5 книжок для весняного настрою: від Львова до Квебеку через Варварку

 

Усім уже, напевне, набридла боротьба зими з весною: сніг не тане, тепло ніяк не встановлюється, настрій не найкращий, плюс авітаміноз… Улюблена критикеса Тетяна Трофименко пропонує для гарного весняного настрою 5 книжок на дуже різний смак (якраз доречно до мінливої погоди): про нетиповий Львів, далекий Квебек, не менш далеке село Варварка та місто, де можна знайти дім для хепі-ендів…

 Сергій Топольницький. Львів — одне велике ліжко : збірка оповідань. — Львів, 2017

♦ Кілька останніх років стало модно спростовувати стереотипи про Львів як місто патріархальних цінностей і навіки загрузлу в середньовічних стереотипах “парафію”. Настільки, що аж виник конкурс художньої прози “Львів. Доза. Порно”, на результати якого ми всі з нетерпінням чекаємо, сподіваючись, що журі шляк не трафить від якості поданих текстів.

Тим часом не всі хочуть грати в колективні ігри — львів’янин Сергій Топольницький, викладач математики за освітою, підучився на курсах письменницької майстерості, заповнив усі філологічні прогалини та з ентузіазмом першовідкривача, так ніби Юрія Винничука ніколи не існувало на світі, вирішив переконати читача, що секс на парафії є!

Утім, багато Львова у збірці ви не побачите (з ліжка міста в принципі не видно). Цимес, очевидно, в іншому: “Усі оповідання ґрунтуються на реальних подіях. Усі історії траплялися з реальними людьми. Частково я був свідком цих історій, частково їх мені переповідали друзі, знайомі і незнайомі”. Тож не дивно, що “перші передзамовлення були зроблені з розрахунком побачити в книжці себе”.

Що ж лишається читачеві, не задіяному в амурах на парафії? “Відверті історії про те, що змушує червоніти”! Насамперед, звісно, змушує червоніти абсолютно прямолінійний сексизм автора, персонажі якого транслюють гендерні стереотипи на кшталт: “Так само, як чоловік має бути сильним, а жінка ніжною, так і сорочка має бути чистою, випрасуваню і з твердим коміром”.
Щоправда, зробивши таку карколомну заяву, персонаж тут же похоплюється, мовляв, “чоловіча чи жіноча — немає різниці. Так, сильний чоловік і ніжна жінка — це стереотипи, і в сучасному світі все уже давно змінилося і перевернулося з ніг на голову”. Цілком прогресивне твердження. От тільки у те, що насправді щось змінилося, повірити важко, бо, як не крути, а мрією кожної жінки є поява чоловіка, який візьме її за волосся і дасть по сраці; “вона навіть не так сексу хоче, як контролю”; для налагодження стосунків із дружиною “варто було хоч щось утнути. Купити якийсь костюм у секс-шопі, або нагайку, або хоча б силою її взяти. Хоча б раз!”. Та й узагалі: “Уже давно я зрозумів одну просту істину: зв’язана дівчина не пручається”.

Секс із використанням підручних знарядь відбувається за взаємною згодою — відвертих сцен насильства у книжці немає (хіба деякі технічні труднощі: “У неї навіть є спеціальні іграшки. Я довго до них звикав. Перша моя реакція була — роззявлений рот і запитання: “Куди це запихати?” І найголовніше, “Кому”). Проте і чоловіки, і жінки одне одного лише сексуальні об’єкти, а успішність визначається наявністю партнера (“це ж як важко такій ніжній дівчині залишатись самій. Вона, мабуть, уже й не раз подругам жалілася, які встигли відхопити собі вигідну пару”).

Загалом ті декілька еротичних сцен, які є в книжці, написані вкрай незграбно. Власне, як і весь текст — і це друге, за що доводиться червоніти: “Вона сиділа на мені. Очі були заплющені так, ніби вона спала. Хоча уві сні сексом не займаються. Рот був напіввідкритий, а брови напружені”; “…не знаю, чи моя благовірна відчувала зі мною оргазм, не кажучи вже про стогін”; “це навіть не поцілунки, а заледве доторки губ до шкіри. До волосочків, які настовбурчилися крізь мурашки”; “враження було таке, наче це моя єдина точка опори — його рука. Сильна і волохата. Якоїсь миті він сказав на вухо: “Я вже повністю в тобі”; “Подекуди у мене тремтить голос. Це все вона — я заразився цією ніжністю й емоційністю. Дивлячись в її глибокі очі, я тону. Вони ось-ось вийдуть із берегів бурхливою рікою по щоках”.
Навіть якби вони потрапили до списків антипремії “Золотий хрін”, то не витримали би потужної конкуренції! Утім, у Сергія Топольницького є шанс спробувати наступного разу.

Читати неодмінно, якщо вас переповнюють емоції від такого стилю; ви точно знаєте, що кожна жінка тільки й мріє про смачний ляп по дупі; хочете дізнатися, які прикраси вдягають персонажі до накрохмалених сорочок; кого зустрів на закритій вечірці за 500 баксів “містер дорогий піджак” та чим закінчилося садо-мазо вчителя української зі студенткою філфаку.

Остап Дроздов. №2. Роман. — Київ: Вид-во Анетти Антоненко, 2017

♦ Продовжує ламати стереотипи про парафію й Остап Дроздов, щоправда, дещо в інший спосіб, ніж Сергій Топольницький. Я й далі переконана, що цей відомий журналіст і телеведучий ховає власні тексти від основної маси своїх глядачів, адже неможливо собі уявити, аби такий переконаний націоналіст і патріот, який виганяє учасника програми зі студії за відмову говорити українською, отак прямо взяв би й написав про свою державу, що вона недолуга! Чи що Бог не живе в церкві! Чи що “справжні членкині союзу українок до рота не беруть”!

Якщо ви читали те, що має назву “№1” Остапа Дроздова, то вже зрозуміли, що “№2” від нього майже нічим не відрізняється: оповідач сумлінно обгиджує все довкола, часто впадаючи в філософські настрої та геть нечитабельне письмо (“Лінія мого часу розбухла до ідеального кола, і воно постійно мене повертало до вже пройденої точки на цій сферичній ігровій дошці. Тож коли ця рівновимірна циклічність почала мені набридати, я перетворив коло на яйцеподібний овал. Так завжди стається, коли ти злишся на те, що нецікаве чомусь затягується і є довшим від цікавого. Мій овал неоковирно перевертався через голову і трощив усі мої уявлення про справедливість”).

Головний персонаж (він же оповідач) працює в університеті і транслює свої занепадницькі думки студентам, до яких має подвійне ставлення: з одного боку, зневажає, бо ж це “трилітрові слоїки з медом, по самі вінця заповнені приторним єлеєм”, тобто націоналістичною патріархальною пропагандою; з іншого — тримає за них кулаки: “Я хочу, щоб мої студенти стали саркомою для своєї країни і пошвидше її з’їли, змололи, збештали”, раз уже це не вдалося старшому поколінню, безнадійно інфікованому совком.

Деякі міркування не позбавлені гіркої правди — як щодо минулого (“Коли народилася моя країна, я думав, що це буде немовлятко, яке захоче жити з нуля. Та цей двобій було програно в той момент, коли нова, свіжа країна захотіла бути старою бабусею з тисячолітнім родоводом. …Навіщо це було робити, дурепо? Навіщо було прив’язувати свою пуповину до викиднів? Навіщо державні аборти попередніх століть було називати своєю звитягою?”), так і щодо сучасності (студент, який добровольцем воював у зоні АТО, пояснює причину волонтерства: “Вся країна не хоче їхнього повернення і волонтерить як ненормальна, тільки заради того, щоб нічого не мінялося. Вони нам потрібні тільки там, тому що ми там бути не хочемо”).
Та на жаль, паростки здорового сарказму й тверезої оцінки заглушає надмірний пафос і невтомність автора, який повторює й повторює на десятках сторінок свої камлання про те, що українці — “найбільші й найвищі невдахи, лузери, імпотенти”.

Решту текстового простору складають спогади нашого героя про його пострадянську юність та ще дві ніяк не пов’язані сюжетні лінії: історія життя Єфросинії з розкуркуленої родини, яка стає гастарбайтеркою під час Другої світової, та такої собі Роми, яка їде на заробітки до Італії і там знаходить коханця. Якщо останнє ще хоч якось вписується в загальну концепцію автора (українські чоловіки не здатні задовольнити жінку, бо вони невдахи, лузери й далі за текстом), то до чого тут Єфросинія — навіть не питайте.

Найпрекрасніше те, що наприкінці своєї пафосної інвективи автор робить “упс” — мовляв, пожартував, насправді люблю я неньку — і вмикає Тараса Григоровича, застерігаючи: “Просто так любити — не буду. Заслужи любов, країно! Не будь ледачим стервом, не корчи красиві личка красивими ярами-дібровами-ланами — не підкупиш, лінивице, не підкупиш. …Прозрій на людей своїх збентежених. Освяти надію їхню, в розпач оповиту. Узри міць свою в людях своїх. Не змушуй, худобо контрабандна, за себе помирати синів своїх голубооких”. До сліз, звісно.

Читати неодмінно, якщо теж хочете заслужити любов Остапа Дроздова; належите до партії зрадофілів і всепропалів; хочете дізнатися, де був головний персонаж, коли Україна здобула незалежність, що йому нагадувала жовтеняцька зірочка, а також які побутові предмети він використовував для мастурбації в підлітковому віці.

Сергій Оксеник. Вбивство п’яної піонерки. — Львів : ВСЛ, 2018

♦ Не дають спокою спогади дитинства, тільки в цьому випадку справжнього махрово-радянського, і Сергію Оксенику — під цим псевдонімом пише викладач Києво-Могилянської академії та головний редактор журналу “Однокласник” Сергій Іванюк, автор підліткового фантастично-пригодницького роману “Лісом, небом, водою”. Можливо, новий текст також первісно призначався для юної аудиторії. Принаймні, оповідачем у “Піонерці…” є хлопчик Вова, який змальовує події, що відбуваються в селі Варварка на Півдні України в 1950-х. Відповідно, нас нібито налаштовують подивитися на світ крізь призму дитячого бачення: коли не зовсім зрозуміло, у яких таких “органах” працює сусід на прізвисько Агент і чому він назвав твого приятеля, який живе з прийомними батьками, “бандерівським байстрюком”, зате цілком природно, що на канікулах можна поїхати в город, зайти в “Крижинку” біля Пенсіонерського скверу, замовити собі три порції пломбіру з шоколадом…

Чи піти в кіно: “«Операция “Ы” и другие приключения Шурика» — не бачили? Хутко йдіть подивіться, якщо воно у вас іще йде. Ми з малим мало не обмочилися від сміху”. Хоча переважну більшість часу треба допомагати батькам (“…восени, коли вже нічого немає на городі, цю суміш тирси з курячим послідом ми виносимо і розкидаємо по грядках”) і терпіти вибрики молодшого брата Юри, який завжди у щось встряє, приміром, розповідає на станції  пасажирам про “…подвиг двох дітей, співмірний з подвигом Віті Хоменка та Шури Кобера. Ви ж знаєте, як під час війни ті двоє друзів із сопілкою, в якій було заховано донесення від партизанів, перетнули окупованими територіями пів-України й перейшли через лінію фронту”.

Припускаю, що в якийсь момент Сергій Оксеник здогадався чи хтось йому підказав, що весь цей милий лепет навряд чи зацікавить сучасних підлітків, навіть якщо вони живуть у селі типу Варварки й мають уявлення, що таке тирса, — так роман став “дорослим”.

Для посилення “дорослості” автор вводить іще одного оповідача — місцевого міліціонера Ревміра, який, утім, за рівнем інтелекту не далеко пішов від Вови, а то й не наздогнав його. Саме Ревмір офіційно розслідує справу… з викраденням у Варварці курей (головна інтрига полягає саме в цьому, так що не розраховуйте на криваві подробиці вбивства піонерки). Говорить міліціонер багато, докладно, неоковирним суржиком (так автор натякає нам, що це найкомічніший образ роману): “Яка погода після дощу! Це просто наслаждєніє — іти отак вулицею: сонечко припікає, але повітря ще вогке, прохладне! Вишні звисають над вулицею кривавими краплями. Кури пасуться неспішно, раз у раз роззираючись із почуттям власної гідності, доки одна з них щось знайде. Тут усі забувають про всю гідність і, мовби скандальні баби, мчать до неї, щоб забрати. Нє, не до гідності, канєшна, до курки… Як люди, їй-богу!”. У великих дозах викликає нудоту. Ностальгії не викликає.

Читати неодмінно, якщо все-таки хочете дізнатися, до чого тут піонерка; любите пенсіонерські спогади про босоноге дитинство, смажених бичків і цукерки “Мішка на сєвєрє”; хочете дізнатися, що підкинув Саньок у вуличний туалет Агента та куди батько закопав яйця, якими мама викачувала грудь під час Юркового “младєнческого”.

Євген Лакінський. Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді. — Київ : Нора-Друк, 2018

♦ Спогади, не замасковані під художній текст, містить і наступна книжка нашого огляду. Автор позиціонує її як нонфікшн — і це відразу є сигналом для аудиторії, що полюбляє невигадані історії та фактичний матеріал. Усе це є в розповіді емігранта з Одеси Євгена Лакінського, який 2000 року переїхав до Квебеку. Нині він мешкає в місті Гатіно і працює держслужбовцем, а до того “був першим бібліотекарем-українцем у Національній асамблеї (парламенті) Квебеку за всю її 200-річну історію. Спілкувався з індіанцями інню у Сет-Іль (Sept-Îles). Працював у Комісаріаті офіційних мов Канади, у серці Vieux-Hull, центральної частини міста Гатіно (Gatineau). Реорганізовував історичні архіви Спілки української молоді у Монреалі. Робив магістерку у дослідницькій лабораторії, розташованій поміж полем і лісом, у Шербрукському регіональному шпиталі (Centre hospitalier universitaire de Sherbrooke). Святкував Різдво у квебекському селі біля містечка Жольєт (Joliette). Зо два дні крив дахи «новому русскому» у передмісті Монреаля, кілька вихідних працював на єврейській кондитерській фабриці, а ще пару місяців — на великому складі, де половина вантажників мали вищу освіту”.

І це ще не всі подробиці біографії автора! Власне, про те, як йому вдалося адаптуватися на новому місці та полюбити його, і йдеться в першій частині книжки Євгена Лакінського — часом із цікавими (як про пана Олеся, вартового українського Шербрука), часом із надмірними (про почерговість купівлі туалетного паперу на зйомній квартирі) подробицями.

Із другої частини можна детально дізнатися про історію Квебеку від того моменту, як “виникли дві основні франкоканадські ідентичності: les Canadiens (предки сучасних квебекуа) і les Acadiens (які так тепер і називаються — акадійці)”, до сьогоднішньої мовної та політичної ситуації, що багато в чому нагадує українську.

Ні, ця книжка не подібна до тревелогів Кідрука й Чапая чи дуже особистісних нотаток останнього “Тато в декреті” — про родину й узагалі про особисте Лакінський пише стримано. Зате уважно спостерігає за всім довкола та любить про це поговорити.

Читати неодмінно, якщо любите пізнавальні книжки про інші країни та людей; не нудитесь від історичних екскурсів; хочете дізнатися, що у Квебеку означає chum і blonde, чим відрізняється життя у великому місті та малому містечку, а також отримати декілька лайфхаків у справі відстоювання власної мови та ідентичності.

 Ольга Деркачова Дім Терези : роман. — Брустурів : Дискурсус, 2018

♦ Нарешті, остання книжка цього огляду належить до тих, про які вашій улюбленій критикесі важко написати будь-що, окрім як переказати зміст, але фанати сучасних українських письменників жорстко забороняють спойлити…

Якщо ж спробувати обійтися без цього, то роман “Дім Терези” — це стандартна українська жіноча проза, якій можна закидати неправдоподібність (скажімо, головна героїня працює… обіймайликом і за гроші підтримує людей у тяжкі життєві миті: “Дуже важливо, аби був хтось, хто тебе може обійняти. Нічого не говорити. Не кохатися… Просто обіймати й вірити, що все ще буде… Хай не райдужно, не весело, не щасливо, але буде”); брак психологічної мотивації (багатий і за всіма іншими ознаками люблячий чоловік Марусі ні з того ні з сього починає жорстоко бити її, коли жінка вагітніє, тож вона змушена тікати з дому); передбачуваність сюжетних ходів (дружина, яка зрадила Іллю, доки він був на фронті, приходить просити вибачення, але він її більше не кохає); банальність висловлювань (Толя, фотохудожник, який фотографує похорони і… щасливих людей: “Щастя минуще, люди минущі, а пам’ять… Вона вічна. Чому люди не хочуть зберегти пам’ять про своє щастя для вічності?”); тривіальність стилю (“Цілунок — мов подих. «Люблю» — мов зітхання. Тиша — мов янгольське перешіптування”) тощо.

З іншого боку, цього всього можна й не закидати, особливо якщо феєрії вам уже було достатньо в перших трьох оглянутих книжках, і зійтися на тому, що “Дім Терези” — це добра й не надто пафосна казка про подарований головній героїні дім, де стаються хепі-енди, але водночас це  — пристойного рівня масова проза, що порушує важливі соціальні та психологічні проблеми.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, як усі персонажі зібралися в одному домі; цікавитеся проблемами домашнього насильства, подолання депресії та посттравматичного синдрому військових; любите прості і зворушливі історії про кохання, долання перешкод і допомогу ближньому.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:

5 перекладів українською на День святого Валентина: кохані будуть у захваті!

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: