Український “гартленд”: усвідомлення Гетьманщини, про яку ми досі нічого не знаємо

Максим Омельченко
журналіст

Ранньомодерну козацьку державу вчені наразі лише починають вивчати як унікальний самобутній феномен в історії Східної Європи. Попри весь обсяг літератури на теми українського козацтва, про Гетьманщину ми досі знаємо дуже мало. Як була влаштована ця держава, яким був світогляд її станів, яку спадщину вона лишила та, зрештою, яким терміном її слід називати? На ці засадничі питання чи не вперше шукали відповіді відомі українські історики.

Днями в Києві відбувся “круглий стіл” “Розуміти Гетьманщину: політична культура, військо, церква у ранньомодерний час”. Захід організувала кафедра історії Національного університету “Києво-Могилянська академія” в межах наукової конференції “Досліджуючи минуле: Людина у доіндустріальну добу”.

На стіл були винесені питання, які стосуються сутнісного осмислення феномену Гетьманщини – політичного, світоглядного, культурного, його ролі в процесі формування української державності. Історики–учасники дискусії визнавали, що раніше так широко не обговорювали ці питання з колегами. І відповідей було менше, ніж запитань.

Питання назви: Гетьманщина, Гетьманат чи Україна?

Перше питання, стосовно якого думки істориків розділилися, – це питання термінології. Як саме слід називати українську ранньомодерну державу XVII – XVIII століть.

Як відомо, у тогочасних офіційних документах вживався термін “Військо Запорозьке”. Проте нині більш поширеною в українській історіографії назвою є “Гетьманщина”, або “Козацький гетьманат”. Дехто пропонує називати цю державу “Україною”, адже саме у той період часу ця назва почала широко вживатися. Вживалась і назва “Мала Русь”, або “Мала Росія”, якої нині, зі зрозумілих причин, намагаються уникати.

Наведемо деякі з думок, які були висловлені вченими з цього питання.

Історик Юрій Волошин

Юрій Волошин,
доктор історичних наук, професор Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Короленка:

– Термін “Козацький гетьманат” нині відстоює, постійно наголошує на ньому Інститут історії НАН України.

Мені видається, що ми займаємось конструюванням нової назви, коли кажемо “Гетьманат”. А принаймні, двоє сучасників – людей, які народилися в Гетьманщині, або поруч із нею жили, або її пам’ятали – вживають саме термін “Гетьманщина”. Це Іван Петрович Котляревський (“так славной пам’яті бувало у нас в Гетьманщині колись”) і також дворянин Іван Острозько-Лохвицький, який у своїй автобіографії пише: “В стране Малороссийской, что называется Гетьманщиной”. Вочевидь, ці терміни гуляли, вони були на слуху, про них говорили у суспільстві, і це була така самоназва цієї території.

Безумовно, що офіційна назва – це “Військо Запорізьке”. Але в побуті вживали термін “Гетьманщина”.

Свого часу в “Пам’ятках України”, десь у 1990 році, вийшла стаття Ярослава Романовича Дашкевича про полково-сотенний устрій, і там він дав своє тлумачення терміну, що таке “Гетьманат”. Він визначав його як територію з двох боків Дніпра, яка знаходилась під владою гетьманів. Починав він його від Хмельницького, а от верхня межа мені не дуже подобається – це 1764 рік – скасування гетьманської влади. Ми зараз розуміємо, що вочевидь і Друга Малоросійська колегія правила ще Гетьманщиною.

Історики Максим Яременко, Сергій Багро, Володимир Маслійчук, Олексій Сокирко (зліва направо)

Сергій Багро,
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Національного заповідника “Софія Київська”, викладач Національного університету “Києво-Могилянська академія”:

– Мені здається, що враження про автентичність назви “Гетьманщина” оманливе. Крім наведеного вами, ще є Ніжинський літопис, де є згадка про Гетьманщину. Але виходить так, що і це джерело, скоріш за все, з’явилося після того, як гетьманський уряд був ліквідований. Котляревський – само собою зрозуміло, що це вже пізніші речі. Тобто сама по собі ця назва є ретроспективною.

Найбільша проблема, яка тут є, – в самому принципі називання. Зрозуміло, що є Сіверщина, Чернігівщина, подібні речі по словотвору. Але є також панщина, Коліївщина, уланщина. Чи саме країну як простір, сторону мали на увазі, коли виникав цей перший термін? Чи малось на увазі щось інше?

Наприклад, Драгоманов аналізував народні пісні, де згадувався цей термін. І він припускав, пов’язуючи одну з пісень з 1720-ми роками, що тоді цей термін безпосередньо означав гетьманські маєтки. На зразок словотвору “королівщина”.

У російській історіографії ще є такий термін – “гетьманство”. Вони його вживають за аналогією з “царством”, “королівством”. Але в нас це розуміється інакше. В тому контексті, що “його обрали на гетьманство”, на правління. Це доволі цікавий момент, бо навіть у сучасній українській, російській мові є таке непорозуміння. Так само воно було у XVII – XVIII століттях, коли ми вживаємо слово “гетьманство” в тих самих контекстах – як “правління”, а вони можуть вживати як “держава”.

Якщо повертатися до терміну “Гетьманщина”, то в нашій традиції як тільки гетьман претендував на те, щоб виконувати роль володаря цих земель –чи то Дорошенко, чи Юрій Хмельницький, чи будь-хто, йому одразу закидали, що він узурпує владу.

Тобто виходити з того, що це гетьманська земля, гетьманська держава – Гетьманщина – це така методологічна підміна. Тому що це Військо Запорозьке в цьому просторі має владу, а не гетьман. І кого Військо Запорозьке обере на гетьмана – той буде виконувати волю Війська Запорозького.

Олексій Сокирко,
кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

– Я дуже активно вживаю термін “Гетьманщина” як такий “парасольковий”, коли пишу про лівобережну її частину, що залишила за собою суб’єктність до кінця XVIII століття. І стосовно держави, створеної в результаті Козацької революції безпосередньо під час подій Хмельниччини. Цей термін зручний, лаконічний. Те, як він народився і як змінювалося його змістове наповнення, – це цікаво для історіографів. Мені здається, що зараз він позбавлений внутрішньої суперечності і не є якимсь некоректним.

“Гетьманщина”, будемо казати, – це політонім. У дужках можна писати “Військо Запорозьке” як самоназву. Це козацька Україна без Запорозької Січі і Слобідської України. А термін “гетьманат” я вживаю з маленької літери як форму правління.

Щоправда, оскільки я не забуваю, що це історіографічні метафори, я часом пишу “Козацький Гетьманат”, щоб нагадати, що головним політичним класом в цій політії був козацький стан. І обидва слова з великої літери, подібно як реконструювався термін “Річ Посполита шляхетська”, який, очевидно, не мав прописки в мові XVII–XVIII століть.

Максим Яременко,
доктор історичних наук, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”:

– Питання “або-або” тут не стоїть. І термін “Гетьманщина”, і “Гетьманат” цілком придатні, треба розрізняти тільки сфери їхнього вжитку.

По-перше, ми маємо це якось називати. Які є варіанти? “Україна” – абсолютно не підходить, підміна понять, територій і так далі. “Військо Запорізьке” – термін вужчий. Особливо, коли йдеться про церковні структури, які взагалі набагато ширші за компетенції і уявлення Війська Запорозького про те, куди вони поширюються. “Українська козацька держава” – це ще метафоричніша метафора і зовсім нова.

Мабуть, термін найадекватніший з історичної точки зору, але абсолютно неприйнятний не тільки з огляду на сучасні обставини, а й взагалі – це “Малоросія”, “Мала Росія”. Хоч він чітко територіально маркується.

По-друге, частина цих термінів, якщо ми говоримо про козацьку автономію XVII–XVIII століть, сама за цей час зазнавала еволюції. Ми мусимо пояснювати, що означає “Військо Запорізьке” в першій половині XVII століття чи у XVIII столітті. Тому якраз “Гетьманщина”, “Гетьманат” – це те, що нам залишається. Для мене особисто “Гетьманщина” – це територія, а “гетьманат” – форма правління”.

Витоки політичної культури

Чи була політична культура Гетьманщини унікальною, чи – продовженням східноєвропейської, західноєвропейської або азійської політичної культури? Яким був світогляд українського козацтва? На більшість із цих питань однозначних відповідей наразі немає, як через брак джерельної бази, так і через те, що довгі століття ці питання взагалі не ставилися. Тема ще чекає своїх дослідників, визнали учасники дискусії, поділившись окремими заувагами.

Юрій Волошин:

– Я досліджую багато судових справ, і всюди я бачу спадщину Речі Посполитої. Ті козаки, які позиваються до суду, вступають у ці правовідносини, – вони можуть бути простими козаками, вдовами козацькими, не конче вони є старшиною, – але всі вони себе співвідносять зі шляхтою.

Те саме бачимо в наказах комісії Катерини ІІ.

Зверніть увагу, що козацька шляхта відстоює саме свої шляхетські права. Мені видається, що таку культуру наслідування Речі Посполитої, значною мірою, спричинило законодавство. Ті закони, якими вони послуговувались, які вони за собою тягли, – це Литовські статути. Вони поширюються на всіх козаків, і їх, значною мірою, називають “малоросійським правом”. Його можна співвіднести і з “Правами, за якими судиться малоросійський народ”, а можна і говорити, що Литовський статут в Гетьманщині і вважався “малоросійським правом”. Плюс це чітко накладалося на поняття “наших прав і вольностей”, які козаки відстоювали ще від часів Хмельницького.

Сюди можна додати, що вони модифікували сарматський міф і створили свою історію. Тобто ця політична культура, принаймні на другу половину XVIII століття, вже оформилась. І потім її вираження ми знаходимо в Дівовича, в “Історії Русів”.

Олексій Сокирко:

– Для мене “політична культура” – це культура політичної еліти. Уявлення про себе, про державу, про своє місце в ній, місце інших станів, про стосунки з сусідами тощо. Тематичний спектр тут може бути найширший. Плюс це набір уявлень тих спільнот, які долучені якимось чином, прямо чи опосередковано, до політичного процесу. Йдеться не лише про світську знать, але, очевидно, і про церковних ієрархів.

Оскільки ми не маємо якихось вироблених інтерпретаційних схем, синтез, то тут справді є широченне поле і перспективи для майбутніх досліджень. Багато залежить від стану джерельної бази. Ми б хотіли знати все щодо світоглядних установок, але джерела нам часто просто не дозволяють цього зробити.

Максим Яременко:

– Політична культура – це не тільки риторичні речі, не тільки декларація, це й практики. “Право на повстання”, “виступ проти законного володаря, влада якого від Бога” – це теж є декларацією уявлень про те, що можна, а чого не можна.

На яких дріжджах замішана ця політична культура козацька? Я не сумніваюсь, що у першу чергу – на річпосполитських. Але те саме “право на повстання”. Це те, що на той час обговорюється в думці європейській, коли можна повстати проти законного володаря. Я б тут обережно сказав, що тут не просто річпосполитське коріння, а може, ще далі європейське. Я би також звернув увагу на такі речі, як бажання гетьманів зробити спадковою свою владу, а також на цікаве дослідження Броджі-Беркофф щодо того, яку модель відносин із церковною владою обрав Мазепа. Вона дійшла до висновку, що Мазепа найкращою моделлю вбачав московську. Коли церковна ієрархія повністю під владою гетьмана.

Гетьман Іван Мазепа

Читайте також:
Гетьман, що має об’єднати: в Батурині презентували художню книжку про Мазепу, його печатку і князівське “посвідчення”, попереду – серіал

Чи не варто нам, досліджуючи політичну культуру Гетьманщини, подивитися ширше на те, які можуть бути джерела, як вони впливали, і чи ця культура не змінювалась, особливо, протягом XVIII століття. Річ Посполита легко простежується за джерелами, а чи не можемо ми тут знайти чогось також від Московії, від Західної Європи?

Сергій Багро:

– Класичні роботи з політичної культури, зазвичай, дотримуються якоїсь схеми, щось на зразок класифікацій Алмонда, Верби. Є різні категорії, під які підганяється та чи інша політична спільнота. Але мені здається, що такий підхід дуже непродуктивний, спекулятивний і більше вводить в оману, ніж дозволяє пізнати щось про минуле.

У випадку з козацькою історією – тут практично вільне поле. Ми можемо досліджувати і політичну риторику – базові поняття, які ще не досліджені належним чином. Щоб заповнити ці прогалини, потрібен величезний масив досліджень.

Зубні щітки й англійське пиво:
що ми знаємо про побут Гетьманщини

Ще один аспект, який наразі лише починають широко вивчати, – це мікроісторія Гетьманщини. Як жили наші предки у XVII – XVIII століттях, що їли, якими речами користувалися у побуті? Якими подіями було наповнене їхнє повсякденне життя?

Юрій Волошин:

– Гетьманщина – це таке поле, яке можна досліджувати і досліджувати, особливо якщо опускатися на мікропроцеси. Наприклад, наразі не досліджені пенітенціарна система, девіації, коло читання. Та ж сама економіка, про яку ми забуваємо, торгівля. Експорт, імпорт товарів і вся культура, з цим пов’язана. У нас нещодавно була виставка в Полтаві, що по місту накопали археологи. От із XVIII століття – зубні щітки і слоїки від французької гірчиці. Або “Руденко пив англійське пиво”. Це є запис в одному джерелі. Власне про культуру споживання ми мало що знаємо.

Сергій Багро:

– У дослідженні мікропроцесів найцікавіше те, як ці мікровипадки підважують процеси макроісторії. Опонують до них, чи якимось чином коригують. Якщо говорити про мої власні пошуки, то мені цікава постать єпископа Мефодія – Максима Филимоновича. Доволі контроверсійний персонаж, його часто сприймають як авантюриста. Але можна подивитися на більш дрібні моменти під час його перебування у Києві. Наприклад, реставрація Софійського собору. Виявляється, що його розпорядження виконують, він знаходить спільну мову навіть зі своїми опонентами, навіть із Лазарем Барановичем, якого він змістив на місцеблюстительстві. Так якась дрібничка може підважити загальне судження.

Лазар Баранович, церковний і політичний діяч Гетьманщини, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський (1668-1693), ректор Києво-Могилянської колегії (1650-1657)

Максим Яременко:

– Тільки з XVIII століття ми маємо нарешті той матеріал, який дозволяє займатися мікроісторією. Звичайно, що це дуже цікаво, і є колосальні відкриття.

Я тривалий час повільно досліджую життя одного київського попа. Мене цікавить Київ як імперська окраїна, які події тут відбуваються, як вони впливають на життя людей. Дуже часто в документах київських першої половини XVIII століття я знаходжу чимало копій джерел середини і першої половини XVII століття. Деякі дослідники, вивчаючи Київ, туди не йдуть. Вони доходять, умовно, до Козацької революції, а далі – не зрозуміло що, не зрозуміло як, немає звичних книг актових. Коли ж ти вивчаєш на такому щільному мікроісторичному рівні те, що відбувається на вулицях Києва: бійки, розбірки, суди – такі документи виринають. Це надзвичайно цікаво.

До прикладу, в середині чи ближче до середини XVIII століття в Києві – а це ж Російська імперія, Гетьманщина, православне місто – киянам вікна з дерева робили вихідці з Руського воєводства – це Річ Посполита, унійна територія, Галичина. Так само кияни, якщо хотіли зекономити, з Київського полку йшли в Київське воєводство, наймали собі майстрів, бо дешевше було там їх найняти, щоб будинок звести.

Читайте також:
“Друга Конотопщина”: роковини забутої битви гетьмана Дорошенка з московитами під Охтиркою

Український “гартленд” чи П’ємонт: роль Гетьманщини в державотворенні

Роль Гетьманщини в історії українського державотворення також до кінця не з’ясована. Немає сумнівів, що це – одна з історичних форм України.

За однією з версій, саме у Гетьманщині вперше сформувалась українська нація, чи то прототип майбутньої нації.

Проте історія цього державного формування була тривалою та складною. Спочатку воно охоплювало всю Наддніпрянщину – три колишні воєводства Речі Посполитої за гетьманування Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Згодом існували Лівобережний та Правобережний гетьманати. Зрештою, Лівобережна Гетьманщина стала єдиною Гетьманщиною, яка дожила до 1780-х років, зберігши відмінний від російського імперського полково-сотенний устрій. Вже після її ліквідації межі Гетьманщини успадкувала Малоросійська губернія та Малоросійське генерал-губернаторство. Останнє проіснувало до середини ХІХ століття. А нащадки лівобережних козаків (і не лише козацької старшини) зберігали свої станові привілеї до самого краху Російської імперії.

Києво-Печерська лавра

Юрій Волошин:

– Коли ми говоримо про модерний проєкт – Україну, українську націю, які постали вже в ХІХ – на початку ХХ століття, то він має подвійне коріння. З одного боку ми знаємо, що “український П’ємонт” – це Галичина. Але, вочевидь, не менший П’ємонт – це міф про Гетьманщину, “козацький міф”. Те, що витворено тією політичною культурою, поняття “свого права”, свободолюбства тощо. Вочевидь, без поєднання цих двох частин, які видаються непоєднуваними і часто одна одну не розуміють, але без цього поєднання, яке відбулося, України не було б.

На початку 1990-х років по Львову ходив “козак” – чоловік у козацькому одязі. Це козацький міф, міф Гетьманщини, який поширився на всю територію України. Нині ми всі – козаки.

Сергій Багро:

– Питання зводиться до того, що вважати історією України, який основний концепт? Історія України – це історія чого? Території, народу, держави? І відповідно до цього ми можемо шукати в історії відповідники. Зрозуміло, що повного відповідника не буде. Тому що ми знаємо, що концепт держави з’являється у Гоббса в середині XVII століття, а закріплюється вже під кінець XVIII століття. У часи Гетьманщини держави в сучасному розумінні не тільки в Україні, а взагалі ніде не було.

Тобто існує умовна похибка. Пан Олексій казав про “парасольку”. Ми накриваємо цим поняттям трохи не те, що було в XVII–XVIII століттях, але з цього воно витікає. В даному випадку і концепт держави, і концепт народу цілком підходять під козацьке минуле, політичне об’єднання Війська Запорозького і “народу малоросійського”, які дуже часто згадувалися в парі.

Олексій Сокирко:

– Історія Гетьманщини – це “хартленд” (серцевинна земля). “Хартленд” української історії і в сутнісному відношенні, і в географічному.

Я часто співвідміряю це з проєкцією різних регіонів – як ми їх сприймаємо крізь призму довгої історії. Ось західноукраїнські землі чи Закарпаття – вони там “спольщувалися”, “мадяризувалися”, “румунізувалися”. Про східні чи південні регіони часто пишуть, що вони “русифікувалися” або від початку були не зовсім українськими. Ніколи такого не пишуть про “хартленд”, ви зауважили? Тому що “хартленд” на те і “хартленд” – йому нема куди діватися. Або ти існуєш, або ти не існуєш.

Згадаймо, на чому постала самоідентифікація українців модерного типу. Постала з козацької історії, з історії Гетьманщини. Безумовно, історичний міф еволюціонує, розвивається, йому історики можуть надавати різної динаміки, цьому політична ситуація сприяє чи не сприяє, впливає держава. Але оцей геном нашої української історії, української ідентичності – він існує постійно.

Можливо, “хартлендом” вона лишилась завдяки консерватизму. Не забуваймо, що в Гетьманщині, за моїми відчуттями, відсутня категорія провінції. Поки Гетьманщина не інтегрована як територія до складу Російської імперії, тут немає поняття провінції ні на рівні побуту, ні на рівні культури, ні на рівні адміністративних практик. Бо цей простір, по-перше, він компактний, він густо заселений. Головним типом поселення було містечко.

Світ Гетьманщини також складався з регіонів. Був так званий Сівер і Степ. Сівер – це північні полки, а Степ – це Полтавщина, Миргородщина, Лубенщина. І ми коли говоримо про Гетьманщину вже XVIII століття, рештки тієї великої Гетьманщини часів Хмельницького, то ми не повинні забувати, що значна її частина, в тому числі Сівер, прийшла в козацьку політію з Великого князівства Литовського, а не з Корони Польської, і яка була там політична культура і потім її рецепція в культурі козацької старшини – це величезне питання, ми не знаємо. Бо та дрібна литвинська шляхта і замкові слуги, які потім стали козацькими старшинами, з яких вийшли гетьманські роди, наприклад, Самойловичі. Стародубський полк особливо. Ми взагалі не знаємо цього світу.

Гетьманщина мозаїчна, але це зрозуміло, що в домодерний час, коли модернізмом ще й не пахне, – це реалії, присутні в історії будь-якої європейської країни.

Читайте також:
Станові козаки, яких забули: про що розповідає шостий музей Батурина


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]