Максим Омельченко
журналіст
28 липня 1668 року сотенне містечко Вороніж (нині – селище міського типу у Шосткинському районі Сумської області) було захоплене військами московського воєводи Михайла Дмітрієва. Загарбники знищили оборонців місцевої фортеці та, ймовірно, частину населення козацького містечка.
Цей епізод забутої московсько-української війни 1668-1669 років залишився поза увагою істориків, включаючи навіть краєзнавців.
Наприкінці січня – на початку лютого 1668 року розпочалась війна між Лівобережною Гетьманщиною та Московським царством. Це був черговий збройний конфлікт між українським козацтвом і московитами, що супроводжували співіснування України та Московії у другій половині XVII століття в межах угод про протекцію. Попередні спроби українських еліт вийти з-під влади Москви відбувались у 1658-1659 та 1660-1662 роках, і закінчились поразками (попри блискучі військові перемоги, наприклад, знамениту Конотопську битву).
Цього разу каталізатором невдоволення лівобережного гетьмана Івана Брюховецького та його оточення стало підписання Андрусівського перемир’я у 1667 році. З точки зору козацької старшини, цар Олексій Михайлович як сюзерен зрадив інтереси своїх васалів, погодившись розділити територію України по Дніпру – між Московським царством і Річчю Посполитою. Паралельно на Правобережній Україні тривала інша національно-визвольна боротьба, яку вів проти Варшави правобережний гетьман Петро Дорошенко.
Розподіл Війська Запорозького згідно з Андрусівським перемир’ям 1667 року
Тоді, на рубежі 1667-го та 1668 років, українські еліти Правобережжя та Лівобережжя на короткий період часу змогли усвідомити спільність своїх інтересів і домовитися про об’єднання зусиль. У лютому-березні 1668 року на Лівобережній Україні відбулися організовані гетьманом виступи проти московських військових гарнізонів, які розміщувались у 15 найбільших містах. Результатом цих військових операцій до кінця березня стало очищення більшої частини території Гетьманщини від влади московських воєвод. Під контролем царських залог залишались Київ, Чернігів, Ніжин, Переяслав і Остер.
Московський уряд спробував провести проти лівобережного козацтва блискавичну “спецоперацію”. Три московські армії вторглися на територію Гетьманщини з різних напрямків, сподіваючись швидко розчавити гетьманські сили. Проте просування загарбників було зупинене стійкістю оборонців Котельви, Глухова та Почепа – прикордонних фортець, які встояли перед ворожими штурмами. На початку літа стало зрозуміло, що військова кампанія Москви закінчилась провалом: всі три угруповання царських військ були змушені відступити з Гетьманщини.
Читайте також:
“Союз, який могли розвалити з самого початку”:
355 років тому почалося Переяславське антимосковське повстання
Наприкінці травня – на початку червня на Лівобережжя вступили війська союзників гетьмана Івана Брюховецького – правобережні полки Петра Дорошенка та кримські татари на чолі з Алшею-мурзою. 8 червня відбулась козацька рада на Сербиному полі, на якій Брюховецький був убитий, а Дорошенко – проголошений гетьманом “обох сторін Дніпра”.
Ювілейні 10 гривень, присвячені Петру Дорошенку
12-13 червня 1668 року у битві між Хухрою та Охтиркою гетьман Петро Дорошенко разом із кримськими татарами намагався розгромити військо московського воєводи Григорія Ромодановського, який щойно зняв облогу з Котельви. Московити відступили, але уникли повного розгрому. 21 червня козаки та татари примусили іншого царського воєводу – Григорія Куракіна – зняти облогу з Глухова.
Окрилені цими успіхами, татари вирішили перенести бойові дії на територію Московщини. Алша-мурза відправив 10-тисячний корпус на чолі з Муратшею-мурзою у рейд на прикордонні московські міста. До нього доєдналось 500 кінних козаків полковника Івана Бугая. 3-4 липня у битві під Севськом вони були розгромлені військами “Большого полку” на чолі з воєводою Куракіним. Московити мали значну чисельну перевагу та займали підготовлені оборонні позиції.
Знатний кримськотатарський воїн. Реконструкція Олега Федорова
У боях відзначився і воєвода Михайло Дмітрієв – помічник Куракіна. Його командувач “Большого полку” відправив навздогін татарам, які відступали з-під Севська. 6 липня Дмітрієву на чолі 10-тисячного кінного війська вдалося наздогнати Муратшу-мурзу та Івана Бугая, оточити татар і козаків, завдавши їм остаточної поразки.
Поразка під Севськом стала переломним епізодом війни. Татари, зазнавши великих втрат, повернулись до Криму. У цей час польські коронні війська розпочали наступ на Правобережжі, обложивши в Кальнику брата гетьмана Григорія Дорошенка.
З огляду на це Петро Дорошенко переправляється через Дніпро, лишивши на лівому березі наказним гетьманом Дем’яна Ігнатовича. 19 і 20 липня цар Олексій Михайлович відправив грамоти воєводам Куракіну та Ромодановському з наказом повторно перейти у наступ на територію Гетьманщини. Першою ціллю мав стати Ніжин – місто, де в облозі перебувала московська залога воєводи Івана Ржевського).
План Ніжинської фортеці. XVIII століття
Читайте також:
Лицарі під синьо-жовтими прапорами:
як українці в “Битві народів” під Грюнвальдом воювали разом з поляками і литовцями
Містечко Вороніж входило до Ніжинського полку. Сотенним центром стало у 1654 році (“сотня” у козацькій державі – це і військовий підрозділ, і адміністративно-територіальна одиниця).
У Воронежі була дерев’яна фортеця, споруджена чи то за гетьманування Богдана Хмельницького, чи то ще за часів Речі Посполитої. Вона займала площу по периметру сучасної кільцевої вулиці Садової. Башти фортеці були кам’яними, мури – обнесені земляним валом і ровом з водою.
Воронізька фортеця. Реконструкція
Бойові дії московсько-української війни 1658-1659 років Вороніж не зачепила (на відміну від деяких інших міст Сіверщини, наприклад – Глухова). На початку 1661 року містечко намагався здобути прибічник правобережного гетьмана Юрія Хмельницького полтавський полковник Федір Жученко. Але справжнього спустошення Вороніж зазнав через три роки – у лютому 1664-го. Тоді під мурами містечка відбувся бій між передовими загонами війська польського короля Яна ІІ Казимира з одного боку та гетьмана Івана Брюховецького й воєводи Ромодановського з іншого. Коронна армія тоді відступала у бік Білорусі після невдалої облоги Глухова. У бою жовніри Стефана Чарнецького взяли Воронізьку фортецю, але були змушені покинути її і, перед відступом, підпалили. За деякими свідченнями, містечко згоріло “без остатку”.
Після цього, як пишуть у краєзнавчих нарисах, московський уряд звільнив вороніжців від сплати податків на 10 років, що сприяло швидкій відбудові містечка у 1669-1672 роках, коли воронізьким сотником був Сава Прокопович. Сотник збудував нові укріплення, залишки яких збереглися до наших днів.
Цікаво, що у жодній статті з історії Воронежа не згадані буремні події, які сотенний центр пережив роком раніше, у 1668 році.
Вороніж. Сучасний вигляд фортечного валу XVII століття
Про ці події ми дізнаємось із дослідження російського історика Ігоря Бабуліна “Війна за повернення України 1668-1669 рр.”, яке він опублікував торік, використавши раніше невідомі документи з Російського державного архіву давніх актів.
Читайте також:
“Православна” навала: як московити пограбували Спаський монастир у Новгороді-Сіверському
Перша спроба захопити Вороніж під час війни 1668-1669 років відбулася 7 квітня 1668 року. Тоді московський воєвода Петро Долгоруков, що облягав Глухів, відправив частину свого війська на чолі з князем Борисом Мишецьким у рейд на сотенне містечко. Мишецький запропонував вороніжцям здатися і присягнути на вірність царю. Козаки відмовились і пішли на вилазку, атакувавши загін князя. Московитам вдалось відбити атаку, але штурм Воронізької фортеці успіху не приніс. Мишецький задовольнився тим, що спустошив навколишні села (“около города посады все выжгли и разорили, и те де изменники в городе заперлись, сели в осаде, великого государя милостивой грамоты не приняли”).
Гарматні ядра і картеч, знайдені у Воронежі
27 квітня цар Олексій Михайлович видав ще одну “милостиву грамоту”, закликаючи вороніжців і жителів інших міст Сіверщини (“в Глухов, и в Королевец, и в Коропов, и в Воронеж, и в Ботурин и в иные городы”) здатися. За це обіцяв “не палити і не розоряти … посади, села і деревні”.
Наступного разу загарбники підійшли до мурів міста 20 липня. Після перемоги під Севськом воєвода Григорій Куракін відправив рейтарського полковника Федора Зикова у рейд на Вороніж. Під командуванням Зикова були значні сили – рейтарські та драгунські полки, а також кілька сотень помісної (дворянської) кінноти.
Козаки зустріли московитів у полі перед містом. У бою Зиков здобув перемогу, захопивши два козацькі прапори. Проте на штурм фортеці піти не наважився. Схоже, що попри руйнування та пожежу чотирирічної давності, у 1668 році містечко мало досить міцні укріплення.
Московський рейтар XVII століття
Проте рейд 20 липня був лише розвідкою боєм. Серйозний наступ московського війська розпочався у наступні дні.
23 липня Бєлгородський полк воєводи Ромодановського взяв штурмом Опішню, де боронився полтавський полковник Кость Кублицький. Штурм був кровопролитним для московитів: за неповними даними, лише пораненими військо втратило кількасот вояків. Після взяття Опішні оскаженілі від великих втрат царські солдати влаштували криваву розправу над гарнізоном. Більша частина оборонців фортеці була вбита. Полковник Кублицький дивом врятувався.
28 липня 1668 року стало трагічним днем вже для Воронежа. Цього разу до містечка підійшло велике військо на чолі з воєводою Михайлом Дмитрієвим. Він привів із собою 15 сотень помісної кінноти, два рейтарські полки – Федора Зикова та Василя Челюсткіна, стрілецький приказ Єрмолая Баскакова.
Документи не наводять подробиць штурму міста. Все, що ми наразі маємо – це лаконічне донесення Михайла Дмітрієва. Воєвода повідомив, що “Воронежец взяли и изменников черкас вырубили, а сидело в том городке 700 человек”. Таким чином, московити після взяття містечка повністю знищили його гарнізон.
Варто зазначити, що в козацькій сотні у той час служило від кількох десятків до кількох сотень козаків (найбільше – 200-300 вояків). Отже, у Воронежі мало б перебувати декілька козацьких сотень, окрім власне Воронізької. Це видається сумнівним, адже згадок про такі переміщення сил у документах не зустрічаємо. Більш імовірно, що оборонцям допомагали міщани і їх, як і козаків, нападники перебили.
Невідомо, чи були серед загиблих жінки та діти. Є здогадка, що частина міщан могла врятуватись завдяки підземним ходам, які вели з підвалів Миколаївської церкви далеко за межі містечка.
Підземні ходи Воронізької фортеці
Судячи зі всього, штурм фортеці також коштував царським воякам чималої крові. Із чолобитних до царя дізнаємось про одразу кількох командирів, які дістали поранення під Воронежем. Так, сотенний голова Тимофій Алимов був поранений “подле шеи в левое плечо ис пищали навылет”. Також постраждав інший сотенний голова Іван Жохов. А сотник московських стрільців Іван Арістов був “по правой щеке зашиблен дубиною, а от того оглох”. Вочевидь, втрати рядового складу також мали бути значними.
30 липня долю Воронежа мало не повторив Кролевець, проте оборонці цього містечка змогли відбити ворожий штурм. При цьому було поранено щонайменше троє московських рейтарів.
Рейд на Вороніж і Кролевець був підготовкою до чергової (другої за час війни 1668-1669 років) спроби московитів захопити Глухів – одне з ключових міст у регіоні.
Читайте також:
Місто, що ламало плани загарбників: як Глухів не здався московитам 363 роки тому
Облога Глухова воєводою Григорієм Куракіним тривала від 1 до 15 серпня та знову не мала успіху. Князь навіть отримав догану від Олексія Михайловича: цар обурювався через таке марне витрачання часу та ресурсів.
У другій половині серпня “Большой полк” Куракіна був розформований. Більшу його частину передали під командування більш “ефективного” воєводи Григорія Ромодановського.
У вересні Ромодановський вирушив у похід на Ніжин і Чернігів. 4 вересня московити влаштували різанину у Ніжині та вщент спалили місто…
Глухів. Карта 1784 року
16 березня 1669 року лівобережний гетьман Дем’ян Ігнатович підписав Глухівські статті, погодившись повернутися під протекцію Москви. Спустошені під час бойових дій міста почали відновлювати, у тому числі – і Вороніж.
Імовірно, саме у 1669 році вороніжців і звільнили від податків, про що йдеться в енциклопедичних статтях з історії містечка. Крім того, згадане фіскальне послаблення для Воронежа надала гетьманська влада, а не “московський уряд”, про що пише більшість авторів. Адже згідно з Глухівськими статтями збирати податки з населення Гетьманщини була уповноважена саме козацька адміністрація.
Дивовижним чином пам’ять про спустошення містечка у 1668 році була стерта, а вся провина за руйнування, яких зазнав Вороніж у 1660-х роках, була покладена на польських жовнірів.
Цікаво, що єдина згадка (чи радше натяк) про події 1668 року у Воронежі міститься у статті про історію містечка в енциклопедичному виданні “Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область”, що побачило світ у 1967 році. Там згадується, що у 1668 році “народні маси” Воронежа виступили проти утисків царської адміністрації та відмовилися платити податки. Зазначається, що “виступ був жорстоко придушений”.
Сучасник прапор із гербом Воронежа
Таким чином, облогу міста під час московсько-української війни перетворили на епізод “класової боротьби” проти “феодалів-експлуататорів”. Схожим чином у радянській історіографії викривлювали і інші козацькі виступи у містах Лівобережжя у 1668 році, підміняючи їхню мету – побудову самостійної держави – бажанням “позбутися феодальних утисків”.
Забута “Воронізька різанина” – це ще один приклад того, наскільки тривалим і складним є процес повернення нашої історії, її очищення від замовчувань і ворожих ідеологічних нашарувань.
Читайте також:
“Безстрашний джигіт” і “незамінна людина” Виговського: забуті герої Конотопської битви
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
