Через тиждень у Києві стартує VІII Міжнародний фестиваль “Книжковий Арсенал”, який триватиме з 30 травня по 3 червня.
Цьогоріч #підарсенал вийшло друком рекордно мало книжок української прози, зате не буде й конкуренції в тих новинках, які побачили світ, є все, що так подобається читачеві — від простих історій із життя до містичних убивств, від чистого кохання до темпераментного сексу, від сивої давнини до війни, що триває…
Усе, що ми любимо, зібрала в підарсенальному огляді дбайлива критикеса Тетяна Трофименко.
♦ Містикою й мелодрамою не стомлюється втішати нас письменниця Дара Корній. Її чудовий новий роман починається епіграфом зі святого Августина Аврелія й романтичною легендою: коли на землі народжується дівчинка, у сузір’ї Дів засвічується зірка! Про це розповідає Надієчці її коханий Тарасик, який присягає, що любить жінку понад життя і смерть, а потім виявляється справжнім покидьком, зраджує з Кароліною Альфонсою — львівською мажоркою з “великим досвідом крутіння чоловіками”, такими ж великими цицьками й акулячим вищіром на всі 32!
Таточкові походеньки завдають неабиякої травми його єдиній донечці Василині, для якої в житті не лишається нічого, крім пам’яті про любу бабусю та маму Надійку, доки та ще не звар’ювала від підлого вчинку Тарасика та не вирішила його угробити за допомогою чорної магії. А ще — лишається власне кохання, яке теж, звісно, зазнає великих випробувань, бо люди дуже, дуже підлі…
Так головна героїня проходить довгий шлях до прощення батька та віднайдення психічної рівноваги, вирішуючи, що вона не стане впадати в депресію: “Мамині депресивні стани погано закінчились. Вона не повторить її помилок. Вона пообіцяла собі — жити наперекір усьому”. Щойно вона так вирішує, життя (доля? Сузір’я?) винагороджує Василину — побоюючись фанатів Дари Корній, не будемо розкривати, у який саме спосіб, але винагороду доставляють прямо на цвинтар! Словом, усе, що ми любимо.
Читати неодмінно, бо тут є історії про давній аристократичний рід, трагічне кохання, підступне вбивство, інцест, жахливе прокляття, чарівний медальйон, депортовану совітами родину, трагедію, божевілля, зраду, обмову, самогубство, алкоголізм, викидень, безпліддя, хепі-енд.
♦ Без містики, але про все, що ми любимо, роман харківського журналіста Андрія Войніцького, який переносить нас у початок 2000-х — коли життя вже не таке погане, як у 90-х, але добре переважно тим, хто багатий і при владі. За задумом автора, в основі сюжету лежить розслідування факту смерті від передозування наркотиків дочки народного депутата. Є підозра на вбивство, тож дізнатися, що відбулося насправді, намагається журналіст однієї з харківських новинних агенцій Данило Кисленко.
Утім, сищик із нього такий собі: головний персонаж знайомиться з усіма фігурантами справи — і вони дружно поринають у тяжкий алкогольно-наркотичний тріп із несподіваними поворотами. Хоча, з іншого боку, що тут несподіваного, коли чувака під час алкогольно-наркотичного тріпу лупцюють то охоронці нічного клубу, то обдовбані відморозки, то працівники міліції?..
“Новини” чимось нагадують “Депеш мод” Жадана, тільки персонажі Войніцького старші й виклад його серйозніший, позбавлений фірмового стьобу старшого колеги, хоч і не позбавлений психологізму та влучного змалювання характерів. Роман лишав би по собі ще краще враження, якби був належно відредагований і з нього не стирчали білі нитки машинного перекладу з російської (на кшталт “обсох” замість “обсос”, “на своєму місті”, “бульбулятор рухався по часовій”, “по‑свійський” у сенсі “по-свойски”, “тварюка я дражлива, чи маю право?” тощо) або несподівано пафосних метафор (на кшталт “прегарна марихуана вихлюпнула немовля моєї злості разом з мильною водою меланхолії”).
Читати неодмінно, бо тут є Харків — місто общаг, хрущовок, корупції, ментів-садистів, мільйонерів і бариг; любовний три- чи навіть чотирикутник; секс, алкоголь, наркотики; дружина-істеричка, зваблива дівчина з провінції; удавані друзі, постійний страх, флешбеки в радянське минуле, втечі, переслідування й бодун.
