СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
322879 +7053
Летальні випадки:
6043 +116
Одужали:
134898 +2679
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 2880105 (+0). Оновлено: 09:00 22.10.2020

Від Горлівки до Гааги: як шахтар Артем став танкістом “ДНР”, воював проти України, а тепер заробляє у Вінниці

 

автор: Людмила Кліщук
фото “Новинарні” та з відкритих джерел

Я зустрічаюся з Артемом N. у середмісті Вінниці теплим осіннім ранком. Хлопець у джинсах, светрі, начищених туфлях. Розмовляє українською із вкрапленням суржику. Вже зовсім як місцевий. Дорогою до кав’ярні розказує, що у Вінниці йому подобається і природа, і люди, й інфраструктура. Жартує: у вінницькому трамваї набагато комфортніше та безпечніше, ніж… у російському танку на Донбасі.

26-річний Артем – колишній бойовик “ДНР”. Під час Дебальцівської операції був командиром екіпажу танка у складі танкового батальйону 1-го армійського корпусу окупаційних військ. Після активної фази бойових дій, надивившись на людські кишки на “гуслянці”, покинув спочатку лави “армії ДНР”, а потім – і рідну Горлівку. Скористався програмою Служби безпеки  України “На тебе чекають вдома” і переїхав на підконтрольну Україні територію. У жовтні 2018-го суд звільнив його від кримінальної відповідальності.

У Вінниці Артем мешкає та працює на будівництві вже два роки. А ще – має офіційний статус свідка в одній зі справ, які Україна скерувала до міжнародних судових інстанцій щодо воєнних злочинів РФ на Донбасі. Кілька тижнів тому він зустрічався з іноземними фахівцями та свідчив щодо російської присутності на Донбасі.

Таких випадків – коли “воюючий шахтар” виходить з території ОРДЛО за сприяння українських спецслужб та свідчить у кримінальних провадженнях – одиниці.

Сьорбаючи капучино в центрі Вінниці, Артем розповідає “Новинарні” свою історію: як шахтар став “ополченцем”, як перестав ним бути, як із “ДНР” отримав диплом в українському виші та які його зізнання, ймовірно, можуть стати в нагоді для притягнення Кремля до відповідальності за ведення агресивної війни в Україні.

Дитинство, шахта, “антимайдан”

Артем під час інтерв’ю

Артем народився та виріс у Горлівці на Донеччині, закінчив там школу й технікум. Спеціальність обрав, продиктовану специфікою шахтарського містечка – експлуатація та ремонт гірничого та електромеханічного обладнання.

Уперше спустився в шахту в 16 років.

Після технікуму 18-річний Артем пішов працювати в забій шахти Калініна, це був кінець 2012-го. Пояснює, що альтернативи щодо вибору професії не було: в родині і батько, і дід були шахтарями.

На одному з вугільних підприємств Донеччини. Ілюстративне фото

Коли в 2013 році почався Євромайдан, горлівчанин разом із більшістю земляків скептично ставилися до протестів у столиці.

– Люди злилися на Київ, бо всі наші кошти йшли в столицю, а назад у регіон нічого не поверталося. А всі наші підприємства були в аварійному стані, не ремонтувалися. Люди цього не розуміли, – переповідає Артем хибну думку щодо того, ніби Донбас годував усю Україну.

Насправді ж регіон був дотаційним. Надто ж вугільна галузь Донеччини.

На одній із шахт Донбасу. Ілюстративне фото

Коли в Києві на противагу Євромайдану владна Партія регіонів почала збирати так званий “антимайдан”, їздили на нього й шахтарі з Горлівки.

– Нас змушували їздити. На три дні. Нам дали тоді чотири вихідних. Ми там, щоправда, один день побули. Нам за нього заплатили 340 гривень, здається. На той час це були нормальні гроші. Попили кави, чаю, постояли, – згадує Артем.

Потім молодик нібито абстрагувався від “політичних” подій та окупації Донбасу російськими військами й незаконними збройними формуваннями. І просто ходив на роботу. Поки в Горлівці не почали рватися снаряди.

На вугільному підприємстві Донбасу. Ілюстративне фото

Коли в кінці літа 2014-го фронт підійшов до міста, шахту закрили, сотні гірників залишилися без роботи. Артем пригадує, що тоді їх заспокоювали: мовляв, скоро все налагодиться. Хлопець сидів вдома, засобів для існування не було.

Першим з Артемового кола в так зване “ополчення” пішов його сусід. За “службу” обіцяли 400 доларів на місяць. Так до участі в незаконних збройних формуваннях “дозрів” і сам Артем.

“Ополчення”, російські вагони з б/к і $400 на місяць

Вулиця Горлівки. Ілюстративне фото

– Нам дали форму та карабін СКС 1953-го чи 1954 року випуску. Інколи ми сиділи на дахах будівель у Горлівці й спостерігали. Потім почали їздити на терикон у бік Вуглегірська. Теж вели спостереження. Так тривало два з половиною місяці. За цей час я жодного разу не стріляв, – розповідає про свій “дебют” у лавах сепаратистів Артем.

Звісно, майже всі “перебіжчики” переконують, що не стріляли. І це важко перевірити, якщо бойовик – особа не медійна.

400 доларів теж не платили. Перший “гонорар” – 1000 гривень за два місяці.

У листопаді 2014 року з “ополченців” почали формувати підрозділи.

– Приїхав якийсь дядько і забрав нас у танковий батальйон, – пригадує по-простому співрозмовник, якому тоді ще не виповнилося 20.

До листопада 2014 року так званим “народним ополченням Донбасу” в Горлівці командував місцевий охоронець Ігор Безлер, який у 1990-2000-х служив в ЗС Росії. За даними СБУ, у 2014-му “Бєс” був ставлеником російського ГРУ.

Певний час у Горлівці практично не було російських кадрових військових, а Безлер захоплював УВС зі своєю бандою, відмовлявся “присягати ДНР” і конфліктував із бойовиками Донецька. Горлівку оточували підрозділи ЗС України й могли звільнити.

У листопаді Росія вирішила організувати на окупованому Донбасі жорстку структуру. Відбувається розподіл: Донецька область відходить під сферу впливу ФСБ, Луганська – під ГРУ ЗС РФ. Створюється 1-й армійський корпус, він підпорядковується командуванню в місті Новочеркаськ Ростовської області. Вибудовується структура по бригадах, танкових батальйонах, силах ППО тощо. Ешелонами заходять регулярні війська. Після Іловайська поновлюється потужна воєнна операція.

Варто зазначити, що наш співрозмовник раніше не проходив строкову службу в армії та не мав відповідної бази знань і навичок. Але, каже, його взяли в танковий батальйон без кваліфікаційного відбору, бо російські офіцери не переймалися якістю, а наповнювали новостворені гібридні структури кількісно.

На території одного з колись потужних підприємств розташовувалася танкова військова частина. Там Артем і отримав військовий квиток. Звертає увагу, що по документах його звання – рядовий, по факту дали посаду старшого сержанта.

Артем під час інтерв’ю

Через кілька днів новоспечених танкістів вивели на полігон під Єнакієвим.

– То було 20 листопада. Це якраз на мій день народження. Перший раз постріляв з автомата. По п’ять разів дали стрельнути, – пригадує молодик.

Уперше Артем сів у танк на території РФ у 2015 році. А доти новобранців задіювали в Іловайську для розвантаження ешелонів зі снарядами й набоями, що прибували з Росії.

За свідченнями очевидців-залізничників, Росія настільки інтенсивно постачала зброю й техніку на Донбас, що рейки за місяць-два так просіли, наче ними їздили 10 років.

Артем пригадує: всі ящики з боєкомплектом були пронумеровані та промарковані.

– Люди, які контролювали процес розвантажування, не приховували, що вони з Росії, і боєприпаси теж звідти. Боєкомплект був із консервації – із 1950-х років. Я так розумію, вони все вигрібали, що було старе, й перекидали в Україну.

Я розвантажував все
– від патронів калібру 5,45 до снарядів для РСЗВ “Ураган”.

Були танкові снаряди, мінометні (82 мм, 120 мм), б/к для “Градів”, – розповідає чоловік зі знанням справи.

Один ешелон – це 20-30 вагонів, і все в них всередині – зброя. “Танкісти” завантажували смертоносний вантаж у КамАЗи, “Урали”, фури. І так щодня.

Танки РФ в Україні. Ілюстративне фото

Першу зарплату в доларах Артем отримав вже в танковому батальйоні – $360.

Через два тижні після цього хлопця зробили командиром екіпажу, зарплата зросла до 400 “баксів”.

– Готівкою давали. Новенькими такими. У січні доларами теж давали. З лютого 2015 року зарплату почали давати в російських рублях, – згадує бойовик.

Годували російськими сухпаями з чітким маркуванням – “ВС России”: тушонка, паштет, крекери, каша в бляшанках тощо.

Через кордон на танках, полігон в РФ як авторинок

У січні 2015 року Артем та його рота, із 30 осіб, поїхали на полігон в Росію – для навчання та отримання техніки. Кордон перетинали вночі в Ізвариному.

– Стояла будка звичайна, суто для військових, цивільних там не пропускали. Ми показали наші військові квитки, нас трішки обшукали. По той бік кордону нас уже чекав “Урал”. Ми сіли й поїхали у супроводі російських військових на полігон.

Наступного дня механіків-водіїв відправили для отримання танків Т-64. Навідники та командири екіпажів залишилися для навчання.

– Одного дня нам двічі дали стрельнути з танка. Керували інструктори російські, а ми на місце навідника-оператора сідали і стріляли. Цікаво було, як воно стріляє. Тиждень ми на полігоні були, потім ще тиждень нам показували та розказували теорію.

Після цього механіки-водії повезли танки на Донеччину. До кордону їх доставляли на тралах, по окупованій території України – своїм ходом.

Один танк доставлявся в ОРДО за день, інший їхав тиждень. Причиною були і несправність техніки, і невмілі екіпажі, які то зчеплення палили, то перекидали машину посеред дороги абощо.

Артем повертався в Донецьку область на “Уралі” в супроводі російського офіцера. Під Вуглегірськом, де стояв “Айдар”, водій вантажівки заблукав і повернув до позицій українського добробату.

– Буквально за 200 метрів до блокпоста “айдарівців” зрозумів, що виїхали не туди. У нашому авто, здається, був хтось місцевий із Вуглегірська, який підказав, що пахне смаленим. Якби не він – ми б не доїхали до Макіївки. Там нас було людей 40, – пригадує хлопець.

По дорозі бачили чимало російської артилерійської техніки, яка перетинала державний кордон. Важке озброєння, зокрема й нових розробок, відстрілювалося по українських частинах і територіях, перевіряючи свої спроможності, і поверталося в РФ.

На дулу танка, який керував Артем, був напис “Привет от Беса”

Потім був іще один візит, уже на інший російський полігон: “Нам сказали, що можна вибирати техніку – а там як на авторинку, купа всього. І ще було багато інших військових, чеченців-контрактників. Увечері вони до нас заходили й казали: “Сидимо, чекаємо наказу”.

Шахтарі, які перекваліфікувалися в “танкістів ДНР”, вдруге взяли техніку разом із відповідною документацією та повернулися на Донбас.

Далі було Дебальцеве.

Дебальцеве, російський спецназ, кишки, кінець служби

Під час Дебальцівської операції Артема та ще кілька екіпажів відправили під Вуглегірськ.

– Позивний “Желєзний” розподіляв – сказав, що ми вранці їдемо на позицію.

Сіли на броню й поїхали, разом зі спецназом ГРУ РФ
– їх було помітно і за шевронами, і за акцентом.

У них зброя і все красиве, нове. А в нас автомати, які ми називали “веслами”, бо були незручні”, – каже хлопець.

Зайняли блокпост в якомусь селі, звідки раніше пішли ЗСУ.

– Яке у вас було відчуття? “Зайшли на українські позиції, перемога”?

– Ніякого. Я хотів спати і жерти. Зима, холодно було. Виспалися, вранці встали і поїхали в Логвинове.

Моєму навіднику напередодні відірвало фалангу пальця. Його відправили додому. В результаті я поїхав сам, екіпаж був несформований. А там уже справжні бойові дії!

– Що маєте на увазі?

– Ну як у фільмі. Стріляють і там, і там. Снаряди над головою свистять.

– І ви стріляли по “укропах”?

– Ні разу. Стріляв із танка тільки на території РФ на полігоні, – каже Артем і перелякано, але впевнено хитає головою.

Хоча, пригадує, що був момент, коли йому віддали наказ відкрити вогонь.

– Нам сказали, що на горі стоять українські танки. Це десь за кілометр. Я подивився – нічого не побачив і не стріляв. Інший екіпаж двічі стрельнув – не знаю, чи попав. Третій раз не зміг, бо в те місце, куди вилітає гільза, кинули куфайку. Подумали тоді, що танк поламався. Ну, ми там ще годинку покрутилися, забрали своїх поранених, кинули їх на броню та поїхали назад на Вуглегірськ.

Танкісти НЗФ під час боїв за Дебальцеве. Фото з соцмереж

Поранених, зі слів Артема, того дня було багато – комусь руку відірвало, комусь – ногу, а хтось і без голови залишився.

– Які відчуття були, коли вантажили на танк людей без голови?

– Та ніяких. Не було відчуття паніки абощо. Може, стан такий був. Згодом уже, як згадаю моменти ці, коли кишки висять…

– Було відчуття в той день, що смерть близько?

– Було. В нас зник зв’язок із першим і другим екіпажем. Мені довелося вийти з броні, підійти до їхнього танка й постукати. А снаряди літають! Це Логвинове!.. А ще на наших очах снаряд влучив в “Урал” – там нікого не було, але ми лиш від’їхали з того місця… А одного разу нам навздогін із міномета стріляли. Спочатку було відчуття адреналіну. А вже під вечір задумався, що могло би влучити і вбити.

Читайте також:
Чотири фото десантника Чайки: роковини бою під Логвиновим, де було страшніше ніж у ДАПі

Коли Артем покидав Вуглегірськ, то бачив, як у тому ж напрямку рухалися 30 танків Т-72 із російськими військовими, бурятами і якутами.

– Колоною. Їх було багато. Завантажили б/к і поїхали в бік Логвиново. Вони – професіонали, які відслужили на контракті сім-вісім років. Не те що ми, – хитає головою “танкіст армії ДНР”.

Російські військові 5-ї окремої Тацинської бригади ЗС РФ під Дебальцевим

За словами Артема, саме під час подій у Вуглегірську він вирішив, що хоче зав’язати з “армійським життям”.

Одна з причин – побачив нутрощі розчавленої людини.

– Стояв танк. І на гусеницях були людські кишки. Розчавили, напевно, когось. В Логвиновому теж бачив важко поранених. Їм вже нічим не помогти – якщо попало в голову, то пів голови нема, але він ще смикається. Багато бачив, коли тулуб навпіл розірваний.

Написав рапорт і пішов з армії. Після подій під Дебальцевим так вчинили чимало людей із танкового батальйону 1 АК.

– Ми ж нічого корисного й не зробили. До нас ставилися як до шматка м’яса. У деяких наших хлопців були проблеми з танком, треба було ремонтувати, масло знайти. Нам обіцяли привезти – і не привозили. Через таке ставлення і командування, в тому числі, досить часто люди покидали “армію ДНР”.

Знову шахта в Горлівці, диплом у Харкові, заробітки в Воронежі

Артем під час інтерв’ю

Після воєнного досвіду на боці “ДНР” Артем вирішив, що треба завершити справи з вищою освітою, бо ж був студентом… у виші Харкова.

– Сесію у 2015 році закрив дистанційно – подзвонив старості і сказав, що не можу виїхати, бо вже почали вводити перепустки [для перетину лінії розмежування з ОРДЛО]. А потім для отримання диплома треба було по-любому їхати. Дізнався, що можна проїхати повз КПВВ, через Курахове. Поїхав, здав сесію в 2016 році, отримав диплом, – пояснює Артем “схему”.

Як виявилося, на підконтрольній Україні території, в українському виші бойовика “ДНР” ніхто не перевіряв.

– Як так сталося, що танкіст, який воював за “ДНР”, поїхав отримувати диплом в Україну?

– Та вже екватор пройшов, три роки провчився, стільки грошей витратив – назад здавати не хотілося.

Ілюстративне фото

Після цього він “повернувся до витоків”: знову пішов працювати на шахту.

Чотири місяці без зарплати, лише давали аванс по 1000 рублів на місяць.

Так тривало до літа 2017 року.

У квартирі жив сам, бо батьки виїхали на підконтрольну Україні територію. Пив.

– …Так багато людей робили. Підприємства закрилися, роботи нема. Горлівка змінилася. Стала іншою, ніж та, в якій минуло моє дитинство. Зараз я не хотів би туди їхати – роботи нема, з великого міста вона перетворилася…

Та Жмеринка зараз краща, ніж моя рідна Горлівка!

У 2016 році Артем ще й був затриманий бойовиками, бо порушив комендантську годину.

– Їхала маршрутка, збирала по місту всіх інших порушників. На тиждень відправили працювати на територію військової частини. Така собі робота, типу “принеси-подай”, але їздили і на позиції, укріпляли бліндажі.

Житловий будинок в Центрально-міському мікрорайоні Горлівки, де жив Артем. 245-1 квартал

Після шахти Артем спробував себе на роботі в Росії, продавцем цитрусів на ринку в Воронежі.

– Важко. Щоранку підйом в п’ятій ранку, працювати до дев’ятої-десятої вечора, без вихідних. Протримався так три місяці.

Потім ще раз повертався в РФ – два місяці працював на будівництві під Воронежем, валив ліс.

Читайте також:
Контррозвідка вивела з ОРДО бойовика, що дав важливі свідчення, – СБУ

Багажник, Вінниця, кохання, люди з Гааги

Потім хлопець почув від батьків про програму СБУ “На тебе чекають вдома”. Промоніторив інтернет. Досі пам’ятає першу телефонну розмову з вінницьким контррозвідником.

– Він мені пояснив, пообіцяв та дав слово офіцера, що все буде добре.

Це було 10 серпня. Взяв пару футболок, шорти, готівки десь 1000 гривень, сказав сусідові, щоб приглянув за котом Мурчиком, всім знайомим – що їде знову в Вороніж на заробітки.

– Багато речей не брав. Не знав, куди їду. Мені сказали, що треба пройти блокпост на Бахмуті – а далі мене зустрінуть та заберуть. Їхав і в багажнику, і пішки йшов.

– Чому в багажнику?

– Бо на блокпосту з боку “ДНР” стояли люди, які мене знали. Я вже був на сайті “Миротворець”. Якби я перетинав лінію розмежування з боку “ДНР”, то зрозуміло було б, куди я прямую. Шлях там тільки один – в Україну. Тому довелося такими хитрими методами вибиратися.

На українському боці Артема зустріла людина у військовому однострої. Відвезли далі від блокпоста, зупинилися на заправці. Артем пригадує, що з’їв аж два хот-доги. Зустрівся з батьком.

– Було відчуття, коли лягав у багажник,
що зараз завезуть в секретну тюрму СБУ.
Але коли приїхав у Вінницю – ніхто й пальцем не зачепив,
дали гуртожиток.

Десь тиждень відбувалися слідчі дії, мене допитували.

У жовтні 2018 року суд звільнив донбасівця від кримінальної відповідальності, що й передбачає програма СБУ “На тебе чекають вдома” для тих, хто не має крові на руках.

– Зараз, із відстані часу, не жалкуєте, що пішли на співпрацю з СБУ і виїхали з окупованої території?

– Думаю, що зробив правильно і звідти поїхав. Я не уявляю, що би там робив.

Хоча припустити, чим займався б Артем, можна. Перед тим, як вінницька контррозвідка вивела його на підконтрольну Україні територію, чоловікові пропонували йти в диверсійно-розвідувальну групу “народної міліції ДНР” (1 АК ЗС РФ на Донбасі). І він, можливо, через безгрошів’я записався б в окупаційну армію знову.

Зараз, через два роки життя у Вінниці, каже:

– Це не то. Але коли нема роботи ніякої – то людям приходиться йти (в “армію ДНР” – “Н”).

Зараз Артем має роботу у Вінниці, за місяць отримує в середньому 10-12 тисяч гривень, інколи буває й 15.

Прошу порівняти цей заробіток із зарплатами командира екіпажа танку, шахтаря в забої та продавця на ринку у Воронежі.

– На шахті я більше заробляв. По тому курсу виходило 1000-1200 доларів. Ну, коли долар був по 8. Зараз це еквівалент інший, – ностальгує за дешевою валютою колишній гірник.

А ще у Вінниці Артем знайшов дівчину.

– Тільки влаштувався на роботу, і через тиждень познайомився. Зайшов у кіоск, де продають каву, чай, хот-доги… Раз зайшов, другий, третій. І все…

Зараз вони разом винаймають квартиру.

Говорить донбасівець такою впевненою українською, наче народився й виріс у селі на Вінниччині.

– У мене всі на роботі українською мовою розмовляють, жінка теж, лише шеф російською. Я звик уже до української, – пояснює Артем.

За кілька тижнів до нашої розмови колишній бойовик “ДНР” надав свідчення для міжнародної судової інстанції в Гаазі. Їздив для цього до Києва, де працюють прfвники зі складу міжнародної слідчої групи.

– Давав інтерв’ю двом іноземцям. Один працював по справі МН17, інший – збирав інформацію щодо воєнних злочинів РФ на Донбасі. Я вважаюся офіційним свідком. Цілий день говорили, все по днях розписували – як ми перетинали кордон із технікою російською, про їхніх офіцерів тощо.

Читайте також:
Чекання Гааги. Як притягнути росіян до криміналу за Донбас і Крим

* * *

– Якби Горлівку звільнили від окупації – хотіли б повернутися додому?

– Повернутися повністю – ні, але з’їздив би.

– На вашу думку, Україна переможе? Що для вас перемога?

– Перемога – це… Ну… Повернути Донецьк, Луганськ, Крим.

– Бували в Криму до війни?

– Так, у Сімферополі, Севастополі, Бахчисараї. Були і в печерах кримських, і на дегустації вин. Сподобалося, красиво там. На екскурсії їздив, як футбольний вболівальник. Так, хотів би поїхати ще.

– Які у вас найближчі плани на майбутнє? Є щось важливе, чого хочете зробити вже?

– Чесно? Не задумувався.

Під час інтерв’ю

Зараз Артем не дивиться телебачення і не читає новини, не зачіпає політику й ідеологію. Просто хоче працювати, чесно заробляючи.

– Та мені, чесно, байдуже – НАТО чи Євросоюз… Мені головне, щоб в Україні люди добре жили.

– А що ви готові для цього зробити? Готові зі зброєю звільняти свою Горлівку?

– А чому саме Горлівку?

– Ну давайте Крим тоді, ви кажете, що в Криму красиво.

– Ну… Крим – так…

Ніхто в рідній Горлівці не знає, де зараз той пацан, який був командиром екіпажу танка з написом “Привет от Беса” на стволі гармати.

Ніхто не знає, коли Горлівка повернеться під контроль української влади і чи зможе (ти чи захоче?) Артем повернути ключ у дверях своєї квартири, яку замкнув два роки тому.

Ніхто не знає, коли та як покарають Росію за військову агресію на Донбасі. І чи покарають. Але Артем розказав, що знав, про злочини РФ та про свою участь у них.

…Сусід у Горлівці тим часом приглядає за Мурчиком.

Хазяїн кота наразі обрав Україну.

Кіт Мурчик у Горлівці на лавці під будинком Артема

Читайте також:
“На тебе чекають жінка і нутрії”. Історія бойовика “ДНР”, який повернувся до України

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

1764
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: