автор: Олена Максименко
фото автора та з архіву Анастасії Леонової
Анастасія Леонова з позивним “Русалка” – парамедик, доброволець підрозділу у складі ЗСУ.
Колишня росіянка, виїхала з РФ 2015 року. Була парамедиком-волонтером на базах ДУК “Правий сектор” та цивільного корпусу “Азов”. Її арештовували у “справі Лісника” (Олега Мужчіля, звинуваченого в підготовці терактів і вбитого при затриманні). Але у травні 2016-го випустили з СІЗО через недоведеність провини.
Настя розмовляє українською і нарікає, що досі ще не отримала українське громадянство. Останнім часом багато журналістів запитують у Леонової, що вона відчуває у зв’язку з тим, що Невзорову дали громадянство України, а їй – досі ні. “На щастя, в окопах не питають паспорт”, – всміхається дівчина.
Показує світлини на телефоні: “Це мій котямба… От мій перший автомат. От такі, сука, турнікети нам передавали (на фото – явний “самопал” – “Н”)… Костюм хімзахисту – дуже схожий на дайверський. Ось присяга – навіть піксель вдягла…”
З початком повномасштабного вторгнення Росії Настя приєдналася добробату в якості бойового парамедика. Зараз батальйон став частиною Збройних сил, після боїв на Київщині перемістився. Леонова приїхала до столиці, щоб вирішити питання з оформленням на службу, з яким знову не все просто.
Ми спілкуємося про війну і себе на війні, потреби на фронті, різницю в менталітеті між нами і росіянами.
– Я стала військовим парамедиком у 2015 році. Але між 2015-м і 24 лютого 2022 року я жила нормальним цивільним життям. Я сомельє, працювала в ресторанах. У мене була свою школа сомельє, я займалася вином, імпортом вина, винарнями, винними фестивалями. Крім цього, я інструктор з дайвінгу (звідси і позивний), вмію літати, займалася тайським боксом у Таїланді, об’їхала весь світ, полювала в Африці…
Анастасія Леонова під час інтерв’ю. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Напередодні 24 лютого я стерилізувала кота, забрала його з клініки опівночі. Йому було дуже погано. Я не спала, слухала стрім – CNN, щось імпортне. Заснула на кілька годин, потім кота знову почало нудити – ввімкнула якийсь стрім, і тут звернення ВВХ. Я зрозуміла, що зараз щось почнеться.
І тут “бабах” – а в мене в руках кіт. І я така: б***дь! – сміється. – Але дуже швидко мозок пристосовується, орієнтується в ситуації. Включилася. Рюкзак, підвал – спустилася подивитися. Сусіди, рідні, банкомат… До 10-ї ранку я мала чіткий план, що, куди, як.
Я не прагнула потрапити до бойового підрозділу. Я координувала допомогу, сиділа вдома за стрічкою. Одразу виникла купа чатів. Хто може по аптеках їздити, хто – вивозити людей, хто займається речами, продуктами… Дуже швидко це ком’юніті для допомоги організувалося, я була одним із координаторів.
Зателефонував друг-лікар: “Друг просить, щоб ти бійцям провела тренінг з такмеду”. А я інструктор. Мене привезли, я прочитала лекцію. І хлопці питають: “А ти не хочеш із нами лишитися?” Я така: “А можна?” – “Треба! Нам дуже потрібен медик!” І я залишилася.
Анастасія Леонова з котом
Була спілка ветеранів морської піхоти України, і на їхній базі створили батальйон. А тепер ми звичайний окремий стрілецький батальйон. У нас новий комбат офігенний – герой, ще молодий. З моїми проблемами з оформленням він сказав: “Від тебе проблем більше, ніж ти важиш!” – “Я роз’їмся! Обіцяю!”
– Пригадую першого пораненого. Я була в штабі, хлопці стояли на позиціях. У нас уже були “швидкі”. Ми поїхали на “швидкій”, єдине, про що я думала – Боже, що там буде, можливо, “пазл” доведеться збирати, кишки і все решта. Ми приїхали, забрали, все в порядку. Відвезли, куди потрібно. Це було легке осколкове поранення, хлопчик уже в строю.
Наступного дня мене запитав один із побратимів:
“А як тобі, міномети, не страшно?” – “Які міномети?” – “Ну, взагалі-то ми з тобою там були під мінометним вогнем!”
Ми намагаємося працювати за протоколами. Ще живучи в Росії, я перекладала методички натовські з англійської, от зараз працюємо досі за моїми перекладами.
Зараз у нашій частині вже є начмед, медсестри, лікарі – нас багато. А на початку я була єдиним медиком.
Парамедик Анастасія Леонова
В середньому спочатку я спала чотири години на добу. Окрім поранених, величезна кількість роботи руками – гуманітарка, все це розбирати. Плюс я воджу “швидку” сама. Волонтери пригнали стареньку списану машину, але ми дбаємо про неї, поставили дифіблірятор із вбудованим кардіографом, венозний сканер – речі, які я бачила раніше тільки в кіно! Я навіть не могла уявити, що зараз вони в мене будуть, і ми вміємо цим усім користуватися. Все опанували швидко. Як? А ми YouTube дивимося.
Насправді, нічого такого сильно складного чи страшного у війні немає. Ну, людські взаємини стають трошки іншими.
Я можу сказати, що, мабуть, все життя до війни готувалася. Саме якийсь організаційний досвід. Я робила великі фестивалі – це дуже схоже на війну (сміється – “Н”). Логістика, все це – зробити все за день, витягти з адмінів, або тут – із військової частини… Ну, плюс-мінус, це все те саме.
Складне – бюрократія, котра не дає оформитися. Частина дуже хоче, щоб я залишилася. Я знаю кожного бійця – із поповненням, із новобранцями, із госпіталізованими. Знаю, що в нього болить, де, як, чому. І реально, дуже хочеться залишитися саме в цій частині і воювати разом із ними.
Читайте також:
“Ти був взірцем для сотень. Ти врятував тисячі”. На передовій загинув парамедик Євген Храпко
– З 2015 року живу в Україні. От 6 квітня ми святкували місяць, як я у військах, і сім років, як я в Україні.
У Росії залишаються і знайомі, і рідні, але я ще тоді порвала з усіма стосунки. У кого вата в голові – це просто не вивозиться.
Дуже багато хто виїхав, багато хто зараз виїжджає. Я знаю нормальних росіян, котрі співпереживають, страждають. Але там інший менталітет, суспільство по-іншому влаштовано.
Шеврони ЗС Росії у смітнику
Я вважаю, що зрештою Росія розвалиться на багато маленьких князівств. І тільки тоді щось зміниться. Звичайно, почуття провини буде навіть у тих, хто ошелешено волав на підтримку війни – це ж те саме, як у гітлерівські часи: “нас надурили…”
А так – у них зовсім інша структура суспільства. Вони не вміють самоорганізовуватись. У Росії особистісно, по-перше, дуже великий страх за себе. А по-друге, вони дуже бояться влади. У нас немає такого. В Україні все інакше. Ми взяли і зробили. Ми реально зробили батальйон на пустому місці, я одна з тих, хто був на самому початку батальйону. Ось ця різниця для мене як для колишньої росіянки, вона доволі відчутна. І це класно. Я дуже люблю українців, ці вроджені здібності – суспільство набагато крутіше!
Я навіть на перших виборах за Хуйла не голосувала – я голосувала за Умара Джабраїлова, тому що я працювала в готелі, який йому належав, і він реально класний начальник!
Я завжди була чайлдфрі, але зараз розумію, що після перемоги народжу когось (сміється). Українця або українку – як вийде. Обов’язково дитина триматиме автомат, неважливо, якої статі – тому що дівчата на війні доволі класно себе проявляють.
Але після перемоги спочатку я буду тиждень гуляти, танцювати на барних стійках. Я вдягну плаття, нафарбуюся. Я не робила манікюр, не фарбувалася уже три місяці!..
– Жіночої форми на війні бракує. Про неї нібито чули, але ніхто її не бачив. У нас медсестра – її родичка служить у Генштабі. І вона була на складах, каже – мене послали: “Ти що, офігіла?! Ніякої жіночої форми не існує взагалі!” Ми перешиваємо форму. У дівчат по-іншому талія розташована.
Ми носимо чоловічі труси ЗСУ, якщо ми самі собі не намутили білизну. Про бюсти взагалі ніхто не чув… З розміром ноги мені пощастило, а з розміром одягу – це капець. Все треба ушивати.
Анастасія Леонова
А умови – те, що ми там живемо в лісі, воно однаково, що для дівчат, що для хлопців. Хто ходив у походи – це так, як дитячий табір, тільки мужики неголені, й автомати справжні.
Мошкара дуже сильно задовбує. У мене алергія на неї одразу почалася, і в багатьох теж. От такі шрами залишаються. Оце уже загоїлося, а так – навіть годинник не могла на руці носити. Ноги, вуха гризуть… неприємно.
Ну, зараз уже нормально. Звикли до всього. І до комарів, і до цієї мошкари.
Я дуже сподіваюся, що іноземні колеги нададуть нам зброю – сучасну, круту, і з цієї зброї ми будемо ї***шити ворога.
По моїх відчуттях – я дуже сподіваюся на оксамитовий сезон у Криму. Мені наш зампотилу обіцяв купальник у пікселі.
Дуже пишаюся своїми колегами – це найкращі люди на світі, ті, хто пішли добровольцями, не очікуючи призову, мобілізації. І наш батальйон, який з нічого став живим організмом, це насправді – до мурашок – настільки зворушливо і настільки круто, що ми змогли це зробити. І я дуже пишаюся, що є його частиною.
– У мене був інфантилізм, а зараз його стало значно менше. Ти розумієш відповідальність, розумієш, наскільки від твоїх рішень, від твоїх дій чи бездіяльності залежить багато життів.
Ми стали старшими. Ми реально стали дорослішими, мудрішими, більш усвідомленими. У тебе дуже маленький дозвіл на помилку, і помилка може надто дорого обійтися. І це в усьому – в логістиці, в інструкторстві… До того, що ти якусь дрібничку збудеш сказати, а це може вартувати чийогось життя.
Так, ми стали дуже відповідальними. Хоча ми завжди регочемо. Іноді прокидаєшся з крепатурою пресу – лише від того, що ти ржав весь вечір!
У нас є начмед, який після мене прийшов. Дівчинка у нас є також, “швидку” водить… Вона взагалі дитячий психолог, а зараз – водій “швидкої”, парамедик. Двоє дівчат – нас на блокпостах усі знають: “О, штурм – знову баби поїхали”.
Читайте також:
“Відновлюватися будемо довго”.
Як медики-добровольці ПДМШ зі штабом у маєтку Пінчука допомагають цивільним і військовим
На Київщині ми більше працювали на відрізку Бородянка–Андріївка. Чотири рази їздили з гуманітаркою, роздавали одяг теплий, їжу, ліки. Оглядали, допомагали. Я дуже багато знаю історій звідти, я знаю, хто колаборант, як людей підставляли, знаю, у якому дворі розстрілювали…
Київська область після окупації – російський напис на воротах
Ми врятували кота в Бучі. А потім він втік, і ми його шукали. І в якийсь момент я думаю – блін, що я тут роблю?! У мене три вищих освіти, і я шарюся вночі по розбомбленому місті у пошуках кота!..
У нас у частині більшість російськомовних, але, виїжджаючи на бойову, ми завжди стараємося спілкуватися українською. Іноді це трішки кумедно, нелітературно, але ми намагаємося. І мешканці теж – навіть якщо вони російськомовні, з нами намагаються говорити українською. І це чудово.
Зараз здебільшого ми стикаємося з необхідністю відвозити до шпиталів – бронхіти, артрити. Сортувати купу всього на всіх мовах світу – навіть грузинський панадол у мене був! Наводиш телефон, перекладаєш, підписуєш. І от ці коробки… 4 тисячі упаковок розібрала – я реально знаю все! Дуже прискорений курс фармакології – що, де, від чого, дозування… Хоча, по ідеї, ми не маємо права навіть таблетки дати. Тому попереджаю, що я не лікар, але за таких-то симптомів пила би такий-то препарат…
Я два місяці була в.о. начмеда, не маючи медичної освіти – вибачте.
На війні дуже видно справжніх людей і обернених. Видно, як у стресових ситуаціях, хто вміє збиратися, хто не вміє. Буває навпаки: у стресі людина відпрацювала, а потім розклеїлася. У нас є психолог, дуже класна. Вона багато допомагає.
Анастасія Леонова у “швидкій”
У мене росте сиве волосся після того, що я бачила в Бородянці. І це страшно. Війна – це страх.
Але водночас… Один з офіцерів у нас в частині сказав, що в нього за все життя не було стільки друзів, скільки зараз.
Ми не стали гіршими чи кращими, ми не розлютилися. Ми стали іншими. І весь світ став іншим після того, що ми пережили.
Але я, знову-таки, безумно щаслива і пишаюся, що я тут, що я приношу користь. І присяга на вірність українському народові, напевно, це найкращий день у моєму житті.
Анастасія Леонова під час інтерв’ю. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Наступним найкращим буде отримання паспорта. І звичайно ж, наша довгоочікувана перемога.
Читайте також:
Адвокат і солдат Євгенія Закревська: Наш підрозділ ТрО сам рвався на фронт, писав рапорти
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
