5 перекладів українською на День святого Валентина: кохані будуть у захваті!

Ось і настало чарівне й прекрасне свято — День усіх закоханих! Чоловіки дбайливо ховають від пронизливого лютневого вітру дорогі тюльпани в целофані, а жінки прискіпливо обирають у вітринах бутіків парфуми з вишуканими ароматами або наймімімішніше червоне хутряне сердечко…
Але читачі “Новинарні” знають, що найкраще про ваші почуття коханим зможе сказати тільки один подарунок — книга!
Українські видавці поквапилися підготувати до цієї дати цілу низку перекладів на будь-який смак, від яких неможливо відірватися. А  улюблена критикеса Тетяна Трофименко точно знає, який переклад підійде вашому коханому чи коханій і чи будете ви разом у новому книжковому році!

Астрід Ліндґрен. Щоденники воєнного часу. 1939-1945 / Переклад Дениса Суворова. — К. : Laurus, 2017

♦ Як і при виборі будь-якого подарунка, з обранням книжки варто бути уважним і обережним. Якщо, побачивши на обкладинці прізвище Астрід Ліндґрен, ви автоматично вирішите, що ваше кохання буде щасливе отримати невідомий досі текст авторки Карлсона чи Пеппі Довгоїпанчохи, — це може стати фатальною помилкою.
“Щоденники воєнного часу”, оприлюднені у Швеції 2015 року й щойно перекладені українською, — серйозний подарунок серйозному партнеру. Це приватні записи Астрід Ліндґрен, яка тоді ще не була письменницею і під час Другої світової війни, в якій її країна зберігала нейтралітет, працювала на державній службі, що займалася перлюстрацією кореспонденції. Крім того, Астрід опікувалася родиною та — найголовніше — читала пресу, внаслідок чого досить об’ємний том складається з дуже детального опису перебігу воєнних подій, до чого додаються також уривки з листів, публікацій, скани фото й газетних вирізок.

Тож якщо ваш коханий чи кохана закінчували істфак, чергування повідомлень про те, що Японія уклала пакт із Німеччиною та Італією, а Астрід запаслася трьома чи чотирма кілограмами масла, можуть  швидко їм набриднути і ви зможете просто зайнятися сексом. Якщо ж істфаку ви не закінчували, то, звісно, можете сексом і не займатися знайти в книжці багато цікавої інформації як історичного, так і побутового характеру.

Вдумливі читачі зізнаються, що їм важливо було поглянути на події Другої світової під новим кутом зору: не з перспективи “наші — німці”, а з позиції людей, які, на відміну від нас теперішніх, не знають, чим скінчиться справа (“Попри все, ми повинні думати і сподіватися: Німеччина має дати Росії прочухана!”) і панічно бояться перемоги Союзу. Емоційні вигуки “Ні, милостивий Боже, не дай росіянам дійти сюди!” звучать у Ліндґрен доволі часто — майже так само часто, як перелік страв, якими вони харчуються, тоді як у Ленінграді вже поїли собак, котів і щурів.

Авторка взагалі часто апелює до Біблії, осмислюючи події в апокаліптичому ключі — війна як Господня кара всьому світові. Тим більше докорів сумління відчуває вона сама, купуючи хутро чи зручну квартиру на першому поверсі, і ці переживання видаються дуже актуальними зараз і для нас, коли звикаєш до тривалого стану війни, “принаймні якщо ти живеш не там, де постійно дощить бомбами”, і користування вигодами цивілізації, коли інші не мають даху над головою.

Читати неодмінно, якщо хочете по-новому поглянути на літературну “маму” Карлсона; дізнатися, коли виник образ Пеппі Довгоїпанчохи; приготувати справжню шведську святкову вечерю з м’ясного асорті, картопляного пюре, салату з оселедцем, паштету й копченого вугра; ваші кохані люблять жанр нон-фікшн у солідному подарунковому оформленні.

Сильвія Плат. Під скляним ковпаком / Переклад Ольги Любарської. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017

♦ Оскільки, як уважає експертка Катріна Розкладай, українське книговидавництво невтомно турбується про те, щоби корпус перекладів українською світової класики ріс і міцнішав, а в українському просторі з’являлися відповідні контексти українською ж мовою, що однозначно спростило б справу цитування, за останні роки наш читач отримав шанс долучитися до текстів, які давно вже стали знаковими для культурного дискурсу.

До таких належить, зокрема, і роман американської письменниці Сильвії Плат “Під скляним ковпаком”, що значною мірою є автобіографічним. Він вийшов друком 1963 року, за кілька місяців до самогубства авторки, немовби перекреслюючи “оптимістичний” фінал, до якого Плат приводить свою героїню, 19-річну американку Естер Ґрінвуд, котрій (нібито) вдалося завдяки перебуванню в психіатричній клініці подолати депресію та суїцидальні нахили. Феміністична критика вважає роман “Під скляним ковпаком” своєрідним маніфестом за права жінок у 1950-х (час, коли розгортається дія роману).

Естер Ґрінвуд, на перший погляд, цілком успішна, приваблива, освічена й талановита дівчина, перед якою мало б відкритися цілком успішне й привабливе майбутнє. От тільки під скляним ковпаком, яким є її життя, вона змушена завжди грати роль тієї, ким не є: “Ціле життя я вмовляла себе, що вчитися, читати, писати й працювати мов навіжена — саме те, що мені потрібно”. А ще — зустрічатися з порядними хлопцями, одружитися, бути доброю матір’ю й господинею, підтримувати належний зовнішній вигляд, мати з усіма добрі стосунки, працювати, прислужувати, брехати, лицемірити, а потім спробувати повіситись, порізати собі вени чи наковтатися піґулок, аби врешті пережити досвід шокової терапії, яка добре допомагає від усіляких вигадок.

Книжка ВСЛ “Під скляним ковпаком” чудово проілюстрована й художньо оформлена Анастасією Стефурак, тож якщо ваш партнер чи партнерка взагалі не зрозуміють, у чому проблема цієї психопатки Естер, можна просто подивитися картинки й зайнятися сексом; можна забрати хутряне серце й піти шукати когось більш просунутого в гендерних питаннях. Для тих же, хто здатен отримувати задоволення від спільного читання цієї книжки, прогноз сприятливий: наступний День святого Валентина ви зустрінете разом!

Читати неодмінно, якщо вам від 15 до 20 і у вас проблеми з батьками, учителями і друзями; зовнішністю, здібностями й упевненістю в собі; якщо ваш коханий вважає, що “накручувати волосся на папільйотки, і мити посуд, і застеляти ліжко, коли він ітиме на роботу” — це мрія кожної жінки; якщо вас не  дратує, що є люди, яким це в принципі ок, але й працювати як навіжена(ний) — це вже вибачте…

Жіль Леруа. Пісня Алабами / Переклад Леоніда Кононовича. — Харків : Вид‑во “Ранок” : “Фабула”, 2017

♦ Ще один хороший подарунок на день закоханих пропонує нам видавництво “Фабула”. Історія Зельди Фіцджеральд у варіанті французького письменника Жіля Леруа 2007 року здобула Гонкурівську премію, але популярність наздогнала її героїню набагато раніше, та й не думає полишати.

Якщо Естер зі “Скляного ковпака” не бажала “виходити заміж ніколи”, найменше “прагнула цілковитої безпеки”, але “хотіла змін і захоплень, …хотіла сама вистрілювати навсібіч вогняними перами — кольоровими, як хвости феєрверків у День незалежності”, однак не мала для цього ні умов, ні сміливості, ні харизми, то Зельда Сейр ці дві можливості блискуче поєднала. Золота дівчинка штату Алабама, донька першого судді Верховного суду, онучка губернатора й сенатора, вона стала дружиною Френсіса Скотта Фіцджеральда, коли той іще не був  популярним письменником.

Напевно, немає жодного тексту, на який би його пізніше не надихнула Зельда: від пристрасті великого Гетсбі до душевної хвороби героїні роману “Ніжна ніч”. Скотт і Зельда стають найбільш зірковою парою “епохи джазу”, не відмовляючи собі в розвагах: “Я танцювала на столах у всіх клубах Мангеттена, моя сукня була мало не до пояса, сиділа я, заклавши ногу за ногу, курила прилюдно, жувала гумку, а пиячила так, що мало в рові не ночувала”, — хвалиться читачеві героїня. І все це для того, аби зрештою констатувати: “Я вийшла заміж за амбітного мистця, і вже ось дванадцять років, немов найостанніша потіпаха, живу зі страшенним пияком, що не вилазить із боргів”.

На відміну від, скажімо, друга Фіцджеральда Ернеста Хемінгуея, який виразно недолюблював Зельду (ревниву алкоголічку і психопатку), книжка Жіля Леруа, як і роман та знятий за його мотивами серіал “Z — значить Зельда” (2014) сучасної американської письменниці Терези Енн Фаулер, належить до таких собі “виправдальних” текстів. Тут саме Скотт виявляється тією негарною твариною, яка заїдає молодий вік і таланти Зельди. Попри те, що він “не дає їй жодного шансу”, жінка намагається самореалізуватися: займатися балетом, стати журналісткою чи акторкою, а чоловіка прямо звинувачує в плагіаті й гомосексуалізмі. Певно, що вона має більше можливостей, аби “вистрілювати навсібіч вогняними перами” свого темпераменту, аніж хороша дівчинка Естер Ґрінвуд, однак у фіналі Зельда Фіцджеральд опиняється там само — у палаті психіатричної клініки.

Тож не дивуйтеся, якщо ваш коханий чи кохана прихопили разом із книжкою “Пісня Алабами” ще й пляшчину віскі й косячок, але добре подумайте, чи так ви уявляли собі ідеальний День святого Валентина. У будь-якому разі ви завжди можете вилити віскі в унітаз переглянути “Великого Гетсбі” або якесь інше старе добре кіно за романом Френсіса Скотта. Чи взагалі зайнятися сексом!

Читати неодмінно, якщо вам 20 років і ви мрієте стати видатним письменником; вам 20 років і ви мрієте стати дружиною видатного письменника; ви не уявляєте, до чого призводять джаз, випивка, наркотики й великі письменники; а ні, уже уявляєте; ну добре, тільки по одній…

Марґарет Етвуд. Оповідь служниці / Переклад Олени Оксенич. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

♦ Узагалі, як кажуть поляки, сo zanadto, to nie zdrowo, і якщо ви раптом не вгадаєте з “Піснею Алабами” та пляшчиною віскаря, можете швиденько зганяти до крамниці “Клубу сімейного дозвілля” за романом канадської письменниці Маргарет Етвуд “Оповідь служниці”. Завдяки цій книжці ваш коханий чи кохана неодмінно зрозуміють, що хороший віскі не варто виливати в унітаз перегинати палицю в цивілізованому демократичному суспільстві не слід, адже таке суспільство може швидко перетворитися на тоталітарне.

Хоча роман-антиутопію Маргарет Етвуд було написано 1985 року, інтерес до нього сильно стимулювали результати президентських виборів у США та поява телевізійного серіалу з однойменною назвою, який мав велику популярність. Тож ми не будемо детально переказувати його зміст і змальовувати похмуру дійсність Гілеаду — державного утворення на місці колишніх США, де внаслідок військового перевороту переміг християнський фундаменталізм, а через радіоактивну катастрофу більшість жінок втратила фертильність, а заодно й усі свої права й можливості. Жінки більше не працюють, не мають власності, та що там — їм не дозволено писати, читати і спілкуватися, а лише ходити парами й розсувати ноги в день церемонії запліднення, аби Дружини Командорів могли отримати таку бажану дитину.

Найбільшим успіхом як самого тексту Етвуд, так і екранізації слід визнати ту вбивчу переконливість і яскраву наочність, з якою показано просування суспільства до такого стану: сьогодні ти вбрана в надто коротку спідницю, а завтра твій банківський рахунок заморожено. Причому відбувається все не лише внаслідок лихої волі авторитарних чоловіків, а значною мірою зусиллями самих добропорядних жінок.

Головна героїня згадує, як у дитинстві жінки спалювали “сороміцькі” журнали, а пізніше її мама жартувала з чоловіка, який брався чистити моркву, — мовляв, це перемога феміністок, раніше тебе за це назвали б педиком. Як бачимо, у романі Маргарет Етвуд героїня теж має проблеми з матір’ю, подумки звертаючись до неї, коли вже втрачено все: “Мамо, ти хотіла жіночої культури. Що ж, ось вона. Не те, що ти мала на увазі, але ж вона існує”. Цю думку підтверджує й інший ключовий персонаж роману — Командор, який у “вільний від служби час”, ризикуючи становищем, а може, і життям, просто грає у скрабл зі своєю Служницею, звіряючись їй: “Проблема була не лише в жінках. Головною проблемою були чоловіки. Для них більше нічого не лишилося. …Не лишилося того, заради чого треба було працювати чи боротися”.

Боротися за щось, намагатися втекти, відшукати свого чоловіка й дитину (і в цьому серіал є значно оптимістичнішим за текст роману) готова хіба головна героїня, але цей приклад є одним із небагатьох. Тож якщо ваших коханих цілком влаштовує змальована в романі Маргарет Етвуд мила затишна дійсність — можливо, ввімкніть серіал і поставте стоп-кадр на сценах повішених за “гендерну зраду”?..

Читати неодмінно, якщо вашому партнеру більше нічого не цікаво, окрім втикати в стрілялки на компі; ви не плануєте ближчим часом роздруковувати 5 видів молитов у спеціальних автоматах; не хочете забувати запах лаку для нігтів і смак губної помади; стати лише репродуктивним матеріалом або чиєюсь прислугою.

Вікторія Авеярд. Багряна королева / Переклад Ярослави Стріхи. — К. : Наш формат, 2017

♦ Може статися, що ваш коханий чи кохана ще не зробили уроки будуть не зовсім налаштовані в День святого Валентина з’ясовувати складні проблеми на кшталт “хто винен у виникненні тоталітарого суспільства — патріархат чи фемінізм?”. І ви мусите бути готові до цього випадку! Чудовий подарунок від видавництва “Наш формат” — роман “Багряна королева” Вікторії Авеярд: теж антиутопія, але значно простіша за попередні згадані тут книжки.

Як зазначено на сайті видавництва, палка шанувальниця “Володаря перснів”, “Гаррі Поттера” й “Пісні льоду та полум’я” Вікторія Авеярд почала писати цю книжку в 22 роки, повернувшись після університету додому. Крім уже названих, на художній задум авторки явно вплинули також “Голодні ігри”, “Відбір”, “Дивергент”, ну й узагалі всі найкращі здобутки фантастики, фентезі та антиутопії для підлітків у царині літературі й кінематографії.

Це не означає, що “Багряну королеву” читати нудно! Особливо якщо читати її будете не ви, а ваш коханий чи кохана, а ви тим часом зробите йому (чи їй) домашку з геометрії. Авторка пише доволі живо, орієнтуючись на смаки підліткової аудиторії. Постапокаліптичне суспільство вона традиційно будує за бінарним принципом: тут є представники вищої касти — “срібні” — та нижчої — “багряні”. Головна героїня — Мара Барров (хуліганка й крадійка) випадково з’ясовує, що не належить повністю ні до тих, ні до інших. Вона має багряну кров, але й надприродні здібності, властиві тільки срібним. Саме ці вміння допомагають дівчині перемогти в конкурсі… на руку принца (ну Командор же попереджав, що чоловікам скоро взагалі нічого не треба буде робити…).

Під час поєдинку простолюдинка Мара долає свою суперницю-срібну Євангелину, а сама виявляється донькою загиблого героя війни. Словом, “це як у казці, де простолюдинка стає принцесою”, — чесно зізнається Вікторія Авеярд. Утім, принців у книжці два, і один із них явно має виявитися негідником, тож ви неодмінно дізнаєтеся, хто. Ситуація ускладнюється тим, що в країні, як і годиться для антиутопії, діє підпілля та триває зовнішня війна (“їхню срібну війну оплачено багряною кров‘ю”), тобто політичний підтекст також є, але, звісно, більш казковий.

А найголовніше: якщо вашим коханим усе це сподобається, видавництво “Наш формат” уже переклало для них продовження роману під назвою “Скляний меч”. На черзі — “Королівська клітка”, а також фінальна, четверта частина, “Шторм війни”. Так що подарунками на наступні Дні святого Валентина ви точно будете забезпечені!

Читати неодмінно, якщо любите антиутопію, фентезі й фантастику в полегшеному варіанті; хочете дізнатися, хто такі телеки, прудконоги, зеленячки й шептуни; вважаєте, що в хорошій книжці до Дня святого Валентина мають бути зради, підстави, інтриги, підліткове кохання, постріли й бійки на завершення весілля, ріки крові, екстремальні втечі й обов’язкова надія на продовження та гепі-енд.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:

5 книжок для післясвяткового столу: Любка на закуску й Андрухович на десерт