“Пацани не хотіли б вічного трауру”. Пам’яті Макса Остяка, революціонера, музиканта і воїна

 

автор: Олена Максименко
фото автора та з архіву Максима Остяка

Із Максимом Остяком “Остіном”, пораненим на Майдані, ми робили інтерв’ю до шостої річниці Революції Гідності. Тоді воно не було опубліковане. А минулого тижня з’явилася інформація про те, що Макс загинув на Сході України під час бойового виходу. Він займався аеророзвідкою.

Музикант, громадський активіст, від часу повномасштабного вторгнення РФ Остяк “літав” на Київщині, потім воював у лавах добровольчого батальйону “Карпатська Січ”.

“Останні чотири місяці Максим Остяк “Остін” постійно забороняв говорити: “тримайтеся, хлопці”. Пояснював, що від лютого і дотепер навколо себе бачить тільки хлопців, які рвуться “навалювать мocкaлям, а не триматися”… Він закінчив свою війну як боєць “Карпатської Січі” на Харківщині 4 липня. Тепер опізнали тіло”, – пише про воїна Національний музей Революції Гідності.

Побратими згадують: “Остін” був аж надто сміливим, із тих людей, котрі живуть однією хвилиною.

У пам’ять про Максима публікуємо його спогади про Майдан, котрий став поворотним моментом у його житті.

Книжки, бар, чай як зброя і вогонь як перформенс

Максим Остяк

Він трохи схожий на інопланетянина – натхненного, щирого і дещо загубленого серед людей. Може плутати дати чи навіть сумніватися щодо власного віку, однак його несподівана і тонка манера формулювати думки не може не вражати, як і здатність сходу наспівувати майбутні тексти пісень.

До Революції Гідності Максим Остяк був барменом у “КультРа”, захоплювався сучасною українською літературою. Після боїв 18 лютого та отриманих травм у нього відкрився дар до музики. На сьогодні він є музикантом, автором пісень і одним із виконавців горлового співу рок-гурту “Reve ta Stohne”. Музику гурту чули у Франції, Нідерландах, Польщі, інших країнах.

– До початку часів… – усміхається. – Якась така ідея, мета, за якою приїжджають звичайний до Києва провінційні люди. Я з Полтави приїхав. Ну, і просто – в Київ, це рух вгору. А в яких площинах рух – неясно. В матеріальній – ясно.

У Полтаві вчився, за освітою я інженер-будівельник. Ну, в принципі, “роздуплятися” я ще в Полтаві почав, з прочитанням сучасної української літератури – що я робив замість пар із теоретичної механіки в університеті. Інженер-будівельник… це стало нецікаво на якомусь етапі…

Максим Остяк

Перший, кого я взагалі почав читати, це був Любко Дереш. Не як школяр, якому задають, а як читач, який сам щось хоче.

І, власне, ця вся сучукрліт помалу почала задавати вектор змін.

Я в Київ переїхав, і відповідно почав проникати в кола людей, які поділяють мої інтереси. Активно ходив на літературні заходи… Щось дізнаєшся від друзів, знайомих, якісь події, і по можливості приходиш, обмінюєшся думками. І в хорошому сенсі, ця вся “зараза” почала все більше охоплювати. І рішення почали прийматися все менше в сторону розвитку в матеріальній площині, все більше в сторону якогось такого альтруїзму, патріотичного альтруїзму – чи як то сказати?

Але до Майдану була робота в центрі Києва в ресторанах барменом. Коли почався Майдан, уболівав за все з роботи. У вільні дні доєднувався.

Коли все почалося, я взяв термоси – у нас були для виїзної торгівлі такі велетенські термоси, наповнив їх чаєм і зніс на Майдан. Зручно!.. Це ще сама перша ніч була. Прийшов тип із чаєм – це все було класно, випили дружно. Потім ще кілька разів таке було. Чай як зброя… (сміється). Після першого розгону теж була ця історія з чаєм. Спершу я чай на Майдан носив, а потім уже в Михайлівський собор. Там якраз кілька знайомих було з розбитими головами, тому чаювали вранці.

А потім “зірвало” геть на цих “молотових”. Коли 19 січня почалися сутички, в перший же день, як зіткнулися силовики з “майданівцями”, і були оці перші спалені “богданчики”, я теж ще на роботі сидів, дивився, що відбувається в центрі. Все всередині вирує!.. Думаю. що я взагалі тут забув?! (сміється). Яка робота, коли вся “двіжня” відбувається?! То я вкрав якийсь розчинник у коморі, там кілька пляшок було, зніс їх на Майдан. Бачу – біля УНІАН стоять два пакети з хавкою. Там кілька пляшок олії. Ну, я допетрав, що можна ще олію долити до розчинника!

Максим Остяк на Майдані

Я не знаю, чи той розчинник горів. Я кидав пляшки – дуже було страшно підходити близько. І я їх кидав якось так, суто у нікуди. Це не була агресія на знищення людей, силовиків. Це було суто як акт мистецтва, як перформенс. Без мети когось дійсно уразити. Дві пляшки швидко закінчилися, поруч купа людей, що вболівають! Власне, всі вболівають, а ніхто не знає, що робити. Мені спало на думку просто зібрати гроші. Я почав кричати: “Народ, дайте гроші на бензин!” За п’ять хвилин у моїй шапці була купа бабла. Я потім почав кричати: “В кого є машина?!»”Підійшов чувак, якийсь водій – ми з’їздили на заправку, набрали бензу, і приїхали туди, де була власне перша “точка”, “розливайка” така “коктейльна”. Ми приїхали з тим бензом…

Є прекрасна людина Марія Берлінська – як тільки ми приїхали до тої точки, вона підходить: “Хлопці, бачу, хоч хтось щось робить! Чим можу помогти?” Кажу: “Пляшок тільки не вистачає!” І вона бігом організувала купу людей – і зразу поїхав “конвеєр”, всі зразу зрозуміли, що їм робити, і почалося.

Максим Остяк під час Майдану

І вже наступного дня почалося таке “фаєршоу”! Людина приходить і бачить, що це просто: береш пляшку, наливаєш бензин, береш “відпрацьовку”, змішуєш – і все, і понеслося!

А як змінилося життя… (довго мовчить). Я не знаю, це межує з хворобою, мабуть. Але все, більше я на роботу не вертався після того дня.

“Падіння зі стільця” і світло в кінці тунелю

18 лютого життя помінялося ще крутіше! Якщо робота відпала» раніше, то тут все змінилося взагалі.

Це були найперші зіткнення. Побоїще в Маріїнському, воно, власне, почалося з Кріпосного провулку, в якому я і попався. “Беркути” мені пробили голову – маю тут трохи шраму, від того і свідомість втратив… Я був у броніку, такому найлайтовішому, і був у касці, звичайній залізній, хтось мені підкинув. Але все одно, вона мені дуже допомогла, витримала перші удари. Вони обступили, давай на землю валити, я встаю, якось вириваюся… Я кілька разів вставав, вони вже гепали – аж поки хтось зірвав цей бронежилет, потім зривали каску, бо вони не могли “достукатися” до голови, вразити. І почали знімати каску, що ця фігня (показує на шию) почала давити, і її відірвало! І вже коли відірвали каску, я закрився руками – тут маю метал у руці, скоби, і коли вже вони відбили руки мені геть на переломи, і добралися до голови, – тоді вже вибили з голови, що я десь полетів… Тоді я вже попрощався. Вибачив їх, насправді.

Мене вибили з тіла, я поранення отримав, контузію.

Я бачив світло в кінці тунелю! Я бачив там силует жінки з дитиною. Таке мені, коротше, прийшло… І вертаюся, приходжу до тями, і там абсолютна чистота,

розігнане мислення – я не знаю, викид адреналіну, може. Я знав, що відбувається в радіусі 300 метрів взагалі навколо. Це такий “тунель реальності”. Зайшов у якісь двері зовсім фантастичні…

Бо після тих поранень… відбулася переоцінка, я музикою став займатися! Я навіть не думав про таке.

Я прийшов до тями на асфальті. “Беркут” ішов лавою, пішов далі бити людей, а з іншого боку з’являлися вже “тітушки”, які добивали лежачих. Я отямився, коли ті вже пішли, а ці ще не прийшли – і такий фокус, максимальна чистота. Дуже класний стан був.

Максим Остяк у день побиття майданівців

Я встав, дивлюся – “швидка”. Я зразу утямив, що мені туди. Бо я був дуже яскраво одягнений, у шароварах, бронежилеті, з поясом червоним – було очевидно, що з поля зору треба десь зникати… Ну, і карета “швидкої” – я туди стукаю, забігаю. Розумію, що водій “швидкої” – це нейтральна як мінімум людина. Я йому кажу: “Вези мене кудись звідси!” Він мене довіз буквально 20 метрів до входу в Будинок офіцерів, ще якісь “беркути” ломилися в ту “швидку”, і щось їх відволікло.

Дуже страшно було, насправді… потім я на відео бачив, як несли когось без голови… Тобто це реально була небезпека! Я вийшов і давай же ж стукати в Будинок офіцерів, а там: “Хто такий?” – “Та свої, – кажу, – пускайте!” Вони очікували теж атаки, барикадувалися всередині. Таки впустили ж мене.

Читайте також:
Від віч до втрати ока: у справі командира харківського “Беркута” Лукаша допитали потерпілого Нікітюка. СУДОВИЙ РЕПОРТАЖ

В Будинку офіцерів – мертві, побиті… Біля мене чувак конає, медики якісь були, кажуть мені: “Ти його тримай!” А я сам не можу тримати, у мене істерика зі сміхом – я дико сміявся, я щасливий був, що я взагалі живий, бо поряд був неживий – контраст серйозний. Такий шок був незрозумілий.

Якось вивозили людей групами у “швидких”. Найтяжчих спершу, я теж десь попав – моя черга прийшла. Завезли аж на край міста – на Харківський, там лікарня є. І виходжу я з тої “швидкої”, дивлюся – там уже чергує мент. І я розумію, що зараз мене просто закинуть у цю вантажівку! Зайшов у вестибюль, на прохідну, і розумію, що мені тут взагалі не місце, що зараз по палатах почнуть забирати… (Під час подій Революції поранених активістів нерідко міліція викрадала просто з лікарень. Аби запобігти цьому, при лікарнях чергували волонтери, котрі стерегли поранених, у разі небезпеки викликали підкріплення Самооборони або ж вивозили поранених самі – Авт.).

Максим Остяк після поранення

У залі лікарні очима зустрічаюся з людьми – ми зчитуємо один одного, і вони розуміють, хто я, я розумію, що це теж свої. І вони мені кажуть: “Ідемо!” Я іду з ними, вони виводять мене через чорний хід, а там уже чекає цивільна машина, я сідаю, і мене чувак завозить додому.

Потім на другий чи третій день після цього в мене голова так почала боліти, що я не міг уже вдома лежати. Ну, ясно, все почало боліти… руки-ноги. Я вже на третій день намучився і звернувся в лікарню. Там струс мені зняли, зняли всі ці переломи. Зафіксували це, типу я упав зі стільця. Правда була очевидна між мною і лікарем, але написав він так, як краще було на той момент.

А потім, знову ж таки, змінилося життя: мені держава півмільйона виплатила! За поранення – був закон прийнятий, всім пораненим на Майдані були виплати. В Італію мене звозили… Я втілював всякі задуми, музичні божевільні ідеї. Музикою почав займатися після цього, співати почав! Ми почали тусуватися з Женею – мій друг, він теж на Майдані перебував, але він і раніше музикою займався. Власне, це каталізувало мій шлях і мій вибір.

Максим Остяк

Я усвідомив, що життя настільки нетривне і може перерватися, коли завгодно. Пісні почали приходити з того часу. Це дуже класно! Є і на майданівські теми зокрема. Найгірше, коли вони приходять, а ти їх не втілюєш, тоді взагалі дуже зле.

Я і на Майдані діяв згідно до внутрішнього голосу! І потім продовжив це робити – і, власне, цим і змінилося життя. Бо тепер я роблю, що хочу, по суті.

“Перше – це культура”

На музичних інструментах – можу грати на всіх. Я взагалі не розумію, коли людина каже “я не вмію грати”. Бо я беру, наприклад, баян, тисну кнопку і роблю звук. Все, я граю на баяні, в чому проблема?! Якість гри – це вже суб’єктивна оцінка, класно граю, чи не класно – будемо говорити. Але я граю.

От я прямо зараз дістану дримбу і буду грати на дримбі – і це буде факт. Я вмію це робити. Вміти грати на гітарі – це взяти її в руки і зачепити струну. Це дуже просто! А там ясно, що баян розкривається уже під ранок. Якщо я всю ніч програю, то на ранок одну мелодію, ту, яка мені чується, я її за три години знайду, як вона на кнопках грається, а за п’ять годин я уже її буду грати більш-менш. Нот я не знаю й досі.

У нас є альбом, ми виступали в Парижі. І все, насправді, понеслася така “двіжня”! Почалися знайомства, співпадіння, цікаві речі відбуватися. Я в Парижі познайомився із Василем Сліпаком. Ми поїхали на концерт – Ірена Карпа запросила, і ми просто перетинаємося з ним на станції метро, тиснемо руки. А Сліпак знав людину, із якою я був. Я навіть не знав, кому я тис руку, власне! І за тижняв два новина про те, що оперний співак світового рівня загинув на фронті.

Ми в Амстердамі виступали, в Польщі… За кордоном, до речі, нас сприймають краще, ніж в Україні. Бо нема нашарувань змістових слів. Слова відпадають, і ми вже не відволікаємося на філософію значень і текстів, а безпосередньо встановлюємо контакт і граємо. Мені такий формат більше подобається, бо я б не хотів, власне, засмічувати момент і настрій музики текстом, змістом якимсь. Але якось так вже у нас повелося, що треба, традиція така. Ну нічого, “Reve ta Stohne” – це часом дійсно реве і стогне.

Хочеться реалізувати все, що грає в голові. Насправді, класно я витратив гроші! Бо я купив звукову карту, в мене тепер є студія. Немає приміщення, але є обладнання. Мене зараз мотає по Україні, я все не міг “устаканитися” – то в селі хотів жити в хаті, така була фантазія – студія в сільській хаті; то була фантазія – студія на висоті, в горах, де немає цивілізації. Я там купував сонячні панелі, акумулятори. Власне, воно діяло, але сирості багато – прорахунки деякі. І так оце я мотався-мотався, і тепер вже остаточно ясно, що Тернопіль. І я нарешті почну помалу втілювати все, що грає в голові.

Максим Остяк у Карпатах

Сім’я – вони в мене на жаль, дуже багато дивляться телевізор, перебувають від впливом усілякої неправдивої інформації. Ми бачимося рідко, тому виходить витягати їх звідти, але їх знову затягає назад. Останнім часом просувається думка, що Майдан тільки гірше робить, типу, “зачєм от вобщє бил?”, “смотрітє, что  натворілось!” і так далі. Брат от захоплюється – хоч хтось робить те, що хоче. Хороша справа це, чи ні – це хто уже як розсудить. Для когось я взагалі такий напівбомж, який тиняється і втілює якісь дурниці, по суті.

Я нещодавно одружився, і народилася у нас дочка – і це все так флешбечить із тим силуетом, що бачив 18 лютого! І дружина дуже класно сприймає і мою музичність, і мою навіженість – все це вона розділяє, і слава Богу, що знайшлася така людина. Познайомився з нею в Карпатах, на Шипоті. Вона просто теж з цього  світу. Нема нарікань.

Я наразі не маю стабільної роботи (хоча уже підшукую). Вона розуміє, що це музика, я вірю в щирість понять. Видно, коли люди на сцені з себе вдають не тих, ким вони є насправді, і хочеться створювати альтернативу. М1 і М2 дуже надихають в цьому плані. Ти дивишся і думаєш: так, треба все таки робити! (сміється)

І ще хотів сказати: Небесна Сотня… Не хочеться про це все говорити дуже трагічно… Я думаю, пацани самі б не хотіли всіх цих плачів, цього всього трауру вічного, щоб про них вічно плакали.

Я часом перед тим, як щось робити, раджуся: а що б от пацани [з Небесної сотні] подумали? Вони раді. Вони сміються!

З Нігояном був знайомий, ми якось перетнулися, пили чаї, кави. Ну, знаєш, своя людина, своя душа. Дуже символічно… може, спеціально обирала доля таку людину?..

На Схід України ще не їздили виступати. Якось була зустріч “майданівців” із міністрами – ще колишніми. І я якось зрозумів, що зброя – то взагалі останній довід… Перше – це культура. З чого починають. Виступи на Сході – надважливо, звичайно! Хочеться виступати там, де відбувається все… Більше виступів, більше музики! Бо музика – це спосіб “роздуплити” людей, як мене “роздуплив2 колись сучукрліт, то так музика вона теж підтягує!

Максим Остяк (на задньому плані)

Наостанок інтерв’ю Макс обіцяє: як тільки від Музею Майдану з’явиться меморіальний комплекс, він із радістю облаштує там свою студію звукозапису. Я розповідаю, що серед працівників Музею є його однодумець, музикант і дзвонар за сумісництвом. “О! В нього є доступ до дзвонів? – оживлюється Остяк. – Мені обов’язково потрібно записати звук дзвонів! Прийшло тільки що до одного трека типу! Є пісня, ще нереалізована, присвячується життю і його короткотривалості. “Куля”. Вона про кулю, там, власне, дуже підходить дзвін”.

Далі Макс наспівує, голосом імітуючи звуки дзвону:

Дууууу… Була Василя воля!
Бемммм!.. За рідні ліси, за пóля…
Беммм!… Поїхав вершити долю
Бемммм!… Десь далеко на Схід…

Читайте також:
“Продати гараж на Соломі” й загинути за Україну: яким був аеророзвідник Фелікс Куртаніч, що воював з 18 років


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".