Як Харків і Луганськ у 2014-му чинили опір “русскому міру”: дві історії євромайданівців

 

автор: Ганна Велігдан
фото: з ФБ Євгена Бондаренко і Насті Рожкової

Шість років тому, після перемоги Революції Гідності в Києві, настав час визначатися для областей сходу й півдня України: з ким вони після втечі Януковича в Ростов. Із новою, “майданівською” владою? Чи з Росією, яка “під шумок”, користуючись слабкістю нових київських інституцій та наявністю потужної “п’ятої колони”, пробувала не лише відкраяти Крим, а й утвердити проросійські структури в “синьому поясі” від Харкова до Одеси?

“Часом ікс” став саме початок березня. Так, 1 березня “рашисти” спробували штурмувати ОДА після мітингу в Одесі. У Херсоні Катерина Гандзюк піднімала проукраїнські сили для бійки із “медведчуківською і комуністичною шл***ню”. У Миколаєві все того ж 1 березня прибічники Путіна на мітингу закликали утворити федеральне об’єднання з Херсоном і Одесою.
У Луганську 1 березня 2014 року обласна рада, в якій абсолютну більшість мала Партія регіонів, ухвалила рішення про визнання нелегітимними центральних органів виконавчої влади України. Аналогічні події відбувалися в Донецьку, де 10-тисячний проросійський мітинг “висловив недовіру” діючому голові ДонОДА та оголосив лідером сумнозвісного Губарєва. Донецька міська та обласна ради виступили з ініціативою щодо проведення референдуму про новий статус області, біля ОДА український прапор на щоглі замінили російським триколором, а сама будівля обласної адміністрації в Донецьку буде захоплена 3 березня.
У Харкові 1 березня проросійські сили влаштували великий мітинг за участю мера Кернеса й колишнього голови ОДА Добкіна і взяли штурмом будинок обласної адміністрації, який контролювали прибічники Майдану та групи “Правого сектору”. За потурання міліції над українськими активістами було вчинено самосуд із жорстоким лупцюванням битками. Лише до лікарень швидкої допомоги потрапили 97 майданівців. Серед інших, в ОДА був побитий письменник Сергій Жадан, який отримав струс мозку, розсічення голови, травму носа. Російський прапор на ХОДА, за даними ЗМІ, тоді встановив один із численних громадян РФ, які долучилися до українських “регіоналів”, тітушок, лівих, “сепарів”, “оплотівців” та інших любителів Кремля.

“…Геннадію Адольфовичу, то як там із миром та спокоєм у регіоні? Михайле Марковичу, в президенти якої саме країни ви станете балотуватись? Арсене Борисовичу, що там у нас із внутрішніми органами? Багатьом харківським підліткам їх сьогодні відбивали громадяни РФ. І головне — коли ви всі сядете? Харків’яни, я вас люблю. Не бійтесь їх — не можна зламати того, хто не боїться”, — писав тоді Жадан.

Кого зламали, а кого ні, які регіони тієї дивної весни встояли, а які лишилися під окупацією — зараз уже всім відомо. А тоді тривала боротьба, причому передусім на вулицях. І в ній брали участь звичайні українські активісти. Яким на Сході було значно сутужніше, ніж майданівцям у Києві або Львові.

Від того, скільки патріотів України було в області, наскільки вони були згуртовані, готові дати відсіч та дієві, значною мірою й залежало, чи втримався над регіоном синьо-жовтий прапор.

Новинарня” поговорила з активістами Євромайдану з міст зі схожою історією на початку та різною — у фіналі. Ми розпитали Євгена Бондаренка й Анастасію Рожкову про те, як розвивалися події в Харкові та в Луганську через призму особистих історій їхньої боротьби і подальшого зростання.

Євген Бондаренко, Харків:
як студент-першокурсник був “менеджером” Євромайдану

До осені 2013 року Євген жив у Криму. Переїхав у Харків, щоб навчатися в медичному університеті. Там першокурсник включився в активну громадську діяльність.

Початок революції Євген застав у поїзді з Харкова до Криму.

“На той момент частина моїх друзів уже вийшли на мітинги в Івано-Франківську та в Києві. Знайомого із Франківська побили. Тож для мене не стояло питання, виходити чи ні. Тому перше, що я зробив по приїзді в Ялту — купив синьо-жовту стрічку, а вже за три дні знову був у Харкові, почав виходити на мітинги Євромайдану”, — розповідає Бондаренко.

