5 книжок #підфорум: чого чекати від української прози до головного свята книголюбів у Львові

Цілий рік чекаємо на Львівський Форум книговидавців (який, до речі, у 2018 році відбуватиметься з 19 по 25 вересня)…

Чекаємо-чекаємо, а виходить як завжди. Ну тобто те, що виходить друком, — воно як завжди.
Новинки сучукрліту дуже передбачувані: обмаль нових тем, стильових відкриттів, жанрових несподіванок…

Тож доводиться вишукувати бодай маленькі неочікуваності в загалом прогнозованому затишному літпроцесі. Улюблена критикеса Тетяна Трофименко — неперевершена майстриня цієї справи!

Люко Дашвар. Ініціація. — Харків : КСД, 2018

♦ Думаю, однією з найбільш очікуваних новинок #підфорум є роман Люко Дашвар: аж три роки від часу виходу друком попереднього роману “Покров” багато хто (з іронією чи сумом) запитував, де ж то наш Шевченко у спідниці і чом не тішить вона нас стражданнями простих українських громадян…

Возрадуймось! Страждань в “Ініціації” вистачить із головою! Із сюжетом гірше: так недбало й неохайно золота письменниця України не писала з часів “Молока з кров’ю” і “Мати все”. Історія то зависає на десяток сторінок, то стрімко газує вперед; персонажі з’являються, зникають, міняються повністю без жодних на те причин; неправдоподібні збіги, зайві подробиці, безглуздий фінал — упізнаємо улюблену авторку.

Щоправда, цього разу — ніякої історії й містики; суцільна психологія по-дашварівськи; дія відбувається в наш час. Головна героїня — типова для сучукрліту: ну дууууже дивна дівчина, яку насправді звати Меланією, але їй більше подобається ім’я Рома Роза. Так її називає коханий — схожий на художника Павленського чувак, який хоче влаштувати перфоменс зі щукою і чи то виявляється покидьком, чи це була фатальна помилка…

Меланія-Рома страждає, намагається займатися волонтерством і пізнавати “самойо сєбя” — поштовхом для цього стає рукопис ну дууууже дивного діда на прізвище Реформаторський, який мріє врятувати світ власним філософським ученням. Зміст цього вчення коротко такий: на планеті земля все погано через те, що “люди обкладаються дедалі новими кордонами, за які — зась: державними утвореннями, законами, релігійними правилами, суспільною мораллю, нескінченними пустопорожніми ініціаціями, які повинні прибити людину до однієї групи, касти, національності, вірування”. Усе це треба скасувати, людство об’єднати, і життя нарешті налагодиться…

А доки так не сталося, доводиться мучитись. Паралельна сюжетна лінія, якщо ці нагромадження хаотичних дій можна назвати сюжетом, змальовує життя сучасного багатостраждального Йова — Павла Перегуди, який багато натерпівся від людей… Люко Дашвар традиційно безжальна у новому тексті: її персонажів лупцюють, принижують, зраджують, а наприкінці вона взагалі вбиває всіх, хто трапився під гарячу руку. Зате вони висловлюються дуже кучеряво: таке враження, що проковтнули по словнику іншомовних термінів.

У поєднанні з фірмовим прямолінійним натуралізмом це справляє неперевершений ефект. Отак, приміром, Перегуда міркує про популярний жіночий закид мужикам-козлам, усім, “хто квітку зросить і думає, що після того її в землю втоптати можна!”:  “Що чоловік відповісти має? Можна було б про сучку, бо як вона не схоче, то висока мораль сімейного устрою не похитнеться, встоїть. Чи про вільну полігамну сучку, яка сама має нести відповідальність за свої інстинкти, і не факт, що під тим розуміється терпіння і покора. Втекти б могла. Чи в світі зафіксували нестачу кобелів?” тощо.

Утім, є в романі ще й третя “сюжетна лінія”, уже геть не зрозуміла, хоча персонажка, із якою вона пов’язана, за задумом авторки, мала би поєднати все в якесь логічне ціле. Цього не стається — та й не дивно, якщо врахувати, що йдеться про бездомну бабусю у стані деменції. Бабуся називає всіх Миколками і наполягає на тому, що треба мити руки (єдина раціональна думка в романі Люко Дашвар “Ініціація”, яка мені беззаперечно імпонує).

Читати неодмінно, якщо хочете все-таки здогадатися, хто такий Миколка; дізнатися про кримінальні нутрощі “патріотичних” політичних організацій в Україні; любите історії про таке кохання, щоб аж шкварчало; мрієте прочитати опис сексу, який нарешті збагатив список претендентів на “Золотий хрін-2018“.

Макс Кідрук. Де немає Бога. — Харків : КСД, 2018

♦ На відміну від Люко Дашвар, інший зірковий автор “Клубу сімейного дозвілля” чекати на нову книжку не змусив. Стабільно щороку Макс Кідрук видає роман, і я усвідомлюю, що мої відгуки на його тексти не відзначаються різноманітністю формулювань… Але що робити, коли саме цей автор продовжує віддуватися за все в сучукрліті: і за гостросюжетну, і за психологічну, і за реалістичну прозу, і за наукову фантастику, і за горор, і за пригоди, і за мелодраму?..

“Де немає Бога” — роман-катастрофа. Пасажирський літак розбивається в горах на півночі Пакистану, вижити вдається лише кільком людям, але не всі вони дочекаються рятувальників…
Уже бачу, як знавці підкочують очі, мовляв, це вже стільки разів було в кіно… І несподівано відповідаю фразою, яку в принципі терпіти не можу: а в сучукрліті такого ще не було! Тоді як українські автори не зовсім упевнено можуть описати навіть автобіографічний досвід, Кідрук сміливо освоює нові теми, не обмежуючись трагічною вітчизняною історією, стражданнями багатьох поколінь українців і тяжким життям дууууже дивних дівчаток у сучасному світі.

Персонажі нового роману: пілот-росіянин, найвідоміший політик Баварії, гравець американської Національної футбольної ліги, кардинал Католицької церкви, ізраїльська лікарка… Правдоподібність їхніх історій у мене суттєвих сумнівів не викликала, а от традиційне риторичне запитання — так: чому нікого в сучукрліті, крім Макса Кідрука, не цікавлять, приміром, проблеми торгівлі органами чи наркоторгівлі?.. Саме за звинуваченням у перевезенні наркотиків потрапляє до таїландської в’язниці син іще однієї героїні роману — українки Анни Янголь. Звісно, Артема підставили, спокусили дармовим заробітком, звісно, це вже сто разів було… Але не в сучукрліті.

Нетиповим для нашого красного письменства є й ідеально побудований сюжет: роман не розпочинається з моменту катастрофи, це, скоріше, уже розв’язка для персональних історій, кожна з яких має свою, переважно психологічну, кульмінацію. Проте ти чекаєш і спільного для всіх фіналу, який теж, поза сумнівом, сто разів був, але (от несподіванка) у таких випадках завжди цікаво: хто ж виживе?
Макс Кідрук хоч і не кривава Люко Дашвар, але й не пухнастий зайчик, тож обходиться зі своїми персонажами з реалістичною жорстокістю, що додає драйву до читання. Персонажі, між іншим, теж не зайчики: вони проблемні й травмовані, а фраза “немає Бога” — це не про їхні останні години, це — про все їхнє життя.

Читати неодмінно, якщо вважаєте себе знавцями авіації, альпінізму, американського футболу, хірургії, священичої практики, європейської політики та готові рознести роман Кідрука на цурки; хочете дізнатися, як усі ці нетипові для сучукрліту персонажі опинилися в одному літаку і що стало причиною катастрофи; любите хорошу гостроюжетну психологічну прозу.

Андрій Бондар. Церебро. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2016

♦ До речі, про автобіографічні оповідки як найпопулярніший жанровий різновид сучукрліту. Цьогоріч #підфорум у ньому виступає Андрій Бондар, хоча, по правді, після позаторішньої збірки малої прози “І тим, що в гробах…” багато хто очікував від нього чогось більшого… Наприклад, роману.

Але добре, можливо, роман іще попереду, а оповіданням теж нема чого відлежуватись у шухляді, тим більше що зібрані під однією обкладинкою 16 текстів відзначаються більшою ідейно-стилістичною єдністю, ніж тексти, що склали “Гроби…”. Єднає їх автобіографічний образ пострадянського українського інтелігента з усіма неодмінними атрибутами: закомплексованістю, параноєю, вічними сумнівами та іронічністю, яка часом переходить у юродствування. Не всі оповідання реалістичні — десь до половини додається сюр, що на загальний настрій упливає відповідно.

Відкривається збірка своєрідною розмовою з Богом, у якій ліричному герою конче треба вмовити Творця додати ще дві заповіді до скрижалів Заповіту: одну — щоб дельфінів не тримали в тісних брезентових басейнах, а другу — щоб із живих шиншил не здирали шкурку. Удругій новелі під промовистою назвою “Via Dolorosa” герой переживає надзвичайно сильний стрес через необхідність забрати свою першу машину з автосалону. У третій розповідає про “Перше Різдво на віллі «С.О.В.А.»”, де два лузери (з вагітними дружинами) намагаються розморозити трубу водогону (я не акцентую на гуморі — такий собі у стилі “дякую, кепе”, але він є, наприклад: “Ми — невагітні — мали облаштувати їхній мінімальний побут” або “На підмогу приїхала моя мама, яка, за сумісництвом, була також мамою Ольги — однієї із вагітних нашої вілли. Тобто моєї сестри”).

В оповіданні “Ахмад” усю гірку правду про кретина-інтелігента висловлює… асенізатор, який утілює здоровий глузд, практичну вдачу й народну мудрість. Шкода, що його суржик такий непереконливий (“один свєт нашої жизні — блєклий і мізєрний, та й той від елєктролампочки. Тоість, від крижаної лампочки днівного освєщенія в роддомі до зловєщо мєрцающої сорокаватки трупарні…”), та й узагалі зрозуміло, що ніякий це не асенізатор Андрюха, а внутрішній голос самого Бондаря, який не дає йому спокійно спати ночами: “Я хоть гівно качаю, але жизнь цю знаю назубок і змиривсь давно, а ти, бачу, Андрюха, ще нічого в цій жизні не поняв. Я по очах бачу, шо ти ідеаліст якогось ще не до кінця мені понятного толка. Шо б’єшся, метаєшся, головою на жизнь заробляєш і думаєш, шо то комусь нужне, шо ти робиш. Та не нужне воно нікому, Андрюха. Між вами, інтілігентами, і народом — пропасть. От ти міг би об’яснить простій бабці на базарі кількома прідложеніями теорію сіміотіки Ролана Барта?” і так далі, і тому подібне.

Звісно, не обійшлося й без головного джерела когнітивного дисонансу українського інтелігента — його складних взаємин із мамою і травми дитинства: “— А яку форму ти мені купиш? …— А на яку ти заслужив? Як сам думаєш? …Ти поганий син. Ти не здатен захистити її. Ти не заслужив. Але вже нікуди не подінешся” тощо.

Думаю, продовжувати не варто — ви вже й так зрозуміли, про що ця книжка. Наливайте.

Читати неодмінно, якщо любите сумні звіряння, інтелігентські байки, самоіронію, довколарелігійні пасажі з мораллю “всьо тлєн”; хочете дізнатися, чим закінчилася поїздка головного персонажа до Верхньої Силезії й куди саме вчепилася йому іклами вівчарка Адольф; чому мама головного персонажа вирішує бути сама собі сином і що відчуваєш, коли бачиш на титулі книжки власне ім’я та прізвище у траурній рамці.

Андрій Любка. Твій погляд, Чіо-Чіо-сан. — Meridian Czernowitz, 2018

♦ А от Андрій Любка після збірки короткої прози таки написав роман, який (неочікувано!) нічим не схожий на попередній (історію ну дууууже дивного дядька на прізвисько Карбід, що побила всі рекорди сортирного гумору в сучукрліті). Найбільше схоже на те, що одну новелу з тих, які не ввійшли до “Кімнати для печалі”, Любка розширив на 300 сторінок “завдяки ідеальним умовам для творчої праці на резиденції Pécsi Íróprogra mу місті Печ (Угорщина)” і “гостинній атмосфері Društva slovenskih pisateljev у рамках Central European Initiative Fellowship — Vilenica (Словенія)”. Думаю, якби підвернулася ще одна стипендія, із цього могла би вийти справді класна психологічна проза, і навіть сюжетна, але вже як є…

Отож, суть конфлікту полягає в тому, що одного зовсім не доброго вечора на вулиці Ужгорода місцевий суддя збиває автівкою жінку. Жінка помирає, а її чоловік виношує плани помсти (фактично протягом усього розвитку дії), а заразом згадує історію кохання. Із Ралукою, румункою, він познайомився на навчанні в Польщі, потім пара переїхала жити в Україну. За великим рахунком Андрій Любка заохочує нас пошукати відповіді на два питання: чи була Ралука настільки щасливою, як у тому впевнений головний персонаж? Чи такий уже гад безкарний суддя, як ми звикли, читаючи новини?

Тут мені доведеться зупинитись, бо “Твій погляд, Чі-Чіо-сан” належить до тих творів, які переказуються одним реченням — і більше говорити нема про що. Ок, може ще про Овідія та оперу, але про них я напишу в “читати неодмінно”…
Словом, новий роман Андрія Любки не вражає, але й не бісить. Навіть сексуальні фантазії головного персонажа виписані цілком пристойно — “Золотий хрін” плаче. З одного боку, можна радіти, з іншого — трохи розчаровує. Це відчуття подібне до тих, які я пережила, коли після феєричного “Хутора загублених душ” сестер Черніньких принцеси трешу написали якийсь цілком прохідний роман, а далі й зовсім зникли з літературного обрію… Таке буває в сучукрліті.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, як пов’язана біографія давньоримського поета Овідія та рідне місто головної героїні роману Любки; чому коханий називає її ім’ям гейші з опери Пуччіні; якщо любите дуже прості мелодрами з легким нальотом соціалки без динамічного сюжету, але й без натуралізму, чорнухи й фекально анальних жартів.

Мирослав Лаюк. Світ не створений. — Львів : Видавництво Cтарого Лева, 2018

♦ Неочікувано відрізняється від попереднього (дебютного) роману “Баборня” і новий текст Мирослава Лаюка. Думаю, якщо автор продовжуватиме в тому ж дусі, то зможе посісти в сучукрліті місце золотого хлопчика поряд із Любком Дерешем чи Андрієм Любкою. Хоча працювати ще є над чим…

Насамперед стиль. Він суттєво покращився: хоча у “Світі не створеному” багато граматично невправних конструкцій і кумедних метафор (там, де кумедно не мало би бути), усе-таки вони зустрічаються подекуди, тоді як “Баборня” була написана таким волапюком усуціль. Думаю, ці перли традиційно спишуть на редакторські й коректорські недохопи: “Запах раптово розквітлих матіол стояв у повітрі, як мужик з биткою”, “середина Інни і вияв цієї середини назовні — не збігалися”, “один з чоловіків ляскає одну з дівчат трохи вище низу її міні-спідниці”, “Артур пробує перегородити дорогу Інні, але відступає перед загрозою бути пронизаним рогами…”, “підлітки хекали так голосно, що сови, зайці, кажани втікали від їхньої траєкторії руху в два боки, ніби волосся відносно проділу” і таке інше.

Далі сюжет. Уже з назви зрозуміло, що він буде страшенно загадковим. Так і стається: тут тобі чувак, “який називає себе гідом”, посилає сина (“іди твори моральні імперативи й гідроконденсатори, атеїзм і газовані напої”); тут підлітки на початку 2000-х залазять у покинутий санаторій і їх там б’ють; тут тобі в усіх мешканців гірського села в далекому 1839 році ні з того ні з сього починає боліти голова, а на декого навіть нападає срачка; тут тобі анархічна вольниця батька Махна і героїчні звитяги борців за… І ще багато всякого, з одного разу й не запам’ятаєш.

Усі ці сюжетні лінії, якщо таке нагромадження хаотичних дій можна назвати сюжетом, має об’єднувати один образ (здається, я це вже десь писала; здається, навіть на початку огляду…) — художниці Інни, яка хоче дізнатися більше про свою покійну матір і створити на основі знайдених матеріалів виставку. І хоча в неї, на відміну від персонажки Люко Дашвар, немає деменції, забезпечити сюжетну цілісність авторові не вдається. Що ж, якби він не переймав досвід у золотої письменниці, а приміром, відвідав Курс письменницької майстерності від Літосвіти, то дізнався би, що читачеві цікаво стежити за подоланням суттєвої перешкоди чи небезпеки, а пізнавання історії родини до таких не можна віднести, як не крути… Утім, це стосується й усіх інших фанатів родинних саг у сучукрліті.

Читати неодмінно, якщо вам іще не набридли нарізані з фрагментів різних епох історії про чужих бабусь; зворушує прийом випадово знайдених зошитів, у яких розкрито всі таємниці; ви хочете дізнатися, чим пахло лице першого космонавта, хто така Аліса Аліна і як вона мандрує в часі, а також рецепт лікування раку заспиртованими в трилітрових банках зміями.

Автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
Останній огляд літа-2018: 5 книжок, які навчать вас читати і писати