“Близькість смерті надавала життю сенсу”, – Рахманін про 18 лютого на Майдані

Сергій Рахманін
народний депутат України (фракція “Голос”), колишній заступник головного редактора газети “Дзеркало тижня” 

(FB)

18 лютого 2014-го. Певно, найжахливіший день у моєму житті. Настільки ж страшно не було ні два дні потому, коли носив закривавлені тіла, ні під обстрілами на Донбасі.

Вночі 18-го на Майдані ми прощалися одне з одним, майже впевнені, що не доживемо до ранку.
Ранком 19 лютого виникло дивне відчуття, що ти постарів на ціле життя.

Це невеличке оповідання написав саме тоді. Рік потому воно стало частиною проєкту “Дзеркала тижня” – “Батьківщина. Щоденник”.

***

Їх було троє. Один зовсім юний, два – старші. Обом можна було дати і тридцять п’ять, і п’ятдесят. Сажа від згорілих покришок і кров від отриманих ударів розмили чіткі вікові ознаки.

Троє. Зляканий. Напружений. Байдужий.

Вуличний бій, що ще недавно палав, – дотлівав десь на підступах до зіщуленого Майдану. Навпроти готелю “Київ” у колоні по двоє стояли на колінах понівечені, закривавлені самооборонці, оточені лютими хлопцями в балаклавах і брониках.

Прапорщик із перев’язаною головою діловито длубався в купі вилученого у полонених. Пневматична гвинтівка, битка, пара армійських розгрузок, медичні маски, аптечки, мотоциклетні шоломи, пляшки з водою. Зірвані синьо-жовті стрічечки. Гірка синьо-жовтих, вимащених у бруді, притрушених попелом, заляпаних кров’ю, потоптаних берцями клаптів.

На розі Шовковичної і Грушевського вантажили у “швидкі” травмованих вевешників. Неквапом виносили тіла з Маріїнки. Хтось страшно кричав у Кріпосному провулку. Неподалік спаленого офісу партії регіонів двоє в цивільному енергійно роздавали палиці й каски розпаленим передчуттям близького полювання “тітушкам”. Вони, під’юджувані вигуками ще не прохололих від сутички “беркутів”, розбившись на п’ятірки, розкочувалися по Липській та Орлика. Шмигали в під’їзди, двори, завулки в пошуках втікачів від погоні.

Цим трьом пощастило. Якимось дивом їм вдалося пробратися на госпдвір готелю “Національний”, прямо біля входу в який був опорний пункт силовиків, прикритий КрАЗом та колючим дротом.

Три погляди. Зляканий. Напружений. Байдужий.

Ми чекали знайомого депутата, до якого вдалося додзвонитися, і котрий зголосився їх вивести. Згодом ми проведемо врятованих на Круглоуніверситетську, звідки машина відвезе їх у безпечне місце.

Зляканий юнак сидів навпочіпки і злегка розгойдувався туди-сюди, дрібно тремтів. Напружений ходив по колу, курив сигарету за сигаретою, безперервно спльовуючи тютюнові крихти й кришиво зубів. Байдужий підпирав спиною припорошені попелом ящики й незмигно дивився в стіну, з-за якої долинали приглушені крики, зичні команди офіцерів, віддалені вибухи світлошумових гранат.

– Они его убили. Я видел, – спокійно й чітко раптом промовив Зляканий, який доти щось нерозбірливо бурмотів під ніс. І заплакав. Розпачливо і беззвучно.

Напружений відвернувся й потягнувся по нову сигарету. Байдужий примружив запалені очі й потер ліву ногу. По камуфльованій штанині розповзалася темна пляма.

Муркнув мобільний рінгтон і примусив усіх здригнутися. Байдужий повільно підніс трубку до розбитого вуха.
– Ну шо? Та все добре зі мною. Як він, питаю… Дихає важко? Зовсім не рухається? А лікар що? Угу. Я потім передзвоню. Ну зайнятий я. Трохи. Все-все, припиняй.

– Син? Поранений? – чомусь вирішив я.

– Пес. Хворіє, – по паузі коротко пояснив Байдужий і неохоче додав: – Син два роки тому на заробітки подавсь. Досі від нього нічого не чуть.

– Чем больше узнаешь людей, тем больше любишь животных? – насмішкувато поцікавився Напружений.

– Тварин завжди любив. Людей починаю боятися, – рівним голосом відповів Байдужий.

– А я их ненавижу. Нелюдей! Зверей!! – Напружений гучно виплюнув закривавлений недопалок.
Десь зовсім поруч хлопнув помповий “Форт”.

Зляканий підхопився й тихо заскиглив. Напружений, морщачись, підвівся, притяг його до себе і обійняв. “Тихо-тихо, синку, та все буде добре…” Закутаною в сірий бинт рукою він бережно гладив його. Як перелякане цуценя. По брудному зашийкові, по нервово тремтячій холці.

Зграя людей плямистого окрасу з гарчанням відкушувала у протестувальників метр за метром. По той бік барикад люди вгризалися в бруківку Майдану.

Близькість смерті надавало життю сенсу.

Читайте також:
Командир “беркутів”, які вбивали людей на Майдані 18 лютого, вимагає закриття справи проти нього