автор: Ярослав Гирич
історик
Перший перекладач Біблії українською, Пилип Семенович Морачевський народився 26 листопада 1806 року в селі Шестовиця Чернігівського повіту Чернігівської губернії.
Його батько – Семен Григорович Морачевський – походив із козацького роду і був дрібним дворянином: мав чин губернського секретаря. Після того, як Семен Морачевський загинув на війні 1812 року, Пилипа виховували мати Олександра та дід Максим Галузевський (Галуза). Останній встиг послужити в козацькому війську і мав звання військового товариша.
Початкову освіту Пилип Морачевський здобув удома. Варто відзначити, що він виховувався в україномовному середовищі. У 1816-1819 роках Морачевський навчався в Чернігівському повітовому училищі, а в 1820-1825-му – в міській гімназії.
Після освітньої реформи Олександра І гімназії відкривалися в губернських містах. 1805 року такий заклад з’явився у Чернігові. Завданням гімназії була підготовка до університету . Для тих, хто не збирався вступати до вишів (чимало випускників гімназій одразу йшли на військову або цивільну службу) – надати знання, необхідні для “благовоспитанного человека”. Особливий акцент робився на вивченні мов – латини, давньогрецької, німецької та французької. На останньому році навчання гімназистів учили писати вірші іноземними мовами.
Чернігівська чоловіча гімназія – заклад, де Пилип Морачевський здобув ґрунтовну філологічну підготовку
У Чернігові Пилип Морачевський почав створювати поезії не лише для гімназійної програми, а й “для душі”.
У разі незасвоєння програми гімназистів щосеместру могли відрахувати, тому до фінішу доходили не всі. Бували роки, коли гімназію закінчували 2-3 особи. Разом із Пилипом Морачевським гімназію закінчили 11 осіб, серед них майбутній російський генерал-майор Василь Домонтович.
У 1825-1828 роках Морачевський навчався на фізико-математичному відділенні Харківського імператорського університету. Закінчив виш зі ступенем дійсного студента – це кваліфікаційне звання випускника університету, яке засвідчувало складання всіх іспитів. Тобто Морачевський отримав звичайний диплом без відзнаки. Звання дійсного студента давало право на присвоєння 12-го чиновницького рангу – губернського секретаря.
1829 року він склав іспит на вчителя математики.
Першим робочим місцем для молодика стало Сумське повітове училище, де він викладав математику.
На дозвіллі Пилип активно пише вірші, поки ще російською мовою. Більшість творів “сумського періоду” побачили світ лише 1899 року.
Варто наголосити, що в першій третині ХІХ ст. завдяки університету Харків був центром українського національного відродження. Плеяда діячів культури, яких називають “харківські романтики”, гуртувалися навколо постатей Івана та Ізмаїла Срезневських.
“Український альманах” 1831 року
До збірника “Украинский альманах”, який вийшов 1831 року під редакцією Ізмаїла Срезневського та Івана Росковшенка, потрапили три вірші Морачевського – “Первое мая”, “Монастырь”, “Дорога”. Опублікуватися Пилипові поміг родич (можливо, кузен) Іван Кульжинський. На той час він викладав латину в Харківській гімназії, інституті шляхетних дівчат, трьох пансіонатах. Згодом став викладачем російської словесності в Харківському університеті.
Долю Кульжинського та Морачевського змінили політичні події в імперії. 1832 року царський режим після придушення польського Листопадового повстання перейшов у наступ на поляків. Було закрито Кременецький ліцей та Віленський університет, а училища Волинської та Подільської губерній замість Віленського підпорядкували Харківському навчальному округу.
Для посилення русифікації краю на теренах Волинської губернії відкрили дві гімназії – в Луцьку та Житомирі. Директором першої призначили Кульжинського. Той наполіг, щоб Морачевський склав іспит на вчителя російської словесності. Після чого він забрав свого протеже до Луцька на посаду молодшого вчителя російської мови та географії.
