Чому обійми олімпійця Абраменка з росіянином на п’єдесталі – це погано

Роман Кулик
громадський активіст, журналіст, лейтенант резерву, мобілізований у 2015-2016 рр. (служив на посаді заступника командира батальйону по роботі з особовим складом 55 оабр ЗСУ)

(FB)

Бачу, я щось пропустив, і обніматись з росіянами вже норма – просто треба належати до якоїсь “окремої” від решти нації касти і загорнутись у сакральне “я внє палітікі”.

Ну ок.

Кажуть, держава забила на своїх спортсменів і маємо смиренно радіти, що бодай хтось не емігрував і завоював медаль?
Ну так держава забила на все, і на власну армію в тому числі – наслідки цього ми спостерігали в 2014-му, особливо по відсотках зрадників у Криму.

Але знайшлись і такі, хто не став розмазувать соплі по ***лу з плачами про “держава на нас ложила”, а пішли воювати. Таких було немало, якщо хтось забув. І ручкатись з росіянами розучились у максимально короткі строки літньої кампанії 2014-го. Тож тут ця логіка не пройде.

Немає ніякої сфери “внє палітікі” – ні музики, ні спорту, навіть якщо ви великий фанат і готові прощати своїм авторитетам усе.

Працівник ЗСУ Олександр Абраменко – із росіянином Іллею Буровим.
Фоторепортаж:

<

►

>

І близько не агітую записувати Абраменка у “зрадники”, але й нічого дивуватись, якщо подібні вчинки чи вислови збурюють серйозну дозу критики.

Індиферентно, що завдяки медалі Абраменка Україна ввірвалась у топ-20 країн у медальному заліку [Олімпіади]. Якоїсь колосальної користі для країни, щоб закрити очі на “братання”, не буде. Через місяць, як не менше, всіма забудеться.

А от що не все одно – так це вклад спортсмена у відновлення міфу про “братські народи”. З 2014-го він поступово відроджується і набирає сили – достатньо глянути динаміку виїзду українців в РФ протягом 2014-2017.

І тут чергова публічна подача на його підтвердження.

Очевидно ж, що в разі провалу військових способів впливу на Україну, РФ повернеться до екстремально ефективної стратегії “мижебратья”, русифікації та підтримки проросійських партій. І щоб не потрапити в цю пастку, слід якомога швидше добити “братскій” міф і розвиватись далі.

Важкувато це робити, якщо наші спортсмени вважають нормальним корєшить з колегами із країни-агресора.

Вчора в ефірі спілкувались з хірургом 128 огпбр Сашком Данилюком – теж мав багато родичів у Росії. МАВ до війни. Таких історій тисячі – у наших реаліях не може бути привілейованих груп. Історія “Міфа” – найяскравіший тому приклад.

Можете до посиніння видумувати якісь фантастичні історії про українського чемпіона, який милостиво і зверхньо замотав приниженого допінг-скандалами своєї збірної російського спортсмена в український прапор – пуста бравада не змінить реального підтексту, передісторії та символізму жесту.
І справа ж не лише в одному жесті – там багатий бекграунд.

Остаточну крапку ставить один простий факт: Абраменко виборов перемогу саме 18 лютого. Цього ж дня виповнилось чотири роки початку боїв на Інститутській та три роки завершення боїв за Дебальцівський плацдарм. Далбкіл. Абраменко ж – член центрального спортклубу ЗСУ (!) (і працівник Збройних сил України – “Н”).

Про що тут взагалі говорити? Реальності, що не перетинаються.

Читайте також:
За олімпійське “золото” Абраменка уряд викладе 125 тис. доларів