Доки українські видавництва завмерли #підарсенал і чекають на приїзд із друкарень свіженької сучукрліт-продукції, можна кинути оком на літературу перекладну. Які проблеми діагностовано і чи є способи їх вирішення? Чи актуальні вони для нас? На чий смак ці тексти і чи в нас таке пишуть?
5 сучасних перекладних книжок прочитала улюблена критикеса Тетяна Трофименко.
♦ Роман норвезького письменника, композитора і піаніста Кетіля Бйорнстада присвячено піаністам. Юні Аксель, Аня та Ребекка грають класичну музику та беруть участь у перегонах… тобто конкурсі молодих виконавців в Осло, що має відкрити їм шлях у світ високого мистецтва. Нічого особистого, просто спорт, і протягом читання ти вболіваєш за кожного з персонажів – чи дотягне до фінішу?..
Хтось і справді сходить із дистанції (автор, між іншим, теж свого часу облишив класичну музику та віддав перевагу джазу) – більш чи менш драматично. Ребекка, приміром, буквально набиває ґулі, переконуючись, що не все складається за заздалегідь спланованим сценарієм, навіть якщо ти дівчинка з хорошої родини і для святкування твого тріумфу замовлено найдорожчий ресторан. Аксель лишається в системі, хоч і усвідомлює, що його талант – це не геніальність, адже в жодній іншій сфері він не почувається комфортніше, ніж у музиці. Аня помирає, і таємниця її смерті лишається в книжці розкритою не повністю.
Долі цих та інших персонажів роману перетинаються, а деякі скелети в шафах виявляються спільними. Нехай не вводить в оману стриманий стиль викладу: пристрасті вирують глибоко і часом вихлюпуються назовні, а скрута має не тільки психологічні, але й фінансові обриси. Погано тут, у принципі, усім, але оскільки розповідає історію Аксель, ми бачимо події насамперед крізь його оптику. А він, попри загальний депресивний і похмурий настрій, не здається: «Я мушу вибратися з цієї сутіні. Мушу повернутися у світ. У світло. Десь там живе людина з палким серцем і твердою волею. Так, я мушу знайти цю людину. Бо вона — це я».
Читати неодмінно, якщо любите Ісаака Штерна, Вільгельма Кемпффа, Альфреда Бренделя, Давида Ойстраха; виховні романи; родинні драми; хочете дізнатися, чому не вдався тріумф Ребекки; як загинула мама Акселя та чому кохання Катріне до Анни не було взаємним.
♦ Як і попередня книжка, роман польської письменниці Йоанни Яґелло стосується непростого вибору, що його роблять підлітки, вступаючи у доросле життя. Це четвертий роман із серії про Лінку Барську, але ви не «випадете» з контексту, якщо не читали попередніх, адже зав’язка основного конфлікту відбувається на першій сторінці: «Ця мить. Одна з яйцеклітин дістається яєчника, аби там її запліднив живчик, котрий виграє перегони. Чекає. …Біля трьохсот живчиків опиниться поруч, проте лише одному вдасться проникнути досередини. Іноді чиєсь щастя означає поразку інших». Якщо в інформації про те, що яйцеклітина звідкись «дістається» яєчника, вас нічого не бентежить, спокійно читайте далі.
Насправді «усе мало бути не так»: Лінка навчається у випускному класі гімназії і збиралася готуватися до іспитів, а не до пологів, але життя непередбачуване… Коханий хлопець Адріан стати батьком не готовий, тож, трохи поморочивши голову, летить до Англії вивчати живопис. Не те щоб ми ніде раніше не зустрічали подібного сюжету, однак прийнято вважати, що в сучасній українській підлітковій літературі про це не пишуть.
Тож юні читачі, а насамперед читачки, мають шанси детально дізнатися про перебіг вагітності (цитується мобільний додаток для майбутніх матусь: «15-й тиждень вагітності. Цибулина, 50 грамів, 9-10 см. …16 тиждень вагітності. Яблуко, 80 грамів, 10-12 см» і так далі), токсикоз, розтяжки, недоспані ночі, родинні сварки, цілковиту зміну способу життя і таке інше.
Історії Лінки, її родини та друзів по-хорошому повчальні, часом зворушливі, майже ніколи не пафосні й часто смішні. Але якщо ви не відданий фанат (фанатка) жанру, то можете знудитись. Утім, здолавши 450 сторінок у режимі телесеріалу, витривалі дістануть бонус у вигляді хепі-енду, як і годиться в добрій мелодрамі.
Читати неодмінно, якщо любите іронічні мелодрами та серіали про жіночу долю; родинні історії, які сягають у не таке вже й далеке минуле, де все було значно, значно гірше; хочете дізнатися, хто ж народився в Лінки; кого вона зустріла після Адріана; і чи минулі помилки стають фатальним тягарем до кінця життя.
♦ До речі, про «значно гірше»: припускаю, що позитивне налаштування попередньої книжки багато кого з українських читачів здивує, а когось і геть не задовольнить. Польщу ми зазвичай уявляємо собі як доволі патріархальну країну, де на варті моралі стоїть католицька церква із забороною абортів і рештою атрибутів дрімучого середньовіччя. Тож змальоване в «Меді з молоком» поблажливе ставлення керівництва гімназії до вагітності учениці чи підтримка з боку родини можуть здатися неправдоподібними. З іншого боку, реалії українського життя диктують цинічний скепсис: завагітніла? У 17 років? А в 13 не хотіли? А від наркомана?..
Зазирнути в іншу реальність, де не «значно краще», а «так само погано», можна за допомогою польського комікса Єжи Шилака та Йоанни Карпович. Головною темою «Розквашеного яблука» є домашнє насильство, а говорячи «комікс», розуміємо «графічний роман»: цю книжку не варто дарувати третьокласникам, вона не про Міккі Мауса і навіть не про Бетмена.
Головна героїня дякує Богові за свого чоловіка – розумного, доброго, красивого (додам від себе – із занадто вже ідеальними сідницями), який багато заробляє, дбає про дім і дуже любить кохатися, та, як ви вже здогадалися, час від часу вказує жінці на її місце. Кулаком, ременем чи сексуальним насильством.
Усі ці сцени мають часто повторюване тло – стіна, на якій висить хрест. Тут лунають подячні молитви, зітхання оргазму і розмазується кров.
У якийсь момент доведена до відчаю жінка фантазує про жорстоку помсту, але ні – усе лишається на своїх місцях, вона вагітна і мріє лише про те, щоб це був хлопчик…
Не знаю, наскільки таке завершення історії зможе піднести на дусі жінок, особливо тих, які проходять через подібне, але проблему «Розквашене яблуко» постулює, і то дуже наочно.
Читати неодмінно, якщо віддаєте перевагу лаконічним текстам і промовистому візуальному ряду; переконані, що церква легітимізує аб’юз; що комікси допоможуть із цим боротися; замазували тональним кремом синці на обличчі; не замазували, але знаєте тих, кому доводиться це робити; хочете подарувати їм цю книжку.
♦ Подібні теми, але в інших історичних декораціях піднімає британська письменниця Сара Перрі. «Змій з Ессексу» переносить нас у вікторіанську Англію – і в порівнянні з «Розквашеним яблуком» цей роман сприймається як оптимістичний. Власне, в інтерв’ю авторка говорить, що мала на меті спростувати поширені стереотипи щодо ХІХ століття у своїй країні: тоді вже точно було не дрімуче середньовіччя!
Здається, життя більшої частини персонажів і справді є прогресивним.
Щоправда, хтозна, чи стало би воно таким для головної героїні Кори Сіборн, якби її чоловік раптово не помер від раку горла (ні, він не бив дружини, зате систематично її ігнорив, так що жінка заздрила навіть собаці, який отримував більше уваги. Так, занадто сльозовитискально, але таких моментів лише декілька).
Чи якби вона не мала фінансової можливості самостійно утримувати сина, поведінка якого дуже нагадує недіагностований аутизм.
І займатися палеонтологією цілком у дусі тодішнього захоплення природничими студіями.
І не виходити знову заміж, як і її служниця Марта, переконана емансипантка і борчиня за права трудящих жінок.
Хай там як, але Кора постає перед нами такою собі вікторіанською протофеміністкою, дещо ексцентричною, але безперечно сповненою енергії й життя. Ця вітальність – наслідок чудесного звільнення від золотої клітки і має скоріше емоційну природу, тоді як Мартин соціалізм «був не менш закоренілим, ніж будь-чия успадкована віра, що досі трималася на дитячому завзятті».
За такими жінками майбутнє, натякає нам авторка, вводячи для симетрії третій центральний жіночий образ, більш традиційний. Дружина преподобного Ренсома, «мініатюрна Стелла, заввишки з фею та вдвічі гарніша», помирає від сухот, проте у вільний від спричинених хворобою фантазій видається цілком раціональною істотою:
«— Місіс Ренсом, ви можете знову покашляти — зовсім трішки — і плюнути на тарілочку?
— Я народила п’ятьох дітей, — нагадала Стелла, злегка втративши терпіння. — Двоє з них померли. Я з легкістю плюну».
Із родиною священика Кора Сіборн знайомиться, коли приїздить до Ессексу шукати скам’янілі рештки доісторичних створінь. І знайде трохи пригод собі на голову. Але не чекайте шалених пристрастей – це все‑таки вікторіанська доба.
Читати неодмінно, якщо вам подобаються неовікторіанські романи, сильні жінки й багато синього; легенди про чудовиськ, видіння та розтини; якщо хочете дізнатися, чи були там іще чоловіки; чи був змій; чи був секс; чи хтось усе-таки одружився.
♦ На завершення знову перенесемось у наш час, однак не дуже далеко від Англії.
Віґтаун – містечко, «населення якого становить до тисячі осіб, розташовується в Ґелловеї, Богом забутому південно-західному закутку Шотландії». Саме тут автор книжки Шон Байзелл придбав… книгарню (не дуже зрозуміло, психонув чи була депресія), про яку й розповідає в «Щоденнику». Отож, перед нами не цілком художній текст, а такий собі саркастичний нонфікшн, орієнтований на аудиторію серіалу «Книгарня Блека», видавців-мізантропів і читачів-циніків.
Кожному розділу передує епіграф, джерелом якого є «Спомини із книгарні» Джорджа Орвелла, видані 1936 року і значно жвавіші за одноманітні дописи Байзелла. Я розумію, що це «щоденник», але реально бісить:
«Четвер, 10 липня
Замовлень онлайн: 3
Знайдено книжок: 2
Знову на зміні Лорі, знову прегарний день.»
«П’ятниця, 11 липня
Замовлень онлайн: 2
Знайдено книжок: 2
Сьогодні знову зміна Нікі. Прекрасний сонячний день псує тільки її присутність.
«Субота, 12 липня
Замовлень онлайн: 2
Знайдено книжок: 2
У книгарні знову Нікі. Погода змінилася, стоїть мряка, небо супиться».
Крім цієї важливої інформації, у «Щоденнику» таки є в’їдливі розповіді про божевільних покупців, не зовсім сповна розуму працівниць, дурнуваті замовлення, безнадійно хворих, які намагаються дорого спихнути книгареві припалу порохом бібліотеку, місцевий літературний фестиваль (дурня якась), ворожнечу з Amazon’ом (абсолютні придурки), намаханих інтернет-дописувачів, постійну потребу ремонту, дубняк узимку і вічний бардак довкола.
Відчутно тхне котячою сечею, скрізь котяча шерсть.
Міркування про прочитані книги теж є, але не дуже запам’ятовуються.
Поза тим, змальовані реалії до болю знайомі всім працівникам української довколакультурної та довколалітературної сфери і викликають часом гомеричний регіт. Думаю, що подібний проект – щоденник консультантки Книгарні Є чи організаторки літературно-мистецького фесту – теж зайшов би на ура, але доки такі тексти не видані, що ж – беріть Шона Байзелла…
Читати неодмінно, якщо вас бісять тупі люди, які вдають із себе інтелектуалів і книголюбів; вас бісять люди в принципі; вам імпонує жовчний нитик і хам у ролі головного персонажа; хочете дізнатися, хто з працівниць відшукує «гостинці» на смітниках; чиї книжки двадцять років входять до списку творів, які найчастіше позичають у шотландських бібліотеках; за скільки вдалося продати на eBay книжку з автографом сера Вальтера Скотта та звідки взялося гівно в «Куточку письменника».
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
