автор: Мирослава Малик
фото з відкритих джерел
“Собак годували краще, ніж нас. Їм кашу привозили. Стоїть відро з кашею — собака її не жере. В нас мужики дивилися й хотіли те відро забрати. Але кляті ґрати…” — цим свідченням поділився захисник Дмитро Дмитришин.
За місяць у російському полоні хлопець втратив майже 15 кілограмів. У свій день народження отримав подарунок — скибочку хліба і 75 мілілітрів води. Це як п’ять столових ложок. На той час у камері, розрахованій на вісьмох, було дванадцятеро бранців. Їм ні хліба, ні води не дісталося.
Звільнені з російського полону в один голос розповідають про суп із гнилої картоплі та риб’ячих нутрощів, а історії про те, як рідні не впізнають своїх звільнених героїв, є не кіношною драматичною вигадкою, а гіркою дійсністю.
У 1932–1933 роках комуністичний сталінський режим вчинив злочин геноциду проти народу України. Росія успадкувала методи совєтів у всьому, і поки затишні європейські ресторани здобувають мішленівські зірки за витівки з їжею, українці вкотре дізнаються про Голодомор не зі сторінок книг, а зі свідчень тих, кого морили голодом і катували їжею.
93 роки тому наш ворог, відбираючи хліб, забирав право передати дітям свої цінності, культуру й сімейні традиції. Відбирали українську ідентичність спустошенням комор. Сьогодні Росія діє подібно: ракетами підриває елеватори, нищить фермерські господарства, мінує чорноземи, випалює пшеничні поля, а з окупованих територій краде мільйони тонн зерна.
Станом на 2025 рік вона знищила або пошкодила майже п’яту частину всіх зерносховищ країни. Як і майже сто років тому, Росія нищить український хліб. В основі злочинів — тоді й тепер — бажання знищити нас фізично, щоб про українську культуру не було й згадки.
Утім, позбавити вкоріненості й тяглості роду, вигнавши з рідних домівок мільйони українців, росіянам не вдається. Українці вперто чинять спротив.
У червні 2022-го на підʼїзді до Соледару я зустріла девʼятирічного Богдана. Хлопець спинив автобус із проханням підвезти.
“У вас написано «евакуація», але мені просто під’їхати додому, підвезете?” — поцікавився.
“Не боїшся, коли за 20 кілометрів звідси лінія розмежування?” — запитала я.
Ні, не боявся. Дорогою показував на горизонті дим і закликав фотографувати: мовляв, влучання одразу в трьох місцях.
Богдан із авторкою матеріалу Мирославою Малик
Богдан пішки із Соледару в Благодатне носив другові їсти. “Вони до війни були бідні, а тепер взагалі”, — поділився тоді зі мною.
Девʼятирічний хлопчик здолав п’ять кілометрів, щоб поділитися їжею з тим, у кого її не було. І все це під обстрілами.
За якийсь час я знову впізнала знову цю мову любові через їжу. Це було на церемонії прощання з військовою Людмилою Шкуренко: мій погляд постійно повертався до дівчинки з пачкою “Чітос”, стиснутою в руках. Коли труну засипали, вона поклала їх біля маминого портрета.
Похорон Людмили Шкуренко
“Мамі подобалися ці чіпси…”
“Маму колись пригостили, а вона принесла додому. Я побачила такі в магазині й подумала — куплю, бо вони їй подобалися”, — поділилася зі мною донька загиблої бійчині. І розказала, що з мамою пекли пироги, робили піцу, але та не встигла навчити свого тіста.
“Я тепер ніколи не знатиму, як готувати так, як вона, — і у тих словах був безмір болю, коли донька могла успадкувати від матері щось особливе, однак не встигла.
Там, на кладовищі, з дитиною під серцем, я вперше задумалася, що можу передати наступному поколінню. Перед очима раптом постав мамин пляцок — з вишнями, маком і яблучним варенням між коржами. У її кухонному зошиті він зветься “Вишиванка”.
Про такі ж записники з рецептами мені розповіли жінки з різних куточків України, які змушені були покинути свій дім. Усіх їх об’єднує те, що кухонний записник має сакральне значення.
Рідне місто Ольги Антоненко — Донецьк. До 2014 року вона працювала вчителем фізики. Тоді виїхала 12 серпня до Києва з надією повернутися найближчим часом. Але…
З 1 вересня 2014-го Ольга працює в київській школі вчителем. Востаннє вдома була в січні 2016-го, тоді й вирішила сфотографувати деякі сторінки маминого записника, бо велику кількість речей перевозити через блокпости було важко.
Жінка ділиться рецептом ще своєї бабусі Лукії з Полтавщини:
“Страва називається — драні коржі. Замішується тісто (бабуся казала кісто) — мука, вода, сіль, як на вареники, тісто ділиться на шматочки розміром з невеличкий кулак, все на око, кожен розкачується, потім коло змащується рослинною олією і посипається щедро сіллю, потім скручується в трубочку і равликом. Коли всі шматочки підготовлені, беремо перший, розкачуємо по розміру пательні і смажимо на рослинній олії з двох сторін. Все! Потім можна зі сметаною, можна як хліб, можна їсти гарячим, можна їсти холодним, можна і на другий день”.
Ольга
Жінка розповідає, що коли з’їжджалися до бабусі в гості, першим, що просили приготувати, були саме драні коржі:
“Готувала мама, готую я, і донька знає, як готувати. Це про історію сім’ї, про пам’ять. Про те, що нас усіх об’єднує. Важливо зберегти це! Я тільки декілька років тому зрозуміла, що в моєї бабусі нічого не було матеріального, щоб передати в спадок моїй мамі, маминій сестрі, потім мені, правнучкам. Вона пережила голод 1933-го, 1947-го, війну в окупації з малими дітьми. Єдине, що залишилось — коржі. А — ще домоткані доріжки, які чудом збереглися з бабусиної хати й тепер зі мною в Києві, і буде їм місце в сучасному інтер’єрі”, — каже пані Ольга.
У кожній родині такі рецепти мають свою історію. Для Євгенії з Мелітополя це була паска. Її маленький записничок пережив і переїзди, й окупацію.
Євгенії було десять, коли із табору привезла сувенір — кулінарну книжечку-записничок. Дитячим почерком виводила там рецепти, як робити желе і якісь солодощі. Але найцінніше, що в книжечці було й залишається — рецепт паски, яку пекла бабуся і залучала малу Женю. Це була родинна традиція, кожного року до самої смерті бабусі.
Євгенія
Уже 35 років Євгенія з року в рік дотримується тієї традиції. Навіть у 2022 році, коли була в одному з німецьких готелів, прийшла зі своїми рецептами до подруги. І на очах її чоловіка француза, який не розумів, навіщо вона все те робить (бо можна ж купити кекси), пекла.
Євгенія виїжджала з Мелітополя в лютому-2022, сподіваючись, що через три-чотири тижні повернеться. А коли місто опинилося в окупації, зрозуміла: є дещо вдома, що за будь-яку ціну треба собі повернути. Друзі, які там залишилися, змогли забрати записник й вислати жінці. А вже невдовзі в будинку Євгенії оселилися окупанти.
Записник Євгенії, який вона “врятувала” з окупації
Інша моя співрозмовниця, Валентина, з дитинства захоплювалася кулінарією. Дивилася кулінарні шоу і потім готувала, уявляючи, що телезірка. Вирізала і збирала рецепти, що особливо сподобалися, з жіночих журналів (“Лізи”, “Наталі”, “Єдінствєнной”)… У свої 16 років отримала від мами в подарунок рецептник. І за 30 років назбирала багато рецептів.
“Виїжджати з Криму треба було так, щоб речі влізли в один багажник. Тому якось усю ніч я просиділа, виписуючи в свою книжку найдорожчі для мене рецепти батьків. Плов, офігенний татів плов, який я досі варю мінімум раз на два місяці. Мамині рибні котлети. Вклеїла журнальні вирізки про мусаку і сливовий пиріг з кардамоном. Таким чином зі мною з Криму поїхали дві книжки: «Сто років самотності» і мої рецепти”, — ділиться Валентина Емінова.
Валентина
У добу, коли рецепти з’являються в мережі швидше, ніж їх встигаєш зберегти, такі зошити виглядають пережитком. Здавалося б, звичайні списані зошити — у час, коли рецепти можна знайти за секунду. Та саме вони стають точкою опори. Для ще однієї моєї співрозмовниці її зошит перетворився на справжній опір росіянам.
“Я цей зошит пам’ятаю стільки ж, скільки і себе. Він був великим, червоним, виглядав як медична картка безнадійно хворого пацієнта — вкладки, вклейки… І вже замість заявлених 96 сторінок цей зошит був як величезний пампух, репнувши в багатьох місцях, він намагався не виплюнути зайві сторінки. У мами був дуже гарний почерк, і рецепти читались легко!” — ділиться Анна Лихацька з Київщини.
Паски в їхній родині пекли із сусідкою бабою Танею — замішували тісто в каструлі розміром у чотири відра. А коли сестра вийшла заміж за росіянина (його бабусю з дідусем виселили в Сибір із Чернігівщини), той жартував: “Тісто вони, мабуть, передають із покоління в покоління, бо я не знаю, звідки його стільки можна взяти”.
З рецепта пасок і почався власний кулінарний зошит Анни.
24 лютого 2022-го зі свекрового двору було видно танки й чути кулеметні черги. На збори з донькою мала 15 хвилин. Поїхали разом із сім’єю сестри за кордон на кілька днів, бо ж “усе ось-ось закінчиться”. Жінка взяла лише жорсткий диск із фото першого, покійного чоловіка.
Анна ділиться: “Кожен шукав якісь свої способи впоратись зі стресом. Вдома у мене залишилась закваска для хліба, яка жила вже більш ніж шість років. На Кіпрі довелося виводити нову. Вдалось! І коли вперше дім наповнився запахом хліба — діти наче розслабились і видихнули”.
Жінка додає: “Наближався Великдень. Надія повернутися додому танула з кожним днем, в магазинах були лише шоколадні яйця і флауни (місцева пародія на пасхальний хліб). Чоловік удома сфотографував мені рецепт пасок — і почалась магія!
Паски Анни Лихацької
Жили ми в напівзакритому комплексі, куди затесалась сім’я росіян. Вони пробували знайти співчуття у сестри і її «російського» чоловіка, що ж отак незаслужено їх «прітєсняют». На що сестра відповіла, що її дім — біля Бучі, тому зараз їх почнуть «прітєснять» заслужено.
Пасок вийшло трохи більше, ніж на пів села. На Кіпрі вони розносили їх сусідам. Такої лагідної українізації Кіпр ще не бачив. Росіяни з’їхали за кілька днів. Можливо, співпадіння”, — сміється жінка.
Тепер Анна впевнена: “Потрібно мати зошит не лише у хмарі, а й у двох екземплярах, щоб моїм дівчатам теж дісталися зошити з рецептами.
Бо ці зошити — це не про їжу. І ці рецепти також не про їжу.
Можливо, ми станемо першим поколінням, яке матиме що передати дітям. Не лише туманні спогади та родинні травми”.
* * *
Травму голодомору українське суспільство носить в собі ось уже майже століття. Страхи викидати їжу, звички запасатися, культ святкового столу, де ніде втіснити тарілку — усе це відголоски колективної травми.
Та ця пам’ять проявляється не лише у страхах — вона живе й у здатності створювати свято, попри втрати. Про це я згадала, коли потрапила в оселю до Іванки Димид.
Вона спозаранку застелила стіл вишитою скатертиною й подала багато частувань. “Ми святкуємо життя!” — говорила жінка, яка втратила на війні сина і разом із горем, яке назавжди застрягло в її серці, щиро раділа їжі й втішалася барвами й запахами фруктів.
Бо українська культура харчування — це спосіб триматися купи. Вона про щедроти ділення, частування й пригощання.
Цей жест легко прочитати в коробках, які вся країна ось уже майже чотири роки запаковує для фронту: консервацію, вітамінні суміші, сушені яблука, джерки, сушені овочі для борщу, енергетичні батончики, зліплені з горіхів, меду й сухофруктів, баночки малини і усякої іншої смакоти, аби втримати ниточку між тими, хто вдома, і тими, хто в бліндажі.
У роковини Голодомору ми згадуємо імена не лише тих, кого заморили голодом, а й тих, кому вдалося вижити і продовжити свій рід. Їхній досвід робить нас стійкими й пов’язує покоління народу, який Росії не вдалося тоді й не вдасться і зараз позбавити головного — ідентичності та пам’яті.
І любові до смачної їжі, авжеж!
І традиції збиратися за пишним столом, щоб спершу вшанувати хвилиною мовчання всіх заморених голодом, замордованих у таборах, тюрмах та підвалах, загиблих захисників та вбитих цивільних, а потім вигукнути тричі: “Слава Україні!”. А у відповідь ще гучніше тричі: “Героям слава!”. І заспівати в повен голос Гімн України для тих, хто був століття тому, є тепер і буде назавжди українцем на своїй рідній землі. І розламати коровай — пухкий, повітряний і духмяний, який тільки наші люди вміють пекти споконвіку.
Читайте також:
“Ми святкуємо життя”. День із матір’ю загиблого героя Іванкою Димид
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
