Книжковий огляд липня: 5 неповторних поетичних збірок з ароматом літа

 

Літо, сонце, квіти, трави, кліщі… З журбою радість обнялась… Найкращий час, аби читати поезію, яка, як відомо, завжди неповторність.
Навіть якщо повторюється.

Утім, це не про сучасну українську поезію, котра, як теж відомо, значно потужніша за прозу. І майже ніколи не повторюється.
Ну хіба іноді…

Тож читаємо літній огляд сонячної критикеси Тетяни Трофименко про 5 чудових і неповторних поетичних книг.

Аромат абрикосів і морського бризу — за вимогою.

 

автор: Тетяна Трофименко

 

Дмитро Лазуткін. Артерія. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2018

♦ У світі, любі друзі, має бути щось незмінне. Ідуть роки, можна навіть сказати, десятиліття, але у збірках Дмитра Лазуткіна лишається головне: “твоя порядність така спокуслива”!
Думаю, коли я уже стану сивою і життя моє піде мрякою, цей талановитий поет і далі вміщуватиме старі хіти до нових видань, адже щороку підростають дівчатка, які, можливо, ще не в курсі, що “кохання комусь — це вино і еротика / кохання комусь — це горілка і порно”

Відповідно фізіономія ліричного героя “Артерії” нам добре знайома: ніжний і тривожний мачо, романтичний і закоханий (значною мірою в самого себе: “forever я — на білому коні!”) і страшенно сексуальний, що з огляду на стрімку дееротизацію сучасної української поезії вже рідкість… Іноді його, щоправда, заносить в домострой (“ти можеш сказати комусь що ти вільна / але скажу — пішли додому й підеш додому”), однак це теж відбувається так мило, що ніхто не звертає уваги.

Із відносно новенького у збірці — вірші про війну. Не обійшлося без заунивно‑сентиментальних “солдатиків” (“Реквієм на дощі”) і впадання в бравурну риторику (“Знайдеться якось, що пити, що гризти, і будуть, напевно, добрими ранки, допоки — українські танкісти ведуть вперед українські танки!”), але окремі рядки з цих віршів можуть претендувати на глибину й афористичність: “…кров — наша національна валюта бо чим нам розплачуватися ще… кров у зручній упаковці українського солдата”.

Є тут і інші безперечні творчі знахідки: несподівані порівняння (“…гойдається пісня тужлива, щира й гірка, ніби маса блювотна”, “пам’ять м’яка, мов плацкартні вагони”) чи вишукана гра словами (“сідаєш в гондолу в’їжджаєш в уганду”, “пірнає видра бура бринить клавіатура”, “люби навсікаю купуй маракую”) тощо.

Але в цілому здається, що ліричного героя все більше опановує усвідомлення марнотності буття й безсенсовості існування: “вирішив написати у фейсбук які у мене красиві чорні труси але передумав”
У вірші “про це” проблему сформульовано достатньо чітко — і виходу з неї, здається, немає:

про що ми розкажемо в сорок?
про нори віднайдені вчасно?
про друзів розірваних в щасті?
про відчай? про сморід і морок?
як влучно вбивають новини?
як ниють мов рани — провини?
як страшно вистрілює корок?

кому ми розкажемо в сорок?

Читати неодмінно, якщо тобі 15 і твоя порядність така спокуслива; тобі вже не 15, але від віршів Діми Лазуткіна ніби знову да; хочеш дізнатися, як сидить на тобі ця сукня, коли ти сідаєш на мене, а також від чого збудилася Україна в поезії “Новорічне (світле)”.

Катріна Хаддад. Ніч чужинців : двокнижжя — К.: Санченко : Електрокнига, 2018

♦ Не новою учасницею літпроцесу є Катріна Хаддад — її вірші, читані на різноманітних фестах та інших літімпрезах, ми знаємо ще від початку 2000-х, однак перша збірка побачила світ щойно цього року. Тож відносно давні тексти про продавчиню з харківського ринку Барабашово чи поема “Дві тисячі посивілих революціонерів” сусідять тут із новими поезіями, що на перший раз дратує не дуже…

“Ніч чужинців” — це не поезія для комфортного читання під картатим пледом. Лірична героїня — піфія, Кассандра над руїнами, якій принципово йдеться про те, щоб порушити ваш спокій. Складові своєї поетики Хаддад бере з фольклору, замовлянь, міфів, оманливо доброї казки, химерної барокової образності та біблійного апокаліптичного оптимізму:

А на Грушевського — чули? —
виросла копанка аж до серця Землі.
Звідти вийшов змій вогняний,
як із пляшки джин.

Головними поетичними координатами є втрачені Донбас і Крим, Дамаск із дитинства авторки, Харків з часів її університетських років і сучасність, яка втрачає прив’язку до реального часопростору та набуває все більш загрозливих рис:

Смерть відкладає яйця у гніздах снайперів.
Кров сепаратиста, напівсуха червона…
І немає жодних гарантій,
що куля не влучить,
яйце не розіб’ється,
голка не зламається…

Ключовий концепт віршів — сіль; цей образ пов’язаний із назвою станції Донецької залізниці, де пройшла юність Катріни Хаддад, але не тільки. Остап Сливинський у передмові до «Ночі…» говорить, що найбільш характерним для цієї поезії є світло, християнське осяяння. Однак, здається, у більшості випадків тут панує слизький і зловісний блиск смерті і крові, відбиток потойбіччя. Блискуче майже все: від шкіри дракона, породження давнього моря, до суконь жінок зі станції Сіль. Блискуче місячне сяйво, блискучі комети, блискуча срібна вода, блискучий туман, блискучі погляди, дзеркала і блискуче скло. У ніч чужинців, яка “буває на початку серпня”, “приходить і змінює все ззовні і зсередини”, блищать погляди пасажирів нічного автобуса, і “збирач людських душ, котрий їде в кожному поїзді, причаївся між склом і металом і пильно стежить”. Не знаю, чи це стеження віщує нам щось добре…
Водночас сіль є останньою надією в екстремальних умовах (“у будь-якій незрозумілій ситуації купуйте сіль”):

Обкластися кристаликами,
засолити Ісуса, зробити його кишеньковим,
тримати при собі — як молитву на всяку потребу…

І тому, хоча людина в поезії Хаддад загублена в цьому світі (ось уже “немає куди повертатися”), вона не приречена на загибель: “є куди йти. Ось ваша жовта доріжка крізь океан мертвих і океан живих. Просто ідіть”.

Читати неодмінно, якщо любите герметичну поезію зі складною символікою й багатошаровими образами; хочете дізнатися, як воно буває, коли земля йде з давнього сну під землю, крізь шари і прошарки, крізь нафту і срібло, крізь сіль і намул; чому повісилася продавчиня з Барабашово; і хто проявляється на дебальцевських фресках.

Богдана Матіяш. Пісня пісень. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2018

♦ Утім, якщо порівнювати здатність до самоповторів, то тут, очевидно, в сучасній українській поезії ніхто не зможе досягти рівня Богдани Матіяш. У її першій поетичній збірці “Розмови з Богом” це ще було цікаво, в “Улюблених псах та інших звірах” — із натяжкою… Як не дивно, “нова” книжка “Пісня пісень” становить собою суцільний інтертекст із попередніх, нинішніх, вічних, нездоланних мотивів і образів, які в принципі може транслювати будь-хто — без знаків пунктуації та відповідальності перед наступними поколіннями…

Якщо коротко, авторка понад сто сторінок укотре розповідає нам про те, який чудовий світ який він прекрасний і яке в ньому все красиве кожен крок кожен доторк кожна квітка і м’якенька травичка і найменший листок і дивиться широко розплющеними очима на те який цей світ простий і світлий погідний і лагідний і дякує Богові і розповідає багато про яблука дощ дерева зірки квіти м’якеньку травичку і дивиться на все очима розплющеними аж так широко бо любов не боїться обняти і світ повний любові ця любов така світла і Бог такий добрий і очі так широко розплющені що хочеться розставити знаки пунктуації бо іноді взагалі не зрозуміло хто на кому стояв наприклад у фразі “легких слідів звірів ці найменші це кроки сарн а ті більші лосів” та інших яких я не запам’ятала а перечитувати це несила…

У “Пісні пісень” немає еротики, якої ви, можливо, сподівалися з огляду на прив’язку до найбільш чуттєвої книги Старого Заповіту — є тут тільки якесь маніякальне прагнення нарешті приспати коханого і, вочевидь, дуже сміливе для ліричної героїні зізнання, що він (коханий) “дуже солодкий десь як квітка півонії у краплях дощу” (цар Соломон би плакав від цього мінімалізму). У замкнений світ ліричної героїні часом втручаються такі несподівані події, як війна, або ще якісь явища реального світу (“а лікарі ще й кажуть у вас недосконалий шлунок вам треба розрізати гланду” — хочеться запитати “а то точно лікарі?”), однак вона швидко забиває на ці прикрі обставини і знову впадає в звичний транс: “заплющуючи очі кожен день дякую бо такий добрий цей берег така добра ця тиша і врешті якось так легко так дуже просто й так легко йти по воді” тощо.

У цілому стилістика поезії Богдани Матіяш стрімко наближається до молитовника (“ти такий добрий ти такий добрий ти такий добрий і добрий і добрий Боже мій” цілком можна замінити на “ти такий добрий 4 рази, Господи помилуй 12 разів”) і мені не здається, що це оk навіть для конфесійно толерантних читачів. І навіть для тих, хто вважає, що поет усе життя пише той самий текст із незначними варіаціями…

Увага, є й лайфхак! Він полягає в традиційному християнському топосі самоприниження. Кажіть так: “я нездалий поет і майже що блазень з ірисом у лівій руці і з трояндою в правій без ковпака з дзвіночками але зі звірятами біля ніг” — і далі можна знову спочатку!

Читати неодмінно, якщо любите постійні нагадування про те, що легко йти по землі, по повітрю, по морю; вірші про любов, ніжність, квіти; щастя, спокій, мир, квіти, траву, гори, море; загубили молитовник, але потрібно терміново.

Олег Каданов. Не я, а той. — Харків : Vivat, 2018

♦ Не новачок в українській культурній тусовці й наступний автор нашого огляду: актор харківського театру “Арабески”, учасник харківського ж гурту “Оркестр Че”, Олег Каданов вміщував свої вірші у живому журналі зі скромною назвою “Поль Элюар”. Переважно це були вірші в дусі авангардового абсурдизму й формалістичних експериментів, які ставали піснями — на кшталт “Романтиків”: “романтики рискнули расколоть работу разума / решительно развенчивая риск реинкарнации / количество коллапсов колебало кожу канцлера / красивыми картинами кондомо-концентрации / лиловыми лавинами ломались ли ландкрузеры / лаская лики Леонардо линиями лакомо” і так далі.

Із часом там починають з’являтися україномовні вірші, адже від 2017 року “Оркестр Че” співпрацює з Сергієм Жаданом, а після розпаду гурту Олег Каданов робить із кумиром мільйонів спільний проект “Лінія Маннергейма”. Зрештою, творчі зусилля автора винагороджуються виходом арт-бука з ілюстраціями Міті Фєнєчкіна — це коли картинок багато, а текстів мало…

Загальний настрій збірки оптимістичним не назвеш. Окрім апеляцій до естетики дадаїзму й сюрреалізму, тут панують рок-н-рольна туга й ізмєна, і світ довкола видається дуже складним. “Все не так просто, бро”, — декларує ліричний герой Каданова. Ще б пак, погоджується читач, поринаючи в фантасмагоричну дійсність, де загадковий ТОЙ “знімає з тебе шкіру і вішає її на цвях”, його очі “всюди вони ростуть з підлоги зі стелі і зі стін спостерігають за тобою колишуться на стеблах”, а вертоліти безпілотник “несе наші співи у спалений вирій ми всередині звіра всередині нас також звір”

Художній світ цієї збірки — “коридори покинутого задзеркалля” — заселяють риби, “янголи з іклами упирі з німбами маленькі потопельники з великими очима” і розвінчані боги (“спить бог поряд втикає аллах джа на по*уїзмі будда пішов у гості до дадаїстів”). Каданов грається словами “Вінсент це вони п’ють твій абсент”), торкається часом актуальної проблематики (“обережно тут кругом розтяжки його внутрішньої рашки”), а часом — торкається її “спогадами якомога ніжніше”.

І хоч усі зусилля автора не надто лякають загартованого читача (“осінь… саме час… сатана у мені міцніє та дорослішає…”), якісь рядки своєю імпресіоністичною пластикою змушують зависнути на пару хвилин і потім не відпускають:

трави ночі
проростають у твоїх грудях
обвивають легені та серце
рухаються вгору п’ють кисень і твої думки
трави ночі

Читати неодмінно, якщо любите книжки з картинками, поезію французького модернізму, музику харківського андеграунду, сновидіння, переселення душ, історії про задзеркалля, спроби зазирнути поза звичне.

Ірина Загладько. Лемент і легіт. — К. : Смолоскип, 2018

 

♦ Нарешті, остання в цьому огляді книжка (і теж дебют) Ірини Загладько, переможниці літературного конкурсу видавництва “Смолоскип”-2017, що за інерцією продовжує вважатися конкурсом молодої поезії, хоч вікову планку учасників піднято вже до 35 років.

Із текстами цієї авторки я досі знайома не була, тож говорити про повтори не можу, але деякі вірші зі збірки підказують, що є тут дещо “із раннього”. Скажімо, сповнений розпачу вигук ліричної героїні, котра опиняється перед убивчим відкриттям: “зорі насправді не п’ятикутні / і груди твої не виростуть в грудні”! Чи спорадичне підліткове ниття та варіації на тему “ми всє умрьом”:

Тільки із ліжка піднялись надходить вечір
І пункти викреслюєм
зроблене, згаяне.
Втома, братику, втома цілує зап’ястки нам.
А ми ще такі малі, ще такі ненаписані.
Сивину вириваємо одиноку то тут, то там.
Криголами на пристані.

До чого тут криголами — запитаєте ви, і я не зможу вам відповісти… Ба більше: зі збірки Ірини Загладько геть не зрозуміло, до чого в її назві лемент і легіт — і ми не будемо, як автор післямови Павло Коробчук намагатися розкодувати нерозкодовуване! Бо, приміром, Наталка Сняданко спробувала зробити це в передмові — і в результаті її пасаж виявився ще менш зрозумілим, ніж вірш Загладько: “…і якщо тут зустрічається ребро, то за ним видно не Адама, а, наприклад, «шпиці велосипедні з колеса першої жінки», яка виїдає з поміж цих спиць яйце усіх велосипедів свого життя і, старенька, постукує ложечкою по шпицях”.

Порівняймо:

П’ЯТЬ (З КОЛЕСА)

Виїдаю тобі тебе між ребер ложечкою
маленькою ложечкою
якою так делікатно їдять зварені яйця з підставок.
Ці твої ребра, з-поміж яких виїдаю я,
то шпиці велосипедні
з колеса першої жінки
з її триколісного
з її підліткового
з її шосейного
з її шасі
з її коляски з дитиною
з її інвалідного.
Сидить у ньому,
доїла яйце, старенька,
постукує ложечкою по шпицях.

Здається, смисловий акцент тут усе-таки зроблено на вмінні ліричної героїні виїдати мозок і яйця ложечкою, і я не вітаю того Адама, який зустрінеться на її шляху…
Легше йдуть метафори Загладько, що ґрунтуються на вже відомих образах (приміром, у вірші “Дихання Аліси”: “мохом вистелена гортань – кроляча нора, тільки в неї не падати — з неї вибиратися, викочувати з самого дна, з чагарників бронхів” тощо), а також ті, що пов’язані з рослинною символікою (“Ти цілу зиму зсередини тихо квітла / Легені твої — іриси, лоно — з насінням мак / І ти падала плакала блідла холола мліла / Коли в твоїх кістках дозрівав виноград”). І хоч садово-паркова стилістика, м’яко кажучи, не нова, гріх не використовувати те, що виходить добре… Але варто не забувати: поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі!

Читати неодмінно, якщо вам подобаються рими кшталту «тюльпан-Амстердам»; переживання тридцятилітніх підлітків, які додають до яєчні картон та скло, листя і траву; хочете дізнатися, про що він думає, коли вкладає собі в долоні половинки помідорів і хто на ранок тікає з-під ковдри ліричної героїні.

Читайте також:

5 перекладів червня: песець, містика й викрадення дітей майже без спойлерів

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна