Останній огляд літа-2018: 5 книжок, які навчать вас читати і писати

 

Останнім часом у соцмережах не спекаєшся спокусливих пропозицій: навчимо, мовляв, писати геніальні художні тексти! Курси (тренінги, інтенсиви, семінари — потрібне вставити) з копірайтингу й сценарної майстерності, література для дітей і бізнес‑література! Видавці обнадійливо підморгують: серед вас ми знайдемо своїх авторів і будемо продавати вас у книгарнях! Здається, навіть у тих, хто ніколи не збирався ставати письменником, спрацьовує жаба: такі суперкурси — і недорого, треба брати…

Окрім тренінгів, що часто виконують функцію клубу за інтересами, прийому у психоаналітика або дають можливість просто побухать поспілкуватись, з’являються друком книжки вітчизняних авторів, які мотивують нас читати і писати, а також переклади видань такого кшталту.

Це все гарно вписується в загальну тенденцію просвітництва, яка нині також відчутно актуалізувалась. І хоча нові зірки на літературному небосхилі ніяк не спалахують, ми не втрачаємо на це надії, бо ж ідея-то хороша!

автор: Тетяна Трофименко

Ганна Улюра. Книжка на кожен день, щоби справляти
враження культурної людини. — К. : ArtHuss, 2018

♦  Перша книжка, яка пов’язана з практикою читання, дратує вже самою назвою, що ніби натякає: насправді культурною людиною бути не обов’язково, головне — справляти таке враження! Ясна річ, подібні претензії можуть виникнути лише в дійсно культурних людей, котрі й так усе це знають і, крім того, захочуть поставити цілком справедливе питання: а хто така Ганна Улюра, щоб визначати наш рівень  та ще й призначати книжку на щодень?!
Не надто культурні люди, боюся, ніколи не дізнаються про це видання, а якщо раптом це станеться і вони придбають, узявши кредит у банку, багатосторінковий розкішно виданий том, то сильно розчаруються у своїх можливостях: про існування більшості з 365 текстів вони не те що не чули; скоріше за все, їм навіть не вдасться вимовити їхніх назв («Ґендзі моноґатарі» Мурасакі Сікібіу — спробували? Отож!).

Скидається на те, що літературознавиця й критикиня Ганна Улюра своєю книжкою геть не планувала «окультурити» пересічних українців або коротко «напєть» їм, як Рабінович, зміст головних текстів канону світової літератури, аби вони могли похвалитися ерудицією на світському рауті в Жмеринці. В одному з інтерв’ю вона щиро зізнається, що її аудиторія — це «запеклі читачі», люди, які мають філологічну освіту, адже «культура читання — це пиха, хороші читачі — це сноби. Треба уміти цим насолоджуватись». З іншого боку, книжка буде цікавою тим, хто сам часто запитує або кого часто запитують «а що мені почитати?».

Отож, «365» Ганни Улюри — це не збірка спойлерів, а власна версія прочитання знакових (у її версії) літературних творів «від Давньої Греції через середньовічну Японію до європейських двотисячних». Розрахунок на освіченого читача дав змогу авторці не переходити на «зрозумілу для народу» мову та не викреслювати з тексту «складну» термінологію, чому суто професійно я можу лише позаздрити. Утім, суцільним «умняком» есеї Улюри теж не назвеш (скажу вам як людина, яка не дочитала, мабуть, жодної рецензії Ганни на твори сучукрліту). Тут кожен есей має обмежений обсяг (на сторінку), а об’єкти аналізу суттєво цікавіші за сучукрліт, тому почуття гумору авторки не губиться у складних літературознавчих побудовах, і дозволяє вона собі цілком неформальні пасажі: «Хрясь!!! Так звучить “жіноче питання” в літературі ХІХ століття. Це Нора Гельмар щойно пішла від чоловіка, грюкнувши на прощання дверима»; «хтось, може, і вийшов із шинелі Гоголя, але більшість — із нижньої спідниці Емми Боварі»; «є кумедна теорія, що модернізм — це про бухло, а постмодернізм — це про наркоту» тощо.

Принцип розташування дописів — алфавітний (спочатку назва твору, а не ім’я автора), тож часом справді виникають обіцяні в анотації цікаві збіги (приміром, на сторінках 172 і 173 сусідять різні «лялі» — «Ляля» Яцека Денеля та «Лялька» Болеслава Пруса; а на 55 і 56 — «Вірші з в’язниці» нігерійського письменника Воле Шоїнка із «Віршами» Емілі Дікінсон, котра теж добровільно себе ув’язнила — метафорично).

Словом, якщо взяти за мету, це справді може бути цікаво — зіставляти своє бачення тих чи інших текстів із баченням Ганни Улюри. Майже як потриндіти за кавою з коньяком. Звісно, може й не бути, але ідея-то хороша!

Читати неодмінно, якщо не боїтеся великих книжок із розумними термінами; вам подобається «іронічне» літературознавство; давно шукали цікавий список літератури; хочете дізнатися, що називають мобільною сексуальністю; як «Євангеліє Люцифера» пов’язане з Києво-Печерською лаврою; яка історія про котика стала літературною класикою; чому роману Мілана Кундери не пощастило з назвою.

Ростислав Семків. Як читати класиків. — Київ : Пабулум, 2018

♦ Книжка літературознавця Ростислава Семківа «Як читати класиків» теж належить до жанру «цікавого літературознавства» і присвячена проблемі читання — принципам вибору текстів і стратегіям сприйняття. Однак автор не обмежується тільки цим, очевидно, сильно надихнувшись теперішньою модою на хюґе, що пропонує будувати наше життя за принципом благополуччя та задоволення: маємо тут не просто поради «що читати?», а також де читати, що при цьому пити, куди лягати, як облаштовувати книжкові полиці і якими олівцями підкреслювати прочитане.

Попри те, що суть написаного чітко і ясно сформульована на 64 сторінці («Головна думка цієї книжки в тому, що Кафку не вдасться прочитати одразу»), Семків постійно повторює цю оригінальну думку та ще низку засадничих тез типу «кидайте відразу погані тексти» чи «на заході читають більше, ніж у нас». Вочевидь, причину тут теж треба шукати в цільовій аудиторії.

На перший погляд може видатись, що це ті самі ерудовані й освічені сноби, яким адресовані 365 книжок Ганни Улюри, настільки наполегливо автор править про вищість касти читачів у порівнянні з нечитачами: «…вони не просто відпочивають і отримують задоволення від мандрів уявними світами письменників, а рівночасно всіма порами свого тіла, фіксуючи свіжий або, навпаки, пошерхлий запах сторінок, торкаючись приємної на дотик обкладинки, вбирають відчуття власної значимості чи й снобічної вищості». Але це помилка: аудиторія «Класиків» інша. Це ті, кому не доходить з одного разу хто ще не пізнав радості читання, хто щойно готується зануритись у дивовижний світ літератури… Переважно це наша прекрасна молодь, яка щойно формує тренд «читати модно»!

«Відомий фотосюжет заполонив інстаграм та інші соціальні мережі: на передньому плані її (як правило, її) тендітні руки (або ноги), зліва кава, а справа — книжка. Все це фотошопиться і залайкується сотнями прихильників та прихильниць», — розчулюється Ростислав Семків, твердо переконаний: людина, як фоткається з книжкою, навіть іще її не прочитавши, «скоріше за все — значна ймовірність — не плюватиме на асфальт». Але так було не завжди: «Пізня радянська епоха поволі й підступно знецінювала знання», унаслідок чого доводиться визнати, що «з точки зору пересічного європейця, ми — країна низької культури». Не впевнена, що власниці тендітних рук і ніг не плюють на асфальт насправді розуміють, до чого тут тяжка радянська спадщина і про яку «Технику молодежи» торочить їм доцент Києво-Могилянської академії, але весь цей мімішний пафос має їм сподобатись. А що — по-перше, це красиво!

Якщо у відгуку на попередню книжку Ростислава Семківа «Як писали класики» я констатувала, що окремі фрагменти там виявляли читачеві «власне художнє обдарування автора та його явне тяжіння до психоаналізу», то в «Класиках-2» ці тенденції прорвали греблю. Із вартим кращого застосування ентузіазмом Семків носиться від крісла психоаналітика до письменницького столу, намагаючись вразити читачок з інстаграму метафорами та частотою вживання слова «секс»: «Прикрий кроманьйонець, що нікуди не подівся й лише принишк всередині нас, вкутаний у пахучі шати цивілізованості, з дикою радістю хапає свій кам’яний молоток і вже готовий трощити черепи направо і наліво. Сексу! Смерті! — волає він. Спочатку всіх взяти, а потім всіх убити (добре б, якби ми могли оголосити це хворою, суто маскулінною фантазією, але ж — no way! Відповідати доведеться всім)» і тому подібне.

Разом із тим він постійно перепрошує: то за те, що назвав нас усіх некультурними, то за відсутність фемінітивів, то за «доброго діда Фройда», імовірно передбачаючи, що книжку прочитає і більш прискіплива аудиторія — приміром, феміністки чи якісь філологи… Не буду брехати, для останніх у «Класиках» теж трохи є, якщо гарно поритися під пафосом і хюґе: усередині книжки можна впізнати Семківа здорової людини, який аналізує літературні тексти, повертаючи собі і звичний гумор, і ерудицію. Наприкінці вміщено «абсолютний канон» «Завдання на 20 років: 200+ сильних книг» (за відсутність смайлів автор теж перепрошує: ви ж розумієте, що це його власна версія мастріду).

Як і годиться справжньому українському просвітницькому проекту, «Як читати класиків» украй недбало відредаговано, а особливостям уживання в цій книжці дієслів «виглядати» і «заставляти» варто присвятити окремий випуск «Лайфхаку українською» на каналі UA_Культура, де й сам Семків веде програму БібліоFun.

Читати неодмінно, якщо відчули бажання бути модним і культурним, але не знаєте, як цього досягти; уже купили кольорові олівці й піна коладу, лягли на шезлонг біля басейну і вагаєтесь — узяти томик Джойса чи Пруста; хочете дізнатися, чому Ростислав Семків не радить читати класичні тексти в туалеті та які жанри він вважає «кентавричними», а який сюжет — хвацько закрученим.

Таіс Золотковська. Пиши. Легкий шлях від ідеї до книжки.
— Моноліт-Bizz, 2018

♦ Хоч попередня книжка нашого огляду й має назву «Як читати…», до питання «як писати» вона теж ненав’язливо підводить — зрозуміло ж бо, що захоплена читанням культурна людина рано чи пізно неодмінно захоче стати письменником! Тим більше, що це зараз модно і — легко, як стверджує Таіс Золотковська, засновниця харківського Клубу анонімних авторів, де всі охочі можуть навчитися писати та знайти коло для спілкування. Друге, можливо, важливіше.

Засадничою думкою цієї книжки також є оригінальне твердження «щоб стати письменником, треба думати як письменник. І писати теж потрібно»! А для того, щоби задум утілився в життя, варто виконувати нескладні правила від Таіс Золотковської. Усі вони є в цій книжці.

Так, насамперед слід подбати про місце: «Стоячи, сидячи, лежачи в ліжку й викурюючи цигарку за цигаркою, що страшенно шкідливо, але приємно, визначтеся, де саме і як вам зручно викладати думки на папері». «У моїй квартирі є кілька затишних місцинок», — звіряється авторка, тобто в принципі можна й до неї. Не забувайте про хюґе: «Спочатку прийміть ванну з розслаблюючими солями, провітріть спальню і вдягніть зручну піжаму. Поруч із ліжком покладіть ручку й блокнот», — і далі все піде як по маслу!

«Розпочніть із простого. Розпочніть із власного народження. Опишіть перший спогад. Дитячу ванночку, у якій вас купали. Якою була температура води? Згадайте обличчя матусі. Вона усміхалася чи супилась? І де в той час був батько?» Якщо ви це все згадаєте, я перша назву вас людиною з феноменальною пам’яттю, але ідея‑то хороша!

Хоч би як легко було досягти успіху, на шляху автора-початківця іноді виникають незначні перешкоди, наприклад так званий письменницький блок — ну коли довго тупиш над відкритим документом або чистим аркушем. Для цих випадків у Золотковської є «Секрети подолання страху». Перший спосіб — станьте супергероєм! Другий спосіб — вигадайте костюм супергероя! Перше, зрозуміло, дуже просто, а для другого треба гарненько пошукати в шафі… Таіс упевнена: «Десь у її найдальшому закутку завалялася рожева шифонова спідниця або синій светр із трирогими оленями, який подарувала вам тітонька Ґрета» (якщо не Ґрета — не беріть). Але найкраще діють шапки — саме їм віддають перевагу анонімні автори: «Згідно з теорією нашого Клубу вони захищають від блискавок, що їх випускають літературні критики й прискіпливі училки української мови».

Так-так, літературні критики, як можна зрозуміти з «Пиши» — це ще одна неприємна дрібничка в житті письменника. Критики анонімні автори не люблять, адже відомо: «Люди критикують через заздрість. Насправді ж причини критики нічого не важать. Значення має, що ви робите». Здається, так само скептично натхненниця харківського креативного письма ставиться й до редагуваня: «Важко завершити розділ? Сцена розтяглася? Скористайтесь французьким методом — киньте на півслові й розпочинайте наступний розділ. Геть перфекціонізм! Допишете, коли редагуватимете. Як ні — то нехай читач сам собі додумає».

У принципі, людину, яка будь-що поклала стати письменником, не повинно бентежити взагалі ніщо. Головне, аби їй подобалося: «Не забувайте, що ви маєте право писати все, що завгодно. У будь-якій частині аркуша. Догори дриґом або по спіралі». Це вже виходить не creative, а якийсь фрирайтинг, який, до речі, як стверджує Таіс Золотковська, вигадав Микола Гоголь…

Словом, як бачимо, дійсно нічого складного. Крім названих, є в книжці «Пиши» ще й інші цінні поради — скажімо, щодо канцтоварів, назви, псевдоніма, сюжетобудування, вибору способу видання книжки… Так що «вдягніть шапку, розслабте обличчя — й отримуйте задоволення від процесу!»

Читати неодмінно, якщо ви вже у светрі з оленями за бамбуковим столиком на балконі і пригадали, де був ваш тато, коли ви мочили у ванночці жовту качечку; хочете дізнатися, як саме Гоголь придумав фрирайтинг, хто такий альфа-читач і чому внутрішній критик Таіс Золотковської вважає, що вона страждає на фройдистську заздрість до пеніса; куди котиться хороший діалог і яку підставу має несподіваний фінал.

Стівен Кінг. Про письменство / Переклад з англійської Дмитра Шостака. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017

♦ Може статися, що ви не захочете читати попередні книжки, аби не дістати тяжкого передозування хюґе чи потужної інтелектуальної інтоксикації, а дізнатися секрети письменницької майстерності все-таки кортітиме. У пригоді вам стане книжка короля жахів Стівена Кінга, де він каже, в принципі, усе те саме («Якщо хочете бути письменником, понад усе треба робити дві речі: багато читати й багато писати»), але без хюґе.

Книжка «Про письменство» (2000) складається зі спогадів Кінга про його життя і другої частини, що присвячена власне «секретам творчості». Оскільки писав її автор у важкому фізичному стані після аварії, вона дещо нудніша за першу, плюс усі, хто вже читали оригінал і російський переклад, сто разів опублікували в інтернеті, що Кінг закликає викидати з текстів прислівники та дієслова пасивного стану…

А от з автобіографічної частини ми можемо дізнатися багато цікавого, наприклад, що Кінг теж не любить критиків про няньку маленького Стіві, яка «сідала сракою у вовняній спідниці» йому на обличчя й давала газу! Це назавжди виробило в письменника імунітет проти критики: «Після того, як дев’яностокілограмова нянька пердить тобі в лице з криком “Ддищ!”, стає важко боятися “The Village Voice”». Або про те, що перші свої оповідання Стіві продавав рідній мамі четвертак за штуку. Чи про те, як він одного разу підтерся отруйним плющем… (забула, до чого це було).

Найпевніше, що до тяжкого життя Стівена Кінга, який не відразу здобув популярність (про це знають усі учасники ЗНО й охоче наводять як приклад у власних висловленнях). Тож, думаю, не помилюся, якщо скажу, що найкраще мотивували його до письменства не піна колада чи дурнувата шапка, а «можливість публікації в “Playboy”, який платив до двох тисяч доларів за коротку прозу. За дві тисячі баксів можна купити нову трансмісію в “б‘юїк”, і ще багато залишиться на продукти» (це, до речі, про роман «Керрі», від якого сам Кінг був не в захваті).

Що ж до конкретних міркувань із секретів творчості, то назву хіба декілька найменш цитованих, але, як на мене, украй важливих і для авторів сучукрліту.

Приміром: «Просто зараз дайте собі урочисту обіцянку ніколи не вживати “гратулювати” замість “вітати” і ніколи не казати “Джон затримався через потребу здійснити акт дефекації”, коли хочете сказати “Джон затримався, бо захотів срати”».

Чи: «Не можна весь час подобатися всім читачам; не можна весь час подобатися бодай частині читачів; але ви мусите старатися сподобатися бодай час від часу бодай частині читачів. Здається, це Шекспір сказав».

Або: «Немає жодної потреби робити свою працю зашкарублою та консервативною, так само необов’язково прагнути писати експериментальну, нелінійну прозу лише тому, що “The Village Voice” чи “New York Rewiew of Books” заявляють про смерть роману. Вам доступне і традиційне, і сучасне. Бля, та пишіть хоч догори дриґом, якщо хочете, або малюйте піктограми кольоровими олівцями»… Так, стоп, останнє ми вже десь читали.

Задля справедливості скажу, що деякі моменти з цієї книжки я навпаки заборонила би показувати сучукравторам: хто просив казати, ніби в тричленній структурі художнього тексту місце сюжету — НІДЕ?!! І так, іноді й добродій Стівен теж упадає в надмірний пафос, приказуючи: «Письмо мотивує, живить, стимулює та ощасливлює. … Письмо — це магія, жива вода, як і всяке інше мистецтво. Вода безплатна. Тож пийте. Пийте і напувайтеся» тощо. Утім, йому можна вибачити — людину переїхав автобус… Але ідея‑то хороша!

Читати неодмінно, якщо не маєте чим заплатити комунальні; хочете все-таки дізнатися, до чого був отруйний плющ; що думав Стівен Кінг про існування «Звалища ідей, Центрального вокзалу сюжетів чи Острова заритих бестселерів» та семінари письменницької майстерності; і хто, на його думку, приходить до авторів замість ніжної натхненниці-музи.

Анджей Стасюк. Як я став письменником / Переклад з польської Богдана Ославського. — Брустурів : Дискурсус, 2017

 

♦ Зрештою геть далеко від хюґе, мотиваційної літератури й секретів поетичної творчості заводить нас книжка одного з чільних авторів сучасної польської літератури Анджея Стасюка. Хоч вона й називається «Як я став письменником», просвітницького компоненту автор майже не додає, та й у загалі про літературу пише мало, зазначаючи, що це лише перша частина його автобіографії: «Невдовзі, мабуть, почну писати наступну, бо ця робота надзвичайно приємна й затягує. У наступній частині конче має бути більше про літературу й письмо взагалі, натомість менше про життя як таке і рок-н-рол. Зате багато буде про письменників, критиків і редакторів…». Якщо врахувати, що від 1998 року друга частина так з’явилася, не так воно й затягує… Але ідея-то була хороша!

Події свого буремного життя Анджей Стасюк викладає просто, стисло (Стівен Кінг дав би йому найвищу оцінку за вживання простих речень) і без купюр. Здебільшого це опис тяжкого життя в Польщі часів соцтабору та молодечого алкоголізму як спротиву системі (усе це дуже нагадує книжку іншого відомого польського письменника Марека Гласка «Щасливі двадцятилітні», про яку я писала раніше; утім, прості речення такі прості та й гумор не такий яскравий): «Ми хотіли жити, як чорні. Відчували себе чорними. Нічого не робили. Постійно слухали з десяток платівок і пили по черзі пиво й вино. Слухали по черзі блюзи з Дельти й Чикаго. …Пили, щоби на другий день мати бодун. Так нам уявлялося життя чорних. Ми поняття не мали, що так виглядає життя взагалі».

Служба в армії, дезертирство, ув’язнення, «навчання» в Шкільному осередку соціотерапії, де всім давали довідку про розумову неповносправність… Читацьку аудиторію цієї книжки мені уявити найскладніше — на що вже я люблю історії «за жизнь», та й то трохи набридло («сральники були чавунні, але зі зливом. Умивальники бляшані з білою емаллю. Ми купалися раз на тиждень. Раз на тиждень нам змінювали труси» тощо), а як таке читати високочолим снобам чи дівчатам з інстаграму?!

Звісно, якщо постаратися, у всьому можна знайти приклади зацікавлення літературою, навіть певної жертовності: скажімо, у в’язниці автор «зрікся срання, аби було що читати», бо мав лише один кавалок газети — з одного боку про сільське господарство, а з другого боку спорт… Дає Стасюк і щирі та безкомпромісні оцінки прочитаному: «Багато разів я брався за читання Фрідріха Ніцше, але завжди він розбирався зі мною»; «Я прочитав “Нестерпну легкість буття”. Найбільше мені подобалось речення: “За звичаєм усіх чеських лікарів, я відлив до умивальника”, — чи якось так, але цілість особливо мене не пробила»; «Натомість щодо “Москви-Пєтушків” не мав ніяких застережень».

Це все, звісно, прекрасно, хоча важко сформулювати, чому навчає нас ця книжка… Можливо, тому, що відомі письменники не з’являються з хюґе?.. А можливо, радіти, що часи змінилися і тепер у нас хюґе таки є?..

Читати неодмінно, якщо любите мемуари й автобіографії; рок-н-рол більше, ніж літературу; «старі добрі часи», «флойдів», Sex Pistols, подерті вранґлери, підроблені адідаси; тюремні байки; людей із феноменальною пам’яттю, які точно пригадують, у якому році в крамницях з’явилися російські оселедці «Івасі», молдавські вина  і радіо «Радмор».

Читайте також:
Книжковий огляд липня: 5 неповторних поетичних збірок з ароматом літа

5 перекладів червня: песець, містика й викрадення дітей майже без спойлерів

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

- реклама -

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: