Георгію Гонгадзе – 50. Невідомі карпатські пригоди Героя в спогадах його вихованців

 

автори:
Олександр Дикун, Ганна Борис, Петро Старокадомський
екс-9Б клас СШ №37, м. Львів

Гарний, як на фотографії, вечір у Карпатах. Осінь, гори, ліс, гірський струмок. Тобто, доки не пройшов дощ, це був струмок. А стала повноцінна гірська річка, берег якої губиться у темряві.

Ми – це група учнів львівської середньої школи №37. Ми стоїмо на березі річки і дивимось, як наш вчитель з одягом у пакеті над головою протистоїть сильній течії. Недільної ночі за обмежений час він мусить спланувати та здійснити евакуацію 40 учнів із нічних Карпат на останню електричку до Львова, що відправляється за дві години по інший бік ріки.

Особливі обставини: йдеться про початок 90-х років, коли мобільних телефонів не існувало, як і Google Maps. Нас за домовленістю мали зустрічати батьки на вокзалі, а отже, не приїхати ми не могли!

І ще – нашого вчителя звали Ґеорґій Русланович Ґонґадзе, майбутній журналіст та Герой України (посмертно). Справжній лідер. А тому не прийти з допомогою він просто не міг.

Комсорг v.2.0

Наш 9-й клас

Цікаво згадувати шкільні події зараз, з позиції дорослих людей. Наш клас нещодавно підняв питання:

а хто пам’ятає нашу поїздку з Гонгадзе в Карпати майже 30 років тому?

Так з’явилися спочатку короткі спогади у вигляді чату. Пізніше вони за об’ємом переросли в повноцінну статтю. І ми подумали, що такий матеріал із перших років незалежної України очима підлітків буде гріх не опублікувати для загалу. Так народився цей матеріал у “Новинарні“.

Отже, підлітки, що стоять уночі в карпатському лісі: це ми, 9-Б та 10-А класи СШ37 м. Львова. Нам було по 13-15 років, а надворі – початок незалежності. Ми ще встигли побувати піонерами, але комсомол до нашого часу вже не дожив. Напевно, ті комсомольсько-піонерські години із графіку занять потрібно було якось закрити, і на місце комсорга взяли Ґеорґія Ґонґадзе, молодого студента факультету іноземних мов Львівського національного університету ім. І. Франка.

Георгій Гонгадзе на фестивалі “Червона рута” 1989 року. Кадр відео

Ґеорґій був дуже нетиповим викладачем. Після військової служби в Афганістані він приїхав до Львова в 1989 році. Тоді йому було 20.

Зараз це цікаво згадати: він був “іншим”, першою стовідсотково “постсовковою” людиною, яку ми зустріли, а на початок 90-х це було майже фантастикою.

Хоча й викладач, але говорив простою, зрозумілою мовою. Активний учасник громадсько-політичної організації “Народний рух України”, але в той же час цікавився комп’ютерами й телебаченням. В нас був цілковитий культурний шок – до дітей в клас зайшла людина з майбутнього, з Нового Часу, яка так разюче відрізнялася від звичайних педагогів! Годі казати, що Ґеорґій миттєво завоював серця всіх учнів.

Молодий Гія Гонгадзе з матір’ю Лесею. Фото: ФБ Вахтанг Кіпіані

Ґеорґій походив по школі, познайомився з активами класів і почав нас організовувати –

відтепер наше позакласне життя стало перетворюватись на голлівудський молодіжний серіал, який ми робили самі!

На дворі 90-ті, радянська система просто на очах розвалюється, ніхто не впевнений у наступному році – і саме тоді Ґеорґій вирішує організувати позакласний курс з англійської мови.

Ми були учнями “французької” школи, а тоді мало в якій школі вивчали другу іноземну.

“А тоді чому б, – запитав Ґеорґій, – нам не ввести клас англійської мови? Я можу викладати!”

Ці додаткові, не обов’язкові заняття мали проходити після основних уроків і лише для тих, хто добровільно захоче навчатись більше, ніж потрібно. Тобто вважалося, що прийде 5-10 осіб, не більше… Але охочих набився повний клас: хтось прагнув вивчати англійську, хтось прийшов за компанію, але більшість просто хотіла бути з новим вчителем – настільки легко ми з ним почувалися!

Ґонґадзе мав цікаву особливість – він щиро слухав учня, незважаючи на те, що це підліток.

Він пам’ятав проблеми кожного з нас і був готовий підтримати, якщо висловлена ідея мала сенс. Ми це дуже цінували й тягнулися до Ґеорґія Руслановича всі місяці, поки він вчив нас основам англійської.

Ґеорґій був лідером, а отже, не стояв на місці й рухався вперед. Наступна його ідея була організувати шкільний концерт та дискотеку. Здавалося, з часів піонерії наше бажання брати участь у шкільних концертах було надійно поховане, але тут – інша справа. Підготовка відбувалася цілий місяць, майже щодня після уроків. Наші класи збиралися в актовій залі, проводили репетиції, готували справжні декорації, налаштовували світло та вчилися грати живу музику на синтезаторі.

Оргкомітет швидко організувався у шкільний клуб “Кайзервальд” (стара австрійська назва Шевченківського гаю – парку у Львові, “підшефного” нашої школи з прибирання голими руками в рамках піонерського виховного процесу, та просто чудове місце, де ми любили відпочивати після уроків, бо тоді ще не було інтернету). Ми всі приєдналися до клубу, а його співголовою разом із Ґеорґієм стала молода вчителька фізики Наталія Григорівна Ясниська, підсобка якої поступово трансформувалась у клубний штаб.

Проба пера: дискотека проти “тітушок”

Справжнє задоволення від своєї роботи ми отримали, коли дали перший концерт для решти класів нашої школи. Шоу, звичайно, вів Ґеорґій – його робота диктором і ведучим на телебаченні була ще попереду. Незвично весело велося і нам, і аудиторії. Поступово, за планом та під наглядом Ґеорґія, концерт перейшов у дискотеку.

Зараз цікаво згадувати це відчуття: перше задоволення від позакласного творчого процесу, бо все було задумано й виконано нами самими. На тлі тотального радянського окозамилювання, штучності та “зобов’язайлівки” це була нечувана свобода.

…Ми не просто підібрали музику та домовилися з дирекцією. У 90-ті роки провести дискотеку в школі вже не було проблемою – принось лише магнітофон до актової зали, вчителі не проти… Якби не інша проблема. 1991 року біля школи розташовувалося сумнозвісне кафе “Гай”, штаб-офіс місцевих рекетирів того часу. Молодики, яких тепер називають “тітушками”, постійно тероризували нашу школу! І безкоштовний “дискач”, влаштований підлітками через дорогу, міг стати для них легкою здобиччю.

Тому перша дискотека була тестом для Ґеорґія: чи уявляє він, кому доведеться протистояти?

Львівська школа №37, фото 2015 року

Але Ґеорґій як талановитий організатор уявляв руйнівну силу реального світу при зустрічі з ідеальними планами. А тому він сам став на вході до школи і розвертав усіх, хто був йому не знайомий.

Ретро-“тітушки” перегрупувалися і підійшли поговорити “за уважение”, але розмова не задалася. На наш подив, конфлікт на цьому вичерпався, і Ґеорґія більше не турбували.

Для нас це був справжній шок – ми наочно побачили, що одна людина може протистояти зграї хуліганів, які своїм існуванням змусили школу зупинити всі позакласні заходи. А тепер ми, власними силами, це відновили. Ми вперше відчули, що можемо щось вирішувати в своєму житті, можемо зробити щось колективною творчістю. Це було дуже круто!

Далі дискотеки перетворилися на щотижневий ритуал, зі своєю рутиною. Наш клуб поступово обзавівся апаратурою, мікрофоном, світлом та навіть DJ-Дядьком.

Хоча все йшло чудово, але ми вже прагнули більшого. Мабуть, тому, що розуміли: Ґеорґій з нами довго не залишатиметься – його енергія скоро понесе Ґонґадзе кудись далі, в доросле життя.

Наш 10-й клас

Карпатське випробування

З початком нового навчального року Ґеорґій загорівся новою ідеєю. Поки надворі було бабине літо, ми запланували влаштувати справжній туристичний похід, з наметами і спальниками. Оце була нова пригода! І хоча більшість із нас ніколи не мандрували з ночівлею, ми вірили, що Ґеорґій нас не підведе і все буде добре.

Отже, ми взялися до роботи. Склали план, згідно до якого ми мали доїхати електричкою до Національного парку “Сколівські бескиди”, зі станції пішки дійти до водоспаду Кам’янка, що біля села Дубина, неподалік поставити намети та переночувати. Наступного ранку ми згорнули б табір і пішки дійшли б парком до наступної станції – Східниця, де сіли б на передостанню електричку до Львова. А там на вокзалі нас зустрінуть батьки.
План “Б” – якщо ми запізнимося, зателефонуємо батькам з вокзалу й сядемо на останню електричку.

Вид на Сколівські бескиди. Фото: Садлівський, Вікіпедія

У ті дні на території Західної України, за прогнозом, було без опадів, денна температура +25⁰С, вночі + 10⁰С.

Усі мали підготувати/позичити/орендувати спальники й намети, взяти їсти-пити та зустрітися вранці на залізничному вокзалі.

Поїздка очікувано викликала у школі великий ажіотаж, і до пригоди згуртувалися 40 учнів 9-10-х класів.

Керували нами Ґеорґій з дружиною Мар’яною.

Першого дня все пройшло чудово – ми були організовані, тож і доїхали, і вивантажилися, і дістались до місця майбутнього табору без пригод.

Однак туристичного досвіду ми майже не мали, тому табір ми розбивали довше, ніж планували, та й не всі намети були поставлені за інструкцією – частина з них, як виявилося на наступний ранок, встановлені… догори дриґом.

Дуже швидко настав вечір, сонце зайшло за гори. Починалася наша перша ніч у лісі, а ми ледве встигли розпалити багаття.

Тоді ж і виявилася наша перша проблема – всупереч оптимістичному прогнозу “…на території Західної України без опадів”, всю ніч ішов дощ, який швидко перетворив наш табір у болото.

Друга проблема, системна – незважаючи на проголошений Ґеорґієм “сухий закон”, більша частина колективу відразу ж добряче надудлилась контрафактним алкоголем сумнівного походження, якого в нас виявилось багато.

Ми передбачали, що Ґеорґій обшукуватиме нас перед виїздом, і використовували принцип “подвійного дна” у туристичних флягах з водою…

Тож Ґонґадзе вночі надірвав горло, намагаючись нас вгамувати, та загалом було дуже весело.

Водоспад Кам’янка – Сколівські Бескиди. Фото: Володимир Гиль, gotoworld.com

Спали ми жахливо, і вранці почувалися ще гірше. Пригрівало сонце. Якось почали готувати сніданок…

Ґеорґій був злий – він не очікував від нас такого. Але, як ми вивчили на уроках французької мови, c’est la vie: хоча ми були відданою йому командою, але все ж – командою підлітків, які росли за досить невизначених моральних норм навколо. Ми були молоді, без належного самоконтролю, в карпатському лісі, і спокус навколо забагато, ще й алкоголь зніс останні бар’єри… Натомість Ґеорґій вважав, що ми вільні цивілізовані люди й не будемо поводитись по-свинськи. Ми розуміли його думку в теорії, але з практикою того разу не вийшло…

Розчарований Ґеорґій вишикував наш непутящий колектив на перекличку:

– Хто вчора випив хоч сто грамів – зробити один крок уперед!

– хрипло прошепотів наш команданте.

Всі 38 осіб зробили крок вперед, і тільки дві тендітні дівчинки залишилися на місці. Бо в них голова боліла так сильно, що не хотілося зайвий раз рухатись.

Побачивши таку одностайність, Ґеорґій плюнув і пішов митись до річки. А як покарати винних, коли всі як один?!

Але поступово сонце й сприятлива погода покращили наш настрій, та й треба було вже збиратися.

Табір стояв на березі невеликої річки Опір, яка після дощу жваво несла свої води між горами.

Після сніданку ми згорнули табір, якому добряче перепало минулої ночі, і вирушили у зворотню путь.

Ґеорґій пам’ятав дорогу, і ми швидко вийшли на розгалуження в лісі, де зробили привал та спланували наші майбутні дії. Ми могли йти ліворуч, через міст, але цей шлях був довший на цілу годину. Якщо підемо праворуч, убрід через неглибоку річку Стрий, це зекономило б десь півтори години, які ми можемо частково використати просто зараз на сонечку.

Єдиною потенційною проблемою могла стати висока вода після зливи. Але річка біля нашого табору за ніч не сильно змінилася, тому ми й вирішили: навіть якщо рівень Стрия підніметься – ми його просто перейдемо, тримаючись за руки.

Тому привал переріс в обід, а після обіду Ґеорґій розважав нас польовими навчаннями. Наприклад, як вириватися від поліціянтів на мітингу, як махати палицею (він називав це фехтуванням). Ми навіть провели бліц-турнір з лісового фехтування, в якому, звичайно, переміг Ґеорґій.

Не любити такого вчителя ми не могли!

Після обіду похід продовжився – за 30 хвилин ми мали дійти до станції, і година була про запас.

Дорога була легка, Ґеорґій уже не гнівався, настій був чудовий, а наплічники – легкі. Аж поки ми не дійшли до річки Стрий.

У перших сутінках струмка ми не побачили – перед нами була справжня гірська ріка метрів 50 завширшки, з повноцінними порогами та сильною течією.

Річка Стрий. Ілюстративне фото: Bogdan Kosar, Вікіпедія

Форсувати її вбрід усією групою було абсолютно неможливо. Але рухатися назад, щоб перейти через міст, ми теж не встигали.

Починало сутеніти.

Ми опинилися посеред лісу в Карпатах – увечері, без зв’язку.

Критичне становище знову поміняло настрій групи: ми відчули, що це наш шанс реабілітуватися та знайти вихід. Ми розуміли, що якщо батьки сьогодні нас не дочекаються на вокзалі, то наша “вольниця” з усіма позакласними заняттями швидко скінчиться, а Ґеорґій, цілком імовірно, втратить роботу. А можливо, ще й вилетить з Львівського університету ім. Франка, де він тоді ще вчився.

Наша група зібралася біля води. Сонце вже зайшло, а в нас залишився тільки один працюючий ліхтарик.

Ґеорґій, обережно перевіряючи дно Стрия перед собою довгою гілкою, йшов бродом. Але вже за кілька кроків його нога зірвалася, і провідник в усьому одязі шубовснув у холодну воду.

Остання надія на те, що ми зможемо перейти цю річку, не пройшла перевірку – мокрий Ґеорґій повернувся до нас.

Ми ж до цього часу вже зорганізувалися: поки сідало сонце, назбирали хмизу й розпалили велике багаття.

Біля вогню повісили сушитись мокрі речі Ґеорґія, натомість хлопці зібрали для нього нове вбрання зі своїх запасів.

Стало зовсім темно, і це нам знову допомогло – бо ми побачили, що за кілометр чи два на тамтому березі горять вогні (пізніше, виявилося, що це військова частина).

Ґеорґій прийняв досить ризиковане, але єдино правильне рішення – він залишив свою дружину Мар’яну з нами, а сам вирішив знов форсувати річку.

Завдання мінімум – дістатися до людей та зателефонувати нашим батькам, попередити про затримку.

Завдання максимум – знайти можливість евакуювати нас з лісу протягом однієї години, щоб встигнути на останній поїзд.

Ми розпалили друге багаття для Ґеорґія і постійно підтримували полум’я зо два метри висотою, щоб він міг орієнтуватися посеред бурхливого потоку та повернутись до нас у темряві.

Страху не було: кожен мав своє завдання для підтримання нашого стихійного табору.

Тримаючи сухий одяг над головою, Ґеорґій обережно зайшов до воду, яка поступово ставала йому спочатку по пояс, далі – по груди, і зник у темряві. Тепер ми могли тільки чекати на його повернення і підтримувати багаття.

Хлопці займалися ватрою, дівчата – вечерею. Загалом, паніки не було. Адже ми знали, що Ґеорґій супермен і знайде вихід, навіть зараз, вночі, у пастці в Карпатах!

Про те, що одиночне нічне форсування гірської річки молодим чоловіком (а Ґії на той час було років 22) може закінчитися фатально, ми старалися не думати…

Минула година, а це означало, що передостання електричка вже поїхала без нас, і тепер головне питання було – чи все гаразд з Ґеорґієм і чи встиг він попередити батьків. У нас лишалася ще одна година, щоб встигнути на останній поїзд.

І раптом ми почули мотор вантажівки!

Ось що відбувалося: Ґеорґій успішно подолав ріку, переодягнувся та побіг на вогні, що виявились військовою частиною.

Ґонґадзе на той час уже встиг відслужити в Афганістані, тож швидко порозумівся з командиром частини, і той відразу виділив для нас водія з тентованою вантажівкою.

Поки машину заправляли, з телефона військової частини Ґія попередив наших батьків, що ми приїдемо на годину пізніше.

За багаттям, яке ми розклали, військові зорієнтувалися, де ми є, і рятувальна операція почалася!

Однак по прибуттю вантажівки виявилося, що в кузов ми  всі не поміщалися. Тому довелося імпровізувати – дівчат посадили вздовж бортів, а хлопці полягали двома рядами на наплічники та один на одного. Останнім у вантажівку ледве втиснувся двометровий Ґеорґій. Поїхали!

Читайте також:
На Львівщині ховають бійця ДУК ПС, родича Георгія Гонгадзе
Мар’яна Корчака, який загинув під Зайцевим. ФОТО

Хоча швидкісна їзда лісовими дорогами потріпала нашу групу набагато серйозніше, ніж ми очікували – хлопці “нижнього ярусу” під кінець поїздки потребували допомоги, щоб вийти, проте загалом обійшлося без серйозних травм.

Група прибула на станцію ще до відходу останньої електрички на Львів! Це була справжня перемога, а ми відчували свою причетність до цього.

На вокзалі ми, добряче потовчені та виснажені, вишикувались на перекличку.

– В кого залишилася горілка? – без зайвих вступів спитав промерзлий Ґеорґій, закутаний у дві куртки на голе тіло.

Хлопці, які ще вчора з ідіотським хіхіканням ховали заначки від “комсорга”, відчули зміну моменту, розшнурували рюкзаки і дістали дві напівпорожні пляшки. Одну простягнули Ґеорґію, а іншу пустили крізь стрій.

Ковток горілки дійсно допоміг кожному

– ми більше не відчували такого сильного стресу, який не відпускав нас останні години, холод відступив, і наша група нарешті зрозуміла, що найгірше позаду!

Завдяки Ґеорґію ми відчули нашу силу як колектив, і це також було новим відчуттям на той час!

…Назад їхали напівпритомні. Стрес, два дні піших переходів і останні пригоди на річці й вантажівці виснажили нас повністю.

Було цікаво спостерігати зміни в поведінці нашої групи після усіх пригод. Для підлітків у 1991 році це була справжня командна перемога, де Ґеорґій був центром колективу.

Але тільки на львівському вокзалі ми зрозуміли, які критичні наслідки ми упередили: наші схвильовані батьки бігали по перону, виглядаючи нас у цьому останньому поїзді, чи не загубилися ми з учителем десь у Карпатах…

Та ніч у лісі стала важливим епізодом нашого дорослішання. І ми дійсно були щасливі, що один рік нами займався сам Ґеорґій Ґонґадзе.

Георгій Гонгадзе після повернення з війни в Грузії,1993 рік. Кадр відео

Через певний час він залишить нашу школу, поїде двічі в рідну Грузію, щоб взяти участь в одній війні як антизвіадистській повстанець, а в іншій – абхазькій – як журналіст. Отримає поранення біля Сухумі. Надалі – повернеться до Львова, з’явиться спочатку на львівському обласному, а потім і на київському телебаченні.

Ми знову перетнемося з ним на львівському фестивалі “Деформація”, з якого він вів репортаж: так ми вперше потрапили в телевізор!

Наші шляхи розійшлися. Хоча ні, ще був один останній подарунок Ґії — він феєрично з’явився з поздоровленнями на нашому випускному!

Ґеорґій трохи займатиметься кінодокументалістикою, стане ведучим телепрограм “Вікна” на СТБ, “Моє” на телеканалі “Гравіс” та ін.

І нарешті він організує в якомусь-там інтернеті якусь газету, коли в нас тільки-тільки починався dial-up інтернет. Цей сайт буде називатись “Українська правда” і гостро критикуватиме президента Кучму та його оточення.

Післямова

Через п’ять років один із нас йшов пізно ввечері київською вулицею. У підземному переході на станції метро “Шулявська”, серед десятків рекламних оголошень та іншого спаму, виднівся свіжий папірець із фотографією Ґеорґія під заголовком «Розшукується людина».

Була холодна осінь 2000-го. До акції “Україна без Кучми”, яка почнеться з того оголошення, лишалися лічені дні. До Помаранчевої революції – чотири роки. До присвоєння Ґеорґію звання Героя України (посмертно) – менше п’яти.

Читайте також:
Георгія Гонгадзе поховали на території церкви, в якій він хрестив своїх доньок. ФОТОРЕПОРТАЖ

Луценко не побачив доказів провини Кучми у вбивстві Гонгадзе

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: