автор: Анастасія Федченко
фото фото з архіву родини Леськів
“У Попасній все почалося, у Попасній все й закінчилося”, – написала Наталя Леськів на своїй сторінці у фейсбуці у квітні 2022-го. За п’ять років до того в містечку на Луганщині, під час своєї першої ротації у 24-й бригаді, вона зустріла Романа Леськіва. Служили разом, побралися, народили двох синів, планували довге щасливе життя та відпустку в Альпах. Але прийшли російські вбивці. Нині Наталя сама виховує дітей і не знає, як сказати їм, що тато більше не повернеться. Роман загинув два місяці тому біля Попасної.
Щоб Україна збереглася як держава, щодня сотні воїнів платять найдорожчу ціну – власні життя. Для рідних, коли дізнаються про загибель чоловіка, батька, брата, а чи мами і дружини на передовій, починається пекло. І воно ніколи не закінчиться.
Історія родини Леськів – одна з десятка тисяч. Вона важка, але потрібна, аби ми пам’ятали, завдяки кому в нас є сьогодення. І, можливо, буде завтра.
Про свою військову родину і про свою втрату Наталя розповіла “Новинарні“. Ми публікуємо це інтерв’ю в Міжнародний день вдів, 23 червня.
Висока русява, зовсім юна дівчина вперше приїжджає на Луганщину. На календарі 12 квітня 2017-го. На деревах пробивається листя, небо – глибоке і блакитне. У кімнату, куди заходить Наталка, двоє військових заносять стіл.
Роман і Наталя Леськів
– А навіщо мені стіл? – питає 21-річна новобранка.
– Нам сказали – занести, – відказують бійці, зацікавлено поглядаючи на дівчину.
– Як вас звати?
– Поки “Ромбік”, а далі буде видно, – посміхається невисокий повнуватий хлопець. Менш ніж за пів року він стане Наталчиним чоловіком.
Наталя з Бердичівського району, вона закінчила Житомирський інститут медсестринства, акушерка за фахом. Страшенно хоче у військо, як і старший брат-офіцер. Тому шукає можливості підписати контракт. Першим відгукується Тернопільський військкомат, Наталю призивають, а “купець” у Яворові. Вона потрапляє у 24-ту механізовану бригаду, проходить “учебку” і невдовзі опиняється на передовій – на Луганщині, в Попасній. Як бойовий медик.
Роман Леськів і Наталя (двоє праворуч) з побратимами по 24 омбр імені КОроля Данила
Хлопця “зі столом” Наталка ще якийсь час не бачить. А потім одного дня, то було 3 травня, її викликають евакуювати пораненого. Триває шалений обстріл. За кермом чомусь їде розвідник Роман.
– Ти чому тут? – питає дівчина.
– Щоб ти не боялась, – відповідає боєць.
Роману Леськіву – 25. Він з Озерної на Тернопільщині. Учасник Революції Гідності. Коли росія вперше вторглася в Україну, хлопець хоче підписати контракт. Батько домовляється у найближчому військкоматі, щоб сина не брали в армію. Роман ночує в коридорі іншого військкомату і таки досягає мети – опиняється в “Айдарі”. Згодом підписує контракт із 24 омбр.
У Романа є середня освіта, пов’язана з ремонтом автомобілів, та вища – фінансова. Він добре знається на техніці, і його завжди кличуть подивитися, коли черговий “корч” чомусь не заводиться. Після Романових рук машина працює.
Роман Леськів
Бойове хрещення “Ромбік” – так його кличуть у війську – пройшов біля Зеленопілля. 11 липня 2014-го росія зі своєї території вдарила реактивною артилерією по позиціях ЗСУ. Загинуло 30 армійців та шість прикордонників.
“Вони з товаришем, із яким це пройшли, розповідали, що там дуже важко було, загиблих багато, поранених. І страшно. Вони виносили хлопців, яких могли, щоб хоч когось додому привезти і поховати”, – пригадує Наталя.
Читайте також:
“Це тоді відбулося вторгнення”.
