5 перекладів червня: песець, містика й викрадення дітей майже без спойлерів

Здається, письменники, їхні фанати та видавці найбільше у світі бояться спойлерів. Їм здається, щойно в рецензії буде сказано, що вбивця — дворецький, книжки вже ніхто не купить і не прочитає!

От і бідну-бідну улюблену критикесу часто звинувачують у спойлерах… Насправді в історії є приклади, і не поодинокі, коли книжку продовжують читати попри те, що її зміст усім відомий. Часом про той чи інший текст узагалі важко говорити, аби мимохіть не переказати сюжет — настільки легко він вбирається в одне речення!

І стосується це, до речі, не тільки сучукрліту: готуючи огляд 5 перекладів червня, героїчна критикеса Тетяна Трофименко доклала всіх зусиль, аби не вибовкати головних таємниць…

Сйон. Дитя землі / Переклад з ісландської Віталія Кривоноса; переклад віршів Маріанни Кіяновської. — Київ : Видавництво, 2018

♦ Думаю, не дуже помилюся, якщо скажу: про Ісландію ми знаємо переважно те, що там холодно і красиво. Про ісландську літературу — що там були скальди і саги. А про письменника Сйона (насправді Сіґурйон Бірґір Сіґурдссон) завдяки появі українського перекладу книжки «Дитя землі» дізналися, що у світі він відомий як автор віршів до пісень Бйорк.

Роман, який за обсягом більше нагадує оповідання, 2005 року отримав найбільшу літературну нагороду Північної Європи — Nordic Council Literature Prize. Судячи з інтерв’ю, Сйон сам із цього приводу здивувався, мовляв, його текст не надто інтелектуальний для такої відзнаки.

В оригіналі твір має назву Skugga-Baldur, адже, з одного боку, Бальдуром звати священика — центрального персонажа. У більшості перекладів від цієї назви відмовляються на користь «Блакитної лисиці». Ясна річ, блакитна лисиця звучить значно красивіше, ніж Бальдур, але, як переконливо доводить у післямові український перекладач, насправді це не лисиця, а песець, тому «називати твір “Блакитний песець” видалося недоречним через певні конотації комічного характеру, — цього, на жаль, не уникнеш».

Думаю, превелебний Бальдур міг би посперечатися щодо комічних конотацій, особливо коли його полювання на песця завершилося… перемогою песця (за великим рахунком це не дивно, якщо врахувати, що, з іншого боку, Skuggabaldur в ісландській міфології є лихою істотою, уособленням зла). Звісно, так сталося не випадково, а тому, що Бальдур був людиною невисоких моральних якостей: зажерливий, жорстокий, ще й до всього «страшенний тупак», як називає його «трав’яний Фрідрік» — позитивний персонаж роману.

Фрідрік освічений, він п’є чай, читає французьких поетів і рятує дівчину Аббу, хвору на синдром Дауна, яку батько продав на корабель у сексуальне рабство. Так уважному читачеві стає зрозуміло, що роман «Дитя землі» є не просто вправлянням у переспівах ісландської міфології, але й спробою вийти на актуальну сучасну проблематику (зокрема, сприйняття суспільством «іншого» і «чужого»). Утім, інакше «Видавництво» і не взялося б за цей переклад!

У книжці багато красивих ілюстрацій, приємна на дотик обкладинка і гарний шрифт. А про те, як перетинаються в романі лінії Бальдура/песця та Фрідріка/Абби, улюблена критикеса вам не скаже, щоб не було спойлера!

Читати неодмінно, якщо любите страшні казки, жахливі таємниці, суворі північні пейзажі і тваринок; хочете дізнатися, чому ж український переклад називається «Дитя землі» та про що говорили песець із пастором, відрізані від світу льодовою лавиною.

Юркі Вайнонен. Німий бог / Переклад з фінської Юрія Зуба. — Київ : Видавничий дім «КОМОРА», 2018

♦ Юркі Вайнонен, «фінський Кафка», — ще один скандинавський письменник, чий короткий (за первісним задумом це мала бути новела) роман теж не цурається всілякої чортівні й містики, адже автор сприймає його «як вияв особистої пошани до сюрреалістів і сюрреалістичного мистецтва». Попри те, що автор фінський, дія відбувається у французькій провінції, куди вирушає скульптор Андре Мальдоро, щоб дізнатися про долю свого батька, актора‑перформансиста, учасника популярного дуету «Голос і Шал». Луї Мальдоро виступав у ролі Шала — удавався до різного типу членоушкодження на сцені. А ще він покинув родину й завів коханку в забутому Богом бретонському селі.

Словом, синові було що досліджувати в біографії предка, і до справи він підійшов сумлінно, особливо до коханки на ім’я Аліста. Тому в «Німому бозі», на відміну від історії про песця, є сексуальні сцени: «…на моїй пахвині великі камені й стирчакуватий вал, він тягнувся до неї, погойдувався між її валами, немов ковпак гриба, …і вона згинала коліна, вали вигиналися дугою, посередині гойдалося гніздо, спускалося, спускалося, вона крутила стегнами, немов вітряком, борозни гризли, борозни муляли, борозни рипіли, вона сіла навпочіпки на мене й  взяла до свого гнізда мій вал, слизькі від рідини пір’їни лоскотали моє підніжжя, і ось вона сиділа, Аліста, і її вуста кумкали, і її ліжко розгойдувалося, Алісто, мої жорна мололи так, аж курилося борошно, а галки на даху будинку, наче хор тромбоністів» (забула сказати, що Юркі Вайнонен був до 2017 року головою спілки письменників Фінляндії — ну просто згадалось…).

Гніздо і пір’я фігурують тут не випадково — печерні галки є тотемними птахами, яким поклоняються в цьому дивному селі, де Андре доведеться завершити почате батьком. А про те, до чого тут німий бог, улюблена критикеса вам не скаже, щоб не було спойлера!

 Читати неодмінно, якщо любите сюрреалізм, містику, тривожні сни і пташок; хочете дізнатися, чому в бретонському селі зовсім не було дітей, а також що станеться, якщо скуштувати місцевих грибів.

Марія Галіна. Мала Глуша. Сумна фантастична сага епохи застою / Переклад з російської Маріанни Кіяновської. — Харків : Вид-во «Ранок» : «Фабула», 2018

♦ А взагалі, за магією, містикою та іншими жахами далеко їздити не треба. Можна, приміром, перенестися в Одесу часів застою — саме там, здається, відбуваються події першої частини роману російської письменниці Марії Галіної. У будь-якому разі, це приморське місто, де в порту працюють дві організації: СЕС-1 перевіряє прибулі судна на наявність жучка‑довгоносика або палички Коха, а СЕС-2 працює з більш тонкими й небезпечними паразитами — духами й демонами, інформація про яких так само заноситься в протоколи обстеження цілком у стилі радянської бюрократії.

Головним красунчиком, який знешкоджує нечисту силу, є такий собі Вася, етнограф, випускник Красноярського університету; нещасною в особистому житті, але наділеною певною владою керівницею — Олена Петрищенко; відьмою місцевого розливу — Катя в рожевому мохері; стажеркою, яка випадково потрапляє в організацію, — Розка (на неї потім спеціально запрошений мольфар буде заманювати демона, що окупує місцевий стадіон). Усе це чимось нагадує «Понеділок починається в суботу» — недаремно буквально днями Марія Галіна стала лауреаткою АБС (імені Аркадія і Бориса Стругацьких) премії в жанрі фантастики.

Проте в першій частині містичний компонент є не таким важливим — значно більше враження справляє відтворення совкової безпросвітності, похмурої аж до смішного, а від смішного — до трагічного. Натомість у другій частині, що пов’язана з першою дуже опосередковано, мандрівка до Малої Глуші вже позбавлена будь-якої іронії. Це подорож на той світ у надії повернути померлих, але й потойбіччя тут є царством понурих п’ятиповерхівок. Ні, песця не буде, будуть песиголовці, але до чого тут вони і чим усе закінчиться, улюблена критикеса вам не скаже, щоб не вийшло спойлера!

 Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, що таке зараження другого чи третього ступеня, пов’язані з присутністю на борту йоржа, бусіє, дибука чи саган-бурхана; коли в СРСР розпочалися розробки по ментальних паразитах; чому небезпечно мати справу з побутовою магією і корисно сидіти на дієті, а також чому дотримання правил переважно не гарантує сподіваного результату.

Кейт Аткінсон. Життя за життям / Переклад з англійської Ярослави Стріхи. Київ : Наш формат, 2018

♦ Світовий бестселер британської письменниці Кейт Аткінсон про історію родини на тлі двох світових війн і загалом, як люблять казати у нас в Україні, буремного ХХ століття, найбільше нагадує роман у традиційному сенсі цього слова. «Життя за життям» великий за обсягом текст, усіх персонажів не перелічиш через кому в одному реченні, майже кожен (кожна) із них має яскравий характер і «свою» сюжетну лінію. Щоправда, сюжет був би цілковито лінійний, якби не спеціально задумане «перегравання» життєвого сценарію головної героїні — Урсули Тодд, яка постійно уникає смертельної небезпеки і з’являється перед читачем у зовсім іншій ситуації.

Приміром (раз про це пише видавництво, значить, це не спойлер!), Урсула Тодд заходить до мюнхенського кафе в листопаді 1930 року, замовляє гарячий шоколад і стріляє в Гітлера. Хоча ні: Урсула Тодд народжується 11 лютого 1910 року й одразу помирає. Ні, не так. Народжується 11 лютого 1910 року і ще маленькою тоне в морі. Знову не те. Народжується 11 лютого 1910 року й гине під час бомбардування Лондона.
Додамо ще трохи: або виходить заміж за закомплексованого невдаху, який її б’є, і ледве рятує своє життя. Або в юному віці «залітає» від випадкового хлопця, який фактично її ґвалтує, і змушена робити аборт. Або заводить одруженого коханця з адміралтейства. Тощо.

У тому всьому дуже мало власне містики, що її пропонують нам тексти попередніх авторів огляду. Скоріше, це майданчик для письменницького експерименту: Кейт Аткінсон цікаво змусити героїню випробувати всі можливості, які дає дівчині з традиційної британської родини буремне ХХ століття, і пройти через усі випробування. Не менш цікавими за образ Урсули є постаті її матері Сильвії, тітоньки Іззі чи брата Тедді, чиє життя стало об’єктом більш прицільної уваги в уже виданому «Нашим форматом» романі «Руїни Бога». На підході — третя частина циклу про родину Тоддів «За лаштунками в музеї».

Лисиці, певна річ, згадуються, але виконують другорядну роль. А про те, чи вдалося Урсулі застрелити Гітлера, я вам не скажу, щоб не вийшло спойлера!

Читати неодмінно, якщо любите розлогу, іронічну, психологічну, реалістичну прозу ̶і̶ ̶ч̶у̶д̶е̶с̶а̶; родинні історії, детальні описи звичаїв, страв, пліток і розборок; любите бачити, як родини руйнуються, звичаї змінюються, життя поглинає темрява; не втрачаєте від цього доброго настрою; хочете дізнатися, що довелося зробити Урсулі зі служницею, яка мало не заразила дітей «іспанкою», та як головна героїня взагалі пов’язана з Гітлером.

Фіона Бартон. Вдова. Харків: Віват, 2018

♦ А на завершення огляду — проста і зрозуміла книжка, утім, теж світовий бестселер за версією видавництва Віват The New York Times. І теж від британської авторки. Тут немає містики й фантастики, «Вдова» — цілком традиційний, розрахований на масового читача детектив. В основі сюжету лежить історія  про зникнення дворічної Белли Елліотт, яку мати‑одиначка Дон залишила без уваги буквально на хвилинку (насправді ні).

У викраденні звинувачують Глена Тейлора, якому вдається спростувати звинувачення, — щоправда, слідом за цим чоловік потрапляє  під автобус  ̶і̶ ̶ц̶е̶ ̶п̶е̶с̶е̶ц̶ь̶. Лишаються його вдова Джинні — з усіх точок зору ідеальна дружина (насправді ні), з якої репортерка Кейт Вотерз намагається витрусити подробиці справи, та детектив поліції Боб Спаркс, котрий провадить офіційне розслідування.
Звісно, ви можете сказати, що вже про все здогадалися, але якщо не брати до уваги вашу феноменальну інтуїцію, роман цікаво читати — він ніде не пробуксовує й не зависає, екскурси в минуле чергуються з динамічними подіями в теперішньому часі, і всі сюжетні лінії в фіналі сходяться.

Текст видається дещо старомодним, бо не всі персонажі впевнено користуються інтернетом, і дуже стриманим, якщо врахувати, що йдеться про проблему педофілії. Утім, друге якраз і добре для популярного жанру. Психологічні причини зображуваного цікавлять авторку не менше, ніж «закручування» сюжету, а можливо, і більше: насправді «Вдова» — це історія про те, як люди вдають із себе тих, ким вони не є, легко піддаються обставинам і ще легше — спокусам. А хто викрав дівчинку, я вам не скажу, щоб не було спойлера!

Читати неодмінно, якщо любите детективи і дітей; хочете переконатися, чи можна подарувати цю книжку мамі на день народження; дізнатися, що буває, якщо ваш чоловік починає усамітнюватися в гостьовій кімнаті з ноутом; як на трагедії можна побудувати медійну популярність.

Читайте також:

5 книжок прози #підарсенал: усе, що ми любимо

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

 

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.

Ми виправдовуємо довіру!

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: