5 книжок #підарсенал: дивний переселенець, блискучий аналітик, ліричний маніяк, червоний фартух і російська мафія

Завтра, 22 травня, у Києві стартує довгоочікуване свято книголюбів і видавців – Книжковий Арсенал-2019.
І з цієї нагоди маємо багато нової прози. Нічого дивного: бум поезії стався минулого року.
Автори й тексти нібито дуже різні, однак поєднує їх спільна риса: загальний зміст творів можна переказати одним реченням. Нічого дивного: спробуйте вигадати щось оригінальне в літературі! Не вигадали? Отож, а тільки критикуєте…
Та все ж таки хоч чогось новенького хотілось би… Стилістичної несподіванки чи там свіжого погляду на суспільні проблеми… Психологічна глибина теж була б ок. Чи можна знайти це все в прозових новинках #підарсенал, досліджувала прискіплива критикеса Тетяна Трофименко.

Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. Пісні про смерть і любов. Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019

♦ Відразу після виходу друком попередньої книжки «Довгі часи» письменник Володимир Рафєєнко попереджав, що наступна розповість нам про переселенця з Донбасу, який опиняється на великій Україні й важко опановує українську мову.

На перший погляд, обіцянка справдилася: головний персонаж «Мондеґріна» Габа Габінський нібито справді переїхав із Донецька до Києва (чи то під Київ, у таке собі Клавдієве-Тарасове: «А так, то всі знають старовинну автентичну назву – Публієве-Неронове»), працює в супермаркеті («кандидат наук був призначений підсобним у двох відділах – солодощів та овочевому. Тобто мав професійно спостерігати за картоплею, капустою, цибулею, огірками і  томатами, цукровим буряком, цукровою пудрою, цукровим діабетом, шоколадом, лікерними цукерками та повсякчасним і  побутовим рошеном українського народу») і вчить українську мову за активного втручання… Кобилячої Голови («…тобто закінчення -љi утворилося з давнішого -si (через -xi). А все, розумієш, хлопче, перша палаталізація. Ну і, коротше кажучи, залишилися плюсквамперфект і перфект. Ідемо далі…»).

Звісно, іронія – наше все, і в «Мондеґріні» автор не відмовляє собі ні у тролінгу людей і явищ, ні у творенні фантасмагорійного всесвіту в умовно впізнаваних декораціях. Відповідно його переселенець є трохи дивним і таким же правдоподібним, як, скажімо, «бомжі Донбасу» Олексія Чупи.

Дрібка реальності часом проривається між натхненним гоном справжніми й, очевидно, небезпідставними обрАзами. Приміром, на патріотичне середовище Донецька: «Бо в рідному місті розмовляти мовою йому не було з ким. У дорослому віці він заприятелював із кількома розумними та хорошими українськомовними хлопцями, однак ті спілкувалися українською тільки між собою, мабуть, зберігаючи таким чином вірність касті українофілів. Кілька разів просив їх Габа говорити з ним саме українською, прийняти у своє коло втаємничених та національно освічених людей», однак хлопці відморожувались – так їм було простіше. Як наслідок, у «ті роки, малята, і не мала Україна шансів на порозуміння між різними прошарками інтелектуальних еліт і  утворення єдиної нації салоїдів і москалененависників».

У ці роки, між іншим, теж не дуже, якщо судити зі ставлення до чужинців з боку місцевого населення: «Переселенець із Донбасу міг бути сепаратистом, росіянином, дебілом, крадієм, кишеньковим злодієм, торбохватом, вікнолазом, котолюбом, котолупом, а може, й котохватом. … У нього могли виявитися рідні у Москві, алкоголізм, лишаї та пристрасть до чеховської драматургії. Ясно, що континентальна, природно добра та ясноока Україна повинна була захищати себе від цієї навали, від так званої та вельми сумнівної різноманітності власного культурного простору. І захищала, як могла».

Від травматичних переживань свідомість оповідача закономірно тікає в рятівний ґротеск та (псевдо)інтелектуальну медитацію: «Чи можемо ми припустити, що росіяни не люди? Українці, приміром, люди, а росіяни – навпаки. А якщо ми вже це припустили, то французи чи загалом європейці – що тоді таке? Як із ними бути? Усі ці Сартри, Камю і Леві – вони хто за біологічною ознакою? Дельоз, Дерріда, Барт. А особливо Дарвін (Charles Robert Darwin)? Що за такий, сука, богослов цікавий? Не знайшлося порядної людини йому кістки битою переламати, щоб не міг писати ту дурню, ніби у людини та мавпи спільні родичі. От скажи мені, пане богослове, одну річ. Воно тебе гребе, з ким там у людини розумної спільні родичі?» тощо. Словом, тяжко розумній людині в недосконалому світі.

Читати неодмінно, якщо любите постмодерні ігри й «поламаний телефон»; переймаєтеся долею сучасного українського інтелектуала; хочете дізнатися, які претензії оповідач має до Йоанна Богослова та Олександра Пушкіна; що жує Хробак із довгими вусами (зазвичай звуть Лаврентієм); на яку рибу схоже блискуче лібідо Габи; куди поділася його донецька коханка Сосіпатра та ким насправді виявилася аспірантка Оля-Лукойя.

Анатолій Дністровий. Б-52. Київ: ВЦ «Академія», 2019

♦ Тяжка доля сучасного інтелектуала – занадто жирна тема, щоб обійтися лише одним текстом на сезон. Тож бачимо її й у новому романі Анатолія Дністрового, який довго тримав мовчанку, але зрештою повторив давно відому історію про вічного лузера пострадянського простору. Нічого дивного: травми покоління ще не проговорені!

На перший погляд, від соціально проблемних «пациків» спальних районів провінційних міст, завдяки яким Дністровий увійшов у сучукрліт, чи нудного викладача з роману «Дрозофіла над томом Канта» персонажа «Б-52» відділяє прірва. Ще б пак, адже 40-річний Мирослав Шефер – «блискучий аналітик і топ-менеджер іноземного холдингу», що в перекладі українською означає: у нього є бабло! Це вносить суттєву новизну в систему образів героїв сучукрліту, однак не надто змінює штиб життя самого персонажа: як і його попередники, Шефер бездоганний активно бухає зі стрьомними мужиками, ходить по бабах і ниє про недосконалість світобудови.

У вільний від цих сумнівних розваг час Мирослав Шефер… пише п’єси! Бо насправді йому до лампочки ниций кар’єрний успіх, він мріє про «власну книгу, яка б отак стояла серед інших і на корінці якої красувалося б його ім’я. Але не просто про книгу — сукупність написаних ним сторінок, за публікацію яких дурники вивалюють гроші з власної кишені, щоб хизуватися цим, ніби фетишем. Він мріє про книгу, потрібну людям, яку читали б, обговорювали, передавали з рук у руки, сканували б і викладали в інтернет. Щоб написати таку книгу, треба повністю віддатися їй, підкорити власне життя своїм уявним мандрам і душевним терзанням. Можливо, лише тоді вона стане зрозумілою та важливою для інших». Можливо, але не точно: принаймні мало кому з авторів сучукрліту душевні терзання в цій справі допомогли.

Звісно, ми розуміємо, що «драматургічний» аспект було додано до роману, аби довести: Дністровий створив саме інтелектуальний твір про митця з тонкою душевною організацією, а не примітивне жанрове чтиво! З іншого боку, у примітивному жанровому чтиві має бути якась цікава історія… Роману «Б‑52» такої «пошлості» не закинеш: уся інтрига розкрита вже в анотації. Та ви й самі, напевне, відразу здогадалися, що в один прекрасний день головний персонаж «наражається на любов до юної анархо-феміністки, і це руйнує його колишній світ».
Іншими словами, чувака відшивають, і то тому, що юну Варю не цікавить бабло, чоловіки в кризі середнього віку і жлобська та сексистська маячня. Шок, трагедія, втрачене покоління… Ну там іще є про маму, але цього я вже не бачила крізь сльози.

Читати неодмінно, якщо ви чоловік за 40 з мистецькими амбіціями, слабким серцем і кастраційним комплексом; любите занурюватися в депресивний внутрішній світ чоловіків за 40 зі згаданими проблемами; вірите, що «всі кицюні самі заскакують до них у машину»; вважаєте, буцім «головне – не машина, а те, що в штанцях»; не можете зрозуміти, куди котиться ваше життя, але підозрюєте, що в дупу, у повну дупу…

Ігор Астапенко. Чаполоч. Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2019

♦ Доброзичливі критики відзначили подібність «Б-52» Анатолія Дністрового та «Колекціонера» Джона Фаулза, і напевне, якщо дуже постаратися, якісь паралелі можна віднайти. Але зрозуміло, що до відбитого психа, який викрадає й силою утримує свою обраницю, Шеферові нормальному далеко як до Києва… Одним словом, далеко.

Але не засмучуйтесь, якщо ви якраз по маніяках, є й хороша новина! Зветься вона «Чаполоч».

Роман про збоченця, ґвалтівника й убивцю написав відомий досі як поет Ігор Астапенко, і цим достойно підтримав традицію експресіоністично-натуралістичного письма Олеся Ульяненка, що дається поколінню-2010 не настільки легко, як можна було би подумати (згадаю тут хіба жорстокий і змертвілий світ «зони» Маркіяна Камиша).

Астапенко пише про сучасну українську провінцію, точнішу локалізацію якої ми не будемо вгадувати, адже й справді: «Нащо вам знати, як зветься це місто? Достатньо того, що стела з його назвою втратила букву о», що на деревах довкола дуже багато омели, а просторові координати включають ДЮСШ, кожзавод, санстанцію, затхлі й обісцяні під’їзди, убогі й брудні помешкання, які легко можна втратити. Головний персонаж Євген Горко – отой маніяк-садист, який виготовляє самогонку з чаполочі і трахає довколишніх жінок різного віку й соціального статусу, – якраз не має власного дому, тому й живе з паралізованою (називаючи її зневажливо «каляскою»). У минулому Горка криється страшна таємниця, і вона вам не сподобається.

«Чаполоч» має досить напружений детективний сюжет, але занадто детальну післямову з розкриттям інтриги, яку читач уже зрозумів із основного тексту. Так само «здешевлює» історію й використаний тут прийом містифікації: мовляв, усе це написав сам Євген Горко, автор же лише розшифрував його записи, передані другом, який, власне, і розслідував злочини. Пояснимо це тим, що роман Астапенка дебютний і балансує на межі жанрів, тож питання щодо доречності такої композиції лишається відкритим.

У багатьох фрагментах Астапенко-поет перемагає Астапенка-прозаїка, унаслідок чого провінційний чикатило постає глибоким філософським ліриком, що міг би виграти поетичний конкурс «Смолоскипу» (утім, що ми знаємо про провінційних чикатил і справжню істоту лауреатів «Смолоскипу»…). У будь‑якому разі, контрастні зіткнення суржика та високого стилю, натуралістичних описів злягань і молитовних пасажів забезпечують «Чаполочі» інтенсивний ритм і провокативність, що трапляється в сучукрліті не так часто.

Читати неодмінно, якщо любите психологічні трилери з нальотом поетичності; детективи й розслідування; добре витримуєте описи на кшталт «затуляти їй очі долонею — пальці спускати до губ — водити мокрою лінією — трахати півстолітню Вєру. Піднімати її ноги — входити в берізку жінки — жадібно кусати за стопи» чи пасажі типу «омеловий океан розливається чорно-зелена повінь духмяне сухе вино шугає слинавими ротами тече в очі голови думки абсурдні хирі кругла довершеність із хвилястим діаметром мене поглинає уже по коліна я супроти стихії шматок матерії я тихенький тихенький тихіш од трави взагалі я дуже тихенький»…

Кассандра Рімскі. Червоний фартух. – Харків: Vivat, 2019

♦ Маємо #підарсенал іще один прозовий дебют – від авторки, котра теж досі була відома як поетка й перфомансистка, причому досить епатажна. Відповідно, можна було чекати на появу скандального тексту, від якого пригоріло би багатьом реальним персонажам шоубізу чи літсвіту; на чорнуху (хіба цей фартух червоний не від крові??) чи порнуху (знаєте, секс на кухні у фартушку…). Кассандра Рімскі написала мелодраму – дуже, дуже стриману мелодраму. Може, пороблено?..

Дія роману відбувається в наш час і в основному в Києві. У центрі уваги – любовний чотирикутник, у якому егоїстичний гад Міклош, музикант популярної української групи «Море Марини» (навіть я здогадалася, що це алюзія «Океану Ельзи», але більше ніяких пліток розшифрувати не змогла…) зраджує дружині Оксані з Зоряною, дружиною Іштвана, лауреата Нобелівської премії, який переважно живе в Осло. Уже цікаво? А це ще я не розказала про Марка та Мілоша!

Головну увагу звернено на образ Зоряни. Дівчинка з соціально проблемної родини, 20 років тому вона стає офіціанткою в одному з «шинків» Львова, а червоний фартух є деталлю її тодішнього вбрання: «..огортав Зоряну, як сукня. Дівчина мріяла назбирати грошей, щоб викупити цю річ. Окрім того, у тітки була швацька машинка, отож із боків можна було ще й застрочити складки, щоби ходити в цій дивовижній одежині ще й вулицями…». Саме в шинку героїня знайомиться з угорцем Іштваном, який, звісно, негайно в неї закохується і пропонує одружитись.

Чарівні збіги, драматичні повороти, фатальні рішення, компроміси з совістю, дещо наївні картини з життя «багатих», чудесне зцілення від алкоголізму легким порухом волі – усе це, поза сумнівом, задовольнить прихильниць жанру. А от фанати поезії Кассадри Рімскі можуть і не впізнати авторки, побачивши замість розкутих розмовних інтонацій її відвертих і часом цинічних віршів фастфудне мімімі: «Міклош бачив пасмо білявого волосся, пухкенькі щічки, зухвалий погляд… Він бачив її – гордовиту пані, яка ніколи йому не належала. Не розплющуючи очей, він знову облизав обвітрені губи, що нараз набули солоного присмаку. Стоячи під куполом храму із заплющеними очима, дорослий чоловік із неголеними впалими щоками витер зрадливу сльозу і прошепотів: – Господи, за що мені це, за що…».

З іншого боку, усе це може свідчити про творчу багатогранність авторки і появу нової конкурентки Люко Дашвар, Галини Вдовиченко та Ірен Роздобудько.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, у якій області Іштван отримав Нобелівську премію (ні, не в Житомирській); чому їхній шлюб із Зоряною став нещасливим; хто втішив бідолашну Оксану; чиє життя перервала автомобільна аварія; і чи є таки в романі плітки про реальних зірок.

Богдан Коломійчук. Готель «Велика Пруссія». – Львів: Видавництво Старого Лева, 2019

♦ Як і книжку Кассандри Рімскі, новий ретродетектив Богдана Коломійчука ви можете сміливо купувати на Книжковому Арсеналі для своєї мами, а то й для тата, особливо якщо він любить бренді і не любить росіян. Головне, не переплутайте з романом Ігоря Астапенка!

«Готель “Велика Пруссія”» – класичний детектив із завершеним сюжетом. Автор розповідає про нові пригоди постійного персонажа – львівського комісара Адама Вістовича, який фігурував у цілому циклі книжок видавництва «Фоліо», але чомусь іще досі не став загальним улюбленцем українців (можливо, тому що вони взагалі мало читають?..).

Основний конфлікт роману розгортається 1905 року в Пруссії. Дружина успішного галицького слідчого, берлінська актриса Анна Каліш утрапляє в неприємності – і Вістович вирушає на допомогу, хоча між парою вже давно немає гарячих почуттів… Однак це не означає, що в романі відсутні еротичні сцени: у порівнянні з минулорічним до несмаку цнотливим «Моцартом із Лемберга» цей текст буквально іскрить «розкішницею», «пругкою сороміцькою ягодою», «великими круглими персами» і «м’язистим стержнем».

Поза тим, у романі закручується складний клубок інтриг, нитки якого тягнуться з Лемберга до Берліна, звідти до Позена, а взагалі-то винними в усьому виявляться росіяни, що їх на благополучних німецьких землях ставало все більше, «поводилися вони дедалі зухваліше і, зрештою, згуртувалися у власний міцний кримінальний осередок».

Моторошні вбивства (приміром, коли люди згорають живцем) і особисті драматичні історії (приміром, доля боксера Маркуса Щипака, який буквально опинився попід мостом) забезпечують ненудне читання, а постаті зловісного російського графа Дємідова чи шефа позенської мафії Удо Вінкеля є достатньо яскравими, щоб утримати читацьку увагу.

Зрештою, Адамові Вістовичу все вдасться – інакше й бути не могло, якщо за справу береться львівський слідчий!

Читати неодмінно, якщо любите шпигунські історії, ретродетективи і масліт; романтику старої Європи, готелів і борделів; хочете дізнатися, чи переміг Маркус Щипак у боксерському поєдинку Ромка Лисака з Лемберга; як загинули фабрикант Ціммерман, банкір Дрезен і комісар Лютке; що пов’язувало Анну Каліш із таємничим «Братством полум’я»; і чи належать сороміцька ягода та великі перса тій самій особі.

Читайте також:
5 перекладів квітня: юні піаністи, вагітна гімназистка, домашнє насильство, вікторіанська Англія та книгар-мізантроп