Російські сценарії з офісу президента: небезпека “спільного інспектування” та “консультативної ради”

Аліна Зотько
юрист-міжнародник, політичний консультант

З початку війни Російська Федерація намагається примусити Україну до прямих переговорів з терористичними організаціями «ДНР» та «ЛНР». За останні пів року від офісу президента Зеленського (далі – ОП) надійшло дві ініціативи, наслідком яких стала б легалізація незаконних самопроголошених утворень. Обидві сталися за головування в ОП Андрія Єрмака, який зокрема керує міжнародним напрямком, частково переймаючи конституційні повноваження президента.

У березні, напередодні карантину, ЗМІ опублікували документи про намір створити так звану “консультативну раду”, яка б по факту визнала суб’єктність “Л/ДНР” і зняла статус агресора з Російської Федерації. Втілення цієї небезпечної ініціативи зупинив народний спротив та готовність виходити на вулиці, навіть попри карантин.

Відтоді за ініціативи ОП склад мінської Тристоронньої контактної групи змінився. Її очолив 86-річний перший президент України Леонід Кравчук, а 87-річний Вітольд Фокін став першим заступником.

Від 27 липня 2020 року на фронті оголошено черговий “режим тиші”, який, згідно з домовленістю, міг би моніторити “координаційний механізм під егідою СЦКК” (Спільний центр з координації та контролю). Однак наприкінці 2017 року росіяни вийшли з СЦКК – до Центру офіційно входять лише представники ЗС України, тому було незрозуміло, кого включать до координаційного механізму моніторингу.

Позачергове засідання Тристоронньої контактної групи 9 вересня 2020 року завершилося домовленістю про спільну інспекцію учасниками консультацій позицій ЗСУ біля села Шуми, що під Горлівкою. До інспекції запрошені також представники ОРДО. І йдеться не про переселенців, журналістів, лікарів чи науковців, а про самопроголошених ватажків та комбатантів “ДНР”, що продовжують чинити злочини на тимчасово окупованих територіях.

Росія як воююча сторона не збирається повертатись в СЦКК. Натомість Кремль прагне офіційно просунути туди представників так званих “ЛНР/ДНР”, що позиціонуватиме саме їх стороною конфлікту.

Не визнана “сторона ДНР в СЦКК” функціонувала лише на окупованих територіях. Що тепер? Тобто офіцери ЗСУ муситимуть, потиснувши руки бойовикам, водити їх позиціями української армії?

Роль СЦКК у конкретних безпекових питаннях у “червоній зоні” може бути ледь не ключовою. Адже припинення обстрілів, домовленості про розмінування тощо мають проводитися саме за їхньої участі.

В офіційному пресрелізі ОП йдеться: “Юридично інспекцію проводять не сторони воєнного конфлікту, а посередник – ОБСЄ у супроводі представників сторін. Вкрай обмежений прояв присутності бойовиків нічого нікому не може дати, крім єдиного – ще одного аргументу на користь правоти України”.

Однак будь-які дії, юридичні чи фактичні, можуть здійснюватися винятково сторонами збройного конфлікту – тобто Україною та Росією.

Визнання в міжнародному праві відбувається як де-юре, так і де-факто, а іноді виступає у формі дій, які явно свідчать про визнання (“мовчазне визнання”). Подібні ініціативи зі “спільного інспектування” позицій української армії за участі представників “невизнаних республік” закладають підвалини для подальшого визнання суб’єктності “Л/ДНР” як “повсталої сторони” в “громадянській війні в Україні”.

“Повстала сторона” у доктрині міжнародного права – повстанці, загони опору, учасники громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти режиму чи за самовизначення народу.

Росія та її маріонетки неодноразово наголошували, що так звані “республіки” є повстанцями, які борються з незаконним київським режимом.

Зазвичай у контексті визнання держав звертаються до Декларації ЄС про керівні принципи визнання держав у Східній Європі та Радянському Союзі від 1991 року. Нею керувалася і Росія. Серед критеріїв визнання: створення на демократичній основі, дотримання міжнародних зобов’язань, прихильність до мирного процесу, повага до верховенства права, демократії, прав людини та недоторканності кордонів, які можуть бути змінені лише мирним шляхом через взаємну згоду тощо.

Визначаючи критерії визнання держав часто звертаються до справи про Аландські острови, де Комісія міжнародних юристів звернула увагу, що для визнання незалежної держави утворення слід мати стабільну політичну організацію та бути достатньо сильним, щоб реалізовувати владу на своїй території без іноземних військ.

“Л/ДНР” не відповідає жодному з критеріїв, а тому не має право на існування ні як держава, ні як будь-який інший суб’єкт міжнародного права.

Підстави притягнення до відповідальності Російської Федерації у міжнародних судах базуються на поняттях ефективного контролю (фактичне керівництво та надання інструкцій) та загального контролю (підтримка, фінансування тощо).

Виведення Росії зі складу сторін конфлікту позбавляє Україну права на багатомільйонні репарації та історичну справедливість.

Окрім того, 9 вересня росіяни та керовані ними представники “ДНР” висунули нові вимоги до “спільного інспектування”, які не було погоджено на позачерговому засіданні ТКГ. Зокрема йдеться про інспекції на нових ділянках, фото- та відеофіксацію (хоча дрони з початку перемир’я було заборонено запускати); підписання спільного протоколу. Знову ж таки, хто був би сторонами цього протоколу? Учасники інспектування – Україна та “псевдореспубліки” за участі ОБСЄ?

Насправді ми спостерігаємо повзучу втрату дипломатичних, а часом і військових позицій керівництвом України. Інструменти реалізації можуть бути різними – “консультативна рада” чи “спільне інспектування”, але мета кремлівського сценарію одна: вивести Росію з переговорів, визнавши суб’єктність “ДНР/ЛНР” та демонструючи свою непричетність до “внутрішнього українського конфлікту”, попри відверто маріонетковий характер терористичних утворень. Відтак міжнародний збройний конфлікт в Україні перетвориться на внутрішній. Це вплине на позови до міжнародних судів, західні санкції та статус Росії у світі.

Команда Володимира Зеленського, яка під час передвиборчої агітації нещадно критикувала попередню владу за небезпечні Мінські домовленості, сама почала активно реалізовувати їх, ба більше – намагатися розширювати. За останні пів року офіс президента вдається вже до другої спроби реалізації російського сценарію. Але варто пам’ятати, що в рамках мінської ТКГ, як і в будь-яких міжнародних переговорах, не має бути самодіяльності, тому це позиція не корифеїв дипломатії Кравчука та Фокіна, а прямі директиви з Офісу президента.

Кардинальна зміна керівництва держави в Україні відкривала вікно можливостей для відмови від Мінських домовленостей, які з формально юридичної точки зору неможливо виконати, і створення нової платформи для переговорів. Натомість нові політики жадібно вхопилися за мертвий спадок своїх попередників, дарма намагаючись вдихнути життя в документ, який втратив силу ще у 2015 році.

Читайте також:
ОП скасував спільну інспекцію в Шумах, бо бойовики зовсім знахабніли