Традиційною точкою збору українських активістів у Харкові був пам’ятник Шевченку. Там відбувалися різні мітинги, переважно як реакція на події в Києві.

“Тоді вперше в мого друга Євгена Демченка з’явилася ідея проєкту «Твоя країна», яка мала б об’єднувати людей із різних куточків України”, — каже Євген. Сьогодні це всеукраїнський молодіжний рух.

Більш активним учасником Революції Гідності Євген Бондаренко став після поїздки до Києва в грудні — у той день (8 грудня) якраз скинули пам’ятник Леніну навпроти Бессарабки.

На Майдані хлопець пройшов “університети” самоорганізації протесту, хоча помітив, що й хаосу вистачає.

Євген згадує, що в той час медики мали на собі білі футболки. Щоб вони були більш помітними, Бондаренко запропонував переодягнути медиків Майдану у форму “швидкої допомоги”. Хлопець каже, що після того допису в соцмережі люди почали приносити медичний одяг.

Харківський Майдан помітно відрізнявся від того, що в Києві. У місті не було постійного наметового містечка, люди приходили на акції вдень і розходилися ввечері, відзначає Женя.

“Патріотично налаштовані люди були в меншості. Відсотків 20 жили чітко в наративі Росії. Решта була базою популістів, «болотом». З останніми ми намагалися працювати”, — розповідає Бондаренко.

Студент відчув шалене протиріччя та зрозумів, що ситуація змінилася, коли в місті ховали харків’янина з Небесної сотні, вбитого в Києві (Євгена Котляра — Ред.). “Я бачив людину, яка загинула на Майдані, а поруч — Антимайдан. Я підходив до людей і намагався зрозуміти, що не так, чому вони на протилежному боці? Вони у відповідь обливали нас водою”, — згадує Євген.

Того дня харківські активісти вперше не порозходилися по домівках після збору, а пішли до ОДА з вимогою звільнити Михайла Добкіна. Поки ще нічого не було організовано, почали роздавати чай. Першокурсник Євген, як і в Києві, підійшов до людей, схожих на медиків, та взяв на себе менеджерські завдання.

“Я скинув допис знайомій із «Євромайдан СОС», вона поширила інформацію, і до нас почали приходити люди. Ми вели список волонтерів та розподіляли завдання. Одразу склали аптечку «чорного дня», котра знадобилася мені вже 1 березня. Пам’ятаю медсестру років 60, яка за ніч навела нереальний порядок: розсортувала всі пігулки. А о третій ночі мені подзвонила пані з кухні і сказала, що я маю знайти їй заміну. Тоді я зрозумів, що відповідальний ще й за кухню”, — посміхається юнак із медуніверситету.

“Було так, що я — студент першого курсу — керував людьми з п’ятого. І не тому, що знав більше, а просто взявся це все організовувати.

І вони розуміли, що є такий чувак, який займається менеджерськми питаннями”.

Бондаренко ночував у будівлі ОДА, яку взяли під контроль майданівці, аби не допустити її захоплення проросійськими силами, а зранку прокидався і йшов на пари.

Фото: x-vymir.com

Перша кульмінаційна точка сталася 1 березня, коли Харківську обласну адміністрацію захоплювали люди з прапорами РФ і георгіївськими стрічками. Євген намагався пробратися всередину будівлі зі своєю каскою, його відганяли як “бандерівця”. Хлопець пішов на хитрість: позичив у якогось пацана георгіївську стрічку і так проник в ОДА, за яку вівся справжній бій: “Яка різниця, чий — головне, що медик і мені потрібно рятувати людей”.

Читайте також:
Команда на вихід. Суд звільнив Топаза-Кромського за “законом Савченко”

Було багато побитих, облитих зеленкою. На виході з адміністрації українських активістів ставили на коліна, “пакували” по автобусах, вивезли на якусь військову базу. Через якийсь час відпустили.

Фактично, Харків був першим після Києва великим містом, де українська “вулиця” змогла чинити не лише мирний, а й збройний опір проросійським загарбникам. Крім протистояння в ОДА за участю “Правого сектора” та інших активних націоналістів, Харків березня-2014 увійшов в історію боєм на вулиці Римарській: коли українські сили в ніч із 14-го на 15 березня 2014 року відбили штурм “сепарами” із застосуванням вогнепальної зброї офісу організацій “Патріот України” та “Просвіта”.

Наступну спробу захопити ОДА, у квітні, відбили вже українські силовики. Окупувати Харків Росії не вдалося.

Євген Бондаренко згодом ще активніше включилися у волонтерство, разом з іншими допомагав військовим, втілював у Харкові проукраїнські проєкти.

“Місто почало змінюватися, але лід все ще тонкий. По ньому ще не можна ходити, треба зміцнювати”, — каже активіст.

Зараз Євген продовжує лінію Майдану та займається питаннями масової інформації — за його словами, працює над самоідентифікацією українців шляхом формування сталого медіапростору через участь у ГО “Школа медіапатріотів”.

Євген Бондаренко (праворуч) на Форумі медіапатріотів

“Події Майдану, намагання встановити «русскій мір» у Харкові, окупація Криму, Донецька та Луганська дуже вразили мене тим, як можна штучно впливати на думку людей. Зараз ми точково працюємо в цій царині. Здається, щось виходить”, — розповідає Євген Бондаренко.

Читайте також:
У краматорській школі відкрили меморіальну дошку 16-річному патріоту, якого стратили “ДНРівці”

Анастасія Рожкова, Луганськ:
мирні мітинги, просвітництво та боротьба графітчиків

Як і харків’янин Євген, луганська мисткиня й активістка Анастасія Рожкова вийшла на Майдан після побиття студентів. Тоді разом з іншими активістами вони домовилися виходити на мітинги до пам’ятника Шевченку щодня після роботи.

По буднях людей збиралося небагато, особливо на початку. “Стою я з прапором, поруч п’ятеро поліцейських, які охороняли наші мирні зібрання. Ну і де, кажуть, ваш мітинг? Я казала, щоб почекали, ще прийдуть. І люди справді потроху приходили”, — згадує Анастасія.

А вже на вихідних біля Шевченка збиралося ще більше людей, долучалися політичні партії. Втім, проросійські сили діяли ще активніше, та й специфіка регіону, звісно, впливала.

“Якщо на заході України всі виїжджають на заробітки до Європи, то в нас усі виїжджали працювати до Росії. Дуже багато людей мали там родичів. І Росія для більшості була більш зрозуміла, ніж Західна Україна на той момент”, — визнає дівчина.

Тож діяльність Компартії, “Українського вибору” Медведчука, Партії регіонів та інших любителів розповісти про привабливість Митного союзу з РФ напротивагу жахам Євросоюзу і “насильницькій українізації” лягала на благодатний ґрунт.

До того ж мешканці Луганська охоче дивилися російське телебачення, звідки дізнавалися й про події на столичному Майдані.

“По факту, у звичайних людей узагалі не було адекватних джерел інформації, які б розповідали щось крім того, що «бомжі, фашисти та праворадикали знищують центр Києва, зносять пам’ятники»”, — констатує Анастасія.

При цьому більшість людей ніколи й за межі області не виїжджали, вважає дівчина. “А в Луганську було 14 пам’ятників Леніну, площа Леніна, головна вулиця Советская. Люди так жили і продовжують жити в радянській айдентиці”.

Такі ініціативи, як “Твоя країна”, “Будуємо Україну разом” та їм подібні, масові поїздки молоді й підлітків зі Сходу на Захід з’явилися вже після Майдану якраз у відповідь на цю проблему. На жаль, запізно.

“Ми, наприклад, на кожній своїй акції співали разом Гімн України, але червоно-чорні прапори не використовували. Бо на комунікації з пересічними людьми — це одразу хрест”, — визнає Настя.

За її словами, по Луганську навмисне накручувалася істерія, крутили ролики Фаріон, робили вкиди про Майдан і майданівців. Мисткиня згадує, як до неї додому приходили з СБУ, розпитували сусідів. Були люди, які фіксували учасників українських акцій на фото й відео.

Щоб залучити на луганський Майдан більше людей, активісти вирішили демонструвати фільм про статки Януковича. Але антимайданівці спрацювали “на випередження”: поставили поруч дві музичні колонки і Діда Мороза, нібито святкуючи Новий рік. Байдуже, що площа була ще порожня. Коли наступного разу майданівці подали заявку на проведення акцій одразу в кількох місцях, щоб мати можливість змінити локацію, їхній екран облили зеленкою, а ноутбук, з якого мала вестися трансляція, — кавою. Під час третьої спроби показати правду про бандита при владі тітушки кинули в учасників перегляду фаєр.

Сутички Євромайдану та Антимайдану в Луганську проходили в різних, часом навіть мистецьких формах. Таких, наприклад, як “війна графіті”.

Анастасія розповідає, як майданівці малювали на стінах будинків українські прапори, а проросійські активісти перефарбовували їх у триколори РФ: “Бувало, їдеш — усе красиво так, патріотично. А на завтра на цій самій стіні — вже триколори. Ти одразу пишеш друзям, ви берете фарбу і йдете вночі малювати знову синьо-жовтий”.

Сама художниця Рожкова стала відома тим, що на євромайданівську акцію в Луганську 4 грудня принесла виготовлену власноруч велику паперову ляльку-маріонетку з обличчям Януковича та повісила її на ялинку. Тоді біля пам’ятника Шевченку проти побиття студентів у Києві протестували понад сто луганчан – без партійної символіки, лише з прапорами України та Євросоюзу.

Анастасія каже, що значно сміливішим її вчинком – згодом – був той, коли в день розстрілів на Майдані вона пішла сама на площу в Луганську, забиту “сепарами”, і давала інтерв’ю журналістам про те, що Луганськ разом із Києвом і влада, яка вбиває людей, має піти. “І ми постійно так ходили – з українськими прапорами повз озброєних людей, які погрожували нас убити”, – згадує дівчина.

Після сутичок у Анастасії з’явилася ідея укласти мир з антимайданівцями. Здавалося, що це реально, оскільки одним із лідерів по ту сторону барикад був колишній знайомий Рожкової.

“Ми говорили про те, що, можливо, на Луганському телебачення треба зробити якісь дебати, дискусії, хто за Європу, а хто проти і чому. Памятаю момент, коли один із чоловіків вигукнув: «А что нам славянам делить, если наш город захватили хачи?» – і багато хто його підтримав. У результаті ми підписали папірець про акції без насилля”.

Але “спроба миру” була невдалою. “По всій Україні тоді проходила акція «піаніно Майдану». Так от Луганськ був єдиним містом, де його розтрощили. Домовляєшся ти з одними, а трощать інші”, – згадує українська активістка.

За словами Рожкової, акції Євромайдану в Луганську були мирними та позитивними, патріоти намагалися комунікувати з опонентами й не допускати агресії.

“Бувало, що ми надягали українські та георгіївські стрічки водночас, аби ламати шаблони і показувати, що ми не фашисти. У травні в нас були великі плакати з учасниками Великої Вітчизняної війни, на яких українська стрічка переходила в георгіївську. Ми писали зрозумілі людям меседжі російською. Ми робили все, щоб із містом не сталося нічого поганого”, – стверджує Анастасія.

Рожкова виїхала з Луганська, коли ще ходили потяги, але всі адмінбудівлі вже були захоплені бойовиками.

“Я взагалі не хотіла виїжджати, хотіла залишитися. Ми сподівалися, що доведеться виїхати лише на кілька тижнів. Що українські війська прийдуть і все буде добре, можна буде повернутися. Ми не думали, що так все затягнеться”.

Під час виборів президента 25 травня 2014-го активісти їздили моніторити голосування по районах, бо в самому Луганську вибори вже не проводилися.

Після переїзду в Київ Анастасія приїжджала працювати у Станицю Луганську, їздила із культурно-просвітницьким проєктом “Із країни в Україну” та продовжила займатися творчістю.

Частина її друзів утворила організації “Восток СОС” та благодійний фонд “Блакитний птах”. Були й ті, що пішли на фронт воювати за Україну.

“Коли все, що ти любиш, знищують на твоїх очах, коли тебе погрожують вбити, твоїх друзів катують в полоні, а ти нічого не можеш вдіяти – це дуже хріновий досвід. Насильство не відкриває особистих можливостей і не змінює в якийсь хороший бік, тільки калічить. Змінюють на краще школи громадської активності, участь у молодіжних організаціях, тренінги, культурні події, фестивалі, спілкування з людьми, подорожі, фільми… Якось так”, – вважає вже колишня луганчанка.

підготували: Ганна Велігдан і Дмитро Лиховій

Читайте також:
“Блакитний птах” надії. Як громадська організація підтримує українських полонених ОРДЛО

 

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна