автор: Вікторія Семенюк
з Волині
фото автора та з архіву родини Созонюків
8 вересня 2022 року невеличке село Обенижі в Ковельському районі Волинської області поринуло у надривні ридання. Кілька сотень людей прийшли провести в останню путь бойового медика 14-ї механізованої бригади ЗСУ імені князя Романа Великого Олену Созонюк, яка загинула, рятуючи життя побратимів.
Олена стала до лав українського війська ще у 2015 році. Тоді жінка прийшла на службу кухарем, але згодом пройшла курси та стала медикинею. 3 вересня 2022-го 28-річна військова загинула у Харківській області.
Текст підготований платформою пам’яті “Меморіал“, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових.
Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Шлях до батьківської оселі загиблої знайти було нескладно – дорогу встелила різнобарвна “ріка” із квітів.
Заквітчаним шляхом до дому Олени йшли жінки в чорних хустках. У дворі, де минули безтурботні роки її дитинства Олени, цього дня було людно. Посеред двору – труна, накрита синьо-жовтим прапором. І гори квітів.
Мама, припадаючи до труни, голосила: “Дитинко моя, ластівочко, донечко-о-о…” Втішала згорьовану матір сестра-близнючка Олени – Ольга. Жінка живе в Туреччині, але запевняє, що весь час відчувала невидимий зв’язок із сестрою. Відчуває його й після смерті.
Під звуки військового оркестру побратими несли дерев’яний хрест, перев’язаний вишитим рушником.
У руках – портрет жінки з волошковими очима, оперезаний чорною стрічкою.
На плечах в чоловіків у камуфляжі – заквітчана труна, вкрита українським стягом. Так Олена востаннє “пройшла” повз школу, церкву, рідні поля.
От прощання добігає кінця. Важкі грудки землі стукають об труну, майже непритомніє мати.
Обенижі навіки попрощалися з Оленою. Сиротою залишилась її трирічна донька Оксана.
13 листопада 1993 року у сім’ю Віри та Василя Созонюків прийшло подвійне щастя – народилися донечки-близняка Оленка та Оля. Дівчатка були схожими, наче дві краплі води. А от вдачу мали різну.
Оленка і Оля. Фото з особистого архіву родини Созонюків
“У дитинстві ми гралися разом із хлопчиками, з якими жили по сусідству, на одній вулиці. Ляльками бавилися рідко, а от у хованки, квачика чи рогатку – залюбки”, – усміхається сестра загиблої медикині Ольга Созонюк.
Розмовляємо у дворі батьківського будинку Олі та Олени. Чорнява Оля присідає на дерев’яну ляду і продовжує розповідь:
Сестра-близнючка Олени Созонюк Ольга із мамою Вірою та дочкою Олени Оксаною
“Мама наша працювала швачкою у швейному цеху, але згодом його розформували, і вона почала вести домашнє господарство. Тато пройшов Афганістан, має групу інвалідності. Мама розповідала, що після Афгану він повернувся додому в дуже критичному стані – при зрості 170 см важив 40 кілограмів. Зараз йому надзвичайно важко – все ходить та повторює: “Я не вірю. То все неправда”.
Як розповідає мама Віра, Олена “була дуже слухняною у дитинстві… Як я просила щось допомогти на городі, завжди йшла. Не відмовляла ніколи! Натомість Оля завжди щось вигадувала, щоб не йти полоти”.
“У школі Олені краще давалися точні науки, а мені – гуманітарні. Часто вона за мене писала домашнє завдання чи контрольну роботу, а я – за неї”, – згадує Ольга.
Прямуємо до сільської школи. Її поріг сестри-близнючки Созонюки вперше переступили у 1999-му. У шкільному коридорі – тиша. В день прощання з Оленою тут не бігають учні, та й учителі розмовляють напівпошепки. У коридорі – портрети Олени Созонюк та її односельця Дмитра Левчука, який також загинув, захищаючи Україну від російського агресора.
Портрети Олени Созонюк і Дмитра Левчука у школі Обенижів
У день, коли в Обенижах ховали Олену, жалобний кортеж привіз до батьківського дому і тіло Дмитра.
“Пам’ятаю, як дівчатка вперше переступили поріг школи 1 вересня 1999 року. Вони прийшли до 1-го класу абсолютно однакові, в однакових сукенках. Я розрізняла їх по розташуванню родимок на щічках”, – ділиться спогадами про шкільні роки сестер перша вчителька Валентина Сидорук.
З її слів, Олена була більш настирливою, завжди досягала того, чого хотіла. А ось Ольга – спокійнішою.
“…Потім у Оленки почали переважати мужні риси характеру. Вона стала більш сильною. І видно було, що ця дитина матиме великі досягнення, бо вона не могла жити спокійно, як усі інші. Дисципліни не порушувала, але й не була тихонею. Радше – бойовою дівчинкою. Хороша була дитина. Дуже важко і боляче говорити про Лєну в минулому часі”, – голос вчительки зрадницьки дрижить і зривається на плач.
Пані Валентина повертає ключ, відчиняє двері класу: “Ось тут, за першою партою, сиділи сестрички. Я спеціально посадила їх за першу парту, щоб розрізняти, бо здалеку не могла. Лєна любила малювати і розгадувати загадки. Хотіла брати участь в усьому, любила і співати, і танцювати”.
Вчителька Валентина Сидорук
“У неї росте дуже гарна дитинка. Колись вона теж прийде до нас у школу, і вчителі бачитимуть у ній відображення мами, і згадуватимуть її тільки хорошими словами”, – плаче перша вчителька.
“Я викладав у сестричок біологію. І разом з ними двома їздив у Турійськ (сусіднє смт, колишній райцентр, нині центр ОТГ – “Н”) на олімпіаду. Вони завжди виборювали призові місця”, – розповідає директор школи Анатолій Антосюк, який керує навчальним закладом більш як 30 років.
Пан Анатолій запевняє, що після випускного йому вдалося зберегти з колишньою ученицею теплі й дружні стосунки.
“Вже навіть як була в армії, Олена приходила до мене, про все розповідала. Мріяла, щоб у нас в селі була українська церква. І в травні цього року парафія Хресто-Воздвиженського храму перейшла із Московського патріархату до ПЦУ”, – розповідає керівник школи.
Антосюк пригадує, що неодноразово намагався переконати ученицю покинути службу у війську і присвятити себе донечці, та Олена лише посміхалася й відмовляла.
Восьмикласниця Олена під час екскурсії до прикордонників
Малою Олена мріяла носити форму і працювати в поліції. Однак боялась, що за станом здоров’я її у правоохоронні органи не візьмуть.
Після школи вступила на навчання до Львівського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту. Обрала професію провідниці, бо дуже любила подорожувати.
Олена – студентка училища залізничного транспорту. Львів, 2010 рік
Після навчання влаштувалась провідницею на потяг “Ковель – Сімферополь”. Утім, попрацювавши кілька місяців, потрапила під скорочення.
Олена знайшла роботу кухарем у Львові, паралельно заочно навчалася на кафедрі екології Львівського держуніверситету безпеки життєдіяльності ДСНС України. Дівчина планувала поєднати життя з Державною службою з надзвичайних ситуацій, бо була впевнена – у пожежних структурах більше справедливості і немає корупції.
У листопаді 2013 року сестри вирішили їхати на Майдан до Києва.
“На Майдані ми були від початку і до масових кривавих зіткнень. Коли били студентів, під роздачу “беркутівців” втрапила й Олена. У неї були побої і невеликий струс мозку. Батькам не розповідали про це до останнього, аби менше хвилювалися”, – зізнається Ольга.
“Я ж їх не пускала на Майдан. Але хіба втримаєш? Поставили перед фактом”, – пригадує мама дівчат Віра.
Сестра Ольга й мати Віра під час відспівування Олени
Після Революції Олена закінчувала університет і поринула в роботу, їздила на заробітки. Всі гроші вкладала в рідний дім.
У 2015 році жінка вирішила вступити до лав Збройних сил України. Згодом зізналася рідним, що тричі ходила до військкомату, але її все не хотіли брати на службу.
“Олена часто в дитинстві хворіла на пневмонію, тож у медичній карточці мала багато записів. Але за четвертим разом її таки взяли. Так же вона хотіла в армію! Мама спочатку була проти, вважала, що ця професія – не для дівчини. Але Олена була настільки одержима ідеєю стати військовою, що нікого не послухала й пішла”, – розповідає сестра.
До такого рішення доньки мама не поставилася схвально.
“Вона сказала, що вже підписала контракт. Наче відро холодної води вилила на голову. І що вдієш? Кричи не кричи! Але хіба я її втримала б? Вона в нас така була вперта! Захоче – зробить, як вирішила”, – каже Віра Созонюк.
Спочатку Олена була польовим кухарем у зоні проведення АТО. Згодом отримали звання старшого сержанта, пройшла відповідні курси, стала бойовим медиком.
Продовжувала контракт тричі. Служила в Краматорську, в Рубіжному, на фронті в селищі Кримське Луганської області.
Зі слів сестри Ольги, Олена завжди ухилялась від відповіді, в якому населеному пункті вона перебуває на службі – вказувала лише область.
У лютому 2016 року Олену Созонюк нагородили відзнакою від президента України “За участь у антитерористичній операції”. Загалом бійчиня отримала багато грамот та подяк.
У 2018 році Олена завагітніла.
Зі слів пані Віри, тато Віталій приїздив до маленької Оксанки. Привіз чималого букета Олені, а доньці – великого ведмедя.
Однак батько дитини, також військовий, покинув молоду жінку.
“Я й досі показую їй ведмедика від тата. А так більше не приїжджали. А якось, коли Олена приїхала вперше від початку повномасштабного вторгнення, то казала, що його (Віталія) наприкінці лютого вбили під Одесою. Коротко сказала, що був прильот і що його вже немає серед живих, – зітхає пані Віра.
– Подумалось, що хоч би мама у неї лишилася”.
“Олена підписала другий контракт, не знаючи, що вагітна. Рік просиділа в декреті, потім вийшла знову на службу. Оскільки виховувала дитину самотужки, малу доглядали дідусь із бабусею”, – розповідає однокласниця Олени Ірина Оніщук, з якою бойова медичка тісно спілкувалася протягом останніх трьох років життя.
“Коли вона була вагітна, до останнього перебувала в зоні АТО/ООС. Донецька область, Луганська… Вийшла у декрет лише на сьомому місяці. Контракту не розривала”, – продовжує сестра.
Дочку Оксану Олена Созонюк народила 8 травня 2019 року.
“Народила раніше за термін, тому дитина була «під куполом». Ще в пологовому я її гляділа. Спочатку бігла до маленької Оксанки, годувала сумішшю, тоді біжу вже до Оленки, дам і їй щось смачненьке”, – пригадує непросте материнство доньки мама Віра.
Вона погодилася доглядати онучку, якщо донька служитиме поруч, а не на сході.
Олена з донькою під час відпочинку на озері Світязь, Волинська область. 2021 рік
До повномасштабного вторгнення Олена несла службу в одній із військових частин у місті Володимирі Волинської області.
“Як Оксанці був рік, приїхали її вітати Оленчині побратими. І один мені обмовився, що незабаром їх повезуть у зону бойових дій. Вона про це не зізнавалася, – бідкається пані Віра.
24 лютого 2022 року, коли розпочалось повномасштабне вторгнення росіян, Олена з побратимами й посестрами перебувала на полігоні на Рівненщині.
“О 4:00 24 лютого вона подзвонила мамі і сказала, що почалася війна. І що їх вивозять кудись. І все. Питання, воювати чи ні, для неї не стояло.
Альона все повторювала, що мусить бути там, де її хлопці.
Такий в неї був характер”, – розповідає сестра.
Ольга пригадує, як у травні 2022 року сестра подзвонила до неї і взяла обіцянку попіклуватися про донечку на випадок, якщо з нею щось трапиться. У той час вона відбувала службу на Київщині.
“Вона вже тоді щось відчула. Все казала, що не боїться померти, але дуже боїться, щоб російська армія не прийшла на рідну Волинь”, – каже Ольга.
Олена неодноразово телефонувала мамі і плакала. Казала, що не може спати ночами, бо на власні очі бачила розстріляні колони автобусів із цивільними на Київщині. А в тих автобусах і автівках були мертві діти.
“Вона намагалась надавати допомогу і військовим, і цивільним. Казала, що збирала тіла діток віку її доньки і тепер не може з цим ні спати, ні жити. Після тих подій на Київщині стала замкнутою”, – втирає сльозу сестра.
Після повномасштабного вторгнення Олена приїздила додому загалом тричі. Казала, що війна геть інша, ніж була з 2014 року.
Олена з бойовими побратимами, липень 2022 року
22 червня в матері Созонюк, пані Віри, різко погіршилося самопочуття – тиск піднявся до критичної позначки. Жінку госпіталізували у стаціонар, під’єднали до крапельниці. За довідкою з лікарні, яку дали мамі Олену відпустили додому. Вона пробула з родиною до 1 серпня.
“То вже дитина бідна не відпускала її ні на крок. Я ще подумала: оце ж Оксанка за мамою скучила. Ми жартома називали Олену “пан генерал”, – каже пані Віра.
Читайте також:
З окопів Донбасу в Пентагон і назад. Морпіх Ярина Чорногуз – про свій досвід бойової медички і дипломатки
“Ми служили разом з нашою сестричкою Альоночкою з 10 березня 2022 року. У неї був позивний “Аліса”. Вона навчила мене багатьох речей, давала різні корисні для медиків “підгончики” – ліки, матеріал для перев’язок тощо. Завдяки її професіоналізму у нас всі бійці залишалися максимально живими. Дуже прикро, що така неймовірна жінка загинула за всіх тих, хто на полі бою і в тилу”, – розповідає Сергій Бадялов, бойовий медик 14 омбр імені князя Романа Великого.
Сергій пригадує момент першої зустрічі та знайомства з Оленою. З його слів, це відбулося на початку повномасштабної війни у Миколаївській області.
Сергій Бадялов
“Мене до них підпорядкували. Познайомились. Олена сказала, що вона – медик. А я відповів, що також ним буду… У бою я більш відважної жінки і не бачив. Чи витягувати з поля бою “300-х”, чи “200-х”. Ми хапаємо ноші, біжимо – і потягнули, і знову побігли”, – каже Бадялов.
Із 2019 року служив з Оленою за контрактом Юрій Сліпко.
“Олена витягнула з поля бою дуже багато поранених хлопців. Врятувала чимало життів. Якби не вона, ці люди були б уже мертвими. Багатьом хлопцям із частини вона була справжнім другом. І ми теж дружили.
Чи багато таких жінок у частині? Та там навіть таких мужиків, як вона, нема!
Скажу чесно. Це скарб! Вона була дуже сміливою. Не кожен чоловік-військовослужбовець мав таку сміливість. Якщо по рації передавали інформацію, що є “300-й” і його потрібно евакуйовувати, вона, не вагаючись, бігла”, – пригадує Сліпко.
Юрій Сліпко на похороні
“Коли мене поранили в Гуляйпільському районі Запорізької області, вона мене своїми руками рятувала. Дірки позаліплювала і заспокоювала: “Все буде добре!” Вона рятувала інших, а себе врятувати не змогла”, – розповідає механік-водій 14 омбр Сергій Войтко.
“З нею було цікаво спілкуватися на будь-які теми як із другом. Ця жінка була хорошою товаришкою. Вона ніколи не відмовляла у допомозі”, – згадує врятований Оленою Войтко.
Сергій Войтко
Про загибель Олени на Харківщині першою дізналася її близнючка Ольга. 3 вересня їй написала посестра медикині.
“Найімовірніше, Олена загинула. Був обстріл. Снаряд влучив у бліндаж”, – йшлося в повідомленні. Дівчина додала, що їй бракує сили повідомити про це матері загиблої.
Того ж дня близько 21:00 сестрі написав побратим захисниці і підтвердив, що Олена загинула. Важка місія розповісти батькам про смерть доньки лягла на плечі Ольги, яка на той момент перебувала вдома в Туреччині.
“Що, Лєна загинула?” – вже на початку дзвінка материнське серце відчуло біду. Перепитала – і поклала слухавку. Спочатку не повірила, бо ж спілкувалася з Оленою за чотири години до цього.
О восьмій ранку 7 вересня Романові Созонюку, дядькові Олени, зателефонували з військкомату і сказали, аби він підійшов до ритуального магазину в Турійську вибрати труну: “Я прийшов, вибрали, винесли, відкрили вічко. Я поклав туди Оленині речі, які передала мама – сукню, освячене зіллячко. Аж тут почув шум. Піднімаю голову, а на даху сидять два білі голуби. І вони сиділи доти, доки ми не почали вантажити труну в авто. А тоді змахнули крильми й полетіли”.
Олену ховали у закритій домовині – під час обстрілу тіло сильно постраждало.
Батьки відвідують могилу доньки щодня. Мати плаче, а батько мовчки посидить і йде додому. І все повторює: “Я не вірю, то не вона…”
Трирічна Оксана – маленька мамина копія і за зовнішністю, і за вдачею. Як і матуся, дівчинка дуже бойова. Утім після смерті Олени постійно сумна.
Коли матір була на війні, бабуся й онучка щовечора молилися за неї. “Йдемо до Бозі за маму молитися”, – все просила Оксанка. А тепер каже: “Мами нема, не хочу Бозі. Тепер ми вдвох, Оля і я”.
Дочка Оксана
“Моя мама померла. Її вбили росіяни”, – каже дитина. Така маленька, і вже все розуміє.
Після загибелі матері дівчинка навідріз відмовляється дивитися мультфільми російською мовою.
Читайте також:
Герой України Віталій Грицаєнко: життя і смерть “Гоголя” в “Азові”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
