“Які гайдамаки? Їх там не було”. Історичні недоречності фільму “Крути 1918”

Андрій Руккас
історик, доцент КНУ ім. Тараса Шевченка. 

(FB)

Отже, на екрани країні вийшов довгоочікуваний фільм «Крути 1918». Після його перегляду з’явились деякі міркування.
Фільм, справді, як попередньо заявляв режисер, вийшов більше художнім, а ніж історичним. Однак, це не означає, що автори можуть вільно трактувати реальні історичні події, пропонуючи глядачам своє бачення. Та й назва картини зобов’язує її творців дотримуватися певної історичності.

У стрічці чітко помітні дві побіжно пов’язані між собою сюжетні лінії. Одна – мало зрозуміла, шпигунська. З Франції, сам начальник Генерального штабу Фердінанд Фош, переправляє до України якісь надзвичайно цінні папери, котрі обов’язково мають потрапити до Леніна і викликати колапс влади більшовиків. «Операцією» в Україні керує генерал Савицький, а виконує його старший син. Їм протистоїть агент німецької розвідки на прізвище Берг, котрий говорить у фільмі з дуже помітним польським акцентом. Врешті, так і не зрозуміло чи щось таки вдалося (очевидно, що ні, бо більшовики протримались у владі ще понад 70 років), оскільки майже всі її учасники наприкінці фільму загинули. Доля агента Берга, котрого українські спецслужби арештували, теж залишається невідомо. Тут обговорювати немає чого. Це суцільна вигадка авторів фільму. Можна було б справді закрутити крутий сюжет про боротьбу розвідок, але…

Друга сюжетна лінія – це власне бій поблизу станції Крути.

Почнемо з того, що запис добровольців до студентського куреня Січових стрільців відбувався не під відкритим небом на території Софійського монастиря, а у вестибюлі Центральної Ради, що містилась у Педагогічному музеї, нині – Будинку вчителя. Вояки-добровольці були не на казарменому положенні, як показано у фільмі, а мешкали вдома і щодня приходили на навчання. Тому вся та, показана у фільмі, радянська солдатчина з «нарядами внє очереді» і «каротшкой» є абсолютно недоречною.

Офіцери нагадують радше американських сержантів, а не старшин-інструкторів нової Української республіканської армії, котра спочатку будувалась на принципово нових, демократичних засадах добровільності. Студенти, вступивши до куреня, зробили свій свідомий вибір, а не відбували там обов’язкову рекрутчину. Тому і ставлення до них й стосунки їх зі своїми командирами були принципово іншими, ніж показано у фільмі. До того ж після Лютневої революції подібна надмірна муштра для офіцерів могла завершитись, і часто завершувалась, досить трагічно.
Тож автори тут демонструють свої власні уявлення про «справжню армію».

Вояки куреня одягнуті як обірванці в старі солдатські шинелі, хоча вони носили власний формений одяг, на який накладали українські відзнаки.

Бій біля станції Крути теж має низку недоречностей. По-перше, студенти прибувають, а гайдамаки залишають їм свої позиції. Які гайдамаки? Петлюри? Їх там не було. А наявні на позиціях вояки Куреня смерті, вільні козаки та курсанти 1-ї Української юнацької школи ім. Б. Хмельницького (юнаки) залишились на полі бою. Власне, курсанти становили більшість серед оборонців станції Крути. Це у фільмі ніяк не прозвучало.

По-друге, в атаку на багнети студенти на ворога не ходили (результат такої атаки для них був би фатальним).

Далі, сотник Гончаренко на білому коні посеред бою виглядає, звісно, красиво, але неприродно. Це все ж таки не часи Бородіно чи Ватерлоо, а Першої світової війни.

Потім посеред бою прибуває сотник Лощенко з легкою 3-дюймовою гарматою на відкритій платформі. Після кількох влучних пострілів він повідомляє сотникові Гончаренку, що далі підтримувати вогнем оборонців він не може, оскільки повертається до Києва. «Далі самі», – так здається, він говорить.
Однак, добре відомо, що Лощенко з єдиною своєю гарматою вміло маневруючи, постійно обстрілював ворога, допомагаючи оборонцям.

У фільмі трапляються очевидні, а від того прикрі ляпсуси.

• Наприклад, французький офіцер прибуває до Одеси на кораблі під прапором ворожої Туреччини!
• Дорогою до Крут українські студенти обговорюють «нові» пісні Вертинського, зокрема, «В бананово-лімонном Сінгапурі», котра була написана аж у 1931 році (!).
• Українську Центральну раду названо – “Народною радою”.
• Під час бою один зі студентів перед тим як кинути ручну гранату чомусь читає молитву польською мовою.
• Муравйов прямо зі свого панцерного потягу дзвонить по телефону на станцію Крути, але ж бездротових мобілок тоді не було.
• Так само відкритим текстом по телефону відбувається надсекретна розмова розмова Фердінанда Фоша з генералом Савицьким у Києві.
• Сотник Гончаренко у фільмі показний без погонів, окрім однієї незрозумілої сцени у кабінеті Петлюри, де він має погони Богданівського полку.
• Сам Петлюра кілька разів з’являється у фільмі. Одного разу, на самому початку стрічки він на Софійському майдані виголошує промову, яку в реальності він зробив наприкінці 1919 року.
• Потім він відправляє оборонцям станції Крути якесь розпорядження (незрозуміло яке). При цьому ад’ютант називає його Головним отаманом, хоча таку посаду він посів значно пізніше.
• Муравйов називає себе генералом (хоча в російській армії дослужився до підполковника) і ходить у генеральській шинелі, але автори фільму певно забули, що більшовики скасували всі чини і звання та нещадно боролись з “офіцерьєм”. До речі, у РСЧА генерали з’явились лише у 1940 році.

Можливо, автори свідомо менше приділяли уваги таким «дрібницям», зосередившись на емоційній складовій. З цією задачею вони впорались досить успішно. Потужні фінальні сцени полону і розстрілу студентів не повинні залишити нікого байдужими.

Як позитив треба відзначити, що наприкінці фільму показані фото реальних захисників станції Крути.

Підсумок – традиційний. Добре, що взагалі знімають в Україні кіно; добре, що нарешті зняли фільм про Крути; шкода, що автори фільму не вважали за потрібне до того як братись за роботу проконсультуватись з істориками, аби уникнути прикрих недоречностей, ляпів і помилок.

Проте, на фільм варто піти і подивитися, аби скласти своє враження.

Читайте також:
“Крути 1918”. Несподівано. Добре