11 липня – роковини обстрілу українських позицій під Зеленопіллям “Градами” з РФ
Роман Леськів (другий ліворуч), 2019 рік. Фото з ФБ
Після тієї евакуації Роман і Наталя сиділи в розташуванні на околиці Попасної, і дівчина сказала: “Ромо, а давай будемо зустрічатися”. Хлопець… мовчки встав і вийшов.
А вже коли Наталя лягала спати, у двері постукали. То був Роман: “Знаєш, я так подумав: а давай”.
Роман Леськів із Наталею
Дівчина надумала вступати до львівської Академії сухопутних військ. Але, коли настав час їхати, запитала в Романа, чи той погоджується. Хлопець не схотів. І Наталя не поїхала.
Зізнається: жодного разу не пошкодувала, що обрала залишитися з Романом.
Невдовзі вони так само сиділи коло медпункту. Зелене пошарпане крісло, на диво зручне. Мовчанка. Раптом Наталка ніби щось відчула, взяла Романа за руку:
– Ром, а давай одружимось?
– Чому?
– Ну, я дивлюсь на тебе, а ти такий якийсь мій.
– Давай, – засміявся військовий.
У Лисичанську обрали обручки. Та розписалися, як виїхали з Луганщини, 9 серпня в Житомирі: зранку подали документи, ввечері стали подружжям. На розпис нікого не запросили. Рідні були шоковані таким поспіхом.
Весілля
“Я не знаю, куди ми так спішили, певно, знали, що треба спішити, – говорить Наталя. – А потім на полігоні у Верблянах ми знали, що на нас очікує виїзд у дуже гарячу точку. І я сказала, що хочу повінчатися, бо не знаю, чи повернемося. Рома мене заспокоїв, що все буде добре, але 29 вересня ми повінчалися. Ініціатором нашого спільного життя була я. Про вінчання знали тільки наші батьки. Ми не хотіли пишних святкувань. Уже, коли повернулися, трохи святкували з колегами. Це, певно, було найкраще весілля – на роботі”.
Наталя не зважала, хто і що може сказати про таку її ініціативність.
“Я завжди кажу, що думаю, зараз, а не потім. Бо потім може не настати”, – говорить жінка.
Потім Роман їй зізнався, що вона йому одразу сподобалася. Але Наталка була вища на 12 сантиметрів, струнка, видна, на неї задивлялися багато хлопців. Леськів не наважився перший пропонувати стосунки, бо був упевнений: не погодиться.
У них трапилося чимало кумедних випадків разом. Якось поїхали на евакуацію, і Роман побіг, щоб допомогти витягати поранених. Прибіг без берців – загубив у багнюці. І… побіг назад, шукати взуття.
“Я йому кажу: “Та які берці? Обстріл!” Тоді це було смішно. І він берці знайшов! Кажу: “Я їх не пратиму”. А він: “Ну киць, ну будь ласка”. Кажу: “Ти дурачок, ризикувати життям заради берців”. – “Знаєш, які вони фірмові і класні?!” Мию, психую і продовжую мити ті берці”, – Наталя пригадує цю історію зі сміхом, але потім починає схлипувати.
Наступна ротація була у Зайцевому, під Горлівкою. Роман уже був “при штабі” – комбат розпорядився йому не ходити в розвідку, а бути водієм у медиків.
Наталчин чоловік не раз казав їй: “Я боюся за тебе. Мені б тебе відправити – і чистий спокій”.
Вони тоді жили у будинках. Однієї ночі прокинулися від того, що пів хати просто знесло – пряме влучання.
“Нічого не видно – пил. Він вдягає на мене бронік і каже: “Стій тут”. А в мене ступор! Я стою і не знаю, що робити. Він вибіг по кімнатах перевірити, чи всі живі-здорові, хто спав, тих підняв, були й такі. І до мене: “Як скажу бігти, біжи в погріб”. За кілька хвилин гукає: “Вибігай!” Був якраз вихід міни, і він його не почув. Почув уже, як вона летить. Просто заштовхнув мене в погріб і зачинив двері. А сам лишився надворі. І той момент, коли він був там, ніби тривав секунду, а ніби все життя”, – пригадує Наталя.
Після тієї міни Ромбік, замість забігти в погріб, побіг іще до штабу – пересвідчитися, чи все гаразд.
Наталя і Роман Леськів
У Зайцевому Наталя дізналася, що при надії. Але через обстріли та хвилювання нічого не вийшло.
Поки дружина була в шпиталі, чоловік і переживав за неї, і радів, що вона в безпеці.
“Під час виїздів ми говорили з ним про все, навіть про те, що робитимемо, якщо раптом потрапимо в полон. Тоді усіх бійців попередили, що є ДРГ-групи, які можуть бути в селі. Рома сказав: “Я ліпше сам із тобою щось зроблю – зрозумійте правильно, просить жінка, – аніж дам, щоб вони тебе катували. А потім собі щось зроблю”. І я це сприйняла якось так спокійно. Знала, що коли він поруч, мені хвилюватися нема за що. І так було не тільки на сході. Я знала, що Рома зробить, Рома вирішить”.
Там, у Жованці, вони говорили і про те, що має робити один із подружжя, коли загине інший.
Роман сказав: “Якби я мав іти зараз, згадав би, як ти тримала мене за руку, коли просила одружитися”.
“Я не знаю, чи він згадував те”, – плаче тепер Наталя.
Їм було несумно разом: Роман веселий, чи не на всіх весільних фотографіях показує язика. Вони весь час питали одне одного: “Як ти зі мною живеш?” Наталка відповідала: “Я зачепилася у твоїх ямках на щоках і впала”. А ще казала, що їй його мало.
“Вдихаєш його запах – і бракує легень, щоб вдихнути. Він мені пахнув безпекою. Я з ним була в безпеці, де б це не було”.
Він сміявся на ці фрази. Казав, що йому в Наталці подобається її запальність. Часто сварилися. Народили двох дітей.
“Підполковник із першого батальйону сказав: «Ви як в італійському кіно: тут гиркаються, там уже цілуються”, – зі сміхом пригадує жінка. – Але я знала, що ми помиримось, і що сім’я без сварки – не сім’я. Мені подобалося, як ми жили. Я приймала Рому, розуміла його бажання служити, розуміла, що ось-ось – і ми будемо разом. Коли я була біля нього, боялась, але це був спокійний страх. У нас навіть було таке, що він приходив і питав: “Можна, я з хлопцями о шостій ранку піду на позиції попрацюю?” Мені стало так смішно, він відпрошувався, як дитина в мами. Йому дуже хотілось бути зайнятим”.
Читайте також:
“В нас у тумані диверсанти повзають”. Як минуло Різдво бійців ЗСУ на передовій під Попасною
Коли Наталка залишалася вдома, а Роман на фронті, страх множився у стократ. Просила чоловіка передихнути, побути вдома. Роман казав, що повернеться, коли війна закінчиться.
Військові 24 омбр на позиціях, жовтень 2021 року. Ілюстративне фото: Стас Козлюк, “Новинарня“
Коротких відпусток чоловік не брав – говорив, що так важче буде потім повертатися від родини на війну.
У наступній ротації, біля Мар’їнки, Роман казав побратимам: як добре, що дружина його не пильнує, що можна спокійно працювати.
Тоді трапився випадок, коли Леськів віз комбата, і машину обстріляли. Роман на ходу виштовхав пасажирів, а сам швидко поїхав, бо машина вже диміла.
Про цей випадок дружині не розповідав. Побратими досі не знають, як він вибрався з того авта.
“4 червня 2021 року він поїхав на схід, і відтоді наживо ми з ним не бачились. Наші зустрічі – то були телефон, скайп, месенджери. 24 лютого я прокинулася не від вибухів, а від того, що в мене розривався телефон. Роман давав інструкції: то їхати на захід України, то сидіти вдома, бо їхати небезпечно, то ще щось. Я питала, як він, а він: “Не зважай”. Потім подзвонив і сказав, аби я їхала з дітьми до його мами в Польщу”, – згадує жінка.
Наталя Леськів із синами Романом та Арсенієм
Наталя з дітьми була в Польщі близько місяця. Поки одного дня не вирішила, що потрібно додому. Зібрала речі, замовила квитки, хоча усі й відмовляли. Роман писав, що повертатися зарано.
“Уже такий зв’язок був [нестійкий], що ми і не зідзвонювались. Доходило до того, що я бачила: прочитав моє повідомлення – і розуміла: він живий-здоровий, відповісти не може, бо бракує сигналу”.
Читайте також:
Королівські піхотинці: герої боїв за Попасну, Луганщина. ВІДЕО
Уже після повномасштабного вторгнення Роман зміг… забрати ворожий танк.
“Він був такий задоволений, що це його трофей. Казав, що вони працювали, і він побачив, що “чоловічки шаряться”, побачив, що ніхто до них не підходить, попросив побратимів прикрити, а сам поповз до танка. У них і так була крайня позиція. А то він іще за неї вийшов. Іще фотографувався з тим танком, і наші його почали обстрілювати, бо думали, то ворог. Він так сміявся, як про це розповідав, а я сивіла”, – зізнається дружина.
Наталя повернулася додому з Польщі, і все наче валилося з рук. Вночі був страшенно неспокійний молодший, дуже кричав. Наступного дня запізнилася на автобус, щоб їхати до стоматолога.
Похорон Романа Леськіва
То було саме 12 квітня. А потім їй подзвонив знайомий із 24-ї бригади, але з іншого підрозділу: “Ти читала, що я тобі написав? Ромбік “200”.
“Я почала на нього кричати: “Боря, ти що, дурак?! Я вчора йому писала, все було добре. Подзвонила в штаб, там сказали, що звіряють інформацію. Я чекала… І навіть не можу описати свій стан. А потім мені написали: “На жаль, це правда”.
…Роман весь час хотів бути “в полі”, звичайним старшим солдатом, механіком-водієм. На курси їздити не любив, вважав це марнуванням часу.
“Його не відпускали зі штабу, бо двоє дітей. Але він якось вимолив, щоб бути на позиціях. Завжди казав, що йому там спокійніше, ніж на штабі. Його з позицій повернули. І загинув він на штабі“, – видихає Наталка.
Тоді Роман привіз поранених на штаб, поїхав за другою партією, почався артилерійський обстріл. “Медичка” з Романом їхала вночі без світла і заїхала під вантажівку.
“Його зчесало під “Уралом”. Але труна була відкрита. У нього не було руки і лице зчесане, – Наталі важко говорити про це. – Коли ми їхали в Тернопіль на опізнання, мені подзвонили і спитали: “Унього було тату на правій руці – козак із шаблею?” Кажу, було. І сама так посміхаюсь, бо думаю, може, помилилися, обізналися, може, то не він. Вони мовчать. А потім кажуть: “Ми просто інформацію записуємо”.
Фізично я впізнала його. Але це був не мій Роман. Мій був завжди усміхнений.
А цей такий серйозний і змучений, худий, із синцями під очима. Борідку відростив, я завжди його просила не відрощувати. Не знаю, коли він схуд – чи коли це все добре почалося, чи смерть його змінила. Але жодного разу не скаржився. Я питала, чи щось передати. Казав, їжі вистачає, все є. Він не скаржився. Він службою жив”.
Роман Леськів із сином Романом
У січні вони говорили, що навесні переберуться до Яворова, аби бути разом. Старшого сина можна віддати в садок, Наталя планувала виходити на роботу. Навіть найняли двокімнатну квартиру біля частини.
“Єдина його умова була, щоб я не їхала на схід. Я ж казала, що один раз можна і поїхати. “А дітей куди?” – “А дітей батькам”.
Роман мріяв про будинок у селі, дожити до пенсії, сидіти і дивитися, як граються онуки. “І чистий спокій!” – казав.
На зиму спланували триденну відпустку в Альпах – хотіли покататися на лижах.
Прощатися з Романом Леськівим прийшло дуже багато людей. Зустрічали на колінах, несли квіти.
Наталка весь час говорить із фотографією чоловіка, їздить до нього на могилу.
“Розказала йому, що велосипеди малим купила, що Ромка вже їздить, а Арсен вчиться. Рома дуже хотів навчити малих кататися. Розказую йому все. Купила плаття, вдягла, стою біля фотографії і питаю: “Мені гарно?” Приміряю наряди перед його фотографією і знаю, що він мені сказав би, що мені все пасує”, – плаче Наталя.
На похороні Романа
“У Попасній він мені подарував величезного іграшкового білого ведмедя у мій зріст. А другого, ще більшого, подарував у Зайцевому. Усі дівчата мені заздрили. Щодня привозив квіти, хоч я й казала, що не на часі. Завжди робив мені приємно”.
Указом президента Романа Леськіва посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Відзнаку Наталі поки не вручили.
Вона не може змиритися з тим, що чоловіка більше немає. І що не була поруч.
“Коли ми були вдвох, у такі якісь ситуації потрапляли: то біля машини в Попасній три міни лягли, і жодна не розірвалась, то нас вночі почнуть із терикона обстрілювати, то він приїжджає за мною зранку, і шалений обстріл на “Басейні” (позиція – “Н”). Коли ми забирали 19-річного загиблого хлопця з “Правого сектору”, ми ховалися в купі дров, бо почався мінометний обстріл. Рома просто ліг на мене. Ми весь час були поруч. І на нас жодної подряпини!
Я думаю, що якби була біля нього, із ним би нічого не трапилось”,
– крізь сльози розповідає Наталя.
Уже після того вона просилася у батьків на схід. Мама сказала: “Зрозумій правильно, але в нас двоє дітей на передовій, третій загинув (вони Рому дуже любили), ще й ти. А хто виховуватиме дітей?”
Коли Наталя пішла забирати документи, зустріла незнайомого чоловіка, який запитав: “А ви знаєте, що мені Ромбік життя врятував?” Наталя не знала.
Був потужний обстріл, Роман перев’язав чоловікові поранену ногу, потім викликав медиків.
“Той чоловік каже: “Якби не це, мене б уже не було”. І гордо це слухати, і важко”, – зітхає Наталя.
Читайте також:
Біля Попасної загинув волонтер і боєць 24 омбр Павло Собко
14 березня 2019-го у Романа та Наталі народився Ромчик – копія старшого Романа, з такими ж ямками на щічках. Новоспечений батько приїхав уже тоді, коли дружину і первістка виписали з пологового.
Роман Романович і ходить, як батько, і губу закушує, як він.
Сини Роман і Арсеній
8 липня 2020-го народився другий син. Ім’я довго обирали, назвали Арсеній.
“Арсеній як народився, був схожий на мене. Ще сміялись, що один Ромин, один мій. А потім він підріс, і повадки – батькові. Я аж дивуюсь, наскільки бувають діти схожі на батьків”.
Коли Роман був удома, завжди катав молодшого Романа у машині – той обожнював сидіти в батька на руках і “крутити” кермо.
Роман Леськів із Ромою-молодшим
“Я досі не знаю, що їм казати. Арсеній батька бачив тільки тоді, коли народився. Ну, і по відеозв’язку. У мене навіть немає спільного фото Романа й Арсена. Були, але телефон зламався, і вони зникли. І що я йому скажу, якщо спитає, чи тато його не любив, раз не сфотографувався? Хіба: “Тато просто не встиг тобою помилуватися”, – Наталя плаче. – У нас удома стоїть фотографія, я її витираю, цілую і ставлю на місце. І коли Арсеній бачить, що я дивлюся на фото, теж підходить, витирає і цілує: “Та-та, та-та”. А якось до нас приїжджав старший брат із малою, вона до нього: “Тато, тато». Рома підходить до мене: “Мамо, а де мій тато?” І я не знаю, що йому сказати.
Зрозумійте правильно: я боюся Дня перемоги. Бо коли дивишся ці відео, як діти зустрічають батьків… А ми підемо просто на могилу. Роман не побачить Дня перемоги. Діти не обнімуть тата. Але я чекаю Дня перемоги, бо двоє братів служать: один у 72-й бригаді, інший – у нашій. І щовечора питаю себе: “Ну, буде перемога, а що далі?” Я радітиму, що мама дочекалася синів. А для мене перемога прийде… Я приведу дітей на кладовище і скажу: “Дочекалися, Ромо”.
Наталя і Роман Леськів, син Роман та ведмідь із Зайцевого
Читайте також:
Той, що пройшов під вогнем.
Як начальник патрульної поліції Віктор Левченко витягнув гуманітарну евакуацію Луганщини
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
