Останній літогляд 2021: ветеранська проза від автора “Цуцика”, родинна сага від вчительки-“реперки”, Кайдаші проти зомбі та іншіТо

автор: Тетяна Трофименко

От і добігає кінця 2021 рік… Попри те, що в ньому було багато сумних втрат, тривожного настрою та карантинних обмежень, нові книжки виходили друком, автори та авторки спілкувалися з читачами, вручалися нагороди й навіть проводилися літературно-мистецькі фестивалі.

В останньому огляді 2021 улюблена критикеса Тетяна Трофименко не називатиме “книжок року”, мастрідів чи супердебютів. Уже традиційно під ялинкою поговоримо не тільки про тексти, а й про тенденції сучасної української літератури: що, чому і як змальовують наші письменники й письменниці.

До речі, якби ви запитали, яка спільна риса більшості книжок української прози 2021-го, чесна критикеса назвала би її не замислюючись – це погане редагування! Що ж, у воєнні й ковідні часи, звісно, не до таких дрібниць, як граматичні й лексичні помилки чи коми у складнопідрядних реченнях… Але майте на увазі: навіть якщо далі спеціально не наголошено на мовних проблемах розглянутих текстів, це не означає, що їх там немає.

Віталій Запека. Абсурд. Інтелектуальний роман. Житомир : Видавець О. О. Євенок, 2021

♦ Отож, перша тенденція сучукрліту, що про неї згадуємо в контексті 2021 року, – продовжує розвиватися лінія “комбатантської” прози, тобто з’являються твори, написані безпосередніми учасниками воєнних дій в АТО/ООС. Виходять друком такі книжки доволі стабільно і є різними: фікшн, нонфікшн, серйозні, сатиричні, фантастика, бойовик тощо. Важлива деталь: ветерани не обов’язково пишуть лише про війну, тож тематичне коло розширюється, як і жанрове.

Хорошою ілюстрацією цієї тенденції може стати творчість Віталія Запека, фотохудожника з Полтави, який став відомим завдяки текстам, написаним під час служби добровольцем в АТО. Напевне, найвідомішим його твором є роман “Цуцик” (2019) – найзворушливіше з того, що я читала про сучасну російсько-українську війну. Історію розповідає пес, який народився на тимчасово окупованій території, а зрештою став бойовим товаришем українських військових. Такий наратор сподобався не всім: приміром, торік під час перегонів за Шевченківську премію група товаришів написала кляузу президентові Зеленському, мовляв, “Цуцик” є агентом ФСБ і паплюжить наших військових просто тим фактом, що він… собака!

Думаю, не менше роздратувала б ревнителів героїзації наступна книжка Запеки – “Герої, херої та не дуже” (2020), значно ближча до традиційної сучасної комбатантської прози, ніж “Цуцик”. У відгуках “Хероїв…” неодноразово називали пригодами українського Швейка, і небезпідставно – сатири на грані фолу тут дійсно через край, а звичайні будні воєнних змальовано, сказати б, без зайвого пафосу, зате дуже переконливо.

Здобувши популярність завдяки воєнній прозі, Віталій Запека дав зрозуміти, що в нього з собою було, і видав друком написаний іще 2016 року роман “Абсурд” (його теж, до речі, номінували на Шевченківську премію, цього року без скандалу – просто далі першого туру твір не просунувся). Інтелектуальний, за авторським визначенням, роман не торкається теми війни, а змальовує антиутопійне суспільство, де панують терор і тотальне стеження.

Не те щоб цей сюжет вражав новизною, але назву книжка виправдовує стовідсотково: ув’язненого невідомо за що Віктора водять невідомо для чого на суд, який збирається розстріляти або спалити його невідомо чому… У таких випадках прийнято говорити, що за зовнішніми подіями ховається глибокий філософський підтекст, хай би як кому це не подобалося.

Читати неодмінно, якщо слідкуєте за комбатантською прозою; любите моторошні картинки з життя тоталітарного суспільства; ненавидите продажних суддів і адвокатів, безмозкий натовп, сексуальних дівуль, здатних на будь-яку підставу; хочете дізнатися, кого нагадує президент країни в “Абсурді” та що ж зробив Віктор, щоб наразитися на такий жахливий вирок!

Ольга Халепа. Орелія. Харків : Видавництво “Літера V”, 2021

♦ Нові автори приходять у сучукрліт не лише з ветеранського чи волонтерського середовища. Приміром, ім’я Ольги Халепи, учительки з села Яковлівка Лозівського району на Харківщині, стало відомим на початку карантину: вона викладала на YouTube-каналі відеоуроки біології, які сама начитувала у стилі репу. Зі школи, щоправда, креативна вчителька змушена була звільнитися, але для творчості це стало тільки на краще. Ольга Халепа дописала книжку про історію свого села – вийшла неоромантична сага про тяжку долю однієї родини на тлі кривавої української історії ХХ століття, написана цілком на рівні інших подібних творів сучукрліту.

Власне, проговорення історичних травм, а відтак постійне повернення до тем визвольної боротьби, радянської окупації, Голодомору, репресій лишається одним із найпотужніших трендів нашої літератури (питання, чи не перетворюється це на кон’юнктуру, потребує окремого обговорення).

Хай там як, а в романі Ольги Халепи є всі необхідні жанрові компоненти: протистояння людини й системи; історичні обставини, що руйнують людські долі; кришталево чесний і відповідальний селянин Яків Логвиненко, змушений перебиратися в необжиті місця, щоб сховатися від “комуни”; зразково огидний дегенерат Микита Кононенко, який прислуговує кожній новій владі, ненавидить Якова й переслідує його родину; власне велика сім’я Логвиненків із численними відгалуженнями персональних драм; містика, утілена в образах Орелії та Курганника, – міфічних оборонців краю.

Що варто окремо відзначити щодо тексту Ольги Халепи? Авторка вводить у художній обіг відносно нову територію, адже схід України опиняється в полі зору письменників не так часто. Ця територія у сприйнятті патріотично налаштованої громади часто постає національно здискредитованою: мовляв, там усі були лояльні до совєтів, от і русифікувалися, і в колгоспи йшли, і Голодомор отримали мало не заслужено. В “Орелії” ми бачимо іншу картину: українці сходу таки опиралися й протистояли, як могли. Третє, можливо, найважливіше: сюжет роману охоплює також часи гітлерівської окупації, і тут Халепа дозволяє лунати голосам, яких ми давно не чули в сучукрліті, орієнтованому в останні десятиліття переважно на показ діяльності УПА.

Читати неодмінно, якщо вам важливо повторювати уроки минулого; любите емоційно наснажені життєві історії в історичних декораціях; знаєте не тільки слово “комнезам”, а й слово “похоронка”; не лінуєтесь розбиратись у складних родинних зв’язках; хочете дізнатися, як заплатив Кононенко за свої злочини, чи допомогла Орелія землякам урятуватися від лихоліття та кого покохав Яків на схилі життя.

Любко Дереш. Там, де вітер. Київ : Видавництво Анетти Антоненко, 2021

♦ Нові імена приходять у сучукрліт, але й зірки першого ряду з його небосхилу не зникають! А часом навіть дивують несподіваними поворотами у своїй творчості. Саме таке враження справляє новий роман Любка Дереша, головний персонаж якого є очевидно автобіографічним. Це сучасний український письменник Макс Тарнавський, що колись був дуже популярним, але потім замовк, занидів у зйомній квартирі в нетрях Києва й не може видушити з себе не те що геніального, а взагалі будь-якого художнього тексту. У Макса є активна (у тому числі сексуально) коханка, яка готується захистити кандидатську дисертацію, має види на одруження й нестерпно дістала нашого героя, хоч він і не готовий собі в цьому зізнатися…

Так, ви правильно здогадалися: показ моральних переживань українського інтелігента, представника творчого середовища, який потерпає від кризи середнього віку, і далі лишається трендом сучукрліту. І Любко Дереш закономірно прийшов до цієї теми, аж настільки серйозно, що спочатку здається, ніби історії проблемних підлітків, алкоголізм, речовини, езотерика й брутальні еротичні сцени (десь тихенько плаче один “Золотий хрін“…) лишилися в минулому.

На відміну від головного персонажа “Спустошення” (попереднього роману Дереша), Макс Тарнавський стурбований не зіпсутістю світоустрою загалом, а однією конкретною проблемою. У якийсь момент митець зрозумів, що випав із “етносфери” – живої української культурної спільноти, де письменник зазвичай є осердям, духовним ядром і таке інше. Раніше Макс і був таким ядром, але все змінилося: нині, якщо ти не включений у певні важливі події (не висловився публічно на підтримку Майдану, не пішов на фронт, не їздиш із читаннями в сіру зону, не контактуєш із волонтерами, не пишеш про війну з Росією тощо), ти зрадник (?).

Власне, уся подальша колізія є спробою з’ясувати, чи в умовах війни можна мовчки любити Україну, чи ситуація потребує публічного озвучення поглядів, а головне – дій. По суті, це та сама проблема, яку ставила в романі “За спиною” Гаська Шиян, і я здивована, що з приводу роману Дереша досі не несеться в соцмережах.

До речі, щодо соцмереж. “Там, де вітер” містить багато психологічно влучних характеристик людей та явищ, і технологія фейсбук-срачу розкрита тут дуже точно. Макс Тарнавський опиняється в епіцентрі одного з них, і доброго настрою це не додає, тож письменник робить перше, що підкидає йому випадок: їде в турне провінційними містами України з випадковим молодіжним рок-гуртом із промовистою назвою “Придурки”.

Звісно, у гурту є юна агентка Аліса, мало не з дитинства закохана в Тарнавського. Звісно, це абсолютно ідіотська поїздка (привіт, проблемні підлітки, бухло й наркотики). Звісно, така одіссея не може не спричинити психологічного зламу. І треба сказати, що з ситуації “чи навернеться блудний син України письменник Макс Тарнавський”, письменник Любко Дереш знаходить трохи мелодраматичний, але загалом максимально не “пошлий” вихід.

Читати неодмінно, якщо готові до того, що в тексті Любка Дереша не буде пантеону Ктулху, складних філософських ідей та екзотичних духовних пракик; почувалися ворогом нації, бо не поставили на фейсбуці картинку з приводу державного свята; вас не бісять інфантильні чоловіки, які тікають від одруження, і відірвана молодь, яка п’є, довбить і закохується; хочете дізнатися, чи знайде Тарнавський спільну мову з учасниками гурту, читачами та дівчиною Алісою; а головне – чи завершиться все походом у військкомат!

Ярослава Литвин. Не мій дім. Харків : Фабула, 2021

♦ Когось цікавлять чоловіки у творчій і віковій кризі, а когось – феміністична проблематика. Осмислювати роль жінки в сучасному суспільстві, безперечно, є також однією з тенденцій сучукрліту. Ярослава Литвин, видавши рік тому доволі контроверсійний роман про пригоди недолугого німця в Україні, на цей раз запропонувала образ персонажки, яка мало не втратила себе через велике кохання. Чи велику залежність.

Дію роману “Не мій дім” авторка перенесла в недалеке українське майбутнє, одначе особливих відмінностей від сучасного життя ми там не бачимо. Модифікована їжа, теслатаксі та хатні рóботи – от майже й усе, що бере цей текст від фантастики. Мами й бабусі так само тиснуть на дітей і онуків, чоловіки тиснуть на жінок, жінки або змушені тиснути у відповідь, або ламаються. До останніх якраз і належить головна героїня роману Сюзанна, фотографка й дизайнерка, яка зреалізувала кілька успішних проєктів за кордоном (прибиральницею, щоправда, вона там теж попрацювала).

Не надто впевнена в собі й затролена в родині дівчина зустрічає майже ідеального Петра – турботливого й ніжного, за яким можна жити, як за кам’яною стіною, і відмовляється заради нього від власних амбіцій. Кам’яна стіна поступово набуває не переносного, а цілком матеріального значення – “не мій дім” у назві роману символізує родинне гніздечко, що перетворюється на пастку. Петро змушує Сюзанну стирчати на кухні (під керівництвом його доволі екзальтованої мами на ім’я Офелія), забезпечувати комфорт і прикрашати побут. Ясна річ, чим старанніше дружина все це робить, тим більше вимог висуває чоловік. Зрештою він узагалі починає віддавати перевагу жінці-роботу, бо її легше дресирувати…

У романі Ярослави Литвин усього багато: персонажів, діалогів, рецептів, емоцій, іронії, драми, є навіть кримінал – це зумовлює певну хаотичність викладу. Комусь історія Сюзанни може видатися надуманою: камон, на носі половина ХХІ століття, а ще є жінки, які заглядають у рота самозакоханим Петрам, лягають заради них під ніж пластичного хірурга чи ходять на сеанси до стрьомної Ганнички, яка навчає відкривати в собі богиню?! Певно, що так, інакше феміністична проблематика в сучукрліті не лишалась би трендом.

Читати неодмінно, якщо вважаєте, що жінкам в Україні ще довго треба буде пояснювати їхні права й окреслювати можливості; мали колись подібний досвід із авторитарним Петром і досі не можете про це спокійно згадувати; любите ходити у футболці й рейтузах, а не вибраному свекрухою стильному прикиді; хочете дізнатися, для чого квітка-Ганничка радила сидіти над мискою з гарячим відваром, як готувала качині ніжки Офелія Павлівна, чи дійшло в Петра до сексу з роботицею та чим узагалі закінчилося це все для Сюзанни.

Олексій Декань. Кайдашева сім’я vs зомбі. Вінниця : Видавництво “ТУТ”, 2021

♦ Досі ми говорили з вами про усталені жанри й теми, однак недаремно ж іще однією тенденцією в сучукрліті є схильність до експериментування! Завдяки цьому нестримному потягу той чи інший автор або авторка час від часу говорять собі: “А створю-но я… щось новеньке! Усі відразу здивуються, скажуть «вау, у нас такого ще не було!», куплять усі книжки й дадуть усі літпремії!” (остання фраза, звісно, від мене, а не від автора чи авторки).

Так в українських письменників виник інтерес до жанру “мешап”, коли класичний твір або історичний сюжет наповнюється всілякою чортівнею – демонами, вампірами, зомбаками. Зацікавлення суттєво підігріла у 2016 екранізація роману Сета Ґрема-Сміта “Гордість і упередження і зомбі”, що інтерпретує класичний британський роман Джейн Остін. Тож вуаля – тепер ми маємо свою варіацію за темою, і пощастило (?) у цьому випадку повісті Івана Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”.

Письменник-фантаст Олексій Декань зробив знані українському читачеві зі школи Семигори полем битви між людьми та зомбі, причому зомбаки в його тексті не прості, а з-за порєбріка! Хоча Російської імперії в художньому часі повісті вже не існує, на її місці утворюється країна живих мерців. Коли хтось прорубав потойбічні двері з Московії до Семигір, точніше, зробив підкоп, мертвяки почали виповзати з діри в підлозі церкви прямо під час служби. Дуже ефектно, особливо коли мрець, “обличчя якого наполовину з’їли хробаки”, тримає “ще гаряче серце святого отця”, а потім починає гризти його гнилими зубами…

Звичні персонажі постають у тексті Деканя в несподіваному вигляді: приміром, стара Кайдашиха, що народилася в одній із невеличких британських колоній у Західній Африці, зовсім не нагадує злющу худющу свекрушищу з повісті Нечуя. Це розкішна (ледь проходить у дверний отвір) чорношкіра жриця з бубном, амулетами й арбалетом, яка мужньо протистоїть навалі нечисті. Баба Палажка теж виявляється відьмою, хоча якраз це ми всі й так підозрювали…

Немає сенсу продовжувати, аби часом не заспойлерити (книжечка коротенька), та думаю, у загальних рисах суть ви зрозуміли. Не те щоб я вірила, що такого роду експерименти приваблять читачів до класики, чи раділа, що вони роздратують консервативну громадськість. Приєднаюся, певно, до тих, хто просто обстоює розширення жанрової палітри сучукрліту: раз у світі зомбаки у тренді, хай будуть і в нас!

Читати неодмінно, якщо давно вважали, що нудну народницьку прозу слід пожвавити бійками з мертвяками; хочете дізнатися, як Кайдаш познайомився зі своєю дружиною; чим допомагає в щоденному житті українським селянам тлін-порошок; чому Карпо був змушений вистрілити в голову батькові; котра з персонажок повісті перетворюється на лисицю, а котра гине від лап зомбака.

Читайте також:
5 книжок #підфорум: “бомба-ракєта” від Люко Дашвар, дебют українки з Нідерландів, малий і “афганець”, детектив-математичка та класика “крім Кобзаря”


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".