Журналіст “Новинарні” зустрів початок великої війни з Росією у місті Бахмут, за 20 кілометрів від досі звичного фронту. Його враження
автор: Стас Козлюк
з Донецької області
фото автора
Прокидаєшся від вибухів. За вікном надриваються сигналізації автомобілів на парковці. Десь за містом, у бік Горлівки, чути роботу артилерії. Повітря вібрує, двигтять склопакети.
Спускаєшся у хол готелю. Там сонні працівники намагаються зрозуміти, що відбувається.
– Та яка війна? Та в сенсі бомблять Київ? Та то ЗМІ брешуть, – впевнено говорить жінка з рецепції.
– Я служив у армії. Знаю, що таке артилерія. Ну, не може РСЗО дострелити до Києва. Там же до кордону з Росією 100 кілометрів. Немає такого РСЗО, – переконує охоронець готелю.
Показую йому фото колег, які зняли руйнування у столиці. Чоловік не вірить.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
– То все фейки. ЗМІ брешуть. Просто на фронті знову стріляти почали. А ви оце паніку розвели, – говорить він.
Чоловік розслаблено падає у м’який диван зі шкірозамінника, дістає мобільний телефон, запускає на ньому простеньку гру.
Сходами на парковку спускаються іноземні журналісти. Вони швидко закидають речі у білий мікроавтобус, викурюють по кілька сигарет за раз, сідають у транспорт і їдуть.
Світає, близько шостої ранку. Весь цей час на вулиці чути канонаду. Іноді у звуки ствольної артилерії вклинюється специфічний «шурхіт» – це реактивні системи залпового вогню. Поки що – від нас. У коридорі, між тим, чути телевізор – з’являються перші новини. Дикторка знервовано повідомляє про перші події не лише на Донбасі, але й у районі Харкова, Криму, півночі України. Чути вибухи у Києві, Одесі, Миколаєві, Дніпрі, на заході країни.
Охоронець відкладає телефон у сторону, уважно слухає. Його колега, чергова готелю, телефонує чоловікові. І попутно намагається викликати нам таксі. Марно, зв’язок час від часу зникає, водії відмовляються приїжджати.
– Вибач, зайнятий. Мені треба сім’ю вивозити. Хочеш – можу тебе підібрати дорогою. Але не в Бахмуті, їдь до Костянтинівки. А як ні – то іншим разом побачимось, – винувато говорять знайомі таксисти.
Врешті, за півтори години пошуків, знаходимо людину з авто, яка погоджується їхати в сусідню область.
– Тільки перед тим варто авто заправити, а то бак порожній. Зараз швиденько заїдем і… це шо таке?! Що взагалі відбувається? – питає наш таксист Андрій, – Звідки ці черги? Люди що, подуріли?
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Нарізаємо кола Бахмутом, намагаючись знайти вільне місце. Марно. Усі заправки забиті, чергу розтягнулися на кілометри. Дехто з водіїв буквально руками штовхає транспорт до колонок з пальним.
– Ми в черзі вже більше години стоїмо. Все дуже повільно рухається, – скаржиться один із водіїв на ім’я Михайло. Перед ним лишається лише одне авто, – Сину, каністру прихопи. І туди теж бензину залий. Дякую.
На кілька хвилин канонада стихає. Чути лише холосту роботу моторів. Час від часу повз нас проїжджають військові авто: вантажівки-кунги, «буханки» й тягачі, загружені військовими. Чоловіки зосереджено дивляться поперед себе, міцно тримаючи автомати.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Канонада відновлюється. Ми ж ідемо на сусіднє СТО випити кави, доки чекаємо на заправку.
– І що далі буде? Ви ж журналісти, певно більше знаєте. Чого нам чекати? – питає працівник СТО Володимир.
У новинній стрічці одна новина випереджає іншу: обстріляли Чугуїв, є поранені цивільні. Знову вибухи у Києві, Одесі, Миколаєві, Дніпрі й Борисполі. Росіяни проривають кордон на Чернігівщині й Харківщині. Триває атака з боку Криму. На питання Володимира лише знизую плечима.
– Ні, ну от нах*** це все? Ми ж уже пережили подібне 2014 року. З вибухами, з обстрілами, з підвалами. Навіть їздили в евакуацію, в Анапу (курорт в Росії – “Н”). А потім повернулися, фактично, ні з чим. Тому цього разу ні, тікати не буду. Лишуся тут, а далі будь що буде, – говорить чоловік.
По каву заходить його знайомий, Артем. Питаємо, що планує робити.
– Я сам з Києва, але у мене купа бізнесу тут, у Бахмуті. Як я то все кину? З іншого боку, якщо сюди прийде «ДНР» і я продовжу працювати – то виходить, що я спонсорую сепаратистів. Що з цим робити – поки не знаю, – міркує він уголос, сідає в авто і їде геть.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Черга, між тим, поволі просувається. Між автомобілями стоїть жінка у жовтому пуховику. Каже, зайняла місце для знайомих. Уважно прислухається до вибухів. Це Валентина, приїхала до Бахмута зранку автобусом. На роботу.
– Я на залізничній станції черговою працюю. Сьогодні зранку прокинулася від звуків канонади. Десь о 5-й. Я живу якраз біля аеродрому в Краматорську. І близько 6-ї побачила, як туди з боку Харкова летіло три ракети. А потім сильні вибухи були. Зранку мав їхати автобус на Харків, але він навіть з Краматорська вибратися не встиг – його одразу назад розвернули. Мало ще щось на Дніпро бути, але навіть не уявляю, чи транспорт поїде. Тікати? Куди? Немає куди їхати, – втомлено говорить жінка.
Поруч гучно вибухає. Здається, то вихід снаряда. Через кілька секунд чути ще один вибух, уже вдалині. Частина автомобілів з черги розвертається і на максимальній швидкості їде геть. Ті, хто стояв у хвості, підтягуються ближче.
– Я живу за 15 кілометрів від Бахмута, у селі. Нема ані телевізора, ані радіо. Сестра зранку подзвонила, сказала, що війна почалася. То я вирішив у Бахмут з’їздити. Зняти пенсію, заправити повний бак бензину. Хто його знає, що далі буде, – говорить чоловік років 60. Його звуть Ігор і він максимально спокійний. – А оце як авто заправлю, то поїду до військкомату. Хочу до тероборони записатися. Рік тому мені казали, що я надто старий. А тепер, думаю, стану в нагоді. Ну тому що за свою землю треба битися. І я хочу битися, – говорить він.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Канонада зміщується. Вибухи стають ближчими. Частина людей у черзі нервує, але очікує на свою порцію бензину. Хтось навіть починає діставати каністри з багажників. На сусідньому СТО, між тим, більшає народу.
– І от скажи мені, журналіст. Що ті санкції-х*янкції зроблять? Путін клав на них. У нього газ, у нього нафта. І ця глибока занепокоєність і економічні обмеження йому до лампочки. Захоче – захопить всю Україну. І армія тут нічого не зробить. Бо в них старе озброєння. І воно не працює, – зриваючись на крик, говорить Володимир.
– А головне – ми ж хочемо жити у себе, в Україні. Не в Росії.
Хто хоче в Росію – то хай собі п*здує туди. Кордони ж були відкриті. Але ні, вони Путіна кличуть. Ідіоти,
– додає Віктор. Теж чоловік у літах, батько місцевої продавчині. Вдалині знову вибухає.
– Бляха, тільки б по нас зараз не прилетіло, – говорить один чоловік з черги до автозаправки до іншого.
– Ага, треба терміново копати бункер. Чи підвал. І якомога глибше, – жартує інший.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Настрій у черзі дещо розряджається. Врешті, наш транспорт доїжджає до колонки з пальним. Ідемо платити за бензин. Картки й термінали поки що працюють. Тиха й напружена касирка пробиває кількадесят літрів 95-го. Поки що жодних обмежень (але після опівдня почали видавати не більше 20 літрів бензину й не більше 20 літрів гасу в одні руки).
Чекаємо кілька хвилин. Врешті, оплативши пальне, рушаємо в сторону Краматорська. Паралельно з цим з’являються новини про черговий збитий російський винищувач. Під Харковом військові зупинили просування противника й знищили його бронетехніку. У місті Щастя військові підірвали міст і відбили атаку росіян. Попутно знищили кілька танків і вантажівок з російськими окупантами.
Дорога на Краматорськ, попри активний рух всередині міст, виглядає більш порожньою, ніж зазвичай. Хіба що сліди від траків гусеничної техніки нагадують про те, що цими дорогами хтось їздить. За пів години шляху зустрічаємо лише з десяток авто. Частина з них – військові вантажівки, які швидко рухаються у бік фронту.
У Слов’янську, на диво, немає черг на заправках. Натомість стоїть купа народу на автобусних зупинках. Дехто з сумками. Вздовж траси можна зустріти людей, які намагаються піймати попутки. Також дорогою зустрічаємо поламаний мікроавтобус Mercedes Sprinter, біля якого скупчилися люди.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Вже на виїзді з Краматорська впираємося у колону поліцейських авто. На окремих перехрестях вони зупиняються, правоохоронці виходять з автівок. Ймовірно – для контролю на дорогах.
Подеколи видно, як будівельна техніка встановлює на трасі бетонні блоки-укріплення. Щойно виїжджаємо з Покровська – вливаємося у колону… біженців. Десятки автомобілів різних форм і розмірів, із багажниками, забитими домашнім крамом, сунуть подалі від лінії фронту. Часом можна побачити, як вони зупиняються на узбіччі: люди п’ють чай, каву, намагаються жартувати. Також дорогою бачимо кілька АЗС. Черги на них, як не дивно, так само довгі. Тільки тепер повний бак заправити не виходить – відпускають лише по 20 літрів палива на одне авто.
Заходимо у кафе випити кави. У стрічках новин обстріли Києва, російські гелікоптери над Київським морем, бої за аеропорт у Гостомелі.
– Будь-ласка, не дратуй мене так сильно, – говорить жінка до своєї дочки років п’яти, яка вередує на заправці, – Ти маєш розуміти, що ми всі налякані. Й досі не розуміємо, куди їдемо.
– Ви думаєте, коли тут бензин закінчиться, хтось привезе новий? Фіг там. Хто повезе пальне у зону ризику? Так що треба заправлятися, поки є така можливість, – голосно говорить один із водіїв іншому.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Колони авто з Донбасу сунуть в сторону Дніпра до самого вечора. Окупанти, між тим, захоплюють Чорнобильську АЕС та острів Зміїний. Ширяться чутки, що колона бронетехніки пробилася крізь Суми й суне на Київ. І далі тривають бої за аеродром у Гостомелі.
Родичі перелякано розповідають про ракети, які літають біля Києва. У Дніпрі ж усе спокійно. Хіба що магазини й ресторани зачиняються о 20:00. Бо комендантська година.
Вулиці порожніють. Близько півночі у місті чути віддалені звуки вибухів.
Читайте також:
ХРОНІКА ОБОРОНИ УКРАЇНИ. День 1 – 24.02.2022
У перший день вторгнення РФ загинуло 137 українців, – Зеленський
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
