автор: Олена Максименко
фото автора
Батурин зустрічає дощем та живою історією. Останню представляють для журналістів співробітники Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця”.
Престур присвячений новинкам в експозиції заповідника, що стали можливими завдяки підтримці меценатів. На гостей чекають три нові локації – три занурення в добу Гетьманщини.
Туристів у Батурині чекають по завершенні локдауну. А наразі цими місцями з фотоапаратом пройшлася “Новинарня“.
Перший пункт призначення – цитадель, реконструйована на історичному місці, де був замок часів Гетьманщини.
Історик Віталій Мамалага біля відтвореної гетьманської канцелярії
Науковий співробітник Віталій Мамалага розповідає: “350 років тому, коли Батурин був столицею козацької держави, гетьман керував Україною саме з цього місця. Ми зараз знаходимося в урядовому кварталі, де найважливіші державні установи. І найважливіша – гетьманська канцелярія, по-нашому, офіс президента”.
Будівля канцелярії, як і сама цитадель, була зруйнована імперією та відбудована вже у ХХІ столітті, в часи президента Ющенка.
Історик Віталій Мамалага – Батурин
Музейники п’ятий рік поспіль відкривають експозицію “Ясновельможні гетьмани. Життя для України”.
За словами Мамалаги, відтверення фігур гетьманів – державних лідерів – підтверджує, що українська козацька держава насправді існувала, і вона була повноцінною державою.
“Головне завдання істориків – розвінчати міф, начебто Богдан Хмельницький приєднав Україну до Росії, – говорить науковець. – Насправді нічого подібного не сталося. Тільки Катерина ІІ за 150 років після Хмельницького приєднала Україну до Росії. А раніше на Переяславській раді сталася банальна річ – українська козацька держава визнала своїм формальним головою особисто Олексія Романова, він же цар московський. В ті часи таке траплялося постійно – король Швеції стає королем Польщі, чи король Данії стає королем Норвегії. Нікому ж в голову не прийшло назвати це приєднанням. А професійні російські пропагандисти пересмикнули факт, і досі пів країни вважає, що Україна ніколи не мала державності. 150 років українська держава існувала на європейській карті, і переважно її столицею був Батурин”.
На порозі “офісу” гостей зустрічають власне Богдан Хмельницький та Іван Виговський. Дарма, що перший ніколи не був у Батурині, однак без нього історія козацької держави була б неповною.
Фото: ФБ Олег Головатенко
Фігури гетьманів – наче живі
Екскурсовод звертає увагу: “Зараз на території України п’ять корінних народів – окрім українців, це кримські татари, караїми, кримчаки, азовські греки. Чотири з п’яти корінних народів походять із Кримського ханства, тому по всій експозиції у нас розсипана кримська тематика. Вона мала величезний вплив на наших предків”.
Недооціненною Віталій Мамалага вважає роль татар, що сприймалися давніми українцями як найближчий народ.
“Всі козацькі літописи роблять наголос у сприйнятті сусідів, – говорить він. – Поляки – це старовинний ворог, Москва – взагалі щось незрозуміле, а татари – значно ближчі.
Татари і козаки – один ареал, і певною мірою козацька держава не була б оформлена, якби не татарська підтримка.
Почалося все через Виговського. Коли вони мали союз із татарами, то й отримували успіх! Це добре проілюстровано в конституції Пилипа Орлика. Конституція визнає сувереном своєї держави шведського короля, але єдина закордонна держава, який приділяється увага і відносини з якою прописані в конституції – це Кримське ханство”.
Просторі зали прикрашені знаменами і зброєю. Ось “приймальня”, де гетьман спілкувався з відвідувачами. А ця світлиця – для особистого використання очільника. Тут стоять Петро Дорошенко та Іван Самойлович. Фігури ніби живі – аж лячно.
“Символічно, що вони разом тут знаходяться, іноді нашій еліті все-таки вдавалося порозумітися”, – посміхається Мамалага, маючи на увазі, що Самойлович був лівобережним гетьманом, а Дорошенко – правобережним, і саме в Батурині був підписаний договір про об’єднання.
Читайте також:
“Восковий, як живий”: у Батурині відкрили виставку на честь 270-річчя гетьманства Кирила Розумовського
Далі – зала для засідань, де правитель радився із полковниками і старшинами. Тут гостей зустрічають Іван Мазепа та Пилип Орлик.
Фото: ФБ Олег Головатенко
Під склом – копія легендарної конституції.
На столі – миска з екзотичними фруктами (цитрусові й інжир, імовірно, надходили з того ж Криму) та дев’ять перначів – полковницьких символів. Усе готове до наради.
Фото: ФБ Олег Головатенко
“Україна була унікальна держава в межах тодішньої Європи, – розповідає науковий співробітник. – Хмельниччина відкрила такі соціальні ліфти, що й простий селянин міг стати гетьманом. Цього ніде в світі в ті часи не могло бути. І за традицій первинно стартових рівних умов не могло і йтися про якусь узурпацію. Старшинські ради вирішували справи, гетьман сам не міг приймати рішення”.
Ознакою елітарності у ті часи були зброя, коні і одяг. Окрім грошей, в ходу були різного роду пожалування – копії документів зберігаються тут же. В цьому сенсі тогочасний “офіс президента” мало відрізняється від сучасного.
В одній із кімнат – скриня, наповнена хутром – ще одна ходова “валюта” тієї доби.
Гетьманський бунчук – особистий клейнод гетьмана; копія порохівниці Самойловича та інші речі створюють атмосферу урочистості.
Надворі реконструйована церква, криниця. Тут же – меморіал пам’яті жертв Батуринської трагедії, коли після поразки у битві з московитами в 1708 році було вбито майже все населення, а саме місто – знищене.
Читайте також:
Самійло Величко: нове відкриття української історії
Чи не єдиною автентичною будівлею в Батурині, що пережила трагедію і дожила до сьогодні з XVII століття, є дім генерального судді Василя Кочубея. Нині це музей.
Будинок генерального судді Кочубея – будівля “кабміну” Гетьмащини
У світлиці – мовчазна жіноча постать у старовинному вбранні. Після цитаделі вона здається восковою, як і гетьмани. Однак на обличчі – противірусна маска, і дівчина починає говорити.
Це Мотря Кочубей, наймолодша із семи дітей родини, відома трагічним коханням до Івана Мазепи, її хрещеного. На той момент дівчині було 16-18 років, а гетьманові – близько 63.
Мотря Кочубей – образ втілює Алла Батюк
“Ви, напевно, чули багато історій про мене, але мало які з них правдиві, – каже дівчина. – Народилася в 1688 році, дитинство моє було щасливим. Ми з братами і сестрами мали все. Не було ласощів, які ми не куштували, найкращі шевці шили нам вбрання, найкращі вчителі вчили нас науці. Та що там говорити – моїм хрещеним батьком був сам ясновельможний гетьман Іван Мазепа. Його з моїм батьком поєднували давні дружні стосунки. Гетьман часто навідував нашу оселю і завжди привозив нам цінні подарунки. Чи книжечку цікаву, чи намисто дороге. Пам’ятаю, в 1698 році ми святкували тут у Батурині весілля моєї сестри Ганни. Її нареченим був небіж гетьмана, красень Іван Обідовський, уже тоді він був ніжинським полковником. Вінчання відбулося в Троїцькому соборі. Серед гостей був сам Пилип Орлик, він привітав молоде подружжя…”
Закохані таємно листувалися: “Беру – і аж серце з грудей вистрибує, читаю про його кохання: “Моє серце кохане, мій квіте рожений, нікого в світі не любив так!”
Однак, почуття публічних осіб і у часи відсутності соцмереж зазнавали хейту: “Наше кохання було на вустах у всіх. Скільки осуду, скільки зневаги… але я не шкодую ні про що”.
У травні 1707-го Мотря стала дружиною Семена Чуйкевича, майбутнього генерального писаря.
Про її подальшу долю достеменно нічого не відомо. За однією з версій, доживала в Ніжині з Чуйкевичем, і померла в 1736-му під іменем Меланії Чуйкевичівни у монастирі.
“Жива Мотря” має успіх: їй аплодують, з нею роблять селфі. Надворі дівчину вмовляють зняти маску. Алла Батюк є науковою співробітницею заповідника, і текст щемливої екскурсії з елементами інтерпретації – її авторства.
Фото з Аллою Батюк в образі Мотрі
“Роль Мотрі – з одного боку, складна психологічно, це трагічна доля, хоча вона і зазнала велике кохання, – говорить Алла. – Я працюю в музеї вже кілька років, і кожного разу цю роль проживаю”.
Вишукане вбрання для образу Мотрі допоміг розробити Руслан Прорва, мистецтвознавець, що створює історичні костюми. Матеріали бралися найдорожчі, адже Кочубеї були верхівкою тогочасного суспільства.
Фото: ФБ Олег Головатенко
Руслана Огієвська, завідувачка відділу “Садиба Кочубїв”, розповідає, що ця будівля перейшла у власність Кочубеїв у 1700 році.
“Василь Леонтійович отримує цей будинок як ранговий маєток. Він оселяється тут з родиною, облаштовує садибу, і далі вона переходить у спадок до його дітей. У певний період ним володіли і Розумовські – Кирило купує будинок у другій половині XVIII століття. Але на початку ХІХ століття будинок знову повертається до Кочубеїв завдяки Петру Кочубею. Він став власником будинку, передав його сину Василю, який був останнім власником, тому що революційні події – Кочубеї змушені полишити країну”, – пояснює історик.
Хата козака ХІХ століття. Фото: ФБ Олег Головатенко
Родзинкою екскурсії стає третя локація – козацький двір. Це новинка заповідника.
Директор батуринського заповідника Наталія Реброва
Генеральна директорка Національного історико-культурного заповідника Наталія Реброва пояснбє: “Нам не вистачає в “Гетьманській столиці” розповідей про козака. Впевнена, що майже для всіх козак – це Січ, гетьмани, битви.
А що козацький стан зберігався в Україні до початку ХХ століття, майже ніхто не знає.
Як і про його роль у становленні українства і української економіки на наших теренах”.
Свіжопобілена хата побілена не до кінця – дві невеличкі “зони” залишили для гостей.
Гості білять хату козака. Фото: ФБ Олег Головатенко
Пані Наталія пояснює – це не музей побуту, як часто говорять, а саме «Козацький двір». У ті часи двір був це синонімом родини, господи, добробуту, слугував мірою обліку й оподаткування.
Музей розташувався в реальній хаті ХІХ століття. Коли заповідник отримав її, будівля була в жахливому стані.
“Ми її потихеньку відчистили, – говорить Реброва. – Ми не знали, що знайдемо там таку гарну, ошатну традиційну українську хату! Нам видається, ми знайшли правильну форму, у якій буде представлений музей”.
Біля хати козака в Батурині
Хоча дім і родина тут репрезентовані як збірний образ, вони мають своїх прототипів. Козацька сім’я писалася з батуринської родини Микити Мохни – сім’ї козаків, які жили тут до початку ХХ століття.
Співробітниця заповідника Надія Прокопенко, яку представляють як майбутню господиню хати, розповідає історію деяких речей, показує, як на ручному млині мололи борошно. Усі охочі пробують. Намолоти борошна на хліб чи іншу випічку у ті часи було справою настільки ж буденною, як зараз змолоти вранішньої кави.
Намолоти борошна до обіду – запросто
У хаті є піч, покуття, образи, самовар, кружка, підсвічник, кавник, цукорниця. На столі чорно-білі світлини.
До повного завершення ремонту лишилося трохи, а експозиція – “жива” і постійно поповнюється.
Один із гостей, Ростислав Мартинюк, у процесі екскурсії дарує музею вишукану пляшку і миску ХІХ століття, закликаючи інших також поповнювати колекцію музею.
Фото: ФБ Олег Головатенко
Посеред кімнати ще один експонат – залізна скриня-сейф, над якою саме працює художник-реставратор. Такі скрині використовувалися для грошей і коштовностей.
Директор заповідника Наталія Реброва в хаті козака
Співробітники розповідають, випереджаючи один одного: скриня ХІХ століття роботи росіян братів Смірнових виготовлялася артільним методом, таких зробили всього 200 одиниць. Більшість переплавлені як металобрухт. Цю ж вдалося викупити за 4000 грн – інакше на неї чекала б та сама доля. Раніше скриня зберігалася у відділку міліції. На часі реставрація, що триватиме в кращому разі до Покрови.
Іноді реставратори самі не знають, яким буде кінцевий вигляд експоната. Перший етап процесу – розчистка поверхні, потім стабілізація металу і консервація. Замок древнього сейфу працює, однак ключ втрачений – доведеться майструвати новий.
Фотогалерея з хати козака:
Музейники планують показати цінність тогочасних коштів – скільки можна було заробити, як витратити.
Родина, показана в “Козацькому дворі”, виготовляла водяні млини. Якщо на жорнах, який гості покрутили в хаті, мололи борошно для родини, то водяний млин дозволяв робити це в промислових масштабах. На водяних млинах працювали валюшні.
Ще один перформенс – збивання масла. Музейники зізнаються – не одразу зрозуміли, що це за річ, і як користуватися маслобійкою.
“Михайло, наш співробітник, – представляє Наталія Реброва колегу, який завзято збиває масло, пояснюючи процес. – Здійснює охорону палацу Розумовських, а у вільний від роботи час займається виробництвом масла. Але коли ми знайшли цю маслобійку, ми подивилися на неї – вона схожа то на скриньку, то на кришку швейної машинки, ми зрозуміли, що без Михайла ніяк не розберемося! Він взяв її додому, опрацював, приніс нам масла…”
Михайло з маслобійкою…
…і результат його роботи
Усі охочі також покрутили чарівну ручку – це тривалий процес, однак нагорода не забарилася – кожен отримав по грудці свіжого масла, а також – по скибці хліба, спеченого напередодні в печі “Козацької хати” за актуальними тоді рецептами – з жита, на заквасці, без дріжджів. А також по декілька пиріжків – “на дорогу”.
Хронологічний період, у який за задумом мають потрапити гості – 1864 рік.
Реброва пояснює, чому саме так: “Колосальні зміни після реформи 1861 року і наступних реформ дуже відобразилися. Цей рік є показовим закручуванням гайок для українства. Але родина, як свідчать знайдені документи, фінансує українську книгу, добивається її друку, надзвичайно шанує Куліша – і тут із родиною разом будемо читати Куліша, писати по граматиці Куліша, згадувати Шевченка – це 1864 рік, а перепоховання в 61-му ішло через Батурин, і ця родина брала участь у перепохованні Шевченка!”
Читайте також:
Григорій Орлик: актуальність батуринської геополітики XVIII ст. для сучасної Європи
Центральна вулиця Батурина, що веде до заповідника, носить ім’я Ющенка
Під час екскурсії Наталія Реброва перепрошує в слухачів, мовляв, на цей дзвінок мушу відповісти.
“Так, Вікторе Андрійовичу! – говорить директорка. – У нас тут саме престур, і я вмикаю гучний зв’язок!”
“Якщо ви знаходитеся в Батурині біля пані Наталії, де п’ятеро гетьманів наших ходило, ви – розумні українські журналісти!” – у своєму стилі жартує експрезидент, завдяки якому і стало можливим відродження цього містечка та поява національного заповідника.
Крім вулиці Ющенка, в Батурині є ще й провулки його імені
Співробітники діляться: Порошенко також відвідував заповідник, навіть зізнавався, що свого часу брав участь в археологічних розкопках тут. А от Володимир Зеленський, попри запрошення, ще жодного разу не завітав.
Підписи експозиції в заповіднику дубльовані англійською. Іноземці сюди заїжджають – хоча зазвичай це чиїсь друзі, або ж студенти приїжджають по обміну.
Цьогоріч до заповідника завітав французький режисер, що цікавиться цим періодом – він здивував співробітників шортами, коли надворі йшов сніг.
Відбудований палац гетьмана Розумовського в Батурині. Фото 2019 року
Тутешні науковці чекають гостей та мріють зробити батуринський заповідник перлиною не тільки Чернігівщини, а всієї України. Були б гроші.
Колектив заповідника зустрічає гостей. Фото: ФБ Тетяна Миргородська
Наразі згадані оновлення експозиції втілені за меценатські кошти. Одним із головних жертводавців став підприємець із Конотопа Євген Сур, засновник благодійного фонду “Світанок”.
Читайте також:
“Повернення Величка”: перше в історії повне видання легендарного літопису змусить переписати енциклопедії
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