Своєму протектору Пилип Морачевський присвятив п’єсу “Чудаки. Несколько комических сцен”.
1834 року заклад перевели до Клевані. Морачевський туди не поїхав, а наступного року відбув до Кам’янця-Подільського. Там у місцевій гімназії обійняв посаду старшого викладача російської словесності та логіки.
Також наприкінці 1834-го сталася важлива подія в житті Пилипа Морачевського – він побрався з Ганною Митькевич. У шлюбі з нею мав п’ятьох дітей.
Пилип Морачевський на схилі літ
Потім у 1840-1849 рр. працював на посаді інспектора (відповідник заступника з навчальної та виховної частини). Кам’янецької гімназії.
Наступні десять років Морачевський був інспектором Ніжинського юридичного ліцею князя Безбородька. Вочевидь, не останню роль у виборі Ніжина відіграв старий знайомий Іван Кульжинський, який і сам у 1841-1843 роках обіймав цю посаду. На той час він повернувся з Кавказу до Ніжина.
Ще в Кам’янці Морачевський почав писати українською. Твори публікував під псевдонімом “Хвилимон Галузенко” або криптонімом “Ф. М.”.
1859 року Пилип Морачевський у чині колезького радника вийшов у відставку у зв’зку із вислугою років.
Читайте також:
“Союз, який могли розвалити з самого початку”:
355 років тому почалося Переяславське антимосковське повстання
Навіть у середині ХІХ ст. не існувало перекладу Біблії російською мовою. Російська еліта спілкувалася переважно французькою, а церковна служба здійснювалася церковнослов’янською мовою, яку не повністю розуміли піддані Романових. На думку професора Віктора Веряскіна, саме цим можна пояснити гіпертрофовану увагу церемоніалам та зовнішнім формам у російському православ’ї.
Ще 1813 року в Петербурзі було засноване Російське Біблійне товариство, яке за перше десятиліття своєї роботи переклало Святе Письмо 41 мовою народів імперії (серед них калмицька, чуваська, монгольська, карельська, черемиська тощо).
1822 року Новий Заповіт було перекладено російською, однак після смерті Олександра І діяльність товариства призупинили, а використання перекладу заборонили.
1856 року Олександр ІІ відновив діяльність товариства.
1858 року Синод дозволив здійснити повний переклад Біблії російською. Спочатку, 1860 року, було опубліковано російський переклад Чотирикняжжя, у 1862-му – повністю Новий Заповіт, а 1876 року – всю Біблію (так званий Синодальний переклад).
Між іншим, частина вищого духовенства РПЦ виступала проти створення російського перекладу. Зокрема київський митрополит Філарет (Амфітеатров) вважав, що це могло вже скоро спровокувати аналогічні домагання з боку українців та білорусів. Натомість його опонент, московський митрополит Філарет (Дроздов), зухвало заявив, що “малоросійським та білоруським наріччями” спілкуються переважно малоосвічені селяни, а тому готувати для них письмовий переклад непотрібно.
Пересопницьке Євангеліє (1561), на якому складають присягу новобрані керманичі України, іноді називають першим українським перекладом біблійного тексту. Книга написана староукраїнською мовою з домішками церковнослов’янської. Проте староукраїнську мову з богослужіння витіснив ще Петро І. Натомість новоукраїнська мова у ХІХ ст. перебувала на етапі свого формування.
Першим спробу перекласти частину Святого Письма розмовною народною мовою у 1842 році здійснив галицький будитель Маркіян Шашкевич. Він встиг перекласти Євангеліє від Івана та п’ять глав Євангелія від Матвія. Однак переклад опублікували лише 1884 року, за 41 рік після смерті Шашкевича.
І, на думку сучасного мовознавця Андрія Даниленка, Шашкевичів переклад українським можна вважати умовно: це радше українські вкраплення до церковнослов’янського тексту.
