“В горах, у променях сонця”. Історія життя та смерті українського воїна Юрія Олійника

автор: Катерина Москалюк

Фотограф і оператор Юрій Олійник, позивний “Аякс”, пішов на війну у перший день повномасштабного російського вторгнення. Загинув 23 березня в бою біля Попасної на Луганщині.

Він був солдатом 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені короля Данила. На початок повномасштабного вторгення вже мав бойовий досвід: воював на сході України у 2014–2015 роках. Найбільшими його захопленнями були фотографія та походи у гори.

Друзі та колеги Юрка пригадують, яким він був на роботі та у побуті, про що мріяв та як допомагав іншим, розповідають про посиденьки за горнятком запашного чаю та про спільні мандрівки у гори. Ніхто не говорить про Юру у минулому часі, адже пам’ять про нього – жива.

Юрій Олійник

Редакція Меморіалу підготувала розповідь про життя, службу та смерть захисника України.

Кожен може долучитися до збору імен загиблих у війні росії проти України. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.  

Усмішка

Широка усмішка, примружене око, притрушена інієм борода та багато сонця довкола. На портреті, який на прохання друзів намалювала художниця Анастасія, Юра зображений у Карпатських горах – у своїй стихії. Картина висить на стіні львівського пабу, куди Юра часто приходив.

“Не хотіла, щоб тут було сумне фото з чорною стрічкою. Я б цього просто не витримала, – говорить Катя Дробина, яка знайома з Юрою з 2013 року. – Замовляла портрет наприкінці березня, коли Юра перестав виходити на зв’язок. Думала, раптом він знайдеться та повернеться, тоді картина буде наче подарунок на день народження”.

Катя розповідає, що її подруга художниця бачила Юру лише один раз декілька років тому. Утім, коли малювала картину, не могла стримати сліз.

“Коли згадую Юру, спочатку приходить усмішка, а потім вже все інше, – пояснює Катя. – Він на сході України боровся за всіх нас. Хочеться вірити, що він і досі поруч”.

Майже десять років тому Катерину з Юрою познайомив її майбутній чоловік Микола Дробина. Хлопець каже, що сам навіть не пам’ятає, коли і де зустрів Юру.

“Він постійно був поруч і тому це сприймалось як належне. Проте, коли його не стало, зрозумів, наскільки багато місця він займав у моєму житті і яка тепер у ньому порожнеча”, – говорить Микола.

Пригадує, що 30 грудня Юра прийшов фотографувати їхнє з Катею весілля – подарував їм чудові світлини та купу позитивних емоцій.

Юрій Олійник захоплювався фотографією. Після повернення з АТО шукав роботу, яка була б пов’язана із творчістю. Опублікував оголошення, і йому подзвонили з “24 каналу”.

“Насправді ми зійшлись навіть не на тому, що він універсальний фахівець, який вміє фотографувати і знімати відео, а у тому, що мав воєнний досвід”, – пригадує подруга та колега Юри, журналістка Ірина Папірник.

Ірина Папірник

Разом із Юрою вони працювали над військовими проєктами: відзняли шість сезонів “Рекрута“, створили проєкт “Ми 2:0. Історії ветеранів” та багато інших передач. Усі військові постановки були під керівництвом Юрія Олійника, оскільки лише він знав, як це могло б відбуватися насправді.

“Ми частково вивели Юру з новин, і він працював у нашому продакшені. Разом їздили у тривалі відрядження. За таких умов неможливо залишатись просто колегами. Ми стали близькими друзями”, – розповідає Ірина.

Коли Юра загинув, Ірина з чоловіком шукала фотографії, де б вони були разом. Знайшли лише одну світлину зі святкування Старого Нового року, яке відбулось фактично за місяць до початку повномасштабної війни.

“До нас прийшло дуже багато людей і ми навіть не вміщалися за одним столом. Був насправді чудесний вечір, як виявилось, останній – коли ми зібрались усі нараз”, – пригадує Ірина Папірник.

“Ми спочатку разом працювали на “24 каналі”, а потім здружилися, – розповідає продюсер та оператор Ростислав Подолець. – У регіональному відділі з’явилось декілька нових операторів. Один із них такий енергійний, бадьорий, бородатий. Пізніше дізнався, що Юра – ветеран, який повернувся з АТО”.

Юрій Олійник

Він пригадує, що Юра був допитливим і не боявся проявляти ініціативу. Саме такого оператора Ростислав шукав для зйомки мілітарі-проєктів.

“Він такий ментальний амбідекстер – може запитати поради і запропонувати рішення як у творчих, так і в технічних питаннях. Людина-оркестр, яку ми шукали собі в команду”, – каже Подолець.

“Не було ще жодного дня, щоб я не згадувала Юру. Ми з ним майже по сусідству жили і часто разом їхали на роботу. Сідала зранку на кінцевій трамваю і зазирала, чи на наступній зупинці зайшов Юра”, – розповідає подруга та колега Юрія Марічка Крижанівська.

Вони зазвичай разом обідали, увечері повертались додому. Щодня протягом багатьох років. “Мені дуже бракує цього щоденного спілкування. Мені бракує Юри”, – говорить Марічка.

Марія Крижанівська

“Один хлопець побачив, що на ринку продають медалі та ордени часів Другої світової війни. Він дуже хотів знайти власника цих нагород, щоб віддати та встановити справедливість. Я тоді вела соцмережі львівського Центру надання послуг учасникам бойових дій і погодилася з ним зустрітись, щоб розмістити оголошення. Тим хлопцем виявився Юрій Олійник”, – пригадує подруга Юри Заріна Акопянц.

Її зворушив той факт, що Юра не зміг пройти повз такої ситуації та сам викупив нагороди.

Пригадує, що він дуже легко знаходив спільну мову з людьми, часто приходив у Центр і, зрештою, вони потоваришували.

“Юра більше допомагав нашому осередку, ніж ми йому, – говорить з усмішкою Заріна. – Він був відповідальним. І дуже добрим”.

Юрій Олійник

“Він насамперед любив справедливість. Якщо десь бачив кривду, одразу втручався. «Воював» із водіями маршруток, які не хотіли брати пасажирів з пільгами, допомагав ветеранам АТО”, – пригадує побратим Юрія Павло.

Хлопці познайомилися в 3-му батальйоні територіальної оборони Львівщини “Воля” у 2014 році перед відправкою на схід України. Потоваришували з першого дня, оскільки мали спільні ідеї та переслідували такі самі цілі. Воювали пліч-о-пліч протягом року.

На бронежилеті Юра носив синьо-жовту стрічку.

“Знаєте, він такий, як більшість адекватних ветеранів, – доки не станеш на хвіст, не зачепить”, – говорить Павло.

Мандрівка

Друзі. Юрій Олійник – праворуч

“Особисто мені Юра дав гори. Він страшенно їх любив. Увесь свій вільний час намагався проводити саме там, – говорить Марічка Крижанівська. – Не важливо, чи сніг, чи дощ – він усе одно йшов у гори”.

Марічка ходила з Юрою у похід на Боржавський хребет, піднімалася на гору Пікуй, часто їздила в Карпати відпочивати.

Юра не раз ходив у зимові походи, пройшов соло через весь Чорногірський хребет. Також ходив у гори разом з організаціями Veterans Go, Summit Club та On3Weels.

Читайте також:
Команда “Підйом”. Як ветерани з ампутаціями підкорили чотири вершини Карпат за раз

On3Weels допомагає людям з інвалідністю здійснювати їхні мрії про походи у гори. Вони на спеціально обладнаному триколісному візку, “жульєтці”, піднімають людей на вершину.

“Пригадую, як у «жульєтці» був ветеран-атовець, міцний дядько під 90 кілограмів. Юрко, мало того, що допомагав його нести, так ще й встигав забігати наперед, знімати, фотографувати та знову нести. Ми йшли позаду, без важких наплічників і нічого вже не хотіли. А Юра реально по тих горах бігав”, – говорить з усмішкою Марічка.

“Узимку ми ходили на гору Кукул великою компанією. Взяли купу дівоцтва – для моєї дружини це також був перший зимовий похід. Ночували у колибі, чергували – підтримували вогонь, – пригадує Микола Дробина. – Одна із сусідніх колиб на полонині згоріла і Юра переймався, що обов’язково повернеться та збудує нову. Він був дуже справедливий”.

Юрій Олійник

Микола говорить, що усі чоловіки з того зимового походу зараз боронять Україну у лавах ЗСУ.

У Юри після АТО були проблеми із колінними суглобами, він приймав знеболювальне, однак не відмовлявся від гір.

“Він наче увесь час кудись біг. У нього завжди було багато роботи, різних ідей, походів та пригод. Те, що він встиг прожити, дехто не встигне і за декілька життів”, – каже Микола.

Юрій Олійник

“Юрі було дуже добре в горах. Не було вихідних, щоб він не був там, – пригадує Ірина Папірник. – 2 червня йому виповнилося б 40 років, і він планував у цей день поїхати у Карпати. Ми сподівалися, що йому вдасться отримати звільнення на декілька днів і приїхати додому”.

Іра жартує, що гори для Юри були не просто улюбленим заняттям, а справжнім коханням.

“Якось звучить месенджер – приходить повідомлення від Юри. Карпати, Чорногора, заметіль. Видно над снігами трішки Юри та лопату. І мені на душі спокійно – Юра щасливий, він у горах. У такі моменти він знаходив себе”, – пригадує Ростик Подолець.

Юра усіх агітував подорожувати горами. Він ходив або у компанії найближчих людей, або тягав за собою величезні ватаги. Пройшов уздовж і впоперек Карпати, піднімався на висоту 4 тисячі метрів на Кавказі.

Юрій Олійник

Ростислав Подолець пригадує тривале відрядження у Грузію – “похід гірськими полігонами”, де вони знімали міжнародні навчання НАТО.

“Ми тоді їхали в складі корпусу морської піхоти збройних сил України. Наш рекрут пробував свої сили у складі морпіхів. Йому доводилось кожного дня багато бігати. А коли наш головний герой біжить, це означає, що ми бігаємо навколо нього з камерами, – розповідає Ростислав. – Юра, за віком трохи старший аніж ми, з проблемними суглобами, «літав» тими горами, був у своїй стихії. Він добре робив свою роботу і ми всі на нього рівнялись”.

Ростислав пригадує випадок, коли вони з Олійником знімали імітацію розвідки українських морпіхів на навчаннях НАТО. Командир роти тоді підійшов із розумінням до творчого задуму та організував чотирьох піхотинців. Дозволив взяти з собою лише одного журналіста, щоб зберегти максимальну секретність. Обрали Юру, який із четвертої ранку впродовж цілого дня знімав спецоперацію.

“Юра приніс повно чудового відеоматеріалу. Щоправда потім довго нас тролив, що йому одному довелось відбуватися за цю ідею”, – говорить Ростислав.

Юрій Олійник – праворуч

“Юра – перший, з ким я наважилась піти у гори. Я точно знала, що з ним супер-надійно”, – говорить Заріна Акопянц.

У 2014 році дівчина переїхала з Маріуполя до Львова, де багато друзів та знайомих розповідали їй про походи у Карпати. Зрештою у серпні 2018 року, напередодні Дня Незалежності України, Заріна пішла з Юрою в одноденну мандрівку на гору Параску.

“Я чесно попередила Юру, що нитиму. Поки йшли, увесь час мене підбадьорював, пропонував повернутись, якщо мені надто складно. Утім я знала, наскільки важливо Юрі завершувати початі справи. Ми піднялись на вершину”, – каже Заріна.

Спустилися пізно, оскільки дівчина зранку запізнилась на електричку, і весь похід трішки змістився. Юра був готовий купувати квитки на дорогий потяг із Польщі, щоб вчасно потрапити додому. Проте вдалося доїхати автостопом.

“Юра не сильно переймався матеріальними речами. Коли були гроші – чудово, як ні – він вважав, що завжди зможе їх заробити”, – згадує Заріна.

Заріна Акопянц

Наступний похід Заріни з Юрою був у зимові гори, у скі-тур. Поїхали у Славське зустрічати Новий рік.

“Був снігопад. Ми йшли угору на лижах. Напевно, крім організатора, ми усі вперше встали на такі лижі. Мені було спокійно, оскільки поруч були хлопці з гірської рятувальної служби і, звісно, Юра, – усміхається Заріна. – Йти було складно, лижі увесь час спадали. Ми вийшли на вершину, а вниз можна було спускатися на лижах. Утім мені це ніяк не вдавалося. Всі пішли далеко вперед, а зі мною залишився Юра та допоміг спуститись. Не знаю, чи зможу ще з кимось піти у гори”.

“Я роздумувала над тим, що у кожної людини буде свій рай. Впевнена, для Юри – це гори.

Мабуть він зараз там, мандрує та усміхається. Він для мене є, просто він зараз перебуває у іншому вимірі”, – говорить Марічка Крижанівська.

Доброта

Юрій Олійник

“Юрі довіряв більше, ніж собі. Він ніколи не шкодував себе заради когось”, – говорить Юрин побратим Павло.

Він пригадує, що Олійник часто розповідав про те, як він виходив з оточення з пораненим товаришем.

“Вони переправлялися через річку. Їх перевозив дід, який усю дорогу говорив про те, що його дістали «укропи». Юра казав, що мав бажання його втопити у тій річці. Утім його мораль та принципи не дозволили такого зробити”, – додає Павло.

“Не помітити Юру було просто нереально. Це людина, яка забирає на себе всю увагу, – розповідає Ірина Папірник. – Ніколи не виказував своєї втоми чи сентиментальності, він просто допомагав іншим людям”.

Марічка Крижанівська пригадує, що Юра у День святого Миколая робив подарунки для дітей із сиротинців. На зауваження, як він дотягне до зарплати, завжди відмахувався і говорив, що дітям це потрібніше, ніж йому. На роботу завжди приносив великий пакет із цукерками та усім роздавав.

“Коли Юра повернувся із АТО, отримав від держави фінансову допомогу. Усі гроші витратив на допомогу хлопцям, які залишались на сході України. Він казав, що їм потрібніше, – згадує Микола Дробина. – Він вічно біг рятувати світ. Усі його побратими бігли рятувати світ”.

Микола Дробина

“Юра постійно дбав про ветеранів. Це те, що я би хотів виділити жирним шрифтом”, – наголошує Ростислав Подолець.

Юра з іншими хлопцями-ветеранами шукав інвестицій та підтримки від держави, на “24 каналі” зазвичай пропонував ідеї проєктів, які б посприяли розголосу про проблеми атовців. Так виник проект “Ми 2:0. Історії ветеранів” – про бійців, які змогли реалізувати себе у цивільному житті.

“Сиджу на роботі, приходить Юра – незадоволений. Каже, подивись, який вони зробили відеоролик для хлопців поганий. Давай зробимо їм нормальний, – розповідає Подолець. – Йому боліло питання ветеранів АТО. Він долею побратимів переймався більше, ніж собою”.

Юра Олійник

“У Центр надання послуг учасникам бойових дій Юра приходив на навчальні програми. Йому було цікаво розвиватись, дізнаватись щось нове. Усе, що стосувалось матеріальної компенсації, йому було не цікаво”, – пригадує Заріна.

Юрій безкоштовно фотографував різні події у Центрі, а одного разу сам організував майстер-клас: запросив брата Миколи Дробини, який займався розписуванням фігурок. Психологиня Центру підтримувала проєкт, оскільки проста механічна робота добра для нервової системи.

“Юра усім хотів допомогти – це факт. Він був безвідмовний, завжди намагався перекрити чиюсь потребу. Я дивувалась, що є люди, які настільки переймаються проблемами інших”, – пригадує Катерина Дробина.

Додає, що Олійник любив робити подарунки. “Юра знав, що я люблю екстравагантно одягатися. Якось йшли з ним по вулиці і він затягнув мене у магазин з капелюхами. Купив мені такий львівський батярський котелок. Маю тепер згадку”, – каже Катя.

“Коли ми знімали військові проєкти, я була вагітна. Усі жартували, що точно буде хлопчик, оскільки ми з малюком стільки часу проводили на полігоні, – пригадує Ірина Папірник. – Коли народився Данило, Юра з Ростиком подарували йому маруновий берет”.

Юрій Олійник

Ростику Подольцю Юра подарував свій картуз, оскільки зауважив, що той їх колекціонує.

“Він віддав мені свою улюблену кепку, в якій ходив, мабуть, день і ніч. Я був здивований, однак вирішив, що краще не сперечатися, – говорить з усмішкою Ростислав. – Він досі у мене десь лежить. Утім стараюся його спеціально не шукати, щоб не навіювати собі спогадів. Мозок відмовляється сприймати, що Юри більше немає. Тож нехай так і буде”.

“Юра на день народження купив мені шалик-арафатку. Я дуже її ціную і кожного разу, коли вдягаю шалик, його згадую, – каже Марічка. – Він наробив мені купу світлин. Навіть нещодавно переглядала фотографії, і більшість з них зробив Юра. З ним спільних фото майже немає, він завжди був по інший бік камери”.

“Коли був похорон Юри, ми на роботі зібрали гроші для його родини. Проте вони відмовилися їх брати. Натомість попросили віддати у фонд для бійців, щоб ці кошти врятували чиєсь життя, – говорить Марічка Крижанівська. – У Юри було таке виховання з дому. У його родині усі добрі та вміють ділитися. Він такий з дитинства”.

За словами друзів, Юра не особливо любив святкувати свій день народження. Вважав, що це свято більше його мами, ніж його.

“Минулого року восени ми якось зустрились, і Юра обмовився, що у нього такий настрій – наче завтра його день народження. Я вирішила, а чому б нам не зробити Юрі сюрприз і відсвяткувати. Ми з друзями зробили йому подарунок, купили торт, щоправда, не знайшли святкових свічок, замість яких купили одну велику. Вийшло особливе свято. Ми тоді з ним наче попрощались”, – пригадує Катя Дробина.

Війна

“Юра чітко окреслив свою позицію напередодні 24 лютого. Говорив, люди – не панікуйте, а готуйтесь до війни. Те, що Юра у перший день повномасштабного вторгнення пішов у військкомат, мене абсолютно не здивувало”, – згадує Ростислав Подолець.

Ростислав Подолець

“Ми з Юрою завжди говорили про те, що повномасштабна війна – неминуча. Чим раніше вона почнеться – тим краще, адже очікування смерті гірше від самої смерті”, – пригадує побратим Павло.

Ірина Папірник пригадує, що зранку 24 лютого Юра встиг зробити зйомку – сходив в адміністрацію, відзняв синхрон голови Львівської ОВА. Повернувся, віддав ключі від кабінету з технікою, за яку відповідав, і сказав, що увечері їде в свою бригаду. У нього, крім бойового досвіду, було все необхідне спорядження.

Ніхто не сумнівався, що Юра піде знову воювати, однак не думали, що все буде так швидко.

Із 24 лютого колеги та друзі підтримували з Юрієм зв’язок. Слідкували, коли він з’являвся в мережі, надсилали повідомлення та чекали від нього у відповідь короткі відповіді на зразок “я у безпеці”, “все добре” або просто знак плюс. Якщо комусь вдавалось поспілкуватися з воїном, одразу повідомляли про це у спільний чат у соцмережах.

“Моя остання довга розмова з ним була 19 березня. По його голосу було чути, що він сильно застуджений”, – пригадує Ірина Папірник.

Після 20 березня зв’язку з ним більше не було.

Марічка Крижанівська говорить, що Юра просив за нього молитися: “Ваші молитви мене рятували із дуже складних ситуацій. Приїду – розкажу”.

Він вірив у те, що молитва його оберігає. Марічка і досі, коли молиться за безпеку та здоров’я близьких, згадує Юру Олійника.

Юрій Олійник

“Підозрюю, що моя восьмилітня донька Ева дуже симпатизувала Юрі. Вона вирішила намалювати картинки для Юри та дідуся, який також служить в ЗСУ. Я не встигла передати йому малюнок. А сказати доньці про те, що Юра загинув, досі не змогла. Не знаю, як це зробити”, – каже Ірина.

Старший солдат Юрій Олійник загинув 23 березня. Рідним та близьким повідомили про це через декілька днів. Чин похорону Юри та ще двох його побратимів відбувся 31 березня.

Поховали воїна на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.

Попрощатися з Юрою, окрім родини, прийшло дуже багато людей. Чоловіка знало мало не пів-України, адже у нього було багато інтересів та вподобань.

Микола Дробина пригадує, що з Юрою можна було поговорити абсолютно на будь-які теми. Заріна Акопянц розповідає, що вони з Юрою не пропускали покази українських фільмів, що він через книжки намагався зрозуміти процеси, які відбуваються у сучасному українському суспільстві. Разом з Марічкою Крижанівською він знімав події у культурній сфері Львова – ходив у театри, в галереї та на виставки.

“За моїми суб’єктивними спостереженнями, у кожного з друзів, підопічних чи наставників Юра завжди чогось вчився і вчив їх натомість. Ніколи не було такого – я знаю, як зробити і крапка. Завжди було – сядьмо та подумаймо, як зробити краще”, – говорить Ростислав Подолець.

Похорон Юрія Олійника. Фото: armyinform.com.ua

Крижанівська розповідає, що після похорону з колегами повернулись у редакцію. Накупили багато цукерок – “Червоний мак” та “Ромашка”, які завжди приносив Юра. У шафці знайшли його улюблений зелений чай. “Пили чай, згадували Юру, пов’язані з ним добрі та веселі історії. Він би дуже нас сварив, якби ми сильно горювали. Але ми все одно плакали”, – пригадує Марічка.

Читайте також:
“Продати гараж на Соломі” й загинути за Україну: яким був аеророзвідник Фелікс Куртаніч, що воював з 18 років

Птахи

“Я ще не відчув, що Юра кудись пішов. Я для себе вирішив, що ми поки не можемо з ним зустрітись, – каже Микола Дробина. – Там, де він зараз, багато класних людей. Думаю, що йому там не буде сумно”.

“Бракує Юри. Він любив посміятись, пожартувати, по доброму підколоти, – каже Павло. – Ми з ним спілкувались напередодні його загибелі. Я розпитував, чи вони отримали усю гуманітарну допомогу, яку ми зібрали для нього з побратимами”.

Востаннє хлопці бачились у лютому, коли Юра приїжджав до Павла знімати сюжет про скутери для людей з інвалідністю.

“Досі не можу навчити голову не думати, як би той чи інший проєкт зробив Юра. Мені бракує можливості просто йому подзвонити. Я не змогла видалити з телефону його номер. Інколи заходжу в соцмережі та перечитую його повідомлення. Боляче, коли соцмережі підкидуть пов’язані з ним спогади”, – розповідає Ірина Папірник.

Додає, що Юра підтримав її ідею зробити собі татуювання, яке давно хотіла і не наважувалась: “Квітка кала на зап’ястку нагадує мені слова, які часто повторював Юрко. Ти живеш тільки сьогодні. Зроби те, що хочеш, навіть якщо завтра шкодуватимеш. Усе можна виправити, якщо живий”.

Юрій Олійник

“Не вистачає Юри, який був згустком енергії. Ми починали як колеги, утім у довгих відрядження стали друзями – ночували у бліндажах та трюмах кораблів, їли один сухпайок, мандрували. Якось я захворів і не прийшов на роботу. Юра по обіді уже був у мене – переконатись, що усе гаразд, – згадує Ростислав Подолець. – Я інколи просто змушую себе не думати про Юру. Моя підсвідомість відмовляється вірити фактам”.

Заріна Акопянц була у Запоріжжі, коли дізналась про загибель Юри. Вона приїхала забрати маму, якій вдалося 18 березня евакуюватись із Маріуполя. Дівчина хвилювалася, що не встигне з ним попрощатись. Останні пів року вони мали спілкувалися, і дівчина відчувала вину.

“Перед повномасштабним вторгненням Юра говорив, що присяга не закінчується на тому моменті, коли закінчується служба. Знала, що він піде боронити країну, – пригадує Заріна. – Мені не вистачає Юри, бракує можливості сказати – “давай зустрінемось”.

Посмертно Юрій Михайлович Олійник нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

“Юру ховали разом ще з двома хлопцями. Поки їх відспівували на цвинтарі, над ними літали три лелеки. Скільки співали, стільки вони літали. Уявляєте, кінець березня, центр міста – і лелеки, – ділиться Марічка Крижанівська. – За народними повір’ями, людину приносить лелека. І, мабуть, забирає на небо також той самий птах”.

Читайте також:
“Пацани не хотіли б вічного трауру”. Пам’яті Макса Остяка, революціонера, музиканта і воїна


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".