автор: Анастасія Федченко
з Донецької області
фото автора
Блакитне, наче напровесні, небо Донбасу. На узбіччях дерева вкриті наче кришталем — то сонце підтопило сніг і перетворило його на ожеледь.
Дорога слизька, наче ковзанка. Машина їде повільно, колеса не завжди “чіпляються” за шлях.
Далі виходимо, вдягаємо бронежилети (“Там стометрівка буде небезпечна”, – каже вояк-провідник), пересідаємо у чорний джип із кермом праворуч та їдемо, знову ковзаючи на кожному повороті.
Останній відрізок проходимо по слизоті пішки.
Ледь чутно вогкий запах високих бур’янів у полі.
Нарешті я в гостях у бригади швидкого реагування Національної гвардії України, яка “тримає” свою ділянку під боком в окупованої Горлівки, в районі Світлодарської дуги.
На позиціях БрШР, вона ж 4-та бригада оперативного призначення НГУ, лежить сніг. Глибокі траншеї, подекуди оббиті дошками, звиваються в полі та між деревами.
Ось тільки ноги тут роз’їжджаються вже не на кризі, а на багні, в донбаській глині.
На спостережнику стоять двоє армійців у білих маскувальних комбінезонах із капюшонами та рукавицями (“Вночі, певно, схожі на привидів”, – думаю). Як у гостинній оселі, вони підготували ще один маскхалат.
Один із гвардійців на прізвисько “Кік” приховує обличчя за флісовим бафом. Своє екзотичне псевдо він отримав за те, що свого часу п’ять років присвятив кікбоксингу. Зараз 23-річному Кіку не до занять спортом: або стоїть на чергуванні, або укріплює позиції.
“Кік”
“Вдень тут доволі тихо, – каже гвардієць. – Вночі гучніше. Переважно зі стрілецької зброї, буває, з гранатометів, кулеметів, СПГ. Вони (вороги – “Н”) тут поруч, менше кілометра. І прицільно б’ють”.
Кік народився в Олександрії на Кіровоградщині, навчався в Києві. Два з половиною роки тому прийшов на строкову службу, потім перевівся на контракт.
Для Кіка це вже третій виїзд на передову. Раніше він у складі ротно-тактичних груп Нацгвардії, приданих до бригад ЗСУ, виїжджав працювати на Маріупольському напрямку та на Горлівському, всього за кілька кілометрів від нинішнього розташування. Наступного року у хлопця закінчиться перший контракт, але Кік планує продовжувати – каже, хочеться служити.
“Тах-тах-тах”, – лунають постріли не надто далеко. “Ворог. По сусідній позиції. Стрілецька [зброя]”, – спокійно каже Кік.
Він знає про зустріч у нормандському форматі, яка відбудеться 9 грудня. Що нам від неї потрібно? “Мир. Капітуляція – ні”, – заявляє боєць.
“Стрілкотня” лунає зо дві хвилини і припиняється. Але невдовзі звучить уже ніби ближче та інтенсивніше. Ми йдемо через посадку, і здається, ніби гучно стукає дятел. Або хтось часто б’є у цвях-“сотку”.
Дорогою до сусідньої позиції біля бліндажів на сонці вигрівається біло-рудий кіт – доглянутий, вгодований, шерсть блищить.
“Кіт трохи недочуває, – каже боєць. – Під час обстрілу з РПГ оглух”.
Кота звуть Бродяга. Він перейшов у спадок до БрШР від полку “Азов”, який тримав цей відрізок у попередні пів року.
Бродяга спускається зі своєї лежанки, самовпевнено дивиться в об’єктив фотоапарата і прошкує кудись у своїх котячих справах.
На спостережнику вітер тріпоче плівкою, якою вкритий дах і задекоровані стіни. Один із гвардійців — високий, кремезний, має красиві блакитні очі, 23 роки та псевдо якраз для російських пропагандистів: “Ярош”. Насправді такий позивний — лише варіація прізвища.
“Ярош”
“Прострілюють. Бояться, що ми зайдемо до них. У нас позиція така, що заважає ліс для нормального огляду, тому вони бояться і прострілюють. Може, ще сподіваються, що залетить кудись. Буває так, що довго тихо, а потім СПГ залетить або РПГ. Не знаєш, що наступної миті може статися”, – пояснює гвардієць те “забивання цвяхів”.
Нещодавно на інших позиціях БрШР шестеро бійців підрозділу внаслідок гранатометного обстрілу дістали поранення. Всі вони досі у шпиталях, стан декого – тяжкий. Побратими сподіваються, що поранені одужають.
Натомість самі намагаються бути вкрай обережними. Кілька днів тому, каже Ярош, Росія через неконтрольовану Україною ділянку кордону відправила черговий так званий “гумконвой” — понад два десятки вантажівок.
“Боєприпаси завозять. Якщо так подумати: звідки воно в них береться? Російська Федерація їм допомагає, звичайно. Російські спецпідрозділи сюди заїжджають. Випускників військових вишів сюди привозять практикуватися. Вони Донбас перетворили на тренувальний полігон! Їхні пропагандисти кажуть, що Росія відправляє книжки, провізію і речі. Але насправді Україна не може перевірити ці вантажівки.
А потім ці “книжки” 120-го калібру сюди прилітають і біду роблять людям”,
– пояснює Ярош.
Він прийшов у бригаду швидкого реагування у 2017-му, коли закінчив бакалаврат Харківського національного університету цивільного захисту України. “Хотілось робити щось корисне в житті”, – пояснює вибір навчального закладу.
У виші, що готує рятувальників, хлопець здобув фах психолога. Каже, іноді освіта стає у пригоді, коли треба розібратися в собі та допомогти побратимам.
І жартує: російським найманцям теж допомагає зрозуміти, де їхнє місце в житті. Інструмент оригінальний для психолога — кулемет Калашникова.
А ще зранку гвардійці розгортають синьо-жовтий прапор. Зараз великий стяг лежить, дбайливо накритий клейонкою, аби не вицвів. Менші прапори — стоять біля позицій.
Також бійці НГУ вмикають для ворога гімн України. “Пояснюємо, що це наша земля, і їм тут нічого робити”, – усміхається Ярош.
Читайте також:
На Донбасі загинув офіцер Бригади швидкого реагування НГУ Олександр Марків
На передовій трагічно загинув старшина Дмитро Антиков із Бригади швидкого реагування НГУ
Його підрозділ — один із наймолодших в Україні, створений у 2016-му. Його називали “бригада майбутнього”, бо мала бути за стандартами НАТО. Відбір у підрозділ був жорсткий.
“Три доби тебе фізично, морально і психологічно випробовують. Піднімали серед ночі. У нас була імітація пораненого товариша — ним слугувала дровиняка 2,5 метра, група з шести-семи осіб підносила її над головою і тримала однією рукою, а в цей час нам ставили різні запитання, давали заповнювати анкети. Було цікаво.
Ще сонце не зійшло, а ми вже бігли кудись, вправи робили. Нам інструктори сказали, що наш відбір був найбільш згуртований. Із групи з 22 людей пройшло 17. А в нас ходили легенди про інструктора, відбори в якого проходило по двоє людей із… 50”, – пригадує гвардієць.
Зараз, каже, відборів уже немає.
Днями навколо бригади швидкого реагування у зв’язку з цим у соцмережах розгорівся скандал. Мовляв, скочується в “совок”, стандарти НАТО перетворилися на імітацію.
Ті гвардійці, з якими я розмовляла “офрекордз”, говорили, що в підрозділі все нормально; “затягів”, як у ЗСУ, немає; забезпечення – форма, зброя, харчування – взагалі хороше.
“Деякі люди проходили ці відбори, але вони були не дуже достойні, скажемо так. Буває, у когось велика сила волі, але на нього не можна покластися”, – говорить Ярош.
За його словами, морально-психологічна підготовка в підрозділі на високому рівні. Перед виходом на передову із бійцями працюють психологи, опісля — теж. Коли потрібна допомога після бою чи в іншій складній ситуації, психологи також долучаються.
На полігонах гвардійці тренуються, їх буквально “ганяють”, щоб мали хорошу фізичну підготовку і потому не мали проблем на фронті.
Ярош – із міста Лебедин на Сумщині. Батьки його відмовляли йти у військо, але “вперся, як віслюк”. Хоча певний час приховував, що перебуває на передовій. Та обман розкрився: треба було відправити документи додому, мама батькові заборонила викидати конверт з адресою, так і дізналася. “І смішно, й грішно, – усміхається гвардієтць. – Але вони все розуміють”.
Що Ярош очікує “нормандського” саміту? “Хотілося б відновити територіальну цілісність України. Ми готові виконувати накази заради цього. Вірю, що нам усе вдасться. Так, бувають капітулянтські гасла, але є багато людей, хто нізащо не віддасть Україну”, – переконаний боєць.
Знов починає “стукати дятел” – озивається кулемет. Окупанти перевіряють пильність українських вояків. Кілька черг, і знову стає тихо. Тільки вітер шарудить клейонкою.
Читайте також:
“Для відповіді на провокації”: бригада швидкого реагування НГУ отримала партію станків під крупнокаліберні кулемети
Розвідка повідомляє: бойовики нещодавно отримали зарплату, але їм не доплатили два відсотки. Бойовиків це розлютило. Вони сварилися з командирами і між собою, заливали горе спиртним.
Українські гвардійці з цього сміються. Вони радіють, що нарешті вийшли на передову не ротно-тактичними групами, а батальйонами. Що утримують чималу ділянку фронту. Що використовують знання й підготовчі навички на практиці.
“Арей”
“Ворог стріляє, зриває режими тиші, але ми в доброму гуморі, робимо все, що маємо і що можемо, щоб захищати Україну і давати адекватну відсіч”, – говорить англійською пресофіцер бригади на псевдо “Арей”.
Йому 35. У соцмережах відомий під ніком “Харитін Старський”. Був менеджером із комунікацій у міжнародних організаціях, працював і за кордоном, зокрема у США. Але у 2015 році, каже чоловік, у ньому озвалися військові гени, бо від батька і до прадіда чимало предків були військовими, тож пішов в НГУ.
Псевдо обрав, “щоб усі боялись, щоб не насміхались”, – жартує у стилі “Капітошки”.
“У мене в житті все було добре. А тепер стало ще краще”, – усміхається офіцер.
* * *
Ми повертаємося з позицій десь навпроти Горлівки через посадку і поле. Небо блакитне, наче напровесні, сонце засліплює очі. Як би не загравав грудень і не маскувався під лютий чи березень, але попереду — зима. Ще одна воєнна зима.
Читайте також:
“Залишаємо по собі хороший слід”. Полк “Азов”, його війна і 5-зірковий бліндаж на Світлодарці
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
