Ухилянтів слід жорстко примушувати, інакше нам не виграти війну, – офіцер Білозерська

Олена Білозерська
військовослужбовиця ЗСУ у складі окремого розвідувального батальйону, старший лейтенант, колишня журналістка

(FB)

Є чоловік, назвемо його умовно Олегом. Йому за 40, і він багато років хворіє на алкоголізм. Хотів зав’язати, не раз пробував лікуватися – зашивався-кодувався, але чи то грошей на якісну медицину не було, чи то сили волі забракло – коротше, так і не вилікувався. В усьому іншому він нормальна людина – в сенсі, не конфліктний, без проблем із законом, але алкоголік.

24 лютого Олег пішов добровольцем у військкомат. Потрапив у піхоту. З квітня не вилазив з найгарячіших ділянок, побував практично в усіх. Командири, вочевидь, підтримували дисципліну, тому бухав він епізодично і в підрозділі був як мінімум не гірший за інших.

У січні Олег потрапив до шпиталю. Не долікувавшись день чи два, утік і запив. Оселився на зйомному помешканні в чужому місті і близько двох тижнів бухав не просихаючи. Потім його розшукали близькі, за шкірку відвезли додому і поклали до лікарні. Пролікувавшись близько тижня, Олег прийшов до тями і самостійно повернувся до своєї частини. Зараз він на передку. Його справа передана слідчим.

Подивилась – за діючим законодавством йому загрожує від 5 до 10 років позбавлення волі.

Справедливо? Чи ні? Чесно, не знаю. Особисто я дуже м’яка людина, і на місці командира, мабуть, спробувала б зам’яти справу і дати винуватцю шанс виправитись, бо він до того нормально воював і потім повернувся сам, щиро розкаявся, і люди на фронті потрібні. З іншого боку – цілком зрозумію командира, який, маючи всі для цього законні підстави, СЗЧшника (обвинуваченого за самовільне залишення військової частини – “Н”) посадить, щоб іншим не кортіло. Бо ж “аватари” таки дістали.

Знаю, що закон 8271, про посилення відповідальності військовослужбовців, підписаний президентом у січні, викликав люте обурення і спротив серед переважної більшості моїх знайомих фронтовиків-добровольців, які на війні не перший рік. Причому так само щиро й емоційно, як вони обурились, цей закон підтримали інші мої побратими, з елітних підрозділів, яким довелося з втратами відбивати позиції, залишені перед тим без наказу піхотою. Щоправда, підтримали здебільшого непублічно. Щоб озвучувати непопулярні думки, потрібна мужність іншого штибу, ніж на фронті.

Нещодавно до Верховної Ради подали черговий законопроєкт, про ще більше посилення відповідальності військових.

Дуже важко, коли у важливому питанні немає неправих, коли розумієш усіх.

З одного боку, умовний сержант на війні десятий рік, на даній позиції кілька місяців, він знає все і вся, і тут приїздить хтось вищий за званням і посадою, з нульовим досвідом і дурнуватим планом, який потенційно вгробить людей. Прибулий не слухає розумних зауважень від практиків, бо хоче показати своє “Я”, і за спробу наполягти на доцільності іншого плану може запросто відправити сержанта в тюрму.

З іншого, розумію, що всі ці закони приймаються не для тих, хто на війні вже рік-два-дев’ять. Вони для тих, хто зараз не виходить з дому, щоб не вручили повістку. Ці люди, як би не ховалися, достатньо швидко будуть мобілізовані й у великій кількості опиняться на фронті. І як без драконівських засобів можна буде впоратись з їхнім небажанням воювати?

Ухилянтів слід жорстко примушувати, інакше нам не виграти війну. Але під всі ці антиухилянтські закони можуть потрапити і нормальні воїни, яким не пощастило з командирами. В ідеалі, кожен випадок слід розглядати окремо. Але в умовах великої війни це утопія…

Один коментатор написав мені колись, що коли інтереси держави ставляться вище приватних, то це диктатура, і запропонував відкрити кордони: “Тоді й побачите, чи держава Україна потрібна людям. Якщо потрібна, достатня кількість добровольців залишаться, щоб її захищати”.

Але жодну війну, якщо тільки не йдеться про приборкання умовної колонії, де лук і стріли проти кулеметів – неможливо виграти силами добровольців. Тим більше, велику континентальну війну.

У Путіна, крім окремих підрозділів, які не можуть суттєво вплинути на перебіг війни, воюють далеко не добровольці. До того ж росіян набагато більше, ніж нас. Великі війни не виграють у білих рукавичках.

Наш національний менталітет – наша найбільша сила і наша найбільша слабкість. Так само, як росіяни лижуть своїх царів і покірно йдуть на убій – так ми на генетичному рівні ненавидимо будь-яку владу і не терпимо жодного примусу. Нікому не нав’язую свою думку, але чи є наразі інший вихід?..

Читайте також:
Снайперка Олена Білозерська: Здаватися в полон мені не можна, хіба доведеться застрелитись

 

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна

[sendpulse-form id="91944"]