулька у балончику є, і вона почала кататися туди-сюди. “Цей” зрадів, почувши звук: “що це в тебе, фарба?”
Довелося зізнатися в чотирьох епізодах – показала місця. Вони довго писали, фотографували, виховували мене. Це зовсім молоді хлопці, із Росії, і вони так щиро вірили в те, що говорили мені. Із такою впевненістю запевняли мене, хто вбив Дарію Дугіну і як українці провернули цю операцію, розповідали, як “українські нацисти спалили людей в Одесі”.
Вони мені казали: “посмотрітє, что дєлаєт Украіна? Как ви можетє ето поддєрживать?” Вони – роботи, які не піддають сумніву те, що їм говорять. Я не стала сперечатися з ними.
Питаю: бити мене будете? А вони, і кілька разів наголошувати на цьому: “от бачите, як ми з вами чемно, не принижуємо вас, не б’ємо. То наговорюють українці, що росіяни їх катують”. Забрали телефон і попередили: все видалене з нього витягнуть, відновлять.
А далі змусили на камеру сказати, що я прошу вибачення за скоєне. Я щось там пробубніла, це їм не сподобалось, тож мені текст написали, який прочитала на камеру. З отими смішними словами вдячності “товарищу майору, що він провів зі мною роботу, просвітив мене і відпустив”.
Я думала, що мене одразу посадять у СІЗО. Але мене відпустили додому, наказали чекати суду й сказали, що викличуть. Але ж хтозна, що вони зможуть витягнути з мого телефону і яких собак на мене захочуть повісити. Обіцяли, що за сприяння слідству дадуть максимум умовний термін.
Тут же опублікували на кримских ресурсах інформацію про моє затримання в традиційній принизливій формі: “ось ця укробандерівка займалася такою-то роботою і тепер її чекає до 7 років тюрми”.
Раніше я читала, що в Росії за цією статтею люди отримували реальні терміни в колоніях. Я вирішила не ризикувати. Заборони на мій виїзд іще не було, тому я швидко зібрала речі й рвонула до України.
Для цього спершу потрібно було потрапити до РФ. Столярова їхала двома автобусами, потім взяла таксі до кордону, де, як дізналася, є “гуманітарний коридор”. Працює він лише в один бік: українців приймають у Росію, а зворотного ходу немає. Там втікачка пройшла дл РФ за збереженим українським паспортом.
Звідти Віолета дісталася російсько-українського кордону в Бєлгородській області – ще мала довгу розмову з ФСБшником, який годинами допитував її про “службу в армії” і те, чий Крим. А далі – опинилася на Сумщині.
– Як тільки була за межами КПП – відчула полегшення: все, я врятована, – пригадує Віолета.
У Криму Віолета лишила усталене життя і все своє майно. Тепер жінка обживається в Києві. І має велике бажання приєднатися в майбутньому до формування дежрструктур уже на звільненому півострові.
– Я б хотіла допомагати рідному Криму та своїм землякам після деокупації, адже після повернення України на півострів на нас чекатиме дуже багато роботи і проблем. І всі вони передовсім пов’язані з людьми, – переконана Віолета.
Звісно, повернутися додому активістка зможе лише після перемоги України у війні.
За спостереженнями Віолети, населення Криму не готове до поразки Росії:
– Вони не вірять, що Україна поверне Крим. Вони сліпо вірять словам свого уряду та головнокомандувача, думають: усі ці “войнушки” – це тимчасово: постріляють – і все вляжеться. У мене ж сумнівів немає: Крим буде українським. Інакше бути й не може!
P.S. Віолета Столярова шукає в Києві роботу, а поки що потребує матеріальної підтримки. Адже вона залишила в Криму все майно. Жінка буде вдячна за будь-яку допомогу та сприяння від небайдужих.
Пишіть на адресу редакції [email protected]
Читайте також:
“Крим з військами РФ нагадує кинджал, спрямований в живіт України”: у ГУР пояснили, чому окупантів слід відрізати від півострова
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!