Репресії серед науковців. Що далі?

Марта Онуфрів
довголітня журналістка, авторка книг, уціліла жертва Голодомору-1946-47 (Канада, Торонто)

Вдатися до ніби неактуальної теми Голодомору-1932-33 під час кровопролитної російсько-української війни мене спонукав лист вельми поважаного мною (і багатьма з нас!) колишнього в’язня совєтських концтаборів Семена Глузмана, а нині – незаперечної  совісті всього українства.

Адже на тлі все ще триваючих злочинів російської воєнщини щодо цивільного населення України Голодомор-1932-33 (як і чомусь забуті Голодомори-1921-22, 1946-47) потрібно розглядати в контексті безперервного геноциду українського народу, який здійснювала й далі здійснює імперська Росія в будь-якій обгортці. Звісно, встановлення  фактичних розмірів винищення українців потрібно не тільки наскрізь занедбаній сучасній українській історіографії, а й може придатися майбутнім поколінням українців із метою, в тій чи іншій мірі, упокорення московських ординців. На жаль, цього не хочуть чи не можуть зрозуміти певні функціонери від культури та історичної пам’яті.

Отже, в листі-зверненні пана Глузмана йдеться про те, що в Міністерстві культури України та Українському інституті національної пам’яті триває “погана, мерзенна війна професійних бюрократів з професійними істориками, які захищають результати своїх досліджень. Музей Голодомору – об’єкт цієї війни” (тут і далі в перекладі з російської).

І знову за С. Глузманом, але вже в стилі детективного серіалу: “Нещодавно разом з професором, доктором історичних наук Володимиром Сергійчуком попросили міністра культури Ткаченка прийняти нас з метою обговорення неприємної та багато в чому парадоксальної ситуації, що склалася навколо Музею Голодомору. Міністр нас прийняв. Але… запропонував не розпочинати розмови без директора Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича. Довелося чекати. Дивно, ми хотіли поговорити з міністром. Через 10 чи 15 хвилин у кабінет увійшов Дробович. Основним речником був він, не міністр. Звинувачення було спрямовано на «неправильно підраховані цифри жертв Голодомору».

Слід зазначити, що згадані «чинуші» не тільки знехтували думкою низки авторитетних українських істориків, а й довголітніми архівними дослідженнями світила української історіографії В. Сергійчука, що засвідчують багаторазові збільшення кількості жертв Голодомору-1932-33. До всього ще й звільнено з посади генерального директора Музею Голодомору Олесю Стасюк, кандидата історичних наук, дослідницю Голодомору-геноциду 1932-33, відзначену 17.09.2021 спеціальною подякою прем’єр-міністра України «За вагомий особистий внесок у забезпечення розвитку музейної справи, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм» (?!).

Але, мабуть, ціна спокуси для згаданого безвідповідального офіціозу надто велика. Тим паче, що можна використати подібний прецендент, який відбувся в підсовєтській Україні. А саме: небажані для большевицької влади результати перепису населення СРСР 1937 року, які свідчили про жертви Голодомору-1932-33, засекретили, а організаторів репресували. То ж чому б цьому  офіціозові не повторити подібне, коли Президент України В. Зеленський разом з усією країною живуть виключно війною та з єдиною думкою про поміч ЗСУ?!

Вочевидь, у цивілізованому світі (виявляється, що Україна ще до нього не належить!) ті чи інші суперечки у сфері наукового життя належить розв’язувати професіоналам, а не вирішувати випадковим чиновникам, тим більше – в тоталітарному дусі.

І насамкінець. Мабуть, у житті кожного є трагічні дати, до яких щорічно нас повертає незатерта й постійно ниюча пам’ять. У мене їх дві, які безпосередньо стосуються одного з українських геноцидів: смерть прабабусі Емілії та сестрички-ангелика Наталочки. Ось один із таких епізодів із моєї незакінченої книжки з умовною назвою “Під свинцевим небом бездержавності”:

“Усе своє життя бабця Міньця прожила в більшому чи меншому достатку. Однак у передсмертні години рідні не змогли виконати її останню просьбу: дати щось поїсти. Бо в домі не було нічого: тільки глипали голодними оченятами її маленькі правнучки. Прецінь у Галичині (і не тільки!) лютував Голодомор-1946-47, третій із черги совєтський експеримент – народовбивство голодним мором”.