автор: Ерика Герасименко
з Бахмута, Донецька область
фото автора
Саме в Бахмуті у 2015 році відкрилася перша на Донбасі книгарня з україномовними книжками та вишиванками. Невеличка крамниця стала осередком українства серед навколишнього російськомовного середовища. Але в листопаді 2020-го з’явилася інформація про те, що господар зачинить магазин, якщо не знайде продовжувача своєї справи.
Чому власник книгарні “Еней” – 69-річний АТОвець Володимир Дериведмідь – хоче відійти від справ? Як воно взагалі – “просувати українство” у прифронтовому місті? Чи не змінив підприємець-ветеран свої наміри? Адже на календарі вже кінець грудня, а на фасаді крамниці, закритої ролетами – досі той самий банер із загиблим під Іловайськом воїном із позивним Еней.
В інтерв’ю “Новинарні” пан Володимир дав відповіді на ці питання. Розповів, як сам прийшов до української мови. Чому змінив службу у батальйоні “Донбас” на книжкову справу. Та, власне, що буде з ним і з книгарнею “Еней” далі.
Фото: Донеччина
– А мені завжди було цікаво бувати в книгарнях, – розповідає Володимир Дериведмідь. – Як батько п’яти дітей, я прочитав багато книжок із дитячої психології. І зрозумів, що найважливіше – розкрити таланти своїх дітей. Згодом дізнався, що автор багатьох цих книжок Віктор Клименко живе в Києві. Я його знайшов, познайомилися. Придбав у нього й інші книжки, у тому числі й “Загальну психологію”.
А відчув себе українцем Володимир за дивних, як він вважає, обставин. Якось в Артемівську (тепер Бахмут) Дериведмідь повів молодшу доньку в дитсадок. Вихователька повідомила, що в місті вперше відкривається україномовна група. Володимир одразу погодився віддати туди малу. Через тиждень, коли прийшов забирати, дівчинка неочікувано привіталася українською: “Добрий вечір, тато”.
– У той момент у моїй душі немов щось перевернулося, – згадує чоловік. – Сльози з’явилися на очах. То було таке відчуття, що складно описати словами. Коли прийшли додому, я зізнався рідним, що відчув себе вже не інтернаціоналістом, як це було після служби в Афганістані, а саме українцем. Вони сприйняли це з насмішкою. А я вперше в житті заговорив українською мовою.
Пам’ятаю, на дні народження друзі запитали: “Ты что, прикалываешься?” А я відповів, що зовсім ні. Але ж мене тоді так ніхто й не зрозумів. Це було у 1993 році.
Народився Дериведмідь у селі Личкове Магдалинівського району Дніпропетровської області. За часів СРСР став кадровим військовим, служив у різних куточках Союзу, в Афгані командував танковим взводом. Після звільнення з армії оселився в Артемівську. Говорити тоді українською в місті на Донбасі було нелегко. Та й пізніше – теж.
Коли Володимир жив у Києві, працював охоронцем у центральному апараті СБУ. З початком Майдану влився в ряди протестувальників, допомагав, чим міг: носив їжу, чай, ліки, дрова. Вдень ходив на роботу, а ввечері поспішав на Майдан.
– Я вирішив, що повинен внести й свою лепту, робити те, що можу й розумію. Там, у центрі Києва, знайшов у окремому наметі й “афганську” сотню, зустрів багато однодумців. Приходилося чергувати ночами, займатися зв’язком, адже на цьому розумівся. Тоді всі чекали якийсь прорив, бойові дії.
На Майдані був такий принцип: якщо бачиш якусь проблему – візьми й виріши. У той час в Українському домі розбили величезне скло, метрів вісім. Я й подумав: на вулиці мороз, може порушитися система опалення. Тому організував людей, забили вікна плівкою. І ніхто про це й не знав, я не розповідав.
Навесні 2014-го, після початку російської агресії, Дериведмідь прочитав в інтернеті оголошення: батальйон “Донбас” набирає людей без бюрократичних зволікань – і йому дуже захотілося піти. Але треба було придумати, на яких підставах батальйон має взяти добровольця віком 63 роки. Тоді Дериведмідь згадав, що в Афгані не втратив жодного бійця. Розповів про це рекрутерам, написав заяву, звільнився з роботи.
– Місяць тривала підготовка. Я зустрів у батальйоні багато різних людей – як хороших, так і не дуже. Спочатку мене призначили командиром взводу, потім – роти. Не всім було до вподоби, що маю особисту точку зору.
У “Донбасі” Дериведмідь мав позивний “Батя” – як найстарший серед бійців.
До комбата Семена Семенченка поваги не відчував. Були на те свої причини. Володимир згадує епізод із печаткою батальйону, яку замовив та привіз сам:
– Якось Семен сказав кинути йому на картку гроші. Я заперечив: треба якась розписка, печатка. Коли побратими запитають, куди поділися, наприклад, 5 тисяч гривень – чим я доведу, що ці гроші віддав командиру? Семен якось дивно на мене подивися, запитав, де можна зробити печатку і скільки це буде коштувати. Через три години я вже привіз печатку з орлом, яка обійшлася у 500 гривень.
Цей символ батальйону вигадав я сам, тоді ще не було ніяких знаків.
Побігати зі зброєю та постріляти по ворогу Баті так і не довелося – через вік. Тому він допомагав по господарчій частині в Бахмуті: охороняв зброю, проводжав і зустрічав побратимів, готував лазню, домовлявся в сусідній школі про харчування.
– Якось керівник штабу разом із другом відправив мене у розвідку в Торецьк. Треба було дізнатися, що там відбувається, де сепари. Ми були в цивільному, з паспортами. Ніхто не знав, що я з батальйону “Донбас”. Заїжджали через Майорськ, а повернутися мали з боку Костянтинівки. Ми об’їхали кілька блокпостів, а на останньому провели більше трьох годин під стволами автоматів. Нас у чомусь запідозрили. Тоді здавалося, що ще мить – і пов’яжуть. Товариш із позивним Шуруп пропонував утекти, але я розумів, що це безглуздо – куля швидко дожене.
Потім одних сепарів змінили інші, і нас вирішили відпустити. А коли ми нарешті після цієї розвідки повернулися в Бахмут, керівництво нас навіть не спитало, як усе пройшло? Мене це дуже здивувало. Я пів дня міркував: чому так сталося? Думав, може, мене використовують з якоюсь іншою метою?
В Іловайському котлі багато наших хлопців загинуло. Серед них і парубок із позивним “Еней” – Антон Цедік.
У пам’ять про нього згодом і був названий книжковий магазин Дериведмедя.
Антон Цедік (31.07.1987, м. Полтава – 29.08.2014, біля с. Червоносільське)
Володимир згадує цього воїна з особливою теплотою. Цедік не пив, не курив, багато читав та загинув із книжкою Романа Коваля “Отаман Зелений” у руках.
Хоча хлопець тоді мав їхати у відпустку і вже мав у кишені квиток на потяг. Але коли дізнався, що всі їдуть на деблокаду Іловайська, вирішив бути разом із побратимами.
– Він із Полтави. Тоді сім’ї загиблих чекали “вантаж 200” для поховання, а в нас не було за що труни купити. Але мене дуже вразило навіть не це. На похорон хлопців ніхто з нашого керівництва не поїхав. І слів подяки батькам загиблих не сказав. Я не міг зрозуміти, як так можна? Тоді зібрався і зробив це сам. Був на похороні Енея, якого ідентифікували по експертизі ДНК, ніс його портрет. Пам’ятаю, як його мати дзвонила мені на день по п’ять разів, усе за сина хвилювалася. Відчувало материнське серце біду…
Я написав вірші у пам’ять про Антона Цедіка і Сергія Бохонька. Ці похованнях ву різних куточках України мене морально дуже надломили.
На фасаді книгарні “Еней” – загиблий під Іловайськом Антон Цедік та вбитий торік у Бахмуті активіст Артем Мирошниченко. 29 грудня 2020 року. Фото: Ерика Герасименко / Новинарня
Тоді Володимир Деримедвідь вирішив піти з батальйону “Донбас” та відкрити в Бахмуті книжковий магазин. І назву для нього цікаву придумав: “Дім книги на Донбасі важливіший, ніж 20 танків”. Але з такою назвою не склалося, бо завелика.
Тож крамницю назвали на честь загиблого Енея.
Із книжками для бахмутян спершу вийшла оказія. Володимир поїхав до Харкова, взяв там у видавців сучасні та корисні книжки для школярів під реалізацію. Приніс їх до міського відділу освіти Бахмута. А згодом виявилося, що багато книжок кудись зникли. Активіст був шокований – такого ставлення він не очікував. Дериведмідь забрав книжки, відвіз назад у Харків, ще й заплатив особисті гроші за недостачу.
У книгарні “Еней”
– Начальник відділу освіти щодня ходила додому повз мою крамницю, та жодного разу не зайшла! – дивується Володимир Дмитрович.
Зрозумівши, що користі від чиновників немає, Дериведмідь взявся особисто налагоджувати зв’язки з місцевими вчителями, їздити на зустрічі до представників видавництв. Адже дуже хотів “формувати українство” у юних бахмутян.
– Перед відкриттям магазину я завіз дуже багато книжок для дошкільнят та дітей молодшого шкільного віку, зробив спеціальні стенди. А пройшов місяць, а торгівля не йшла, хоча в місцевих ЗМІ я сповістив про українську книгарню по вулиці Горбатова, 4. Одного разу зустрів жінку, яка торгувала вишиванками. Домовився, щоб дала їх під реалізацію. Коли прибула перша партія, розвісив вишиванки у вікнах. І тоді, нарешті, почали заходити люди!
Так, помаленьку, українська книжка й вишиванка завойовували серця людей у Бахмуті.
Володимир Дериведмідь із вишиванками у книгарні “Еней”. 29 грудня 2020 року. Фото: Ерика Герасименко / Новинарня
І тут з’явилася перша проблема – власник приміщення суттєво підвищив ціну за оренду. Довелося шукати нове приміщення. Знайшлося воно в цьому ж будинку, який за п’ять хвилин ходьби від залізничного та автовокзалів.
У магазині “Еней” працювали двоє дівчат – Тетяна й Катя. Одна була така моторна, що завдяки їй справа почала налагоджуватись. Вона й рекламу зробить, і замовлення, і з людьми поспілкується, про книжки розповість, адже сама багато їх прочитала.
Без неприємностей не обходилося: то хтось намагався зіпсувати зовнішній банер із загиблим Енеєм-Цедіком, то магазин тричі відключали від світла. Але з цим впоралися.
Володимир поїхав до Львова, на Форум видавців, причому не з порожніми руками. Від придумав приз “Сіль землі” у вигляді відкритої книги із написом “Еней” та разом із грамотою вручав його різним видавництвам, які розповсюджували книжки в Донецькій і Луганській областях.
Володимир Дериведмідь із призом “Сіль землі” з Бахмута для видавців
– Але дуже скоро я зрозумів, що основну задачу на таких форумах не вирішують. Треба перемагати в мізках та душах людей, а не просто реалізовувати книжки.
Пам’ятаю, як їздив у Тернопіль, де працюють чотири видання. Зайшов до “Богдана”, намагався домовитись із власником, щоб дав книжки під реалізацію. Він не погоджувався – казав, мовляв, ось війна закінчиться, тоді… Але ж коли вона закінчиться? Я розумію, що це справа не кількох днів, тижнів, чи місяців.
Війна на роки. А дітей треба розвивати вже сьогодні.
Тоді я поговорив із його дружиною, яка працювала в цьому ж видавництві. І нарешті вдалося домовитись. Бо жінки – вони інші.
Читайте також:
“Свідок – інвалід, боїться й мовчить”: бахмутська справа “вбитого за мову” Артема Мирошниченка рік по тому
Книгарня “Еней” працювала шість років. Останнім часом об’єм продажів стрімко зменшувався. Подорожчала оренда, а пенсії Володимира вже не вистачає на оплату комунальних послуг, особливо взимку (на це йде 5-8 тис. грн залежно від сезону).
Вхід до книгарні “Еней”. 29 грудня 2020 року. Фото: Ерика Герасименко / Новинарня
– Крамниця була відкрита не для заробітку. Я одразу сказав, що тут мають бути оптові ціни, тому й умовляв видавництва робити мені знижку. Мета – розвивати у маленьких українців почуття патріотизму, любові до рідної мови, ідентифікації саме як українця.
Але я дуже втомився. Мабуть, все ж таки роки беруть своє, – зітхає 69-річний ветеран. – Дівчата пішли, змінилися життєві обставини, я залишився сам і замовником, і постачальником, і т.д. Я не хочу закривати магазин української книги в Бахмуті, він тут обов’язково повинен бути. Але я планую знайти людину, яка продовжить мою справу. І після Нового року хочу закрити підприємництво та поїхати жити до Києва. Відкрию і там книжковий магазин.
З іншого боку, багато людей висловили готовність допомогти Дериведмедю з книгарнею, просили його залишитися в “Енеї”.
Та й малеча звикла. Власник магазину придумав для них цікаву “фішку”: якщо дитина розповість віршик українською, то отримає нагороду – цукерку, бублик чи маленький подарунок. Це дійство Володимир знімав на відео й викладав у фейсбук.
7-річний Володимир декламує вірші в книгарні “Еней”. Кадр відео
– Уявляєте, 7-річного хлопчика Володимира подивилися 112 тисяч користувачів. Дитина вивчила сім куплетів віршів за три дні.
Із цим українським словом діти виступають на міських святах, починають пробуджувати українство у своїх батьків, дідів та бабусь.
І я сподіваюся, що державна мова поступово буде входити в родини на Донбасі. Адже всі ми живемо в Україні.
Під час першої нашої розмови для цього інтерв’ю Володимир сказав, що, здається, знайшов людину, яка продовжить його справу з магазином “Еней”.
Володимир Дериведмідь вивішує прапори на книгарні “Еней”. 29 грудня 2020 року. Фото: Ерика Герасименко / Новинарня
Учора, 28 грудня, Дериведмідь прийшов до закритої книгарні, підняв ролети, почепив на вході вже звичні синьо-жовті прапори. І зустрівся із 27-річним Дмитром, мешканцем Бахмута, який є потенційним покупцем цього соціально відповідального бізнесу.
Крім того, розповідає “Новинарні” Володимир, на зв’язок із ним вийшла ще одна потенційна покупчиня.
Оскільки “Еней” не був бізнесом заради прибутку, то і його продаж – умовний:
– Ясна річ, 10 тисяч доларів вони не потягнуть. Я залишаю тут книги, майно, меблі, два комп’ютери, принтер. Планую передати магазин за умовну ціну – наприклад, 1000 грн за комп’ютер, а далі щоб виплати йшли частинами.
Звісно, мені важко психологічно залишати “Еней”, Це як свою дитину залишити. Добре, що знайшлися покупці. Навчу їх, що до чого. Але є почуття тривоги. Адже досі вони такою справою не займалися, і гарантій немає… А я вважаю що в Бахмуті, на Донбасі, обов’язково повинна бути така книгарня, – каже Дериведмідь.
Фотогалерея – у книнарні “Еней”:
Ветеран мріє, щоб після його від’їзду українська справа в Бахмуті розвивалася. Щоб і далі діяв український розмовний клуб, ініціатором якого був Дериведмідь. А біля книгарні щоб з’явився пам’ятник загиблому Енею: “Він сидить, читає книжку, а поруч – автомат…”
Читайте також:
У Бахмуті відкривають український розмовний клуб
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