♦ Певні паралелі з творчістю Сергія Жадана, а точніше його останнім романом “Інтернат”, можна простежити й у новому тексті Андрія Куркова про війну на Донбасі. Події відбуваються в реальному часі: головний персонаж “Сірих бджіл”, як і Паша з “Інтернату”, є типовим лузером, інвалідом, від якого пішла дружина; він мешкає в Богом забутому селі “сірої зони”, що практично збезлюдніло за час воєнних дій (власне, мешканців там лишилося двоє — Сергій Сергійович і… Паша, його “ворог дитинства”); він ніколи не цікавився політикою, не ставав на той чи інший бік, тож події на Донбасі захопили його зненацька і стали поштовхом до млявих спроб розібратися в тому, що відбувається.
Курков добре показує комунікативні проблеми Сергія Сергійовича, його закритість і асоціальність, але водночас і здатність діяти під впливом емоцій (однієї ночі він міняє таблички з назвами вулиць у селі, коли дізнається, що в Україні відбуваються масові перейменування). Утім, описи побуту, п’янок із сусідом та походів за провіантом у сусіднє село не рухають сюжету, тож очевидно, що персонаж має здійснити глобальнішу подорож і поїхати… ні, не в інтернат за племінником, а вигуляти своїх бджіл, які бояться вибухів і пострілів.
Звісно, у дорозі Сергій Сергійович долає різні випробування і в нього, на відміну від персонажа Жадана, навіть стається секс! Бджоляр намагається в усіх обставинах залишатися людиною, і хоча у своїх мандрах потрапляє аж до Криму, наприкінці роману ми бачимо його у стартовій точці: він повертається в Малу Староградівку, бо нібито тільки тут на нього чекають (колишня дружина у Вінниці і продавчиня, з якою був секс, теж, між іншим, чекають, але сусід, звісно, краще!).
Це повернення додому, як і в “Інтернаті”, може, й наділене символізмом в очах автора й читачів із підвищеною емпатією, але на скептичний погляд робить марним весь попередній виклад: жодних змін у характері персонажа не відбувається, його ідеологічні переконання лишаються в межах обивательського “усе фігня, крім бджіл”. З іншого боку, відсутність прямої моралі – це добре, бо насправді ми не любимо, коли промивають мізки, натомість дістаємо змогу поміркувати, як складеться життя Сергія Сергійовича далі. Роман Андрія Куркова надруковано російською мовою #підарсенал, появу українського перекладу у видавництві обіцяють найближчим часом.
Читати неодмінно, бо тут є реалістичні описи “сірої зони” без електрики, їжі, тепла і спілкування; благородний український військовий і розірваний міною сєпар; мирні громадяни й психічний контужений фронтовик; упосліджені злочинною російською владою татари; лікування за допомогою “спання на вулику” та підкладена у вулик вибухівка; ностальгія, старі фотографії, сукні й туфлі з перламутрової шкіри.
♦ Якщо ж від огляду попередньої книжки вам почало здаватися, що сірі бжоли не гудуть, і захотілося чогось більш драйвового, терміново беріться за збірку оповідань Владислава Івченка! У принципі, тут є все, що й у попередніх текстах, але на іншому емоційному регістрі. Автор узагалі людина широкої душі, тож у новій книжці, як завжди, персонажі отримують по повній: якщо знущань від садистів-ментів, то струмом по яйцях; якщо сексу, то такого, щоб зраджений чоловік негайно повісився; а якщо ревнощів від бойового побратима, то кулю в потилицю.
Оскільки, як це властиво сучасним українським письменникам, під однією обкладинкою Івченко збирає всю свою малу прозу за певний період часу, ідейно-стилістичної єдності їй не закинеш. Історичні оповідання сусідять із тими, у яких дія відбувається в наші дні, а реалістичні — із фантастичними, так що часом важко вчасно “перемкнутися”. Коли автор не бачить виходу з конфлікту, він прописує “чарівний” фінал — скажімо, скривджений вищим начальством чиновник перетворюється на вовка й перегризає недругам горлянку.
Івченка не цікавлять видатні особистості, його персонажі — прості “маленькі” люди, хоча долі їхні здебільшого трагічні (приміром, бійця‑червоноармійця розстрілюють, бо він пропускає бій, сидячи в кущах із “бігункою”). Більш-менш щасливими можна назвати хіба декількох — закохану пару, яка відпочиває в Криму, чи подружню пару, яка збирає врожай слив. Персонажі Івченка прямі й прості незгірш за автора: усі вони валять, що на думку спаде, тож діалоги в “Іграх пам’яті” можуть допекти читачів, навіть дуже толерантних до обсценної лексики, еротичних сцен і людської недосконалості.
От як в оповіданні про сливи, де так і хочеться кинути чимось важким у персонажа з його псевдодотепними ремарками на кшталт “О, руда, я божеволію від рудих! Як кажуть: дах іржавий — у підвалі мокро! Морковки, вони таки чуттєві! Ти тільки членом торкнешся, а в неї вже оргазм!”. Що ж, можуть закинути недоброзичливці, улюблена критикеса сама наполягала на поверненні реалізму в сучукрліт…
Читати неодмінно, бо тут є все, що ми любимо: багато сексу, жорстокість, безвихідь, помста, заздрість; козаки, татари, москалі, петлюрівці, червоноармійці, бухгалтери, банкіри, інопланетяни, внутрішній кролик, людоїди; гендерні, національні й культурні стереотипи, натуралістичні подробиці, “правда життя” без купюр і гумор нижче пояса.
♦ Утім, здається, справа все-таки не в реалізмі чи його відсутності в сучукрліті, а в авторському темпераменті, який неодмінно виявиться в будь-якому жанрі чи стилі. Інакше чим пояснити феномен, коли в книжці, де, згідно з анотацією, ідеться про “пошуки істини, любові та Батька” у християнському сенсі, із перших сторінок на нас чекають такі пасажі: “Я повільно скинула свою нічну сорочку, гола підійшла до незнайомця і впхала його ніс у своє вологе лоно. …Я спрямувала його палець у себе, він крутив ним, подразнюючи і дряпаючи мене, але я терпіла й шепотіла йому, що там немає кісток і що воно, якщо б він того хотів, може ділитися надвоє чи натроє, і так щороку, не щохвилини, як робив Господь, але щороку”.
Не намагайтеся зрозуміти, яким же лоном Господь у версії Христі Венгринюк ділився щохвилини: сексуальні фантазії, що в них авторка змушує брати участь своїх персонажів, є самоцінними, глибшого змістового навантаження не несуть і сюжетної функції не виконують. Застереження, мовляв “нова збірка прози Христі Венгринюк була написала під вимушеним впливом речовин”, дає авторці змогу ні в чому собі не відмовляти: “Мар’ян помітив, як із його напівпіднятого члена почала струмити сперма на вікно, у якому він уперше побачив осінь і свої руки. Сперма не закінчувалася так довго, що він відчув, наче якась страшна невидима рука витягає з його заду всі кишки, накручуючи їх безпощадно на пальці” тощо.
Що й казати, традиційним для релігійного дискурсу ці тексти не назвеш, та ми цього й не любимо. У сучасного інтелектуала є власне бачення Бога та Його взаємин із людиною, бажано максимально провокативне, заплутане й далеке від ортодоксального. “Я вдячний Богу, що він показав мені, що таке любов, що Він показав мені шлях у жіноче тіло, що я бачив у її очах усі кольори веселки. Розумієш, пташечко, Він би не дозволив існувати чомусь, що б він сам не спробував і не вирішив, що воно мусить існувати. Він би ніколи не посадив куща конопель, не знаючи її властивостей”, — говорить один із персонажів збірки Нікіфор на порозі смерті в кінці довгого шляху до Господа. Ну й ми йому віримо, чо ні.
Читати неодмінно, бо тут майже немає набридлих повчальних історій про “православного їжачка” (с), натомість є все, що ми любимо: бари, марочки, морфій, кодеїн, сни, видіння, поросле зелом міжніжжя, кохання з першого погляду, гарячі сльози, холодна сперма, потоки крові, розмови з Богом, равлики у вухах, розгризені кактуси і причастя.
Читайте також:
5 книжок квітня з літпортретами: Жадан, Бажан, Ґалятовський, Шерех і 50 дівчат
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