Вочевидь новина про відновлення роботи над російським перекладом і наявність вільного часу після виходу на пенсію стимулювали Пилипа Морачевського взятися за український переклад біблійних текстів.
Пилипа дивувало, чому “дванадцяти мільйонам” вірян відмовляють у праві слухати слово Боже рідною мовою.
Завдяки гімназійній та університетській освіті Морачевський знав декілька мов. Окрім того, у 1850-х роках він укладав “Словарь малороссийского языка по полтавскому наречию”, отже, саме “полтавський діалект” було покладено в основу перекладу.
Свій переклад Морачевський здійснював зі старослов’янської та латини, а додатково звірявся з німецьким, французьким та польським (а згодом і російським) варіантами Нового Заповіту.
Обкладинка рукопису перекладу Нового Заповіту, здійсненого Пилипом Морачевським
Роботу над перекладом чотирьох Євангелій Морачевський виконав за 21 місяць (до 16 листопада 1861 року).
Назагал робота Морачевського над перекладами Святого Письма йшла так: 1861 року від переклав Чотирикнижжя, 1862-го – Діяння святих апостолів, 1864 – Апокаліпсис та Послання святих апостолів. Того ж року вдосконалив переклад Євангелій та Апостола. Далі взявся за Старий Заповіт і 1865 року переклав Псалтир. Також 1862 року підготував шкільний підручник “Священна історія”.
Спочатку перекладач неофіційно вирішив заручитися підтримкою митрополита Петербурзького та Новгородського Ісидора (Нікольського), але той повідомив, що таку справу Синод ніколи не підтримає, і порадив відмовитися від неї.
Морачевського це не спинило, він вирішив звернутися до Петербурзької академії наук. Там для вивчення його тексту призначили трьох рецензентів – академіка мовознавця Олександра Востокова, академіка літературознавця Олександра Нікітенка та декана історико-філологічного факультету Петербурзького університету Ізмаїла Срезневського. Після того, як науковці 1862 року позитивно оцінили переклад, Петербурзька академія офіційно звернулася за погодженням до Священного синоду.
У Російській імперії офіційно діяв інститут цензури. За різних обставин, окрім професійних цензорів, до фільтрування книг могли бути причетні Синод, Академія наук, міністерство народної просвіти та міністерство внутрішніх справ.
Зокрема, вже згаданий Нікітенко, який деякий час працював цензором, двічі потрапляв на гауптвахту за те, що “прогледів крамолу”. Він дав згоду на публікацію вірша Віктора Гюго та повісті Павла Ефебовського, у якій висміювали російських фельд’єгерів.
Варто нагадати, що Російська церква вже майже півтора століття не мала патріарха, адже ще Петро І офіційно поставив її на службу державі. РПЦ керував Священний правлячий синод, яку очолювала цивільна особа – обер-прокурор (призначався імператором).
Тому в Синоді на український переклад Біблії від Морачевського відреагували як типові бюрократи – вирішили усіляко затягувати справу та дочекатися офіційної реакції влади.
Навесні 1863 року у владних ешелонах Петербурга сформувалася позиція, що українофільський рух слід вважати “польською інтригою”.
Оточення імператора побачило загрозу в перекладі Морачевського та українській навчальній літературі, яку готували для громадських недільних шкіл.
На думку консерваторів, факт офіційної публікації біблійних текстів українською мав би свідчити про визнання окремішності мови, а там і до вимог автономії недалеко. У цьому імператора Олександра ІІ зміг переконати шеф жандармів князь Василь Долгоруков.
Невдовзі у пресі розгорнулася антиукраїнська кампанія. Її активним учасником став давній приятель Морачевського – Іван Кульжинський.
Валуєвський циркуляр
Розв’язка настала 18 липня 1863 року, коли міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав сумнозвісний таємний циркуляр Київському, Московському та Петербурзькому цензурним комітетам.
Документ забороняв друк книг і підручників українською. Поза забороною лишалися тільки художні твори.
ТЕКСТ ВАЛУЄВСЬКОГО ЦИРКУЛЯРУ ТУТ
Між іншим, свій циркуляр Валуєв скомпілював із документів, які до Петербурга направили київські імперські чиновники. Зокрема, початок циркуляру взято з березневого листа нового київського генерал-губернатора Миколи Аннєнкова, а решту – з червневого листа головного київського цензора Олександра Новицького.
Саме Новицькому належали слова, що “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може, а наріччя їх, яким користується простолюд, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі”.
Нечисленні голоси незгодних ніхто не став слухати. Ще слабке книговидання українською фактично було зупинене: 1865 року вийшло дві книги українською, 1866 – жодної, 1867 – три, 1869 – одна.
Петро Валуєв
3 січня 1864 року Синод офіційно відмовився схвалювати публікацію українського перекладу Нового Заповіту, здійсненого Морачевським.
У травні 1865-го перекладач надіслав до АН переклад чотирьох Євангелій, Псалтиря, книг Діянь апостольських та Апокаліпсис. Академія прийняла рукопис до власної бібліотеки на зберігання.
Дещо раніше, 15 квітня 1861-го, у Пилипа Морачевського померла дружина, і доживати віку він перебрався до свого зятя. Для його сім’ї в селі Шняківка Ніжинського повіту в родини Кобеляцьких було придбано дім та 157 десятин землі. Оскільки у селі не було храму, то Морачевський взявся за його будівництво, яке тривало 11 років. 3 лютого 1874 року церква Введення у Храм Пресвятої Богородиці була освячена.
Пилип Морачевський помер 1879 року (за різними даними – 17 квітня або 26 вересня) та був похований у Шняківці на цвинтарі Введенської церкви.
1938 року більшовики знищили і храм, і церковне кладовище.
Читайте також:
“А ворогов трясцею оточи”. Історія української мови для “чайників” з ХІ ст. до сьогодні
Пилип Морачевський за свого життя так і не побачив виходу в світ власних перекладів Святого Письма.
Хоч на цьому історія не завершилася. Наприкінці 1890-х представники української громади Петербурга вирішили повернутися до питання публікації роботи Морачевського. Однак виявилося, що в бібліотеці Академії наук рукопису не було. 1899 року в архівах АН та приватній бібліотеці Срезневського здалося знайти Псалтир, Апостол та Апокаліпсис.
За допомогою звернулися до онука Пилипа Морачевськго – Віталія. Той зміг знайти чорновики та зошит із правками й погодився їх передати лише після того, як йому пообіцяли, що переклад, зроблений його дідом, неодмінно опублікують.
Протягом 1901-1903 років було здійснено археографічний опис рукописів Морачевського. У 1902-му переклад віддали на рецензування академіку Олексію Шахматову, який надав позитивний відгук.
1904 року “Благодійне товариство видання суспільнокорисних та дешевих книг” подало до Священного синоду та МВС запит на публікацію україномовного видання Євангелій. Міністр внутрішніх справ В’ячеслав Плеве відхилив запит. А 28 липня того ж року загинув від рук есерів-терористів.
На відміну від Плеве, 18 жовтня 1904 року його наступник Петро Святополк-Мирський погодився на публікацію перекладу Морачевського.
Петро Святополк-Мирський
Несподівані зміни пов’язані з тим, що підтримку процесу надав особисто президент Російської академії наук – великий князь Костянтин Костянтинович, який був двоюрідним дядьком імператора Миколи ІІ.
Тож 15 лютого 1905 року Комітет міністрів Сергія Вітте дозволив видання українського перекладу Біблії від Морачевського, а за десять днів урядове рішення затвердив імператор.
Не в останню чергу на рішення ліберальної частини російської еліти вплинула поява повного перекладу Біблії авторського колективу Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуя-Левицького, який побачив світ 1903 року у Відні.
Віденське видання Біблії українською 1903 року
Після цього Синод дозволив видати український переклад Біблії у Московській синодальній друкарні.
Відповідальним редактором видання призначили єпископа Подільського і Брацлавського Парфенія (Левицького). Той був відомий до певної міри українофільськими настроями і докладав зусилля, щоб успішно завершити проект.
Для роботи над публікацією у ролі експертів було залучено низку відомих представників українства – Сергія Єфремова, Бориса Грінченка, Павла Житецького, Ореста Левицького, Олександра Лотоцького, Юхима Сіцінського, Федора Корша.
Коли справа дійшла до публікації, у Російській імперії з’явився альтернативний український переклад Нового Заповіту, здійснений Михайлом Лободовським.
Житецький порівняв два варіанти та визнав переклад Морачевського кращим, і його взяли за основу. Однак під час підготовки видання чернетки Морачевського піддали ґрунтовному редагуванню і додатково використовували дещо з перекладу Лободовського.
Видавничий проєкт зайняв п’ять років. Четверокнижжя вийшло під назвою “Господа нашого Іисуса Христа Святе Євангеліє”. Текст був розділений на дві колонки, де поряд із написом українською паралельно розмістили церковнослов’янською. Прізвище автора базового перекладу і членів творчого колективу не вказували.
Друкувати книги почали за 27 років після смерті Морачевського. Так, навесні 1906 року побачило світ Євангеліє від Матвія, 1907 – від Марка, 1908 – від Луки, 1911 – від Івана.
За перші два роки продали біля 130 тисяч примірників.
Між іншим, значну частину накладу (92 тисяч примірників) придбало Британське та іноземне Біблійне товариство.
Проте російські консерватори у притаманному стилі дозволили продаж книг винятково для приватних потреб, тоді як використання у богослужінні заборонялося. Офіційний дозвіл на це було надано лише за часів УНР.
1919 року переклад Морачевського опублікували у херсонському видавництві “Українська книга”.
Херсонське видання перекладу Нового Заповіту, здійсненого Пилипом Морачевським (1919 рік)
Читайте також:
Сто років Собору УАПЦ: важливість гасла “армія, мова, віра” українці усвідомили ще сто років тому
Згодом, стараннями зарубіжних українців, переклад Нового заповіту, здійснений Пилипом Морачевським, видавали у Польщі (Варшава, 1937), Канаді (Вінніпег, 1948) та США (Баунд-Брук, 1966).
В Українській РСР 1988 року за редакцією тогочасного київського митрополита РПЦ Філарета (Денисенка) вийшов Новий Заповіт, за основу якого взяли відредагований текст Морачевського.
За часів незалежності в Україні вийшли друком переклади Пилипа Морачевського: 2011 року видавничий дім “Простір” опублікував Чотирикнижжя, а 2015 року Національна бібліотека імені Володимира Вернадського – Псалми.
…Пилип Морачевський належав до лояльних підданих російського імператора. Однак спроба продемонструвати самодостатність української мови наштовхнулася на початок запровадження царатом обмежень щодо українства. Петербурзькі можновладці показали, що будь-які натяки на окремішість українців суперечать панівній концепції про “єдіний народ”, а тому безумовно каратимуться.
Утім, заборонами російська влада не змогла зупинити зростання самосвідомості українців, а до видання перекладу Морачевського повернулися вже за три десятиліття після смерті просвітника.
Варто додати, що 2006 року на відзначення 200-річчя від дня народження українського просвітника у Шняківці на імовірному місці кладовища було поставлено символічний дерев’яний хрест, а у Шестовиці відкрито меморіальну дошку.
Символічний хрест на приблизному місці поховання Морачевського у селі Шняківка
Ім’ям Пилипа Морачевського названі вилиці у Києві (нова), Чернігові (до 2016 року – Сабурова), Ніжині (до 2016 року – Воровського), Шняківці, Шестовиці.
Читайте також:
“Усі квіти в Києві скупили для зустрічі Василя Липківського з тюрми”.
Інтерв’ю з онуком першого митрополита УАПЦ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
