СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
709701 +16294
Летальні випадки:
12093 +184
Одужали:
335135 +8897
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 4463249 (+43458). Оновлено: 08:15 28.11.2020

Ветеранський десант на виборах-2020: чи будуть перемоги на політичному фронті?

 

автор: Катерина Стулень
фото з архіву героїв матеріалу

Через тиждень українці матимуть нову владу в місцевих громадах. Вибори 25 жовтня визначать, де і як закуплять нове обладнання в лікарні, зроблять ремонт у школі чи замість парку з’явиться незаконна забудова. Завдяки децентралізації місцеві громади отримали більше повноважень і грошей, тож увага до цих виборів майже така сама, як до парламентських чи президентських.

Під час виборів-2020 спробувати сили в реформуванні України на місцевому рівні вирішили багато ветеранів російсько-української війни. Ті, хто пройшов фронт на Донбасі, є майже в кожному помітному партійному списку, хіба крім “ОПЗЖ”. Сформувався цілий ветеранський десант на виборах!

Як розказали “Новинарні” самі ветерани-кандидати, вони впевнені, що, незважаючи на колір партій, вони зможуть об’єднатися в міцну рушійну силу і продовжуватимуть захищати інтереси українців вже у представницьких органах регіонів і громад.

Однак експерти вважають, що все залежатиме від конкретних людей та наскільки партії даватимуть свободу дій ветеранам.

Віталій Горкун: уже став у стрій, який змінює країну

“Народився й живу у Борисполі, де віднедавна веду чесний і прозорий бізнес. Пишаюся своєю родиною і тим, що я зупиняв російську навалу у 2014 році. Свого первістка Богдана я назвав на честь товариша, який загинув, захищаючи всіх нас у Донецькому аеропорту… Ставши депутатом, всі свої можливості я використаю так, щоб життя в нашому місті змінилось на краще”, – оголосив про наміри балотуватися у міську раду ветеран АТО, “кіборг” Віталій Горкун.

На аватарці в нього логотип партії “Голос”.

“Я не є членом жодної партії, але “Голос” мене підтримує. Тож я йду на їхній платформі, – пояснює нам Віталій. – У мене є певний досвід вже – у 2015-му я намагався потрапити до міської ради з однодумцями із “Сили людей”.

Динамівський ультрас із позивним “Гарік”, до війни він працював в “АероСвіті”, а після повернення з фронту – командував ротою новоствореної патрульної поліції в рідному Борисполі та був начальником управління ПП в Маріуполі.

Горкун один із тих, хто пішов до військкомату в першій хвилі мобілізації.

“То було 8 березня, а вже 10-го я проходив короткий вишкіл і 18 березня ми вже їхали у складі окремої бригади зв’язку до Херсонської області. Пізніше перевівся до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, – згадує Віталій. – Я чітко усвідомлював, що війна з Росією нас не омине. Але не міг уявити, що треба буде воювати на Донбасі. Адже тоді йшла повним ходом анексія Криму і всі вважали, що саме там буде наше поле бою”.

На початку бойових дій підрозділ Горкуна стояв під Слов’янськом. Хоча сам він вважає, що справжню війну побачив на початку вересня 2014-го.

“То був справжній бій – наш рейд після Іловайська. Наша задача тоді була викликати на себе вогонь ворога, щоб наша артилерія могла добре “відпрацювати” по них. Я був звичайним стрільцем. Але в жовтні на першій ротації до ДАПу солдатові довелося стати командиром відділення, бо нашого командира поранили, і мені довелося замінити його”.

На той момент Донецький аеропорт вже був у всіх новинах. Кожен українець і навіть росіяни знали, що то найгарячіша точка на Донбасі, і його захищають “кіборги”.

“…Коли ми вперше їхали до ДАПу, то взагалі не розуміли, наскільки там небезпечно, – говорить Віталій. – Перша рота туди вже заходила із втратами, то наш підрозділ терміново відкликали із невеликої відпустки на підсилення. Ось вже коли зайшли в аеропорт, стало зрозуміло що то за пекло”.

На ротаціях у ДАПі Віталій був двічі – в жовтні й листопаді 2014-го. За його словами, російські окупанти тоді вже повним ходом використовували “Град”, 120-й та 152-й калібр артилерії.

“До ворога було 150-200 метрів, постійний бій – вони стріляють, ми відповідаємо. Були дні, коли взагалі не могли підвестися на ноги через обстріли”.

За ДАП Горкун отримав орден “За мужність” III ступеня. У березні 2015-го демобілізувався. Але не міг повернутися до спокійного мирного життя. Як сам каже, він вже став у стрій, який змінює країну.

Після роботи на чолі роти “копів” у спокійному Борисполі ветеранові запропонували очолити нову поліцію в Маріуполі.

“Виявилося, що там мотивація серед патрульних була набагато вищою, ніж під Києвом. Напевно, через те, що місто було під окупацією і люди розуміли, що треба самому ставати і змінювати країну, а не чекати того, хто все зробить за тебе”, – говорить Віталій.

Читайте також:
Вітрина для сепарів.
Донецький бізнесмен був бійцем ДУК, а тепер очолює патрульну поліцію Маріуполя

Запропонували Віталію балотуватися на цих місцевих виборах знайомі активісти з Борисполя.

“У нас зібралася така команда, які були активістами ще до війни. Ми шукали партію, яка не “зашкварилася”. Боротьба на місцевих виборах відрізняється від виборів у парламент, адже в містах – то боротьба не партій, а бізнесів, – говорить Горкун. – Ми не збираємося ворогувати в раді, готові співпрацювати з будь-якою партією, якщо це піде на користь громаді, а не чиїмсь бізнес-інтересам. Сам для себе поставив за мету зробити місто більш безпечним”.

34-річний “кіборг” Гарік розуміє, що військових можуть просто використовувати різні політсили.

“У нас у місті так само. У кожній партії є чи то ветеран, чи то волонтер.

До гендерної квоти зараз додалися
негласно квоти тих, хто у формі.

Але ж і військові використовують платформи різних партій як механізм, щоб стати кандидатом і впливати на рішення в рідному місті, які сприятимуть громаді.

Я не думаю, що люди, які пройшли фронт, будуть послуговувати якомусь бізнесу. Не вірю, що вони будуть здатні на це. Тож впевнений, що на політичній арені ми з іншими ветеранами порозуміємося і зможемо працювати разом, щоб змінити життя рідного міста.

Хлопак, який пройшов війну, який втрачав там друзів, розуміє ціну кожного свого рішення”.

Лариса Юшкевич: стати мером ППД

“В бан”, “Прощавайте”, “Лора, ну нащо?” – такий потік коментарів на сторінці в соцмережі отримала волонтер і ветеран АТО Лора Юшкевич, коли вперше поставила на аватарку логотип партії “За майбутнє” і повідомила, що йде на вибори в Одеській області.

“Загалом то френди, з якими ми були знайомі переважно тільки в соцмережах. Усі мої побратими підтримали мене, – говорить “Новинарні” одеситка, більш відома серед українських воїнів за позивним “Оса”. – Я не дивилася на колір чи назву партії, а орієнтувалася на людей, які є в місцевих осередках. Так ось у партії, на платформі якій я йду на вибори голови смт Чорноморськ – люди, що з початку війни тягнули цю країну – волонтери, активісти, ветерани. Їх знають й інші, тож ніхто вже не дивився на назву”.

Дівчина додає: “У 2016-му часто мусували такий вислів: “АТОвці прийдуть – порядок наведуть”.

Так ось ми йдемо, не заважайте вже!”

Лариса на фронт пішла майже одразу після Майдану. “До війни у мене був невеличкий бізнес із надання інформаційних послуг, розробку дизайну, створення лого тощо. Коли почався Майдан, був заклик, що там катастрофічно не вистачає медиків, а я ж за освітою медична сестра. Тож одразу вирішила, що маю там бути. І поїхала до Києва, – продовжує Оса. – А коли Росія напала на нашу країну, я, як і багато активістів, не змогла просто повернутися до спокійного цивільного життя і почала допомагати фронту”.

Тоді почалося життя дівчини між фронтом і домом – Лора волонтерила, часто лишалася в батальйонах на довгі місяці як медик. Додому поверталася ненадовго, тільки щоб назбирати волонтерську допомогу для військових, а потім усе те відвезти знову на передову.

“На фронті я була і медиком, і зампотилом, і психологом. На рівні з рештою військових виїжджала на передову, вивозила поранених. Додому поверталася все рідше. Звісно, через такий ритм мій бізнес зупинився, як і цивільне життя, – згадує Лора. – Пам’ятаю, як 3 червня 2015-го я тоді якраз вже майже доїжджала до Щастя, як зателефонувала моя 28-ма бригада і кажуть, що їх криють, купа поранених. З медикаментами в них було зовсім погано. А у мене в машині пусто, бо все відвезла вже. Розуміла, що треба терміново дістати все необхідне, тож всю дорогу до Києва була на телефоні – шукала ліки, домовлялася, де б їх дістати. Добре, що на місці допомагали волонтери з музичного гурту “Антитіла”. Коли приїхала, вони вже забрали з ремонту стареньку “Ниву”, забили її медикаментами, за які домовлялася дорогою. Мені лишилося тільки пересісти на ту машину і знову повертати на фронт. Ще й під Полтавою та “Нива” знову зламалася, якийсь місцевий чоловік зголосився відвезти мене на передову просто так, без винагороди. Три доби тоді не спала взагалі. Напевно, організм тримався на одному страху, що я можу не встигнути до своїх. Коли дісталася до підрозділу, передала медикаменти, зайшла у палатку і буквально сидячи заснула”.

У підрозділах, яким допомагала Лора, почали все більше напосідати, щоб дівчина підписала контракт та лишилася з ними служити. Гарних медиків не вистачало. І в лютому 2016-го Юшкевич таки підписала контракт. Обрала для служби рідну 28-му окрему механізовану бригаду, яка базується в смт Чорноморське.

“Саме з ними я була під час моїх перших боїв біля Мар’їнки у вересні 2014 року. З ними ж прослужила й до кінця контракту – до 2018 року”, – говорить бойовий медик.

Лора вже знала, що й після армії її життя не стане спокійнішим: “Після закінчення контракту я собі дала пару місяців відпочити. Потім із побратимами організували громадську організацію “Асоціація учасників АТО Одещини”, яку я очолила. З того часу всі проблеми ветеранів чи діючих військовослужбовців та їхніх сімей, які мешкають у нашій області, проходять через мене. Часто доводиться вирішувати юридичній, земельній, медичні та інші питання. А в населеному пункті, де я балотуюся, знаходиться ППД моєї бригади і військове містечко. Тож на посаді голови селища для моєї діяльності просто з’явиться більше можливостей і повноважень, щоб розв’язати ті проблеми, з якими ми вже зараз стикаємося. Хочу нарешті налагодити транспортне сполучення, вирішити питання з відсутністю дитсадка, інші соціальні питання родин ветеранів”.

За словами 30-річної активістки, по всій області у місцеві ради балотується чимало її побратимів.

“Не тільки в Одеській, скрізь! Сподіваюся, що ветерани, які пройдуть у місцеві ради, згодом стануть новою політичною елітою. Ми будемо змінювати містечка крок за кроком і йти далі на області й далі. Хочеться в це дуже вірити”, – каже Оса.

Сергій Прядка: кинув Польщу, щоб піти на фронт

У Черкасах перед місцевими виборами в кожній партії є свій кандидат-ветеран. “Зі всіма я спілкуюся. Упевнений, що ми порозуміємося, що ми зможемо створити ветеранський десант і змінити місто на краще”, – каже кавалер ордену “За мужність” ІІІ ступеню Сергій Прядка, який балотується до міськради від партії “Слуга народу”.

До війни Сергій був на роботі в Польщі. Там його цінували, запрошували вже переїхати з родиною жити. “Але після Іловайська я зрозумів, що треба йти в армію. Тож допрацював контракт у Польщі і в кінці 2014-го повернувся в Україну, пішов у військкомат і підписав контракт із ЗСУ. Служив у 54-й механізованій бригаді”, – розповідає “Новинарні” Сергій.

На фронті Прядка спочатку був водієм, потім начальство відзначило його здібності та перевело на посаду т.в.о. командира кулеметного взводу. “Але я все одно продовжував з технікою возитися, ремонтувати її, як тільки з’явиться вільний час. Техніка – моя пристрасть, то я знайшов собі такий відпочинок на фронті”, – продовжує ветеран.

Кінця контракту Сергій не дочекався, адже через ворожий обстріл втратив ногу.

“Це сталося 2 лютого 2017-го під час евакуації пораненого на Світлодарській дузі. У машину, де я був, влучила протитанкова ракета. Лікарям довелося повністю ампутувати праву ногу і частково ліву, – розповідає ветеран. – Спочатку довго на візку пересувався, потім вирішив опанувати протез. За чотири місяці мені це вдалося. Тепер я готуюся представляти Україну на міжнародних змаганнях “Ігри нескорених” у веслуванні, перегонах на візках, ручному велосипеді, метанні диску та ядра. У цьому році мали їхати до Нідерландів, але через карантин ігри перенесли на наступний рік”.

Про золоті медалі Сергій не думає. За його словами, реабілітація поранених, яку дають Invictus Games, значно важливіша.

“Я вважаю, що ветеранам найкраще реалізовувати себе знову в цивільному житті через спорт чи активну діяльність. Я сам на собі це спробував. Після того, як мене виписали з лікарні, я відчував себе покинутим. Наше місто ще й “допомогло” в цьому, адже воно взагалі не пристосоване для людей з інвалідністю. Потім виникла ідея організувати гуртки для дітей ветеранів чи переселенців, щоб і самому бути чимось зайнятим, і користь принести – організував школу вітрильного спорту для дітей. Коли почало щось виходити, з’явилися меценати, діло почало розширюватися. Наші учні вже навіть перші місця завойовують на змаганнях”, – тішиться 37-річний атлет.

Разом з учнями і він вчиться. Це надихає Сергія не опускати руки: “Бачу результат, і хочеться зробити щось більше. Я дуже налаштований на те, щоб зробити Черкаси доступними для людей з обмеженими можливостями. І розвивати спорт для дітей”.

“Коли запропонували йти в депутати міськради, то не одразу погодився. Виявилося, що в партію мене рекомендували волонтери. Напевно, моя праця чогось варта, якщо є люди, які вірять в мене”, – продовжує Прядка. Вагомою причиною пристати на пропозицію “Слуги народу” стали люди в партійному осередку, які вже зробили дещо для громади.

У ветеранах, які балотуються від інших партій, Сергій Прядка бачить тільки союзників. Впевнений, що люди, які пройшли війну на Донбасі, не стануть воювати між собою через партійні рейтинги.

“Ми вже інші. Будемо об’єднуватися заради спільної справи. А закон про децентралізацію дає на місцях великі можливості, які раніше нехтували”, – запевняє Сергій.

Іван Журавльов: на політичному фронті буде не легше

Іван Журавльов – один з тих воїнів, хто у 2014-му звільняв Слов’янськ і піднімав над містом синьо-жовтий прапор, а потім – оточення на Савур-Могилі, полон і катування. Він сотні разів подумки прощався із рідними, бо не вірив, що вийде живим з катівень окупантів. Та попри жахи війни, Іван впевнений, що воювати на політичному фронті буде не легше.

“На війні неймовірно важко, але воювати із бюрократією і системою, може, навіть важче. На фронті поряд – справжні побратими, які не залишать тебе одного. Сподіваюся, що й на владних посадах ми зможемо об’єднатися довкола громади і зробити місто кращим. Зараз ми маємо такий шанс”, – говорить 52-річний Журавльов, який балотується на мера міста Корсунь-Шевченківський, що на Черкащині, висуванець партії “Європейська солідарність”.

“Політика –  то завжди бруд. От тільки подав документи на мера, і тут же суперники почали чутки розпускати, що й самому цікаво послухати. Бо все життя прожив і того про себе не знав”, – посміхається ветеран двох воєн.

Майданівець Журавльов пішов на фронт після перемоги Революції Гідності.

“Я не став чекати повістку і сам прийшов у військкомат. Мене забрали у 2-1 резервний батальйон Національної гвардії та записали у снайпери. Стріляв я влучно, адже це моя друга війна після Афганістану. Потім постійно тренувався на полюваннях”, – розказує Іван.

У складі Нацгвардії він звільняв Слов’янськ, часто з побратимами ходив у розвідку: “Прикидалися місцевими і в цивільному одязі ходили містом. Так вдалося дізнатися про переміщення російських військ, це був найкращий момент, щоб зайти і звільнити місто”.

Тоді Росія тільки нарощувала сили на Донбасі. Іван на власні очі бачив, як ворог наводнював окуповані території важкою технікою і боєприпасами.

“Коли ми тримали стратегічну висоту Савур-Могила, було добре видно, як російські численні колони важкої техніки перетинають наш кордон. Я тоді вже перевівся до Збройних сил. Спочатку нам треба було протриматися на висоті декілька днів до прибуття підмоги, та ворог виявився сильнішим. Нашим довелося відступити, ми ж лишилися на Савур-Могилі в оточенні без їжі і води з однією стрілецькою зброєю. Проти нас же були артилерія і танки”.

По Савур-Могилі гатили з ранку до вечора. Залишатися там не було сенсу, командування розробляло план відходу з оточення. На висоті після відводу основної сили залишалося 16 людей. За словами Івана, шансів було дуже мало. “Але несподівано до нас заїхав джип із чотирма військовими. Тільки їм вдалося прорватися до нас, щоб врятувати. Вирішили, що частина поїде на цьому джипі для відволікання уваги, щоб основна група вибралася на “велику землю”. У позашляховик загрузилися всі поранені – вісім чоловік разом зі мною. Ми повинні були прийняти вогонь на себе, всі розуміли, що у нас дорога в один кінець. Перед сутінками виїхали”.

Їм вдалося проскочити дві засідки, і вже після населеного пункту Петровське, на джип виїхав танк. Водій намагався зманеврувати, але машина на великій швидкості завалилася на бік. Одразу ж набігло багато бойовиків, вони стали добивати вцілілих і нишпорити по кишенях у пошуку документів.

“Я чув, як розстрілювали моїх товаришів і вже цілилися у мене,
як хтось кричав: “Не стріляйте! Він снайпер!”

Це мене врятувало. Мене відправили в окупований Донецьк, – продовжує Іван. – Я був потрібен окупантам живим, вони сподівалися витягнути з мене корисну для себе інформацію”.

Журавльова помістили у підвал з іншими полоненими. Чи не щодня з нього намагалися буквально вибити інформацію. Весь цей час родичі й товариші по службі були впевнені, що Іван загинув. Та снайперу вдалося дати про себе знати – зателефонувати рідним дозволив охоронець донецького СБУ. Вже через місяць Журавльова обміняли на російських полонених.

“Вдома мене чекала дружина і троє дітей. У мене молодшенька ще тоді в садок ходила. Багато разів думав, що вже не зможу побачити їх, але доля вирішила інакше”, – каже Іван.

Після лікування він повернувся у стрій і прослужив ще майже рік. Удома організував та очолив спілку ветеранів Корсунщини, яка стала потужною силою. Журавльов і його побратими відстоювали право учасників бойових дій отримувати земельні ділянки, процес за якими часто затягувався на довгі місяці й роки.

Коли ж наблизився час переобирати місцеву владу, Журавльов із членами спілки вирішили балотуватися.

“Ми б хотіли йти самостійно, бо нас знають і нам довіряють. Та через нові правила кандидати в містах, де більше 10 тисяч населення, мають іти від політичних сил. Ми обрали ті, які за ідеологією і вектором імпонують нам – “Європейська солідарність” та “Свобода”. Власне, я йду від “ЄС”, – пояснює Іван.

“Ми розділилися, але лишаємося командою. Таким чином у нас більше можливостей пройти в місцеву раду і зменшити шанси не зовсім порядних людей знову дістатися до керма. І також це не дасть змогу депутатам зняти голову, як уже траплялося в Конотопі [з мером-“свободівцем”]”, – пояснює Іван.

Журавльов розуміє, що чимало партій використовують ветеранів, щоб набрати тільки прохідну кількість голосів. Але він впевнений: багато його побратимів все ж таки стануть депутатами та головами своїх міст.

“У цьому я бачу тільки позитив. Люди, які жертвували собою на фронті, не підведуть і працюватимуть на благо громади. Бо по-іншому ми вже не можемо”, – продовжує Іван.

У команди Журавльова потужні плани щодо Корсуня. Але спершу вони планують виправити помилки попередників.

“Наша місцева влада так довго тягнуло зі створенням територіальної громади, що в селах втомилися чекати і створили свої невеличкі. А от місто лишилося сам на сам, і це відкинуло розвиток Корсунь-Шевченківського на кілька років. Тож почати треба з цього. У нас є унікальна можливість створити громаду, уникаючи помилок тих, хто вже пройшов той шлях, і навпаки – перейняти досвід в успішних громад”, – підсумовує Іван.

Сергій Гуссіді: “кіборг” навчає і балотується

“Кіборг” Сергій Гуссіді з Миколаєва одним із перших заявив, що балотуватиметься в міськраду (від партії “Пропозиція”). Тож останні місяці до нього телефонують за порадами побратими з різних регіонів, які й собі вирішили йти в місцеву владу.

“Радимося, обговорюємо і плануємо проекти, які можна б було реалізувати, якщо пройдемо після виборів до місцевої влади. Так, нас дійсно багато – цілий ветеранський десант по всій країні. І хай би було більше! Ті, хто пройшов війну, не опустить руки, ми будемо пробивати для наших дітей краще майбутнє”, – заявляє 39-річний Гуссіді.

До війни Сергій працював вчителем фізкультури та предмету “Захист Вітчизни”. У березні 2014-го, після анексії Криму Росією, його призвали до лав армії.

“Повісток не було, нашвидкуруч скликали телефоном. Поїхали на навчання на полігон Широкий лан. Я мав служити командиром у сухопутних військах. Але ті посади, на які направили нашу групу, були вже зайняті. Тому скоро нас відправили до Одеси і перевчили на десантників. Так після вишколу я потрапив у 90-й батальйон 95-ї десантно-штурмової бригади, – згадує Сергій. – Зараз батальйон носить ім’я мого заступника командира роти Героя України Івана Зубкова. Він був одним із тих, хто формував підрозділ. Загинув Зубков у ДАПі, коли росіяни підірвали термінал у лютому 2015-го”.

Сергій і сам відвоював дві ротації в аеропорту – у листопаді й грудні 2014-го. “В Донецькому аеропорту ми міняли 79-ту бригаду. Серед моїх побратимів було чимало таких, як і я, без реального військового досвіду. Ми майже всі були мобілізовані. Але це нам не заважало давати відсіч російській армії. Бо це наша земля, у нас просто не було вибору”, – говорить Гуссіді.

Він і тепер керує гуртками “Захисту Вітчизни”: “Розповідаю про ті дні дітям. Спершу вони дивувалися, чому “кіборгом” називають – я що, термінатор якийсь? Розказую їм, що в ДАПі кулі літали так, як мухи над свиньми, і голову інколи не можна було підняти”.

Демобізувався Сергій восени 2015 року. Йому пощастило, адже ресоціалізуватися допомогли вихованці: “Я знову почав працювати вчителем. З дітьми не має часу сумувати – ми і в школі з ними займаємося, і влаштовуємо змагання “Джура”, різні тренінги, як-от із тактичної медицини, і відкриті уроки придумували, і в виставах грали. Ще мені запропонували податися на “Вчителя року”. Вирішив – чому б і ні! Участь у конкурсі теж забирала багато часу. Зрештою, у місті я посів перше місце на конкурсі, а в області – третє. Тоді я був постійно зайнятий, перед дітьми треба триматися, і це мене “витягло” з війни, ніколи було депресувати”.

Паралельно Сергій збирав громадську ветеранську організацію, силами якої проводять екоакції, патрулюють вулиці, влаштовують національно-патріотичні заходи для молоді.

“Щоб все це провести, потрібні гроші. Спочатку влаштовували все власними коштами, грошей не вистачало. Почали звертатися то до партій, до місцевих депутатів. Хтось ішов на зустріч, але то були одиниці. Зазвичай говорили, що допоможуть, а потім від них ні слуху ні духу, – згадує “кіборг”. – Мені просто це набридло – чому ми маємо випрошувати гроші, щоб вкласти їх у наших дітей!? Це має робити місцева влада за замовчуванням. Тож вирішив сам стати депутатом, щоб мати можливість зробити більше для міста. І не тільки я”.

Тільки від його громадської організації балотуються ще троє людей. “А загалом нас восьмеро, які хочемо потрапити в місцеву раду. І всі від різних абсолютно партій! Ми всі спілкуємося між собою, радимося. У нас одні цілі, а якщо потрапимо в раду, то спільними зусиллями точно зможемо крок за кроком покращити життя в місті”, – впевнений Сергій.

Михайло Ковальчук: ветерани стануть рушійною силою

Михайло Ковальчук був активним учасником Революції Гідності. “У нас на Майдані були люди, які не мали варіантів, чи сидіти вдома, чи йти захищати країну. Той добровольчий дух ми хотіли зберегти, тож почали формувати батальйон. Саме я був ініціатором і організатором добровольчого підрозділу “Січ”, – згадує Михайло. – Першим ділом знайшов командира батальйону, щоб був із військовим досвідом (Олександр Писаренко на той час мав чималий досвід бойових дій в Іраку, де отримав серйозну травму – Авт.), і базу для тренувань в Межигір’ї та Нових Петрівцях під Києвом”.

У червні 2014-го “свободівський” батальйон увійшов до складу МВС України. Основним завданням підрозділу була та є дотепер охорона правопорядку на звільнених територіях Донбасу. Ковальчук став заступником комбата.

“Багато хто з добровольців не мали ніякого військового досвіду або ж старі згадки про строкову службу в армії. Та нас прискореними темпами готували до війни колишні працівники спецпідрозділу “Альфа” СБУ, – розповідає Ковальчук. – Перша моя поїздка в зону АТО була в Слов’янськ. На нас було покладено тримати мир у місті, який уже звільнили наші військові – слідкували, щоб не було мародерства, спроб реваншу, і щоб знову не пролізли терористи”.

Наприкінці 2015-го Михайло склав повноваження в підрозділі і присвятив себе громадській активності й націонал-патріотичному руху.

“Після стількох років громадської діяльності для мене рішення балотуватися у Київську міську раду стало логічним. Обрав для себе партію з традиційними цінностями – “Батьківщина”, запросили знайомі. Власне, у її команді планую продовжувати свою діяльність для благополучного середовища для життя і розвитку. У місті для того є чималий потенціал, головне правильно ним скористатися”, – каже 41-річний активіст.

Щодо великого потоку ветеранів на цих виборах, Михайло не тішить себе ілюзіями, що ті, хто пройшов фронт, зможуть працювати злагоджено і винятково для країни.

“Усі ми люди. Хтось має бажання, і воно підкріплене досвідом, у когось цього нема. Уже зараз я маю розбіжності з поглядами деяких побратимів-кандидатів у раду. Але головне, що серед тих, хто пройшов фронт і тепер балотується в місцеві ради, є велика частина, яка дійсно буде робити все для своїх громад. Адже ми вже не можемо інакше. Ми ж воювали за кращу країну. Можливо я занадто оптиміст, але я вірю, що саме ми – добровольці і ветерани станемо рушійною силою змін”, – каже Ковальчук.

Читайте також:
Обвинувачена в сепаратизмі Неля Штепа балотується в мери Слов’янська

Політолог: вистоять не всі ветерани

При тому, що самі ветерани дуже оптимістично коментують і перспективи своєї роботи у владі, і співпрацю з побратимами з різних політичних сил, є й менш райдужні прогнози.

“Я дуже позитивно ставлюся до наших ветеранів, вони наші герої і захисники. При цьому я розумію, що не всі вистоять перед політичною машиною, – говорить у коментарі “Новинарні” професор політології Києво-Могилянської академії Олексій Гарань. – Не думаю, що вони будуть складати велику частку в радах. Звичайно, вони матимуть якийсь вплив, але все ж таки не вирішальний”.

За висновком наукового директора Школи політичної аналітики при НаУКМА, українці вже мають неоднозначний досвід ветеранів у парламенті: “Можемо згадати одіозних Семена Семенченка, Надію Савченко. І поряд є ті, які не скурвилися та їхня репутація лишилася чистою. Наприклад, заступник голови Спеціалізованої антикорупційної прокуратури “кіборг” Максим Грищук з позивним “Прокурор”. Хтось дійсно не заплямувався, а когось просто перемолола стара корупційна машина. Думаю, так само буде і після цих місцевих виборів. Спокус вистачатиме”.

Загалом масовий похід ветеранів на вибори Гарань повністю підтримує. Він бував у зоні АТО/ООС  і бачив людей, які кинули своє покійне життя, щоб боронити країну. “А коли повернулися з фронту, то не отримали ні від суспільства, ні від держави належної підтримки. Так було і за Порошенка, і тим паче вже за Зеленського. Тому ветерани об’єднуються і створюють рух змін”, – говорить Гарань.

“Ветеранський досвід – він особливий,
і він ще принесе користь країні.

Хоча б те, що їм дійсно вдасться перенести на новий рівень уваги з боку влади – це проблеми ветеранів, сімей загиблих на фронті, переселенців тощо. Адже це їм близьке і болить”, – вважає політолог.

Читайте також:
В МВС пояснили, як залучатимуть авіацію під час місцевих виборів

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

806
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: