Столітній подвиг Сармата. Пам’яті Тараса Матвіїва

 

автор: Володимир Семків
із Львівської області
Фото: 24 омбр, Анна Герич, Володимир Семків

– Знаєте, чому там – найважче? – солдат 24-ї окремої механізованої бригади Інна Жданова роздумує про смерть. Про смерть побратимів. – Тому що коли ти тут, то розумієш: щось сталося. Наприклад, захворіла людина… А там коли ти втрачаєш – ти втрачаєш найкращих. Чомусь так складається.

Інна Анатоліївна стоїть незворушно впродовж цілої церемонії, але іноді підводить очі вгору і дивиться в небо над будівлею школи. Із 24-ї бригади їх приїхало кільканадцятеро. Відкривають меморіальну дошку на честь свого побратима Тараса Матвіїва «Сармата», який героїчно загинув влітку на Донбасі. Тут, у навчально-виховному комплексі в місті Жидачів на Львівщині, Тарас колись вчився.

Лейтенант Матвіїв загинув 10 липня. Був командиром взводу. Кинувся рятувати побратимів до палаючого бліндажу, і просто біля нього розірвалася міна. За свій вчинок посмертно отримав звання Героя України. Підрозділ ініціював встановлення двох меморіалів на честь Матвіїва – одного в Троїцькому, на Луганщині, іншого – в Жидачеві, на Львівщині.

«Ця міна навіть не свистіла, а шелестіла»

За день до загибелі командира Інна Жданова розмовляла з Тарасом Матвіївим на кухні. Нарікала, що погіршилися побутові умови для солдатів.

Інна Жданова на урочистостях у Жидачеві

– Ми в кухні спорили. Ну не спорили, а розмовляли. Я кажу: «Ну як так можна годувати? Раніше солдатиків годували краще. Як би так зробити, щоб і тепер так було?». А він мені каже: «Знаєте, що найтяжче на війні? Найтяжче на війні – втрачати». І от ми вчора з ним розмовляли, а наступного дня ввечері він загинув, – пригадує Інна.

Після початку обстрілу Матвіїв наказав воїнам поховатися по укриттях. Бойовики використовували проти українських підрозділів потужне озброєння, зокрема, міни 120-міліметрового калібру. Внаслідок обстрілу одна з позицій загорілася.

– Коли це сталося, я була в бліндажі, і був обстріл, – пригадує Жданова. – Він сказав: «Будьте тут». Я собі лягла на підлогу в броніку, в тому всьому. Бо він був вимогливим, за кожну людину відповідав. І вже потім хлопці забігли: «Пані Інна, все нормально?» – «Все нормально. А в вас?» Вони кажуть: «Матвіїв, Сармат… Та, в лікарні». Вони не змогли мені сказати, що він загинув. І навіть наступного дня не сказали. Бо він, крім того, що командир, ще був як син, як батько, він був як брат.

Військові 24 омбр імені короля Данила на урочистостях у Жидачеві

Головний сержант із 24-ї бригади Володимир Кукурудза під час липневого обстрілу перебував на позиції поруч.

– Перший обстріл був по нас. А потому вже був обстріл по сусідній позиції, там, де був Тарас Тарасович. По рації було сказано, що один «300-й», потім – «200-й». В ефірі виникла пауза. Питаються: «Хто “200-й”?» Сказали, що Сармат. В нього був позивний Сармат, і позиція називалася «Сармат», – переказує Кукурудза.

Зі слів сержанта, міна розірвалася за метр від Матвіїва.

– Він біг спасати своїх побратимів. Бліндаж загорівся – почали гасити. І він біг їм на допомогу, – розповідає боєць «королівської» бригади.

Володимир Кукурудза визнає, що цим вчинком Тарас Матвіїв наражав себе на небезпеку:

– Кулі свистіли. Але від кулі можна тікати. А від міномета… Ви почуєте десь там далеко залп. Але де впаде міна – ви не будете чути. А ця міна навіть не свистіла – вона шелестіла… Він не мусив бігти в той момент. Така доля.

Бути гідним

Меморіальна дошка на честь Тараса Матвіїва в Жидачеві

На меморіальній дошці під портретом Матвіїва викарбовано рядок: «Будьте гідними ранкового сонця».

Ці слова належать самому Тарасові.

Він написав їх у 2014 році, на початку українсько-російської війни. Батьки знайшли цей текст на Тарасовому комп’ютері пізніше.

До речі, саме з цього твору походить разюча фраза Матвіїва, яка поширювалася в медійному просторі після загибелі Сармата:

«Моя мрія – загинути, як прабатьки, у полі.
Над головою – блакить, в ногах – чорний чорнозем.
В руках – зброя, в душі – полегкість».

І, хоча Тарас просив не вважати ці його слова заповітом, однак командир батальйону 24-ї бригади Джеміль Ізмаїлов закликає їх сприймати як заповітні.

Джеміль Ізмаїлов

Комбат наголошує: Тарас Матвіїв удостоївся звання Героя не просто фактом смерті, а чином свого життя.

– Ми будемо жити далі. Будемо вічно пам’ятати геройський вчинок Тараса. Але останній вчинок не несе геройської суті в порівнянні з його життям. Цей вчинок став лише завершальною крапкою в подвигу під назвою «життя».

У чому полягав його геройський вчинок? Що такого важкого – слідувати начебто простим життєвим принципам: бути патріотом, гідним сином своєї країни, чемним і люблячим сином і внуком? А складність полягає в тому, що в цей складний для України час дотримуватися всіх цих принципів важко у зв’язку з однією спокусою. Та спокуса, те мерзенне наповнення, яке є в нашій країні, називається байдужістю. Байдужість більшості з нас – як би дошкульно це не звучало.

Всі ми жаліємся на погане життя. Але не хочемо пам’ятати, що життя Тараса дає нам змогу боротись з цією мерзотністю і з цією несправедливістю, – говорить Джеміль Ізмаїлов у своїй промові.

Комбат звертається до учнів школи, до всіх українців загалом: треба бути гідними ранкового сонця.

– Відкрийте очі. Перед тим, як жалітись на погані умови свого життя, свої невдачі, негаразди, згадайте про його жертву, згадайте про те, в якому мороку тепер доведеться жити батькам Тараса, – просить командир батальйону.

Читайте також:
На Луганщині відкрили пам’ятник полеглому офіцеру 24 омбр ЗСУ Тарасу Матвіїву. ФОТО

Школяр з гори Маківка

Цікава паралель: меморіал у Троїцькому розташований так само на території школи. Звідти до позиції, де загинув Сармат, десь кілометр. Нині там тихо. Діти ходять на уроки – щодня бачать обличчя Героя. Так само, як їхні однолітки в далекому Жидачеві.

Школярі на церемонії біля Жидачівського НВК

Директорка Жидачівського НВК Леся Цан каже, що Тарас Матвіїв їй назавжди запам’ятався як юнак із красивим усміхненим обличчям і чорними іскристими очима. Пригадує, колись учні школи їздили на гору Маківку, на якій відбувся один із найбільших боїв Українських січових стрільців, і мали по черзі нести наверх синьо-жовтий прапор.

– Тарас ніс цей прапор по-іншому. Вже тоді відчувалося його особливе ставлення до свого рідного, українського, – каже директорка.

Матвіїв дуже ґрунтовно ставився до роботи з молоддю. Після повернення з фронту в 2015 році (перше бойове хрещення відбулося у добровольчому батальйоні «Карпатська Січ») він відвідував жидачівські школи, щоб поспілкуватися з учнями про Майдан, про війну, про історію і про служіння. Розробив програму патріотичного виховання для молоді району. Проводив вишколи молодих бійців, організовував фестивалі.

Матвіїву було що сказати дітям ще тоді, коли він був живим. Тепер промовлятиме до нових поколінь уже своїм подвигом.

«Ні, ти не міг інакше»

Валентина Матвіїв

Тарасова мати Валентина Матвіїв виступає на урочистостях із промовою, для якої заготувала два текстові фрагменти. Один – її власний вірш про сина. Інший – синівське зізнання про військовий вибір.

Пані Валентина починає з поезії, в якій говорить про те, що її син був покликаний на війну рідною землею, він відгукнувся на поклик предків, які билися проти орди, поляків, Москви. «Ні, ти не міг інакше, ставши на шлях війни. Синку, ти був таким завше, – з сивої ще давнини», – читає мати.

Перший Тарасів похід на фронт тривав кілька місяців. Потім він повернувся додому і зі завзяттям поринув у громадську роботу. Його обрали депутатом до районної ради. Він вручну зупиняв вагони з лісом на залізничних станціях. Продовжував займатися волонтерством, просвітою. Прагнув відродити місцевий футбольний клуб. Але незважаючи на постійну заклопотаність різними справами, постійно повертався думками в донбаські степи.

Часто згадував про побратимів, яких втратив на Донбасі, – Мирослава Мислу (позивний «Мисливець») і Данила Касьяненка («Телефон»). У 2018 році остаточно визріло рішення – Матвіїв вирішив вступити на лідерські курси в Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові.

Мати каже, що син би зовсім не вагався. Всі його вагання були сфокусовані на батьках. Тарас був єдиною дитиною і сильно за них переживав.

Валентина Матвіїв зачитує текст, знайдений на Тарасовому комп’ютері після його смерті. Це 2018 рік – Сармат якраз визначився, що повернеться до війська:

«Батьки. Як бути з ними? Залишити на самоті у постійному неспокої? Боляче. Усвідомлюю. Нестерпно. Бо один. Бо загроза реальна.
Страх самотності паралізує їхні серця. Але це тільки варіант. Із тисячі тисяч.
Але мушу. Я обрав шлях. І він мене прийняв. У мене вийде. Бо бог зі мною.
Батьки ж мають бути сильнішими. Сподіваюсь, вони приймуть мій вибір.
Відчуваю, що мій поворот вже за рогом. Маю сміливо і твердо обрати маршрут, у якому зробив колись кілька кроків. Маю продовжити справу, яку розпочав разом з Мисливцем і Телефоном іще в 2015 у «Карпатській Січі».
Сурми війська знову кличуть. Відлік почався. Світло захистить нас у часі темряві і розвіє смутки та сумніви».

Меморіальна дошка на честь Тараса Матвіїва висить на будівлі жидачівської школи поряд із іншою таблицею, встановленою на честь Мар’яна Козака. Колишній учень цієї школи, солдат 128-ї бригади Козак загинув під Станицею Луганською у 2015 році.

Валентина Матвіїв просить, щоб земляки не обмежували свою пам’ять лише гранітними пам’ятниками.

– Головне – продовжували їхню справу. Щоби ви не зупинялися на згадці про них лише на День Збройних Сил, на День Героя, на формальностях. Щоб пам’ятали кожного дня, – звертається мати.

Фотогалерея:

Священик Леонід Григоренко, котрий познайомився з Тарасом Матвіївим на Майдані і пережив з ним ніч першого «беркутівського» штурму у грудні 2013 року, погоджується з матір’ю: громадянський і патріотичний обов’язок неприпустимо обмежувати ритуалом біля пам’ятника.

– Не дай Боже, щоб ми наробили меморіалів, видали книжок, зняли фільмів, і все замавзолеїли, замузеїли, заархівували, віддали історії… Боже борони! Цю іскру великого полум’я, яким горів і горить Тарас, треба засіяти в душах. Тому що просто прийняти його смерть, просто прийняти віддане за нас життя і, недооцінивши це, нічого не продовжити, – означає зневажити всю його жертву, – резюмує отець.

Читайте також:
Мама Тараса Матвіїва на 40 днів по загиблі сина:
На першому місці у великому списку його мрій була Перемога, Донбас і Крим


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна