СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
172712 +3240
Летальні випадки:
3516 +48
Одужали:
76754 +1268
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 2014923 (+29121). Оновлено: 08:41 19.09.2020

Культура поза Києвом і Львовом: чому митцям варто їхати в Горішні Плавні

 

автор: Тетяна Гонченко

Українські письменники та музиканти нечасто доїжджають до Сум та Рівного, не кажучи вже про які-небудь Лубни. Це не надто економічно доцільно і не дає такого «фідбеку», як виступ у столиці.

Втім, «культурна експансія» у регіони та маленькі міста важлива, як ніколи — щоб протистояти культурному впливу РФ (і далеко не тільки для цього). А як показує приклад письменника Макса Кідрука, це може бути й вигідно.

Разом із літературно-мистецьким фестивалем Toloka «Новинарня» розбиралася: навіщо українським митцям їздити в регіони та невеликі містечка.

Щоб показати різноманіття

Богдан Логвиненко. Фото: ФБ

Засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко у 2010-2013 роках організував концертне агентство. Він возив гурти альтернативної музики Україною. Зокрема, чеський електро-акустичний гурт Kuzmich Orchestra.

Окрім стандартних Києва, Одеси та Львова у турі гурту були Кропивницький, Кривий Ріг, Жовті Води, Миколаїв, Хмельницький, Луганськ, Суми та інші міста, куди не так часто заїжджають з концертами.

«Ми возили переважно невідомі гурти — всякі інді-банди, джазові колективи, хіп-хоп, те, що називають contemporary music. Хотіли показати різноманіття через культуру, — розповів “Новинарні” Богдан Логвиненко. — У тури іноземних музикантів завжди включали Донецьк та Луганськ. Дивовижно, але інколи місцеві мешканці приходили на концерт, щоби просто подивитися на хоч якийсь іноземний гурт. Бо на той момент майже вся афіша в Донецьку була розписана пітерськими та московськими гуртами. Навіть київські музиканти чи гурти із Західної України зазвичай не доїжджали так далеко на схід».

Логвиненко вважає, що для українських митців розширювати географію своїх поїздок може бути своєрідною місією. «Це важливо для того, щоб поширювати культуру та культуру споживання культури», — пояснює він.

Мешканцям великих міст навіть складно уявити, що для когось може бути проблемою піти в книгарню та погортати книжки, вибираючи з великого асортименту. Натомість

у багатьох невеликих містах книгарень немає взагалі.

«У мене як у автора (Логвиненко — автор книжок Saint Porno та “Перехожі”, — “Н”) ніде не було настільки теплих та несподіваних презентацій, як у тих містах, де немає книгарень, — розповідає він. — У тій же Жмеринці, наприклад, або Жовтих Водах. Коли у людей є можливість ходити на презентації книжок або в книгарні хоч щодня, це цінується значно менше, аніж коли такої можливості немає».

Свого часу Богдан був менеджером кількох музичних гуртів. Каже, що для них було певним викликом доїхати до тих міст, де, ймовірно, не буде великої аудиторії, але де є люди, спраглі до культурних заходів.

«Ми розуміли, що особливого профіту з цього не буде, але сприймали це як якусь важливу культурну місію. Бувало, що на такий концерт приходили 20-30 людей. Хоча наприклад, концерти в Донецьку могли збирати по 200-300 слухачів, — згадує він. — Окрім іншого, це дає можливість місцевим музикантам подивитися, як можна робити інакше. Іноді ми навіть давали безкоштовний вхід знайомим місцевим музикантам. Мені хотілося, щоб вони просто потрапили на концерт і подивилися, куди можна розвиватися».

За словами Логвиненка, така «культурна експансія» сприяє загальному розвитку музики, літератури, кіно. Коли в місто приїжджає режисер, щоб показати свій фільм, у місцевого режисера чи оператора є можливість поставити запитання, які його хвилюють, поспілкуватися наживо.

«Це зовсім не те, що дивитися лекції у Youtube або поспілкуватися в Zoom. Коли маєш можливість поспілкуватися особисто та надихнутися людиною — відчуття зовсім інші», — пояснює Богдан.

Читайте також:
5 книжкових новинок, які треба не забути прочитати після Арсеналу

Щоб децентралізувати країну 

Книжка Богдана Логвиненка Saint Porno знайшла своїх читачів у Станиці Луганській. Фото: ФБ

Якщо у місцевих мешканців, яким це необхідно, буде нагода отримувати культурний продукт на місці — вони менше прагнутимуть переїхати у більші міста — Київ та Львів. Це сприяє децентралізації. І це ще одна причина, щоб возити культуру в регіони.

«Якщо у тебе в місті є потужний майданчик, куди приїжджають письменники, музиканти та інші митці, навіщо тобі переїжджати у велике місто? — розмірковує Богдан Логвиненко. — Ти потребуєш культурного продукту та отримуєш його вдома».

Ця потреба інколи змушує людей на місцях об’єднуватися і самим створювати собі «свято». Вони долучаються до організації події або створюють ком’юніті та скидаються грошима на приїзд артиста, розуміючи, що він не збере потрібну касу, щоб окупити концерт.

«У нас були випадки, коли локальні поціновувачі музики скидалися грошима, запрошували гурт і робили безкоштовний вхід. Вони розуміли, що квитки на потрібну суму просто не продадуться, а так більше людей зможуть побачити якусь несподівану музику. Причому скидалися навіть не підприємці, а звичайні студенти. Такий собі “аналоговий Patreon”», — згадує Богдан Логвиненко.

Проте це радше виняток. У більшості випадків люди, яким не вистачає культурного життя, переїжджають у столицю, Львів чи Харків. Це створює разючий дисбаланс:

у великих містах стає ще більше людей, які цікавляться культурою, у маленьких містах та регіонах — ще менше.

Щоб повідомити про своє існування  

Максим Кідрук. Фото: ФБ

Письменник Макс Кідрук, презентуючи свої книжки, організовує величезні тури містами України. У 2019 році #ДокиСвітлоТур на підтримку книжки «Доки світло не згасне назавжди» включав 70 міст, серед яких Бережани, Коломия, Дружківка, Ковель, Щастя та Стрий.

За підсумками кожного туру Кідрук навіть рахує власний «коефіцієнт крутості події» і складає рейтинг міст та містечок за цим показником. Він враховує кількість відвідувачів, кількість проданих книг, а також внутрішню суб’єктивну оцінку атмосферності презентації.

У турі з романом «Доки світло не згасне назавжди» на перших місцях серед містечок опинилися Новоград, Олександрія та Біла Церква. Серед міст — Київ, Рівне та Луцьк.


У 2017-му році на першому місці серед містечок була Долина, у 2018-му — Вараш.

«Ппрезентації у маленьких містах для мене як автора дають можливість екстенсивного зростання. Є величезна маса людей, яка взагалі “не відстрелює”, хто такий Кідрук. У мене немає доступу до центральних телеканалів, тому єдиний спосіб їх вичепити — це їхати до них та розказувати, що я такий є, і чому мої книжки варто прочитати», — каже письменник.

За словами Макса Кідрука, у країнах із розвинутою культурною інфраструктурою такий підхід не спрацював би. Там мешканці великих та невеликих міст однаково обізнані в тому, які існують письменники та музиканти. У них немає такого культурного голоду.

«У більшості розвинутих країн, щоб автор якимось чином вийшов у топи або міг зробити це своєю професією, він має видавати просто надкрутий текст. Або проводити надзвичайно потужний маркетинг. У нас це трошки простіше. Ти просто знаєш, що є поле неораної роботи, їдеш до людей, до яких ніхто з письменників ніколи не їздить, і таким чином набираєш собі читачів», — пояснює він.

Щоб утамувати культурну спрагу 

«Культуру потрібно возити будь-куди, дуже важливо йти до людей. А коли йдеться про малі містечка — це вдвічі важливіше. Там живуть такі самі люди, як і у великих містах, але доступ до культурних подій у них мінімальний», — наголошує Максим Кідрук.

За його словами, існує хибна думка про те, нібито регіони менш культурно розвинуті й там живуть менш освічені люди. Але це міф.

«Долі складаються по-різному, і бувають чудові, надзвичайно освічені люди, які живуть у геть глухих місцях. І в них немає там жодної можливості долучитися до української сучасної культури. Там немає ані книгарень, ані театрів, немає якихось хабів, опенспейсів, тощо. І вони собі варяться в Youtube і споживають те, до чого можуть дотягнутися», — зауважує Кідрук.

Наприклад, 65-тисячний Калуш Івано-Франківської області вже третій рік поспіль дивує письменника масштабом його презентацій.

«До мене там підходили вчителі і казали, що їх сюди привели учні. Тобто не вчителі зганяють людей на презентацію книжки, а дітлахи тягнуть вчителів. Це фантастично, — розповідає Макс. — Словом, є низка містечок, які реально дивують. Ти приїжджаєш і розумієш, що там є купа спраглих до читання людей. При цьому вони приходять на презентації навіть без реклами».

Перед приїздом у більш-менш велике місто команда Макса Кідрука робить масовану таргетовану рекламу у фейсбуці. Вона окуповується завдяки вартості квитків на презентацію.

У малих містах письменник проводить презентації безкоштовно, тому бюджету на рекламу немає. «У турі цього року я дозволив дати таргетовану рекламу у фейсбуці, здається, лише на три містечка з пів сотні. І то — лише по $10», — розповідає він.

Але приїзд митця у який-небудь Збараж — це така екстраординарна подія, що про неї дізнаються і без реклами. У таких населених пунктах дуже добре працює «сарафанне радіо».

«Цих людей не треба “затягувати” рекламою — вони просто бачать афішу на бібліотеці і приходять, — каже Максим. — Звісно, є різниця за кількістю відвідувачів між західними, північними і південно-східними областями. На заході приходить більше читачів. Але я гадаю, це пов’язано не з тим, що там люди більше читають. А з тим, що на півдні і сході люди менше читають українською».

Зазвичай у невеликих містах майже нічого не відбувається, тому приїзд письменника — це ціла подія.

«Не скажу, що стоять черги, але у західному регіоні презентації в містечках за кількістю людей, проданих книг та фідбеком часом переважували деякі презентації в обласних центрах на сході, які ми активно “качаємо” вже років із вісім», — зізнається Кідрук.

Макс Кідрук під час зустрічі з читачами в Умані. Фото: Umannews.city

Цього року Макса приємно здивувала Умань. Його команда довго не могла знайти безкоштовне приміщення і вже збиралася скасувати презентацію. Але в останній момент співробітниця міськради допомогла домовитися про презентацію в кінотеатрі.

«Презентація була фантастична, люди сиділи, стояли та висіли, кінотеатр забився вщерть, — згадує Кідрук. — І це при тому, що презентацію організували за чотири дні, реклами не було, а за день до того я був готовий усе скасувати».

Читайте також:
5 книжок #підфорум, або торжество наїву: гонитви уві сні, боротьба з грибницею, шляхетні найманки, бездоганний Стус і Бандера в космосі

Щоб ламати стереотипи щодо «індустріального міста»

У серпні в Запоріжжі відбудеться літературно-мистецький фестиваль Toloka. Цікаво, що львівський «Форум видавців» через карантин перенесли в онлайн, київський «Книжковий арсенал-2020» скасували, а один із небагатьох у цьому році офлайн-фестивалів відбудеться в місті, яке прийнято вважати «індустріальним».

«Коли організуєш такий фестиваль, і взагалі будь-які культурні події в місті, яке місцева влада звикла асоціювати з “індустріальною міццю” та “краєм заводчан і господарників” —  хочеш показати інший погляд на своє місто. Хочеться довести, що можна ставитися до Запоріжжя інакше, що тут теж є культурний потенціал», — розповідає співорганізаторка й піарниця «Толоки» Вікторія Петрова.

За її словами, на початку це бажання схоже на запал «юнацького максималізму». Хочеться показати, що насправді культурні події потрібні всім і їх готові відвідувати натовпи людей. Але коли занурюєшся глибше, починаєш розуміти, що багаторічна націленість влади на «індустріальність» дає свої плоди.

«Починаєш відчувати, що ти тут майже нікому не потрібен зі своїми мистецькими ідеями та амбіціями, — зізнається Вікторія. — Тоді аналізуєш: чому так сталося? Чому стільки людей не цікавляться культурою, і що треба зробити, щоб цікавилися? Далі розумієш, що справа в цінностях — нав’язаних і не дуже. Але чим більше культурних заходів проводиш, тим більше зустрічаєш людей, яким тісно в усталеній парадигмі».

“Запорізька книжкова толока-2017”. Фото: ФБ

Культура та мистецтво — це один із найпростіших та найефективніших інструментів продемонструвати свої цінності, вважає співорганізаторка «Толоки». Коли привозиш у місто мистецький продукт, навколо нього будується ком’юніті. Раніше цим людям не було куди піти, а тепер з’являється простір, де можна зустріти людей зі спільними цінностями. Так легше полюбити своє місто та не полишити його, переїхавши до столиці. Адже масовий від’їзд культурної інтелігенції з регіонів — поширена проблема.

«Після таких заходів відчуваєш, що маєш однодумців у своєму місті, що тобі не треба кудись їхати і когось шукати. Треба просто вийти зі своєї мушлі й познайомитися з такими ж людьми, як ти. Таким чином перестаєш вважати, що ти “на периферії”, відчуваєш залученість до загального культурного простору. А це елементарні психологічні потреби людини — відчувати зв’язок із соціумом, який поділяє твої цінності», — наголошує Вікторія Петрова.

Щоб комунікувати і створювати нові проєкти

Окрім Запоріжжя, частина заходів «Толоки» відбудеться в Мелітополі та Скадовську. Туди запорізькі драматурги привезуть ігрові спектаклі, побудовані на історичному матеріалі — спогадах мешканців Запорізької області.

«З одного боку, це частина промоції фестивалю. Ми хочемо показати мешканцям невеликих міст регіону, що “Толока” — це цікаво, щоб вони захотіли приїхати в Запоріжжя на фестиваль. З іншого — це можливість привезти україномовний продукт у невеликі населені пункти та налагодити співпрацю з місцевими митцями і громадськими організаціями. Часто така співпраця в подальшому виливається у нові спільні проєкти», — каже співорганізаторка «Толоки» Олена Заставна.

За її словами, буваючи «в гостях» у різних куточках країни, митці спілкуються між собою та створюють культурні менеджерські зв’язки.

«Таким чином місцева спільнота, особливо письменницька, видавнича, не закривається в собі, а комунікує, виходить назовні, вибудовує зв’язки, які допомагають розвиватися майбутнім (або вже зрілим) письменникам, поетам. Вони знаходять собі нових видавців, тобто культурний простір розширюється, а це дуже важливо”, — пояснює Заставна.

Читайте також:
Жадан, Андрухович, Михед, Дашвар, Бабкіна: 5 книжок, без прочитання яких карантин вважається недійсним

Щоб зберегти територіальну цілісність 

Настя Мельниченко. Фото: Дан Мізецький/Пороги

Письменниця Настя Мельниченко нагадує: в історії є безліч прикладів, коли захоплення територій починалося саме через культуру. Починаючи з давньої Греції і закінчуючи сучасними прикладами, в тому числі українським.

«Перше, що робила імперія, щоб захопити побільше території — насаджувала там свою мову і культуру. Зараз ми бачимо те саме з боку Російської Федерації. Вона насаджує нам своє культурне поле, — наголошує Настя. — Я бачу по регіонах, що

молодь часто себе не співвідносить з Україною, бо їм немає з чим себе співвідносити. У них по всіх каналах поширення інформації — російський дискурс.

Я підписана на локальні групи типу “Підслухано Лубни”, і там поширюються російські меми з російського культурного поля. Там у маршрутках крутять російські серіали, а діти дивляться російські мультфільми».

Поїздки українських митців по таких містах — спосіб захиститися від навали російського контенту та показати, що українська культура також існує. Таку місію, зокрема, мав проєкт «Не будь байдужим», заснований групою музикантів у 2005 році.

«Українські музиканти тоді їздили по регіонах, грали українську музику і показували, що таке Україна, — згадує Мельниченко. — Зрозуміло що прокачуючи в культурному плані регіони, ми прокачуємо українську ідентичність, відданість Україні, та протиставляємо нас оцій російській експансії».

Драматургиня та режисерка із Запоріжжя Анастасія Косодій каже, що після Майдану та початку війни поїздки митців регіонами стали частішими. Письменники й музиканти зрозуміли, що якщо не робити таку «культурну експансію», то її зробить Росія.

«Дýмки, що “їхати на Схід комерційно не вигідно, тому ми туди не поїдемо” я не зустрічаю вже роки 3-4. Більшість моїх знайомих музикантів, письменників та драматургів їздять у невеликі міста за невеликі гонорари, або взагалі без гонорарів. Після початку війни вони зрозуміли, наскільки це важливо», — розповідає вона.

За словами Анастасії, замикання культури тільки на дуже великих містах на зразок Києва, Харкова і Львова відмежовує всі інші міста від загального культурного простору.

«Культура — це soft power, це теж сила. Вона не діє так швидко, як політика, але вона набагато дієвіша. Розвиток власної культури дозволяє нам зберігати державну цілісність. Це об’єднує і дозволяє зрозуміти, що людина, яка живе за 600 км від тебе в тій же країні — така сама, як ти, і у вас спільні проблеми та переживання», — підкреслює Анастасія Косодій.

Щоб створити інформаційний привід 

Приїзд письменника може стати інформприводом, щоб про його існування взагалі дізналися. Бо у місцевих фейсбук-групах таке не обговорюється, по телебаченню — також. Якщо людина з власної ініціативи не підписалася на новини видавництв, у її інформаційному просторі просто не існує українських книжок та письменників.

«Якщо умовний Сашко Дерманський приїде в умовні Горішні Плавні — про це напише місцева газета, бо для міста це подія. Таким чином люди дізнаються, що є такий український письменник, і, можливо, підуть у бібліотеку візьмуть його книжки або куплять їх», — пояснює Настя Мельниченко.

«Хоча сумніваюся, що куплять… Бо 150-200 гривень за книжку для більшості мешканців маленьких міст — це дуже багато», — додає письменниця.

Тому мало яке видавництво може відправити своїх авторів у регіони — така поїздка просто не окупиться. Це головна причина, чому до таких міст зазвичай ніхто не доїжджає.

Анастасія Косодій зазначає: на жаль, ініціативи, коли митці їздять на Схід, часто підтримуються не українською державою, а закордонними фондами. Або просто доброю волею людей, які самі організовуються і їдуть у Донецьку й Луганську область.

«Є Український культурний фонд, який виділяє кошти на такі заходи. Але це сльози у порівнянні з тією допомогою, яка повинна надаватися державою, і тією роботою, яка має вестись.

Зараз усі культурні ініціативи, які проходять на сході — це такий довготривалий проект із реінтеграції Донбасу.

Від того, наскільки інтенсивно ми будемо це робити, залежатиме те, яким чином у майбутньому до нас будуть повертатися території, що наразі окуповані. Очевидно, що це неможливо зробити тільки політичними методами або примусом», — наголошує Косодій.

Читайте також:
Шанси на виживання — 50/50. Як “коронавірусний” карантин вплинув на культурну сферу 

Організатори фестивалю Toloka гарантують дотримання усіх карантинних норм, що будуть дійсними на час проведення фестивалю 13-23 серпня.

Фестиваль працює відповідно до вимог карантину, волонтери та охорона стежитимуть за дотриманням цих вимог з боку відвідувачів. Відвідувачі, які не дотримуються заходів безпеки, не будуть допущені до публічних заходів.

Проєкт «Літературно-мистецький фестиваль Toloka» реалізується ГО «Мейнстрім» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

1034
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: