“Безстрашний джигіт” і “незамінна людина” Виговського: забуті герої Конотопської битви

Максим Омельченко
журналіст

8–10 липня 1659 року відбулася Конотопська битва – один із найвизначніших епізодів в історії військового протистояння між Росією (Московським царством) та Україною (Гетьманщиною).

У чергову річницю перемоги козаків і кримських татар над московським військом згадуємо забутих полководців, що брали участь у битві – кримськотатарського мурзу Карач-Бея та генерального осавула Війська Запорозького Івана Скоробагатька.

Конотопська битва. Картина Артура Орльонова

363 роки тому на берегах річки Куколки, поруч із селами Соснівкою, Шаповалівкою та Пустою Торговицею, неподалік від Конотопа військо кримського хана Мегмеда IV Ґерая та українського гетьмана Івана Виговського завдало поразки московській армії воєводи князя Олексія Трубецького. Це – одна з наймасштабніших битв 17 століття не лише в історії України, а й у цілому для Східної Європи. У ній з обох боків взяло участь приблизно 70–80 тисяч вояків.

Як відомо, ця перемога, попри її масштаб, не мала вирішального стратегічного значення. Вже 11 вересня гетьману Івану Виговському довелося скласти булаву та назавжди відмовитися від планів походу на Москву. У тодішніх українських еліт не було єдиного бачення майбутнього шляху розвитку Української козацької держави, через що історичний шанс був втрачений.

Нещаслива для московського війська битва була висвітлена в історіографії часів Російської імперії, проте у радянські часи була замовчувана. Інтерес до неї відродився у 1990-х роках. У 2008–2009 роках на тлі відзначення 350-річчя битви відбувся обмін нотами між російським і українським міністерствами закордонних справ. Росіян тоді обурило святкування українцями своєї минулої звитяги.

Пам’ятний знак у Конотопі

За останні десятиліття було опубліковано низку монографій, присвячених Конотопській битві – як українськими, так і російськими істориками. Інтерес до цієї події, як і інших епізодів московсько-українських війн 17 століття, нині зростає. Попри це, битва під Конотопом досі не зайняла відповідного до її масштабу та значення місця у суспільній свідомості (на відміну від, наприклад, значно менш масштабного бою під Крутами 1918 року, навколо вшанування якого виник цілий культ).

У цьому контексті цікавий персональний аспект битви 8–10 липня 1659 року. Майже не досліджена роль воєначальників із татарсько-козацького боку, що відіграли ключову роль у перемозі над московитами. У той час як, окрім хана Мегмеда IV Ґерая та гетьмана Івана Виговського, у битві брала участь ціла плеяда видатних полководців. Так, троє з десятьох козацьких полковників, що воювали під Конотопом, у майбутньому дістануть гетьманську булаву. Визначні постаті були і з кримськотатарського боку.

Остафій Гоголь. У битві під Конотопом очолював Подільський полк. У 1675 – 1679 роках – гетьман Правобережної України

Інтерес до раніше майже забутих українських діячів 17 століття, зокрема воєначальників часів московсько-української війни 1658-1659 років, відроджується. Прикладом цього стало, наприклад, перейменування вулиці Московської у Києві (в селищі Жуляни) на честь полковника Григорія Гуляницького – героя оборони Конотопа у 1659 році. Вшанування конкретних героїв є важливим для збереження історичної пам’яті про ту чи іншу подію.

Сьогодні пропонуємо згадати ще двох “героїв Конотопа” – воєначальників, які зробили вагомий внесок у перемогу над московських військом, але з різних причин дістали менше уваги від істориків.

Читайте також:
“Друга Конотопщина”: роковини забутої битви гетьмана Дорошенка з московитами під Охтиркою

“Джигіт, схожих на якого немає”

Карач-Бей – мурза Аргинський, князь Перекопської орди. Один із найвидатніших кримськотатарських полководців 17 століття, що залишився у тіні більш згадуваних в літературі діячів ханату – мурзи Туґай-Бея, ханів Ісляма ІІІ Ґерая, Мегмеда IV Ґерая.

Карач-Бей, імовірно, був “головним автором” перемоги під Конотопом. Перша документальна згадка про нього датується 1643 роком. У ранніх документах представник кримськотатарської знаті фігурує як “Караш-мурза”. У 1640-х роках без цього мурзи не обходився жоден значний татарський набіг на землі Речі Посполитої та Московського царства. Один із таких походів у 1647 році мало не коштував Карашу життя: на чолі 10-тисячного татарського корпусу мурза вторгся на територію Московії, але був розбитий у бою на річці Тихій Сосні. Сам татарський воєначальник дістав поранення та “втік з невеликими людьми”.

Кримський татарин. Французька гравюра 1707 року

Як кажуть у народі, за одного битого двох небитих дають. Наступного 1648 року Караш-мурза брав участь у бойових діях проти польського коронного війська на боці Богдана Хмельницького. Під командуванням Туґай-Бея знатний кримець бився під Жовтими Водами та Корсунем.

Вже у 1651 році мурза сам очолював великий татарський загін, що прийшов на допомогу козацькому гетьману та взяв участь у битві з польсько-литовським військом під Білою Церквою. Караш відзначився і наступного року: у битві під Батогом очолювані ним татари здійснили удавану втечу, заманивши польську кінноту в засідку. Цей самий маневр кримськотатарський полководець повторить 8 липня 1659 року під Конотопом.

Страта польських полонених після битви під Батогом. Малюнок 17 ст.

Після перемоги у Батозькій битві підлеглі Караш-мурзі кримські татари брали участь у страті полонених польських жовнірів. Польський шляхтич Станіслав Друшкевич, що дивом уцілів у різанині, згодом називав кримського бея “великим ворогом народу нашого”.

Титул “бея”, себто “князя”, Караш прийняв у 1653 році, очоливши Перекопську орду замість Батирші-Бея, зміщеного ханом. Того ж року Кримське ханство відступило від союзу з Військом Запорозьким. У 1655 році Карач-Бей воював уже на боці Речі Посполитої – проти колишніх союзників-козаків. Брав участь у кровопролитних битвах під Охматовом і Озерною.

Після смерті Богдана Хмельницького та приходу до влади гетьмана Івана Виговського союз між Чигирином і Бахчисараєм був поновлений.

Карач-Бей особисто вів перемовини з українським гетьманом про укладення нової угоди. У 1658 році він привів кримськотатарське військо на підмогу Виговському у боротьбі з повсталим полтавським полковником Мартином Пушкарем і кошовим отаманом Запорозької Січі Яковом Барабашем. Татари відіграли важливу роль у битві під Полтавою, у якій повстанці були розгромлені.

Лист Карач-Бея до Івана Виговського зі згодою надати військову допомогу проти Московії. Центральний історичний архів у Варшаві

У червні 1659 року Карач-Бей очолив 20-тисячний корпус, що знову йшов на допомогу Виговському – цього разу проти московського князя Трубецького, який обложив Конотоп.

Свою першу звитягу у цій військовій кампанії воєначальник здобув 12 червня. По дорозі до Конотопа – поблизу містечка Говтви – корпус Карач-Бея наштовхнувся на 8-тисячний загін московського воєводи Володимира Новосильцева та промосковського наказного гетьмана Івана Силки. Князь Олексій Трубецькой відправив їх з-під Конотопа у рейд на південь Лівобережної України.

Царські вояки та козаки-опозиціонери 11 травня влаштували різанину в Горошині (нині – село Горошине на Полтавщині), спаливши містечко та вирізавши його мешканців. 7 червня загін Новосильцева та Силки обложив Говтву. Деблокувати місто намагався чигиринський полковник Герасим Каплонський, проте у нього не вистачало сил, щоб завдати ворожого загонові поразки.

Корпус Карач-Бея оточив та розгромив московсько-козацькі сили, вміло скориставшись чисельною перевагою. Ватажок козаків-опозиціонерів Силка потрапив у полон і згодом був страчений Іваном Виговським. Московський воєвода Новосильцев дивом врятувався.

Говтва на мапі Боплана 1650 року

Натхненні цією перемогою кримські татари 19 червня з’єдналися з козаками Виговського. 24 червня до них з основними силами долучився кримський хан Мегмед IV Ґерай.

Карач-Бей був найбільш досвідченим полководцем у стані кримського хана. Ймовірно, саме він був автором плану заманювання в засідку та оточення московської кінноти, що був блискуче реалізований 8 липня 1659 року.

Знищення кримськими татарами полку воєвод Семена Пожарського та Семена Львова стало ключовим епізодом Конотопської битви.

Втративши майже всю кінноту у бою біля Пустої Торговиці, московський головнокомандувач Олексій Трубецькой вже не думав про перемогу над козаками і татарами, а лише – про безпечний відступ до Путивля.

Московський дворянин. Голландська гравюра 16 століття

Наступного, 1660 року, Карач-Бей брав участь у битві під Чудновом, що стала “Чуднівською катастрофою” для московського війська воєводи Василя Шереметьєва. Далі татарський воєначальник підтримував правобережного гетьмана Юрія Хмельницького – у боротьбі проти лівобережного Якима Сомка та московських військ.

Видатний кримськотатарський полководець загинув у грудні 1663 року – у бою з не менш видатним кошовим отаманом Іваном Сірком, обороняючи від козаків і московитів Перекоп. Разом з Карач-Беєм у цій битві полягли його брат і племінник.

У пам’яті сучасників перекопський бей залишився мужнім воїном і талановитим командувачем. Зокрема, турецький письменник 17 століття Евлія Челебі залишив про нього таку характеристику: “Карач-Бей – хоробрий і безстрашний, джигіт, схожих на якого немає, що прагне до бою”.

Читайте також:
Місто, що ламало плани загарбників: як Глухів не здався московитам 363 роки тому

“Старий заслужений чигиринський козак”

Іван Скоробагатько – один із ключових козацьких полководців під час московсько-української війни 1658-1659 років. За походженням він був шляхтичем, імовірно – належав до однієї з гілок знатного русько-литовського боярського роду Скоробагатих.

Радван – герб шляхетського роду Скоробагатих

На початку Хмельниччини Іван Скоробагатько вже мав значний авторитет серед козацтва. У Реєстрі Війська Запорозького 1649 року він фігурує у складі “загальновійськового товариства”. Туди записували заслужених козаків, що перебували в оточенні гетьмана та складали кадровий резерв для призначення у майбутньому на високі старшинські посади (поруч зі Скоробагатьком у Реєстрі – Іван Богун і Петро Дорошенко).

Під керівництвом Богдана Хмельницького Скоробагатько брав участь у боях із польською коронною армією. Крім того – регулярно виконував дипломатичні доручення гетьмана. У травні-липні 1649 року – їздив до Москви, у 1656 році – до Смоленська на перемовини з царем Олексієм Михайловичем.

Козацькі посли. Гравюра Абрахама фон Вестерфельда, 1651 рік

Тим не менш, свою першу старшинську посаду Іван Скоробагатько отримав лише у 1657 році – після обрання гетьманом Івана Виговського. Спочатку він посів уряд чигиринського полкового осавула, а вже за рік – став генеральним осавулом. Ця посада – одна з найвищих у військовій ієрархії Війська Запорозького. Генеральний осавул вважався найближчим помічником гетьмана саме у військових питаннях. Також забезпечував охорону гетьмана, вів козацькі реєстри, інспектував військо.

Одяг військового осавула. Реконструкція Сергія Шаменкова

Призначення Скоробагатька генеральним осавулом збіглося з початком московсько-української війни. У листопаді 1658 року він, вже як наказний гетьман, очолював козацько-татарський корпус, що мав деблокувати Варву – місто, обложене московським воєводою Ромодановським. Битва закінчилась для генерального осавула невдало. Вже у грудні саме Скоробагатько домовлявся про перемир’я з московитами.

У січні 1659 року гетьманські сили перейшли у контрнаступ проти царського війська. Наказний гетьман Іван Скоробагатько обложив воєводу Ромодановського у Лохвиці. 12–13 січня у бою біля села Піски він знищив загін козаків Івана Іскри, що йшли московитам на підмогу. У лютому-березні генеральний осавул брав участь в облозі Зінькова, де оборонялися промосковські козаки Івана Силки. Був важко поранений, проте вже у травні – знову став до строю.

Місто Зіньків на Полтавщині. Сучасний вигляд

18 травня Іван Виговський відправив Скоробагатька до Ніжина, місцевий гарнізон якого схилявся до здачі військам московського князя Трубецького. Генеральний осавул привів до міста наймані хоругви з особистої “гвардії” гетьмана, а також – став на місце командувача гарнізону.

Скоробагатьку вдалося швидко навести порядок у місті та підготуватися до приходу московської армії воєводи Григорія Ромодановського. У битві під Ніжином 27 травня місто вдалося відстояти. Це зіграло важливу роль для подальшого перебігу бойових дій.

Іван Скоробагатько взяв участь у Конотопській битві, найімовірніше, очолюючи наймані гетьманські хоругви. Саме вони 9 липня 1659 року відзначились у боях за переправу через річку Куколка, яку обороняв полк Ромодановського. Оборону московитів, хоч і з великими труднощами, вдалося протиснути. Після цього царське військо продовжило відступ на схід.

Драгун найманої хоругви. 1650-ті роки

Козацький полководець втратив посаду у вересні – після зречення Івана Виговського від булави. Його ім’я виринає у документах у 1664 році, коли Скоробагатько знову став наказним гетьманом – був призначений Павлом Тетерею під час придушення козацько-селянських виступів на Правобережжі.

У 1678 – 1679 роках “старий заслужений чигиринський козак”, згідно характеристики літописця Самійла Величка, на деякий час очолив Чигиринський полк. Брав участь у кровопролитних боях за місто, що завершились його повним руйнуванням. Подальша доля козацького воєначальника невідома.

Читайте також:
Паралелі історії: 363 роки тому московити спалили Борзну “за їхню затятість”


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".