5 книжок квітня з літпортретами: Жадан, Бажан, Ґалятовський, Шерех і 50 дівчат

 

2018 рік триває, а сучукрліт гальмує — новинки художньої прози можна перерахувати на пальцях. У цій ситуації нон-фікшн перебирає на себе роль флагмана літпроцесу, тож улюбленій критикесі “Новинарні” Тетяні Трофименко не лишилося нічого іншого, як оглянути п’ять книжок, що підпадають під це визначення — на сьогодні надзвичайно широке й багатожанрове.

Об’єднує ці видання те, що в центрі уваги авторів  перебувають знакові постаті вітчизняної культури різних періодів. Найзагальніше можемо сказати, що йдеться про своєрідні портрети на тлі доби.

Наталя Яковенко. У пошуках нового неба. Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського. — К. : Лаурус; Критика, 2017

♦ Найбільше часу відділяє нас від героя монографії відомої історикині Наталі Яковенко. Випускник, викладач та ректор Києво-Могилянської академії, архимандрит Єлецького монастиря в Чернігові Йоаникій Ґалятовський був одним із чільних представників барокового богослов’я та автором вітчизняних бестселерів другої половини XVII століття — проповідей, збірок чуд, житійних переказів і полемічних тратактів.

Книжка професорки Яковенко є зразком наукового подвигу (глибокий аналіз текстів і несподіване трактування сюжетів, які досі не були в полі уваги науковців або розглядалися з давно застарілих позицій; широкий історичний і релігійний контекст; огляд “бібліотечного ресурсу” та каталог “бібліографічних приміток” отця Ґалятовського) і високого рівня видання (редактура, примітки, ілюстрації, алфавітний покажчик). Попри те, що монографія, як і тексти Ґалятовського, не розрахована на “простаків” і потребує від читача певного інтелектуального бекграунду, вона може стати справді захоплюючим читанням, адже буквально “заражає” дослідницьким азартом авторки, котрій важливо зрозуміти, “чому і як суміщалися усталені канони релігійного мислення з інноваціями у текстах (і головах) носіїв «київської ученості» другої половини XVII століття, а також який соціокультурний клімат підживлював це явище”. У цих процесах герой розвідки відіграє одну з центральних ролей — його тексти перебувають на межі “греки” і “латини”, середньовіччя і бароко, раціональної церковної ортодоксальності і “народної релігійності” та можуть бути актуальними й нині. Хочеться погодитися з думкою Сергія Плохія про те, що книжка Наталі Яковенко є “початком нової інтелектуальної історії України, у якій творчість богословів і філософів минулих сторіч стає спадщиною цілого суспільства”. Лише для продовження цієї історії нам не завадило би мати ще декілька професорок Яковенко…

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, коли маємо святкувати ювілей Йоаникія Ґалятовського; як він радить під час проповіді будити прихожан, що позіхають на службі; чи доповнив чернігівський архимандрит “корпорацію святих” в українській традиції; чому він був помітно небайдужим до змалювання демонології та якими засобами користувався в антиюдейській полеміці й обговоренні питання кінця світу.

Ю. Шевельов (Юрій Шерех). Я — мене — мені (і довкруги) : Спогади. 1. В Україні / ― Х. : Видавець Олександр Савчук, 2017

♦ Ще одне серйозне й ретельно прокоментоване видання повертає в широкий обіг один із найбільш особистісних текстів видатного мово- й літературознавця Юрія Шевельова — перша частина “В Україні” мемуарів “Я — мене — мені (і довкруги)” містить історію родини (так‑так, саме звідси ми дізнаємося, що справжнє прізвище Шевельова — Шнейдер, а дівоче його матері — Медер) і спогади від раннього дитинства до евакуації з Харкова взимку 1943 року та переїзду до Львова, аби далі продовжити шлях на захід. Завершені 1987 року, спогади побачили світ у 2001‑му — двотомовик, що включав також другу частину “В Европі”, вийшов друком завдяки спільним зусиллям американського видавниця Мар’яна Коця та харківського часопису “Березіль”. Нині це видання вже є бібліографічною рідкістю, тож нова публікація, здійснена колективом харківських науковців, видається дуже на часі — особливо враховуючи любов керівництва міста до Юрія Шевельова та суспільний інтерес, який ця любов неминучо викликає.

До речі, як зазначає автор передмови Сергій Вакуленко, “Харкову Шевельов у любові не освідчується” — Львів викликає в нього набагато більше позитивних емоцій. Та це й не дивно, зважаючи, крізь який безмір абсурду й прірву страху довелося тут пройти синові генерала царської армії — студентові й викладачеві совєцьких навчальних закладів, який пише кандидатську дисертацію про збірку “Партія веде” Павла Тичини й бореться з голодом, хворобами й блощицями у восьмиметровій кімнатці, де мешкає разом із матір’ю. Велике щастя і значною мірою випадок, що майбутній професор Гарвардського й Колумбійського університетів робить вибір на користь українства (про те, як він загалом тримався осторонь мейнстрімних рухів 1920-х — початку 30-х Шевельов теж чесно говорить у спогадах). Власне, чесність і підкуповує найбільше — далеко не про всіх 336 персонажів, які фігурують у першому томі, автор говорить позитивно. Та й сам він постає в нормальному, живому вигляді, без надмірної ідеалізації. Ба більше: я була би не проти, якби в “Я — мене — мені…” не містилося відверто слабких віршів Шевельова, що підіграють поширеному стереотипу про кожного літкритика як нездалого поета…

Читати неодмінно, щоб дізнатися, за що панич побили Серійка на дачі під Лубнами і як потім паничеві велося в гімназії; що викладав Шевельов в Українському комуністичному інституті журналістики і як у студентському гуртожитку Соня Бержанер мало не зґвалтувала його замість консультації; чому він уважав свою дисертацію “блефом, глумом і шантажем”, а літературознавця Михайла Возняка — неймовірно нудним; чим займався в німецькій управі дописувач “Українського засіву” під час окупації Харкова.

Віра Агеєва. Візерунок на камені : Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета. ― Львів : Видавництво Старого Лева, 2018

 

♦ У той час як Юрій Шевельов оминав шляхи “Літературного ярмарку” у Харкові, персонаж літературознавчої розвідки Віри Агеєвої Микола Бажан активно їх протоптував. Увійшовши в українську літературу Червоного ренесансу як Нік Бажан, один із протеже лідера футуристів Михайля Семенка, поет доволі швидко виробив власну творчу манеру, яка й досі лишається впізнаваною й оригінальною, поєднуючи риси бароко, романтизму та експресіонізму.

Утім, як і всім українським інтелектуалам, Бажанові довелося на початку 1930-х зробити вибір — пожертвувати можливістю вільної творчості, але зберегти життя. Саме цим пояснює авторка дослідження дужки довкола частки (не) у підзаголовку книжки: формально автор найвідомішого вірша вітчизняної сталініани (“Людина стоїть в зореноснім Кремлі, людина у сірій військовій шинелі…”) мав усі бонуси відзначеного й убезпеченого владою придворного митця, з іншого боку — ніколи не припиняв боятися (маючи в біографії небезпечні компрометуючі факти — батька-петлюрівського офіцера та дружину‑доньку ворога народу).

Усі ганебні моменти своєї біографії (наприклад, виступ проти найкращого друга Юрія Яновського під час сплеску шельмування “буржуазних націоналістів” у перші роки по Другій світовій) він переживав тяжко, компенсуючи їх активною культуртрегерською працею, насамперед як головний редактор “Української радянської енциклопедії”.

