Максим Омельченко
журналіст
12 червня 1668 року відбувся запеклий бій між козацько-татарським військом на чолі з гетьманом Дорошенком та московським військом воєводи Ромодановського.
Битва під Хухрою та Охтиркою – один із епізодів маловідомої серед широкого загалу московсько-української війни 1668-1669 років.
У липні 1668 року бельгійська газета “Relations veritables” (“Правдиві новини”) повідомила своїм читачам сенсаційну новину з далекої України. Джерела видання поінформували про те, що “бунтівні українські козаки” об’єдналися з татарами та завдали нищівної поразки армії московитів. У полон нібито навіть потрапив відомий “московитський генерал Ромодановський”. Новину про перемогу козаків і татар “за Дніпром” над московитами оприлюднила і ліонська “Gazette”.
354 роки тому, як і в наші дні, західноєвропейські читачі з інтересом стежили за зведеннями з фронту російсько-української війни. Сплеск цікавості до далекої країни на сході, що межує зі степовою “Татарією”, стався у середині XVII століття. Європейці зачитувалися “Описом України”, якого склав французький інженер Ґійом де Боплан. Книга витримала кілька видань, була перекладена низкою мов. З неї читачі дізналися про побут українців, їхні звичаї, а також про феномен козацтва – непокірного степового лицарства, що відстоювало свої вольності із шаблями та мушкетами в руках.
Битві, що стала сенсацією у європейській пресі, передували події січня-лютого 1668 року, які у вітчизняній історіографії охрестили “антимосковським повстанням Івана Брюховецького”.
Гетьман Іван Брюховецький стояв на чолі козацтва Лівобережної України. На правому березі булаву тримав “сонце Руїни” – гетьман Петро Дорошенко. Розкол українського Гетьманату по Дніпру відбувся в результаті війни 1661-1663 років між гетьманом Юрієм Хмельницьким, який визнавав владу польського короля, та його рідним дядьком – наказним гетьманом Якимом Сомком, що спирався у своїй боротьбі на підтримку Москви.
Іван Брюховецький прийшов до влади у червні 1663 року внаслідок сумнозвісної Чорної ради в Ніжині. Лівобережний гетьман спирався на підтримку запорожців і “козацької черні” – покозачених учорашніх селян і міщан, що опинилися поза реєстрами та не хотіли повертатися до плуга чи робітничого цеху. У зовнішній політиці метою Брюховецького було об’єднання “обох сторін Дніпра” під однією булавою. Досягти цього гетьман розраховував за допомогою московської військової потуги. У цей час, як його правобережні опоненти – спочатку Павло Тетеря, а згодом – Петро Дорошенко – спиралися на підтримку Речі Посполитої та Кримського ханства.
У 1665 році Брюховецький першим з українських гетьманів з великою делегацією відвідав Москву, щоб “подивитися у ясні очі” московського царя Олексія Михайловича.
У Білокам’яній були підписані так звані Московські статті – угода, що зводила до мінімуму автономію Лівобережної України. Зокрема, передбачала введення московських військових гарнізонів у 15 найбільших міст. Утримання іноземних вояків покладалося на плечі місцевого населення. Крім того, московські воєводи отримували частину адміністративної влади в українських містах і діставали право збирати з українців податки.
Брюховецький в обмін на такі поступки отримав від царя титул “боярина”, в дружини – доньку московського князя Дар’ю Долгорукову, а також – запевнення у військовій підтримці у боротьбі за об’єднання Гетьманщини.
Проте останнього московський государ не дотримав. У 1667 році Московія та Річ Посполита підписали Андрусівське перемир’я, юридично закріпивши розподіл України по Дніпру. Цей сепаратний мир викликав гостре невдоволення у козацьких еліт як на правому, так і на лівому березі Дніпра. Вчорашні палкі прихильники московського підданства тепер у спілкуванні із царськими послами не приховували роздратування.
Пам’ятний камінь в селі Андрусово (Смоленська область, РФ), де було укладене Андрусівське перемир’я
“Москалі з нами хитро поступають, і з ляхами помирившись, з обох рук, з московської і лядської, постановили нас, Військо Запорозьке, й увесь народ християнський український вигубляти, й Україну, вітчизну нашу, до основ розорити”, – так висловлювався Іван Брюховецький, який раніше радо називав себе царським “холопом”.
Ще більше не добирав слів правобережний гетьман Петро Дорошенко.
“Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишати під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися вам не вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров’ю й відвагою”, – писав гетьман у листі до московського посла.
У грудні 1667 року обидва козацькі лідери, в минулому – люті вороги, домовилися про спільні дії. Посередниками у цих перемовах стали вищі церковні ієрархи, зокрема митрополит Київський і всієї Русі Йосип Нелюбович-Тукальський.
Згідно з планом, Лівобережна Гетьманщина мала оголосити про розрив спілки з Москвою, після чого з її території мали бути витіснені царські залоги. Далі два Гетьманати об’єднувалися в Руське князівство зі столицею у Києві, що мало просити про протекцію султана Османської імперії.
Титул “руського князя” гетьман Петро Дорошенко був готовий уступити Іванові Брюховецькому.
Митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський
9 січня 1668 року відбулась старшинська рада в Гадячі (тодішній столиці Лівобережної України), на якій задум Брюховецького про вихід з-під московського підданства підтримали майже всі лівобережні полковники. Наприкінці січня – на початку лютого московські гарнізони у 14 містах опинилися в облозі. До кінця березня в десяти містах – Гадячі, Полтаві, Батурині, Сосниці, Глухові, Миргороді, Прилуках, Стародубі, Новгороді-Сіверському та Лубнах – царські війська були роззброєні або знищені. Встояли, але опинилися у блокаді московські залоги в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі.
Повстання перекинулося і на Слобідську Україну. Там нападами на московські гарнізони керував харківський полковник Іван Сірко – уславлений запорізький лицар, герой десятків боїв із кримськими татарами. На бік Сірка перейшли Цареборисів, Маяцьке (сучасне село Маяки на північ від Слов’янська – нині в зоні боїв із путінськими “орками”), Зміїв, Валки і Мерефа.
Водночас здобути полкові центри – Суми та Харків – козацькому ватажку не вдалося, і до середини березня повстання вщухло.
Бюст Івана Сірка в історичному музеї Дніпра
Московський уряд почав планувати масштабну каральну “спецоперацію” проти лівобережних козаків. У середині лютого почався збір війська. Згідно з планом царського командування, московське військо мало завдати ударів із трьох напрямків і розчавити загони Брюховецького.
Проте всі три армії вторгнення наштовхнулися на запеклий спротив українців. 30 березня воєвода Ромодановський почав облогу прикордонної Котельви. У сотенному містечку перебували значні козацькі сили – Гадяцький полк на чолі з полковником Семеном Остренком, частина Полтавського полку з наказним полковником Іваном Бугаєм і кількасот запорожців – загалом до 5 тисяч вояків.
Московський воєвода не міг продовжувати наступ на Полтаву, залишивши у себе в тилу такий великий загін.
Читайте також:
Без Ніжина не було б Конотопа: забута битва першої російсько-української війни
Сучасне селище Котельва з висоти пташиного польоту
Захисники Котельви застосовували традиційну для козаків тактику активної оборони – вчиняли постійні вилазки проти московитів.
Перша така вилазка відбулася в перший день облоги, коли козаки атакували царських вояків біля Куземинського мосту. 6 квітня “котельвські сидільці” навіть спробували захопити шанці, які московити викопали навпроти мурів міста. Московські донесення свідчать, що в цьому бою, серед інших, був поранений син боярський Афанасій Жаріков, “по голове бердышом, да саблею, да по правому плечу поколот копьем”.
Наступний бій під стінами Котельви відбувся на наступний день – “на реке Ворскле у Куземинского мосту”. 24 і 30 квітня козаки знову дошкуляли московитам вилазками. Під час бою 30 квітня було поранено 37 московських стрільців.
Облога міста затягнулася, проте становище обложених постійно погіршувалось. На початку травня московська розвідка повідомляла, що в оборонців Котельви закінчується фураж для худоби та коней. Бракувало і боєприпасів: московити почали помічати, що козацькі гармаші економлять ядра та порох, рідше стріляючи з гармат.
Типова гармата XVII століття. Вартбурзький замок у Німеччині
Тим часом гетьман Іван Брюховецький перебував у Гадячі, очікуючи підходу правобережного “колеги” Петра Дорошенка.
Дорошенко збирав свої полки та домовлявся про військову допомогу від кримських татар.
В Опішні, за 15 верст від Котельви, у той же час почали збирати свої сили полтавський полковник Кость Кублицький і кошовий отаман Іван Білковський.
Кублицький відправив листа гадяцькому полковнику Остренку, закликаючи того “триматися стійко” та повідомляючи про наближення підмоги: “Великі орди поспішаються, і нині є в Опішні Івашко, і я з полком своїм,
надія на Бога, що друга Конотопщина неприятелям нашим москалям буде,
і я про те вас, братію свою, прошу при помочі Божій протримайтеся ще трохи”.
Оборонці Котельви трималися та продовжували завдавати втрат царським військам. 13 травня козаки знову атакували ворожі шанці та важко поранили командира полку донських козаків, царського стольника Григорія Косагова (“пострелен ис пищали по голове, ниже вихра [куля] череп вогнула… рана в том месте знатна”).
Косагов виживе після жахливого поранення та в майбутньому дослужиться до звання генерал-майора, ставши одним із героїв оборони Чигирина від військ Османської імперії у 1677-1678 роках.
Григорій Косагов
31 травня московський воєвода Ромодановський отримав тривожну звістку: союзні козакам кримські татари переправляються через Ворсклу, а правобережний гетьман Петро Дорошенко зі своїми полками форсував Дніпро. 2 червня Іван Брюховецький виступив із Гадяча на з’єднання з союзниками.
7 червня війська Дорошенка та Брюховецького зустрілися біля Диканьки. На Сербиному полі вони стали двома таборами.
8 червня мала відбутися спільна генеральна рада, на якій Івана Брюховецького мали проголосити гетьманом “обох сторін Дніпра”.
Проте перед початком ради лівобережного гетьмана заарештували правобережні козаки (за іншими даними – його власні люди) та привели до табору Дорошенка. Там Брюховецький був вбитий, а на чолі об’єднаної козацької держави все таки став правобережний гетьман.
Сам Дорошенко стверджував, що не був причетний до вбивства свого політичного опонента/соратника.
Марка Укрпошти, присвячена Івану Брюховецькому. Справа – сцена вбивства гетьмана
У будь-якому разі тепер українське козацтво вперше за майже вісім років було з’єднане під однією булавою. Гетьман Петро Дорошенко повів козацьке військо на Котельву. Під його керівництвом було 7 правобережних і 5 лівобережних полків: загалом 18 тисяч вояків – 10 тисяч кінноти та 8 тисяч піхоти. Ще до 15 тисяч вершників на допомогу Дорошенку привів кримськотатарський воєначальник Алша-мурза.
11 червня козаки та татари переправилися через Ворсклу за 10 верст від московського табору. Відбулися перші сутички зі сторожовими загонами царського війська. Ті були змушені відійти до табору. Водночас із татарського полону втекло двоє московитів. Вони повідомили Ромодановському шокуючу інформацію – буцімто на підмогу Дорошенкові йде сам кримський хан з усією ордою. Насправді це була брехня. Проте московський командувач вирішив не ризикувати.
У ніч на 12 червня московити відступили від Котельви та почали будувати “вагенбург” – табір із возів.
Тактику застосування такої рухомої фортифікації винайшли чеські гусити у XiV столітті (за іншою версією – ще готи у часи Римської імперії). Вози вибудовували у формі чотирикутника. Всередині розміщувалась піхота та артилерія. Кіннота йшла поруч і контратакувала супротивника (у разі невдачі могла відступити всередину вагенбурга та вести бій спішеною). Така тактика дозволяла війську вести оборону та, одночасно, рухатися.
Надзвичайно вміло діяли за допомогою вагенбурга і козаки (зокрема, таке шикування ефективно застосував Богдан Хмельницький у битві під Охматовим у 1655 році, для прориву через кільце польсько-татарських військ).
Вози з бійницями для побудови вагенбургу
Московський вагенбург почав рух на північ до Охтирки. За ніч московити пройшли сім верст, дійшовши до села Хухра. На світанку царські вояки почали переправлятися через однойменну річку. У цей момент з боку Котельви підійшли козаки та татари.
Читайте також:
Історик Олександр Алфьоров: “Росіяни” – не нація, а морально-психологічний стан
Ромодановський виставив заслон із кінноти, прикриваючи переправу піхоти у вагенбурзі. Почався запеклий бій, що, згідно з московськими донесеннями, тривав п’ять годин.
Козакам і татарам не вдалося розгромити московську кінноту. Ромодановський відбив усі атаки та зміг переправитися на правий берег Хухри. Слідом за ним переправилися і війська Дорошенка та Алші-мурзи. Вони знову атакували, цього разу спробувавши відрізати ар’єргард царського війська від основних сил.
Становище для московитів стало критичним, але Ромодановському вдалося перегрупувати свою армію, відправивши “на задні полки” загін воєводи Петра Скуратова. Тому вдалося не лише вирівняти фронт, а й завдати відчутних втрат гетьманським сердюкам (наймана піхота). Московити взяли у полон двох молдаванів із сердюцького полону та захопили два козацькі прапори.
Сердюк другої половини XVII століття. Реконструкція Сергія Шаменкова
Царські війська продовжили рух, але на їхньому шляху була ще одна водна перешкода – річка Кринична. Ромодановський наказав переправлятися “обозом” – не покидаючи вагенбург.
Дорошенко і Алша-мурза, у цей час вирішили перевірити на міцність авангард московського війська. Вони обійшли верхів’я річки та атакували супротивника з правого берега.
Згідно з донесенням Ромодановського, козаки та татари провели три атаки – у кінному та пішому строю (“учинили три напуска и приступы жестокие”), проте не змогли прорвати оборону.
Четвертий поспіль бій відбувся того ж дня – за годину до настання ночі. Дорошенко розмістив козацьку піхоту на березі річки Ворскли, а татарсько-козацька кіннота зайняла позиції східніше, приблизно між сучасними силами Підлозіївкою та Великим Озером.
Таким чином, московські війська, що рухалися шляхом до Охтирки, виявилися атаковані з двох боків. Жорстокий бій тривав три години, але розірвати московський вагенбург знову не вдалося.
Охтирка. Фото ХІХ століття
Останній, п’ятий бій відбувся у ніч на 13 червня. Козаки та татари атакували царських ратників за дві версти до Охтирки. Цього разу Ромодановський вирішив не відсиджуватися за возами, а вивів у поле частину піхоти. Московити знову відбилися. Зрозумівши, що оборону воєводи не прорвати, Дорошенко і Алша-мурза відійшли у бік Котельви. Ромодановський вступив до Охтирки.
Того ж дня воєвода відправив посланця до Москви зі звісткою про перемогу над козаками (“Бог ратных людей сохранил, а их изменников побито много, что и сметить было немочно”).
Переможцем себе вважав і Петро Дорошенко. Згодом він писав, що мав на меті звільнити Котельву від облоги. Забезпечивши деблокаду і відхід ворога, гетьман, за його словами, “за боярином далі не пішов”.
Читайте також:
“Союз, який могли розвалити з самого початку”:
355 років тому почалося Переяславське антимосковське повстання
Цікаво, що критично результати битви оцінював і коломенський воєвода Федір Греков, який писав царю, що Ромодановського Дорошенко та татари “с обозу сбили и Котелву очистили”, маючи на увазі деблокаду міста та відступ.
Петро Дорошенко. Голландська гравюра XVII століття (Arolsen Klebeband)
Якщо оцінювати результат битви об’єктивно, то варто зазначити, що гетьману й мурзі справді вдалося зняти облогу з Котельви та примусити московське військо до відступу за межі Гетьманщини. Водночас московити уникли розгрому та повторення Конотопської битви 1659 року.
Як бачимо, повідомлення західної преси про нищівну поразку царського війська у битві з козаками та татарами були дуже перебільшені. Не відповідала дійсності і чутка про потрапляння у полон воєводи Григорія Ромодановського.
Попри це, станом на другу половину червня козакам вдалося досягнути значних військових успіхів, викинувши за межі Гетьманщини усі московські сили вторгнення.
Так, Севський (Великий) полк, що мав взяти Глухів, обложив місто 31 березня та провів майже три місяці у безуспішних спробах штурму. 21 червня воєвода Григорій Куракін, дізнавшись про наближення татар, зняв облогу та відступив до Севська.
Не мав успіху і Смоленський полк. 19 квітня московити обложили місто Почеп на Стародубщині. Облога тривала понад місяць. Зрештою, воєвода Щербатов був змушений відвести військо до Трубчевська.
У червні московський воєначальник провів другу спробу наступу – атакував Новгород-Сіверський, проте не зміг взяти місто, натомість спалив передмістя та розграбував Спасо-Преображенський монастир.
Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському
На жаль, вже в липні у війні відбувся перелом на користь Московії. Татарське військо, послане у рейд у прикордонні московські війська, було розгромлене під Севськом. Наслідком цього стала втрата Петром Дорошенком підтримки Кримського ханства. Одночасно війська Речі Посполитої перейшли в наступ на Правобережжі, обложивши у Кальнику брата гетьмана Григорія Дорошенка.
8 липня Петро Дорошенко повертається на Правобережну Україну, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Ігнатовича.
У серпні запорозькі козаки за підтримки кримського хана обирають своїм гетьманом Петра Суховія на противагу Дорошенку.
У той же час московити починають новий наступ на Лівобережжя – повторно облягають Глухів, а воєвода Григорій Ромодановський 4 вересня спалює Ніжин…
Війна 1668-1669 років закінчилась підписанням Глухівського договору. У ньому московський уряд пішов на поступки козацтву: царські залоги залишили тільки у п’яти містах, воєвод позбавили права втручатися у справи місцевої адміністрації.
Таким чином, з огляду на спротив українців Москві довелося сповільнити темпи поглинання Козацької держави.
Ідея ж створення Руського князівства так і не була реалізована: як через внутрішній розбрат, так і через брак надійних союзників ззовні.
Читайте також:
Місто, що ламало плани загарбників: як Глухів не здався московитам 363 роки тому
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
