Таллінн: як живе столиця фіно-угорського світу?

автор: Павло Подобєд
керівник благодійного фонду “Героїка”
Київ – Таллінн, фото автора

Щорічно Молодіжна асоціація фіно-угорських народів та Центр розвитку корінних народів URALIC оголошують культурну столицю фіно-угорського світу. У 2019-му цей титул одержало село Шарунжа в Республіці Марій Ел (РФ). Однак усі добре розуміють, що цей титул є номінальним, а реальну провідну роль у фіно-угорському світі відіграють власне фіно-угорські держави. Таких всього три: Угорщина, Фінляндія та Естонія.

Утім, за останні роки вплив кожної з-поміж цих держав на фіно-угорські народи значно ослаб. Угорські праві, які нині перебувають при владі, цінують дружбу із Путіним більше, ніж зв’язки зі спорідненими народами. До всього, в Угорщині ширяться настрої, що самі угорці – не фіно-угорський, а тюркський народ. Фіни дедалі більше цінують російські гроші і бояться будь-яких конфронтацій із Москвою. Обережніше поводиться й Таллінн, особливо за чинної урядової коаліції, де провідну роль відіграє популярна серед росіян Естонська центристська партія.

Проте саме естонці, на мою думку, лишаються лідерами фіно-угорського світу. Тут діють провідні фундації, дослідницькі центри, функціонують діаспори всіх, без винятку, корінних народів Ідель-Уралу.

Я вирішив завітати до Таллінна, аби скласти враження про те, чим живе справжня столиця фіно-угорського світу.

Талліннська сучасна архітектура. Офісна будівля в середмісті

Перші враження від міста. Саме таким я і уявляв Таллінн. Ну, гаразд, майже таким. Старе північноєвропейське місто з гарною архітектурою: вузенькими пішохідними вуличками та присадкуватими будиночками в середмісті. Водночас це і сучасне місто, де першого ж дня ти починаєш розуміти що таке містобудування і громадський транспорт.

Таллінн дещо більший за Херсон, але менший за Одесу. Місто гарно спроектоване, тут витриманий баланс між новими технологіями та дбайливим ставленням до старовини. Тут затишно і зручно.

Таллінн – фіно-угорський, скандинавський і водночас німецький простір.

Його атмосфера (не лише люди та їх мова і поведінка, але й архітектура, сакральні пам’ятки) сильно відрізняється від, скажімо, Вільнюса (у Ризі ще не встиг побувати). Місцями навіть нагадує Санкт-Петербург чи Ленобласть – можливо, дається взнаки близькість до Фінської затоки, вплив інгерманландських фінів, які, безперечно, залишили помітний слід в архітектурі СПб.

Одразу по прибуттю до міста розумієш, що Таллінн – це замки, фортеці і фортифікаційне мистецтво, готика, протестантизм, а нова (ділова) частина міста – утилітаризм.

Храм Алєксандра Нєвского виглядає тут, поряд із парламентом, як неймовірна еклектика – тавро окупанта на карті міста.

Між спальниками та історичним центром розташована забудова кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.: дерев’яні будиночки, типові для фіно-угорських народів: карелів, вепсів, марі, удмуртів, ерзі.

Стародавні кам’яниці в історичному центрі та дерев’яні будинки на березі Фінської затоки

В центрі лишилося багато бруківки, чимало вулиць або зовсім не перебудовані, або зазнали мінімальних втручань сучасників.

Приємно вражає, що містобудівна рада Таллінна чітко дотримується правила – не будувати нічого, що здіймається вище за церкву Святого Олафа. Ходиш таллінськими вулицями і сиплеш прокльонами на адресу Київради і КМДА – ми не змогли зберегти свого старого міста.

Музеї та прогулянка містом. Естонські музеї потребують окремої оповідки. Вони практично не мають нічого спільного зі своїми “українськими колегами” – нашими музеями. Себто в Естонії теж є музеї з чисельними старовинними експонатами, однак здебільшого це сучасні освітньо-розважальні центри. Експозиція таких музеїв – захоплююча мандрівка, завдання якої – відірвати дитину від електронних пристроїв. Та й не тільки дитину…

За час моєї короткої мандрівки я встиг відвідати три музеї:

• Музей окупації та свободи.
• Музей гідрогавані Леннусадам.
• Музей Великої гільдії.

Одразу скажу, що остання позиція в переліку виявилась “журбинкою” – марно витрачені 8€ на нудну строкату експозицію: посуд із кількох країн світу, муміфікована рука невідомо звідки, трохи холодної зброї, порцеляна та кілька нагород.

Талліннський муніципалітет пропонує купити спеціальну добову “зелену картку” за 36€. З цією карткою можна вільно користуватися громадським транспортом та відвідувати більшість музеїв. Однак я вирішив цього не робити. Здебільшого музейний квиток коштує 10 євро. За добу реально відвідати два музеї. Більше теж реально, проте я не в силах засвоїти стільки інформації, та й враження губляться.

Приємно здивував Музей гідрогавані Леннусадам: оригінальний підводний човен, придбаний естонцями у британців в період Першої республіки; відреставрований криголам на плаву; безліч одиниць протиповітряної оборони; яхти і гідроплани; низка веселих забавок на кшталт дистанційного керування іграшковим корабликом тощо. Зрештою, сам ангар гідрогавані – також є витвором архітектурного мистецтва!

Площа перед головним осідком Кайстейліту

Музей окупації та свободи. Попри зловісну назву – цікавий інтерактивний проєкт. Здавалося б нам, українцями, не потрібно розповідати про більшовизм. Однак музей розкриває саме естонські аспекти буття під совєтами. Сама лише зала про біженців-втікачів від Червоної армії потягнула б на окремий музей! Неподалік – головний осідок Кайстейліту, з панцерним авто біля входу.

Інші музеї, які я прагнув відвідати, або не працювали у дні мого перебування в Таллінні, або розташовані в Тарту.

Мешканці міста і туристи. Перед тим як вирушити до Таллінна (подорож виявилась досить спонтанною), я запитав у відомого українського фіно-угориста Ростислава Мартинюка: “На що дивитися в Таллінні?”. Патріарх відповів майже хрестоматійно: “На естонців”.

Так, дивіться, слухайте та спілкуйтеся з естонцями в Таллінні. Часто українські туристи, особливо через мовний бар’єр, спілкуються із росіянами, а відтак везуть додому російські враження про “російський Таллінн”.

Естонці. Мені щастить спілкуватися з дуже привітними, ввічливими, а головне – щасливими людьми. Часто на вулиці до тебе просто посміхаються перехожі. Самі подумайте – у Херсоні до вас усміхатиметься дідусь-перехожий… От і я не уявляю.

Далебі, кожен естонець володіє англійською. Бодай на примітивному рівні.

Ще не зустрів жодної людини, яка б не змогла мені відповісти. Молодь вправляється англійською на дуже високому рівні. Ті, хто знає російську, мають сильний акцент.

Естонці сучасні, гарно вбрані, я б сказав, що вони модні.

Найчастіше молодого естонця можна відрізнити від молодого росіянина лише заговоривши із ним. Натомість зі старшим поколінням все значно простіше. Стара росіянка виглядає як хрестоматійна пенсіонерка – наче вдягнена в одяг “старечого крою”. Натомість літні естонці – здебільшого елегантні люди. Дивишся на них здалеку і розумієш, що це ніякі тобі не совки.

Естонська армія: “Бажаємо українцям перемоги!”

На вулицях Таллінна можна часто зустріти військових. Кілька разів я починав з ними розмови. Знайомство відкривав словами “я з України”. Одразу відчував чуйне та дружне ставлення, бажання обговорити географічні теми, наприклад, “як облаштувати Росію?” Кілька вояків навіть погодились на спільне фото, правда, зняли нашивки із іменами.

Естонці все вам пояснять, розкажуть і допоможуть. Відкриті люди.

Марі, ерзя та удмурти. Тут, в Естонії, мешкає до півтисячі ерзян і кілька десятків мокшан. Ерзяни мають цілих два товариства, які, проте, як пояснив один обізнаний естонець, переважно співають і танцюють. За цим пильно стежить посольство РФ, яке заохочує саме співочий формат діяльності ерзянських товариств.

Марі та удмурти – це також нечисельні діаспори: по кілька сотень кожна. В Таллінні мешкають 60 удмуртів. Удмурти Таллінна, зрештою, як і удмурти на своїй батьківщині, відрізняються від ерзі чи мокші розвитком своєї літератури. Один з лідерів громади удмуртів – Надіі Муш (прізвище з удмуртської перекладається як “Бджола”). Надіі – письменниця і перекладачка. Вона ж шукає кошти для видавничої справи, для перекладу удмуртських авторів на естонську.

Удмуртська діаспора презентує себе на фестивалі меншин у Таллінні

Естонія протягом багатьох років опікується фіно-угорськими народами Росії, називаючи їх не інакше як “споріднені народи”. Цей інтерес бере свій початок ще від Першої республіки (1918), коли естонські державні мужі, вчені та громадські активісти шукали ідеологічної альтернативи російським концепціям панславізму та “всесвітньої пролетарської революції”.

Таким чином у Фінляндії та в Естонії набула поширення ідея панфіно-угоризму, що мала різні прояви: як політичні (створення єдиного фіно-угорського державного масиву від Фінської затоки й до Уралу), так і цілком культурологічні (вивчення та збереження мов та культур фіно-угорських народів).

У 1927 році в Естонії виникла фундація Фенно-Угрія, що об’єднала низку товариств, які цікавились радже другим напрямком – культурологічним. Ця фундація проіснувала до 1940-го (до перших совєтів) і відновила свою діяльність у 1991 році.

Сьогодні Фенно-Угрія проводить різного роду фестивалі, конференції та сприяє збереженню фіно-угорських мов.

У приватних розмовах представники удмуртської і марійської діаспор зізнаються, що Естонія робить для їхніх культур куди більше, ніж Москва.

Татари. Загалом в Естонії – майже 2000. Тобто, це досить чисельна громада. Наприклад, поляків – близько 1700 осіб. Громада татар умовно ділиться на старих і нових. Старі – ті, які опинилися в Естонії ще з імперських часів. Нові – за совєтів.

Про якусь політичну діяльність тут навіть не йдеться. Однак, на відміну від башкир або чувашів (які також мають свої діаспори в Естонії), татари намагаються ретельніше ставитися до збереження своєї ідентичності. За Першої республіки навіть мали татарську школу.

Я познайомився з татарами, які говорили між собою естонською. Вирішив їх “підколоти” – запитав татарською про життя в Естонії… відповіли татарською. Так, з акцентом, але знають! З’ясувалось, що це татари у другому-третьому поколінні. Що дивно – вони інтегрувались саме в естонське суспільство. З новоприбулими все інакше.

Росіяни. Щось важко мені сказати, що вони тут становлять меншину. Так, на всіх брудних і рутинних роботах саме російськомовні… однак вони всюди! Російська мова, по факту, виконує функцію другої офіційної: вона в написах, у рекламі, в оголошеннях.

Росіян добре видно: і за одягом, і за поведінкою. Перше враження від Таллінна: сідаю в трамвай, а там троє алкашів п’ють горілку і голосно розповідають про значення російської мови, її культури, про неосяжні простори російської цивілізації.

Чим ще вирізняються естонці? У багатьох естонців, як і в інших європейців, немає на обличчі відбитку тривоги і турботи. Наразі на наших, українських обличчях, написано все про наше життя.

Некрополі. Комусь може здатися дивним, але я люблю військову історію, а особливо військову некрополістику. Подорож до Таллінна була б для мене неповною, якби я не завітав на місцевий цвинтар. Позаяк часу обмаль – для відвідин було обрано Військовий цвинтар, що розміщений впритул до муніципального кладовища Сіселінна.

Цвинтар почав формуватися ще у другій половині ХІХ ст. Офіційно його відкрили у 1887 році. Першими тут ховали вояків Російської імператорської армії (РІА). Наприклад, тут зберіглась могила шістьох “двинців”, загиблих у наслідок вибуху, що стався під час навчань вояків РІА у 1914 році.

Тут було поховано понад 600 вояків естонської армії, які загинули під час війни за незалежність та 5000 естонських ветеранів. Також тут поховали моряків союзного британського флоту, – їхні могили утворюють окремий сектор на цвинтарі. У 1928-му архітектор Едґар Джон Куусік спроектував ротонду-мавзолей на честь полеглих захисників Естонії. У 1933 році за проектом того ж архітектора спорудили меморіал на честь естонських генералів.

Ось вам і зрозуміла ілюстрація на тему “чому війна за незалежність стосується кожного”. Естонці будували меморіали своїм героям – бо вистояли під час визвольних змагань. Ми не змогли встояти перед армією Голодомору і наш 1933 рік минув інакше ніж в естонців…

Меморіал на честь лицарів Хреста Визволення

У 1940 році було споруджено меморіал на честь лицарів Хреста Визволення (нагорода, що знана завдяки монументу на центральній площі міста).

З 1941 по 1944 рік тут ховали естонських вояків, котрі билися проти більшовиків на боці німців.

Після окупації Естонії Червоною армією могили естонських військових спіткала та ж сама доля, що й поховання вояків Армії УНР в Україні – Військовий цвинтар використовувався для захоронення солдат та офіцерів РСЧА (1944-1992). Військові надгробки знесли, а в старі могили почали ховати червоноармійців. Вже в перші роки після окупації були знищені практично всі військові поховання. Наприклад, меморіал естонським генералам зруйнували бульдозером у 1952 році. Така ж доля чекала на меморіал лицарів Хреста Визволення. Католицька ділянка сусіднього цвинтаря Сіселінна пішла під стадіон та інші “культурні потреби російськомовного населення”.

За роки окупації Військовий цвинтар цілковито змінив свій вигляд: більшість його території заповнили могили червоноармійців.

Після відновлення Естонією незалежності естонці вчинили дуже шляхетно із могилами окупантів – їх не стали зносити. Проте, навіть такий благородний жест не був оцінений нащадками “визволителів”. У 2000-х Військовий цвинтар було реконструйовано – естонські меморіали, де це було можливо, відновлено.

У 2007 році влада Таллінна ухвалила рішення перенести бронзову статую “Альоші” (так естонці називають бронзовий пам’ятник червоноармійцю, що стояв у Нижньому місті, в місцевості Тинісмяе) на Військовий цвинтар. Колоністи, їхні діти та онуки влаштували заворушення. Втім російські протести не мали успіху. “Альоша” поїхав на цвинтар. Написи на пам’ятнику також були замінені на нейтральні.

Ротонда-мавзолей на честь борців за незалежність Естонії, архітектор Едґар Джон Куусік

Спробую описати свої враження від Військового цвинтаря. На вході відвідувачів зустрічає ротонда-мавзолей, що присвячена полеглим героям Естонії. Праворуч від неї – меморіал лицарям Хреста Визволення і понад 50 могил вояків, нагороджених цією відзнакою (це більше ніж на будь-якому іншому цвинтарі в Естонії). Далі, по тій же правій стороні, ряд могил союзників 1918-1920 рр. – білогвардійців та британців. Поряд – поховання естонських вояків, які служили у лавах німецького війська під час Другої світової віри.

Естонські пам’ятники типові, аскетичні, з сірого граніту. Всі вони – результат численних реставрацій. Обабіч ротонди-мавзолею розкидані осібні могили і цілі поля з похованнями червоноармійців. Все дуже доглянуте. Однак надгробки червоноармійців у найгіршому сатані – похилені, вкриті мохом. Як пояснили самі естонці, ці могили є декораціям для акцій посольства РФ. Кілька разів на рік росіяни приносять сюди вінки, виступають із промовами, роблять фото. Реставрацією росіяни не цікавляться, як і прибиранням могил. Добре, що адміністрація кладовища косить траву і збирає листя – інакше б все давно заросло.

По ліву руку від центральної алеї розташований меморіал естонським вояками – 30 жертвам нещасного випадку (вибуху, що стався у 1937 році в Мянніку). Трохи далі – каплиця. За нею, на цвинтарному мурі, – старі естонські надгробки, які були вирвані з могил новими господарями Таллінна. Такий собі музей червоного варварства.

Чимало естонських могил було врятовано завдяки Лінді Соорме, яка протягом 35 років (за радянських часів) була директором цвинтаря і старалася, під різними приводами, зберегти могили від знищення. Те, що не вдалось зберегти, Лінда старалась запам’ятати чи занотувати. Завдяки її свідченням були відновлені численні надгробки, ліквідовані більшовиками. Британська королева відзначила її орденом за збереження могил моряків королівського флоту.

Однак чимало могил так і не відновили. Поховання естонських генералів Андреса Ларка, Яана Соотса, Поля Адольфа Ліля, адмірала Йогана Пітка відвтворені у вигляді кенотафів. Окремо зауважу, що жертви екзекуцій та в’язні радянських в’язниць ніколи не мали могил, у звичному розумінні цього слова.

Я відвідав кладовище у другій половині дня.

Застав тут групу молоді, яка впорядковувала цвинтар. Я розговорився зі старшим хлопцем. Моїм співрозмовником виявився естонець, який добре говорив англійською, але уявлення не мав про те, чиї могили він прибирає. Совєтів він назвав “local estonians”. Коли я йому пояснив, що він прибирає могили червоних окупантів, хлопець зізнався, що “йому пофіг і він уявлення не має, де знаходиться чия могила”.

Можливо дівчата, що збирали опале листя, були більш обізнаними, однак я не мав часу перевірити це.

Могили британських моряків

Меморіал Перемозі у війні за незалежність

Загалом я виніс враження, що естонська культура догляду за похованнями відрізняється від, скажімо, чеської. Тутешні цвинтарі не є взірцем порядку і чистоти.

Однак, головний висновок інший. Естонці вдячні своїм воякам. Вони пам’ятають і шанують кожного, хто боровся за вільну Естонію. Могили союзників-білогвардійців тут такі ж доглянуті як і могили естонських воїнів. На честь героїв визвольної війни споруджені меморіали та монументи, зокрема і величні. Українці не можуть похвалитися подібним ставленням до Армії УНР чи УГА. Більше того, естонці не забувають не лише про лісових братів, але і про тих, хто зголосився до німецького війська, щоб мститися за терор перших совєтів. Естонці не зріклися своїх дивізійників попри тиск ЄС і вереск російських колоністів.

Естонія продовжує існувати у двох вимірах, що позірно ведуть мирне співіснування, а в реальності продовжують взаємопоборення – вимір естонський та колоніальний російський.

Бажаю успіху нашим друзям! Їхній приклад надихає.

Читайте також:
“За волю народів Поволжя!” У Києві інавгурували нового інязора ерзян – офіцера ЗСУ