Максим Омельченко
журналіст
Вихідцем з українських земель був кожен п’ятий воїн у польсько-литовській армії, що 15 липня 1410 року розгромила військо Тевтонського Ордена. Чому для України важливо пам’ятати події понад 600-річної давнини?
15 липня 2022 року виповнилося 612 років Грюнвальдської битви – однієї з наймасштабніших в історії Середньовічної Європи, що знаменує собою найбільший розквіт епохи лицарства.
Ця битва мала переломне значення для історичної долі щонайменше трьох народів – польського, литовського та німецького. Для сучасних поляків і литовців дата 15 липня 1410 року – одна з найважливіших в історії.
Битву під Грюнвальдом також називають “Битвою народів”. У січі зійшлися представники кількох десятків націй.
Конфлікт між Тевтонським Орденом – з одного боку та Королівством Польським і Великим князівством Литовським – з іншого розгорівся у 1409 році через територіальну суперечку за Жемайтію. Контроль над цією землею, центром формування литовського етносу, було життєво важливим для німецьких хрестоносців, яким був потрібен “сухопутний коридор” до власних володінь у Лівонії (території нинішніх Латвії та Естонії).
Грюнвальдська битва. Мініатюра з Хроніки Дібольда Шиллінґа. Кінець 15 ст.
Польський король Владислав ІІ Ягайло підтримав у війні великого князя литовського Вітовта (правителі були двоюрідними братами). Об’єднане військо виступило в похід углиб тевтонських володінь і у битві під Грюнвальдом вщент розбило хрестоносну армію.
Загинув і великий магістр Ордена Ульріх фон Юнґінґен. Від цього удару Тевтонський Орден більше ніколи не оклигає та припинить своєї існування вже в другій половині 15 століття.
Не диво, що у Польщі, яка вже у 20 столітті стала спадкоємницею більшості земель Тевтонського Ордену, сформувався справжній культ Грюнвальдської битви. Так, у Кракові нині стоїть пам’ятник на честь Грюнвальда. У Національному музеї Варшави – зберігається грандіозна картина Яна Матейка, присвячена перемозі поляків і литовців (останніх художник зобразив вкрай некомпліментарно) над німецькими хрестоносцями. У 1960 році був знятий епічний історичний фільм “Хрестоносці” за мотивами однойменного роману Генрика Сенкевича.
Загибель Ульріха фон Юнґінґена. Фрагмент з картини Яна Матейка “Грюнвальдська битва”. “Литовці”, що вражають Великого магістра, зображені напівголими дикунами у шкурах
У Литві пам’ять про перемогу 1410 року збережена, зокрема, у назвах відомих футбольного та баскетбольного клубів – “Жальґіріс”. Саме так литовською звучить найменування населеного пункту, біля якого відбулась битва (Grunwald – з німецької перекладається як “Зелений ліс”).
У 2020 році на полі битви (нині – на території Вармінсько-Мазурського воєводства Польщі) було встановлено камінь на честь литовських вояків, що билися з Тевтонським орденом. Аналогічним чином вшанувати своїх героїв мають намір і чехи. У тому ж 2020 році віце-маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства Мирон Сич заявив, що воєводське самоврядування не буде заважати українцям, якщо ті захочуть вшанувати своїх предків, які воювали під Грюнвальдом. На думку політика, це могло б стати частиною
“міцного фундаменту польсько-української співпраці, що спирався б на військові союзи між нашими державами”.
Кам’яний обеліск на честь литовських воїнів на полі Грюнвальдської битви
Читайте також:
Без Ніжина не було б Конотопа: забута битва першої російсько-української війни
Предки сучасних українців, що у той час називали себе русинами, також взяли участь у “Битві народів”. І відіграли далеко не останню роль. Хроніст Ян Длуґош, батько польської історіографії, що в середині 15 століття склав найбільш докладний опис Грюнвальдської битви, залишив перелік хоругов, з яких складалось польсько-литовське військо.
Хоругва – це назва кінного військового підрозділу у 14–17 століттях, аналог пізнішого ескадрону.
Її чисельність була нерівномірною. Відомо, що одна хоругва складалася, в середньому, з 50 – 120 “списів”.
“Спис” – це найменше тактичне формування. В його основі був важкоозброєний кінний воїн – лицар, разом з яким була його свита – ще декілька кінних воїнів-сержантів. Їхня кількість залежала від заможності лицаря, який утримував сержантів власним коштом. У середньому йшлось про двох – п’ятьох воїнів, що формували “спис”. Відповідно, у хоругві могло бути як 100 – 200, так і до 600 кіннотників.
Грюнвальдська битва. Швейцарська мініатюра 15 століття
Владислав ІІ Ягайло та Вітовт привели на поле битви під Грюнвальдом 90 кінних хоругов: 50 – з Королівства Польського і 40 – з Великого князівства Литовського. Щонайменше 17 хоругов були набрані з українських етнічних земель.
Так, у польському війську було 7 “земських” хоругов з Галичини та Поділля – Львівська, Перемиська, Холмська, три Подільські та Галицька. Ще дві “приватні” хоругви привели українські магнати – Спитко з Ярослава та Мартин зі Славська.
Галицькі хоругви у Грюнвальдській битві. Картина Артура Орльонова
У війську Великого князівства Литовського були контингенти з Наддніпрянщини, Сіверщини, Волині та Підляшшя. Загалом – 8 хоругов: Київська, Пінська, Дорогичинська, Мельницька, Берестейська, Кременецька та Стародубська хоругви, а також – хоругва новгород-сіверського князя Сигізмунда Корибутовича.
Предки українців, імовірно, також складали єдину “молдавську” хоругву, що взяли участь у битві. Господар Молдавії володів “Шипинською землею” (сучасна Буковина) на правах васала польського короля. Та мав в обмін на збирання доходів з цієї землі надавати Польщі військову допомогу. Надіслана Молдавією хоругва, скоріше за все, було сформована саме на Буковині. Прийнамні є дані, що командував підрозділом “руський” боярин Хотько Цецинський. Під його керівництвом, ймовірно, воювала місцева українська шляхта, що мала давні зв’язки з галичанами та подоляками.
Молдовська важкоозброєна кіннота 15 століття
Для порівняння: власне “польських” хоругов на полі битви під Грюнвальдом налічувалось 37.
З них – 9 “земських” підрозділів і три “надвірні” королівські. Решта 25 – “приватні” хоругви, якими командували польські магнати. Серед них могли бути і підрозділи, сформовані з українців. Зокрема, є згадки про участь у битві загонів з Белзької землі, при цьому вона не названа у списку хоругов.
15 хоругов були набрані на землях, що входять до складу сучасної Литовської Республіки. Зокрема – 10 підрозділів з “двору” (гвардії) великого князя Вітовта. 8–9 хоругов – умовні “білоруські” (з земель сучасної Республіки Білорусь), 1–3 – “російські” (зі Смоленщини, а також, імовірно, Новгорода та Пскова). 7 – татарські, приведені васалом Вітовта ханом Джелялом ад-Діном. У складі трьох хоругов воювали найманці з Чехії та Моравії.
Як бачимо, етнічні українці, за мінімальною оцінкою, складали 15 – 20% союзної армії, що розгромила Тевтонський Орден. Наші предки були другою за чисельністю етнічною групою у війську Владислава ІІ та Вітовта – після поляків.
Читайте також:
“Друга Конотопщина”: роковини забутої битви гетьмана Дорошенка з московитами під Охтиркою
Ян Длуґош залишив також надзвичайно цінний опис прапорів, під якими воювали хоругви у Грюнвальдській битві. Так, під синьою та жовтою (золотою) барвами йшли у бій Львівська та Перемиська хоругви.
Прапор львів’ян – це золотий лев на блакитному полі, що дереться на білу гору. Стяг Перемищини – золотий двоголовий орел з короною на блакитному полотні. Державець Ярослава руський шляхтич Спитко вів своїх вояків у бій під блакитним прапором із зображенням герба “Леліви” – золотих півмісяця та шестипроменевої зірки.
У майбутньому це поєднання кольорів трансформується у національний прапор України.
Прапор Галицької хоругви, згідно з Длуґошем, був білим із зображенням чорної галки з короною. Три Подільські хоругви ходили з червленими знаменами, на яких було зображене жовте сонце. На прапорі лицарів з Холмської землі – білий ведмідь між трьома деревами на червоному тлі.
Історія донесла до нас імена кількох українських героїв битви під Грюнвальда. Найвідоміший – руський лицар Іванко Сушик з Романова, що воював у Львівській хоругві. Про нього згадує Ян Длуґош. Зазначається, що українець дістав від польського короля два села у спадкове володіння за якийсь подвиг на полі Грюнвальда. У 2005 році Укрпошта випустила марку, присвячену Іванкові Сушику.
Ще один русин, згаданий у Длуґоша, – “Данилко з Русі” – зброєносець короля Владислава ІІ, що носив за ним лук і стріли. На думку деяких істориків, мова йде про знатного подільського боярина Данила Чемеровецького.
Марка, присвячена герою Грюнвальдської битви Іванкові Сушику
Інший русин, Бартош Головацький із Теребовлі уславився тим, що захопив у бою тевтонський прапор. За це отримав від короля звільнення від податків і земельний наділ.
Воював під Грюнвальдом і шляхтич Фредро із села Плешевичі на Яворівщині – засновник відомого галицького шляхетського роду, прямий предок митрополита Андрея Шептицького.
Збереглися в історичних джерелах імена лицарів Львівської хоругви Станіслава Коритка, Попеля, Драгина Волоха, Данила Задеревенецького, Ходка Черемиша.
Вояк Подільської хоругви. Реконструкція Олега Соломахи
Брали участь у Грюнвальдській битві і подільський староста Грицько Кердейович, а також луцький намісник Федір Острозький – прадід видатного українського полководця Костянтина Острозького, що на схилку літ постригся у ченці під іменем Феодосія та був канонізований наприкінці 16 століття.
Читайте також:
Князь Костянтин Острозький: бив МСК, коли це ще не було мейнстрімом
Лицарі з “руських” хоругов зовнішністю суттєво не відрізнялися від своїх західноєвропейських товаришів. Шляхтичі були закуті у надзвичайно дорогі на той час суцільні обладунки. Найпопулярнішим шоломом і у німців, і вв поляків, і у галичан та подолян був “бацинет” – оснащений забралом, яке кріпилося на петлях і могло підніматися.
Дуже можним типом забралом у тогочасній Європі був “гундсґуґель” (“собачий писок”). Його дзьобоподібна форма краще захищала від копійного удару. Дешевшою альтернативою був “шапель” – каска з широкими полями без спеціального захисту обличчя.
“Бацинет” із забралом типу “гундсґуґель”
Груди галицького чи подільського лицаря захищала важка кіраса з суцільного металу. Бідніші шляхтичі носили “бригантини” – обладунки із сукна чи шкіри, до яких з внутрішнього боку приклепували металеві пластини. Цілком бідні лицарі та сержанти обходилися кольчугою.
Поверх обладунка одягали “котту” – легку полотняну накидку, на якій був зображений герб самого лицаря (якщо він був знатний), або його підрозділу. Зображення герба наносили і на щит. Знатні лицарі також покривали своїх коней пишними попонами із вишитим або намальованим гербом.
Знатний вояк Холмської хоругви. Малюнок: ЖЖ joanerges
Основною зброєю лицаря був спис, меч відігравав статусну роль. Ті, хто не могли собі дозволити коштовної зброї – мали луки зі стрілами, арбалети, або ж булави чи бойові сокири.
Обладунки лицарів Великого князівства Литовського (включно з киянами, сіверянами та волинянами) відрізнялися від польських і німецьких. Але зовсім не так, як на картині Яна Матейка, або у польському фільмі “Хрестоносці”, де литовці зображені дикунами, одягненими у шкури тварин.
У воїнів ВКЛ, на відміну від поляків, переважали лускаті обладунки, у бідніших вояків – також були кольчуги. Литвини практично не носили “котт”. Литовські шоломи мали округлу або конічну форму, до них кріпили кольчужну “бармицю”, що захищала вуха та щоки.
Вояк-литвин з Новгород-Сіверщини. Малюнок: ЖЖ joanerges
Слід наголосити, що у той час українські землі були повністю “євроінтегровані” та перебували в одному культурному просторі із Західною Європою. Тогочасні джерела, наприклад, пишуть про “герцогів і баронів Київської землі”, що збирались у похід проти тевтонців.
Читайте також:
“Друга Конотопщина”: роковини забутої битви гетьмана Дорошенка з московитами під Охтиркою
У 2014 році Російське військово-історичне товариство включило Грюнвальдську битву до списку “пам’ятних дат військової історії Росії”. В описі цієї події було вказано, що “у 1410 році російські війська та їх союзники здобули перемогу над німецькими лицарями в Грюнвальдській битві”.
Формулювання “російські війська та їх союзники” звучить кумедно з огляду на те, що у складі польсько-литовського війська була чи то одна, чи то три хоругви з території сучасної Російської Федерації. Тобто, у найліпшому випадку, умовні “росіяни” складали 3% союзної армії. Тим не менш, це не заважає Москві намагатися привласнити перемогу.
Грюнвальдська битва. Реконструкція у 2006 році
Точно відомо про участь у битві Смоленської хоругви. Підрозділ воював у складі литовського війська. Разом із Оршанською та Мстиславської хоругвами смоленці прикривали фланг польської армії, коли литовці відступили під натиском загону великого маршала Ордена Фрідріха фон Валленрода. За свідченням Яна Длуґоша, вояки Смоленської хоругви билися до останнього та всі полягли, прикриваючи товаришів.
Треба зазначити, що у той час Смоленщина входила до складу Великого князівства Литовського та ніяк не асоціювалась з Московією чи “Росією”.
Самі смоленці тоді ще не були ніякими “русскими”, максимум – називали себе русинами,
як і предки українців і білорусів. Під владу Москви Смоленськ уперше потрапив лише на початку 16 століття, а асиміляція місцевого населення московитами розпочалася тільки у другій половині 17 століття – після остаточного приєднання цих земель до Московського царства.
Церква Петра і Павла у Смоленську. Збудована у 12 ст.
Існує здогадка також про участь у битві під Грюнвальдом найманців із Новгорода та Пскова, що могли воювати у хоругвах під командою князів Лугвенія Ольгердовича та Юрія Лугвеновича.
Тут слід зазначити, що новгородці та псковці до завоювання Москвою наприкінці 15-го – на початку 16 століть ніколи не називали себе ані “русскими”, ані русинами, а виключно “словенами”.
Там формувався субетнос, що мав усі шанси стати четвертим східнослов’янським народом – разом з українцями, росіянами та білорусами. До початку 15 століття у новгородців вже сформувалась окрема мова, що була дуже відмінною від московського діалекту.
Процес поглинання новгородського субетносу розпочався лише наприкінці 16 століття – після того, як у 1569-1570 роках за наказом Івана Грозного все населення Великого Новгорода було вирізане та заміщене переселенцями з Московії.
Сучасна російсько-українська війна актуалізує битву під Грюнвальдом, у першу чергу, як один з яскравих історичних прикладів польсько-литовсько-українського (а також білоруського) військового братерства.
Історія справді рухається по колу, коли ми помічаємо, що сьогодні, як і шістсот років тому, саме Польща та Литва – наші найближчі побратими у боротьбі.
У цьому контексті потрібно пам’ятати й інші важливі дати з нашого спільного минулого: Оршу 1514 року, Хотин 1621 року, Варшаву 1920 року.
У всіх цих битвах ми, як і під Грюнвальдом, стояли пліч-о-пліч.
Читайте також:
Україна, Польща й Литва у Вільнюсі визнали конституцію Орлика і підписали Декларацію про європейську спадщину та спільні цінності
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