Намагався  повернути в літературу заборонені імена репресованих письменників, допомогти колегам “закритими рецензіями” чи у квартирному питанні тощо. Звісно, багато хто нині скаже, що все це не виправдовує морального падіння Бажана, однак подібна безкомпромісність не сприяє осмисленню уроків історії, до чого в цілому закликає дослідження Віри Агеєвої, яка наголошує: “Колективна память здебільшого має примирювальний потенціал, вона почасти обєднує розколене ідеологічними настановами”. Видання заявлене як науково‑популярне, і в ньому справді є все, щоб біографія митця читалася легко й з інтересом, а літературознавчий аналіз текстів не перевантажував масового читача (хоча окремі “апокрифічні анекдоти” можна було по двічі й не повторювати).

Читати неодмінно, аби довідатись, як “Витязь у тигровій шкурі” урятував Бажана від арешту; подробиці війни за літеру ґ  чи запуску київського трамваю після звільнення міста від німецьких окупантів; хто “стучав” на Миколу Платоновича згідно з інформацією слідчих справ і чому деякі фрагменти так схожі на “Розповідь про неспокій”; чи здійснилася “втеча від соцреалізму” у пізній творчості поета і до чого там був світовий сіонізм.

 Іван Дзюба. Чорний романтик Сергій Жадан. — К. : “Либідь”, 2017

♦ А наступний портрет, написаний відомим дисидентом-шістдесятником, академіком Іваном Дзюбою, змальовує нашого сучасника, кумира мільйонів Сергія Жадана (ідеться насамперед про портрет літературознавчий, хоча й намальований Максимом Паленком на обкладинці Жадан справляє незабутнє враження).

Інтерес представника старшого покоління до лідера сучукрліту не може не зворушувати, особливо тих, хто любить міркувати про спадковість традиції та естафету шістдесятництва. І справді, коли Дзюба аналізує вірші Жадана, дослідник та його об’єкт часто опиняються на одній хвилі — завдяки цьому в книжці є глибокі й влучні роздуми про природу поезії “луганського чувака”, із яким автор відчуває певну солідарність, бо також походить із Донбасу.

В оптиці літературознавця творча манера Жадана — це “зухвала (“розкута”, вільна) багатоходова гра-імпровізація з читачем (і з самим собою? І з поколінням, і з часом)”, для якої характерні діалогічність, дивовижна енергія асоціативності і водночас антитетичності, саркастичність, іронія, де один “неймовірно осягальний образ годен виправдати все інше”.

Утім, суто дослідницького інтересу академікові вистачає не надовго — майже в кожному есеї він “вмикає” зовсім іншого Дзюбу, моралізатора й заслуженого пенсіонера, “людину радше з «Девятнадцятого століття» чи навіть “просту пострадянську людину”, якій важко говорити про медіазірок. Самоприниження тут приховує не гіршу за Жаданову саркастичність, поєднану зі старим добрим народницьким, а то й справді радянським, пафосом викриття того “всього іншого”, яке й треба “виправдати”.

На початку автор іще вдається до риторичних запитань і вигуків (“Хто цей генерал Юда, і який саме з трьох Великих Юд біблійних часів може тут пригадатися?” чи “Більше б таких Святих Георгіїв у наших містах, загрожених надлетілими турбореактивними Зміями та вітчизняними повзучими підзмійками!”), але досить швидко доходить висновку: і іслам, і біблійні образи, і “етикетки” радянської доби в поетиці Жадана — це фейк, “іронічне інакомовлення”, “тяжіння до самочинної апокрифальності”, “рольове самоототожнення з агресивним маргіналітетом”, “орієнтація на протестове аутсайдерство”.

Відтак автора неабияк дратує те, що “знову і знову, і в поезії, і в прозі повертається Сергій Жадан до виправдання та пояснення химер свого покоління, похваляється його героїчними дурощами і зухвалими свободами…”. Найбільше ж не подобаються Іванові Дзюбі бухло, матюки, секс і презервативи (останні він чомусь засуджує особливо запекло, а в реальність “трахканини” узагалі не вірить: “До речі, від тих контрацептивів, а простіше презервативів, часом аж угинаються сторінки повістей. І це дивує: невже ті баламути встигають скористатися ними при своїй енергетиці й цейтноті?”).

Що ж до матюків, то за них Сергієві Жаданові колись неодмінно стане соромно, як і за його “капітуляцію перед низькими смаками й співучасть у пониженні культурного рівня суспільства”.

Іван Дзюба так непохитно в це вірить, що несподівано знову нас зворушує. Особливо фінальним акордом останнього есею, у якому “пригадується, що автор — титулований філолог, випускник славетного Харківського університету. Отож — несхибний патріот української мови. …Харків‘яни! Нумо — більше говоріть про любов! У найширшому розумінні! Українською мовою! І всі українці скрізь, особливо в загрожених регіонах! Тож ми нарешті і розв‘яжемо своє нерозв‘язане мовне питання, і знайдемо вихід з усіх безвихідних українських криз”.

Читати неодмінно, якщо ви теж вірите, що Жадан скоро покається, закодується й почне писати про любов, калину й Батьківщину без матюків і презервативів; не вірите в це, але вам подобається, коли Жадана тролять; не любите, коли тролять Жадана, але не втрачаєте нагоди потролити шістдесятників.

Катерина Бабкіна, Марк Лівін. Сила дівчат: маленькі історії великих вчинків. — К. : Книголав, 2016

♦ А в останній книжці нашого огляду вміщено аж 50 портретів — біографій жінок, які досягли великих здобутків у тій чи іншій сфері і показують приклад професіоналізму, вірності своєму покликанню та “праці на користь усього людства”.

Написана за зразком американського видання Елени Фавіллі та Франчески Кавалло “Казки на ніч для дівчаток‑бунтарок”, “Сила дівчат” змальовує позитивні образи наших співвітчизниць — від княгині Ольги та Анни Ярославни до сучасних спортсменок, волонтерок чи засновниці ІТ‑компанії. Їхні історії успіху викладені доволі традиційно й чимось нагадують збірки про піонерів-героїв, на яких росло ще моє покоління.

Натомість ілюстрації до книжки, зроблені художницями Юлією Твєрітіною та Анною Сарвірою, є цілком нетривіальними — і це поєднання часом дивує. На кожній із ілюстрацій маємо напис “щоби бути як…” — у більшості випадків він  універсальний і може бути достосований до будь-якої з героїнь (“Щоби бути як…, треба кожен день віддавати улюбленій справі та вміти викликати емоції в людей”), хоча іноді, як, приміром, у випадку Ліни Костенко, більше скидається на тролінг (“Щоби бути як Ліна, потрібно знати не менше як сто рим до слова “любов”, бути відвертою і непохитною у своїх переконаннях”).

Оскільки книжка розрахована на дитячу аудиторію, іронія навряд чи буде відчитана, але якщо врахувати, скільки зусиль вітчизняні інтелектуали від освіти кидають зараз на те, аби перепрограмувати уявлення про видатних діячів і діячок нашої історії не як про ідеальних мумій, а як живих людей, на дівчаток, які прочитають цю книжку, чекатимуть приємні відкриття. Наприклад, коли вони з подивом з’ясують, що зображена на картинці бабця з ожирінням, артрозом і базедовою хворобою розбивала серця чоловікам двох імперій…

Практична значущість видання очевидно менша, ніж таких проектів, як “Я не боюсь сказати” Насті Мельниченко, але для дуже чемних і посидючих дівчаток, які можуть прочитати 50 позитивних прикладів підряд, воно буде цілком оk.

Читати неодмінно, якщо вам за замовчуванням імпонує все, що пов’язано зі словами “фемінізм” і “права жінок”; вашу дитину забанили в гуглі, а терміново потрібен реферат до 8 Березня; ви — та сама посидюча дівчинка.

Читайте також:
5 книжок для весняного настрою: від Львова до Квебеку через Варварку

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

 

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.

Ми виправдовуємо довіру!

 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: