5 книжок для післясвяткового столу: Любка на закуску й Андрухович на десерт

 

Промайнули зимові свята, лишивши по собі тяжкість у шлунку й дивний набір продуктів у холодильнику. Те саме буває з літературою на початку нового року: усі найпомітніші тексти вже прочитано, лишаються різні, часом дуже, книжки, з яких котрась чекає своєї черги вже не перший місяць, котрась потрапила тобі до рук зовсім випадково, котрась належить до того жанру, який ти взагалі не любиш, але все складається так, що саме зараз настав на них час.
Тож і в нашому січневому огляді 5 різних текстів — такий собі книжковий вінегрет до післясвяткового столу від улюбленої критикеси Тетяни Трофименко. Смачного!

Оксана Велит. Добро пожаловать в ад. — К. : Каяла, 2017

♦ За аперитив у нас буде книжка Оксани Вєліт — коротка проза, що в ній можна віднайти риси психологічного трилеру, горору, містики, драми абсурду, трешу, готики, чорного гумору й такого іншого.

Серед цього тривожного розмаїття авторка спокійно й безпристрасно препарує травми й комплекси своїх персонажів, названих переважно на прізвище (максимально універсальне: Іванов-Петров-Сидоров тощо). Очевидно, що більшість із цих травм виникає в дитинстві, а “вистрілює” потім у дорослому віці. Саме тому інфернальний простір тексту заселяють проблемні й нереалізовані у звичайному соціальному розумінні персонажі: непотрібна батькам маленька Марта, яку батьки скидають на бабусю (далі Марта стане наскрізною героїнею новел — і нічого хорошого з нею не відбуватиметься); Петров, який потрапить до пекла й зустріне там свою деспотичну маму, котру рік тому зарізав, “а перед тем два дня держал привязанной к батарее и кормил клубникой”уявний друг, який підштовхує на злочини й убивства; Мрець, який постійно гине, але приречений на вічне воскресіння (“В хорошие дни бывает быстро и небольно. В плохие — сама понимаешь. Но, что бы там ни было вечером, каждое утро я просыпаюсь дома — и ни царапины”).

Витворений Оксаною Вєліт художній світ чимось нагадує наш, реальний, лише тотально деформований і безнадійно жорстокий, а розказані нею історії — фантастичні, але цілком буденні. Приміром, про хворого Сидорова (“…после года изнурительной болезни он предпочитал не жаловаться. Любая бессонница лучше, чем рак. Когда тебя вдруг отрывают от всего мира и погружают в чистилище химиотерапии. Когда вместе с опухолью выжигают привычки, друзей и только начавшуюся карьеру. Раку плевать на твои планы”) чи Прохорова, до якого все життя в ніч із пятниці на суботу, якщо він забуває випити таблетку, приходять двоє друзів дитинства, із якими вони мали необережність піти на “ту самую стройку, где взрослый в странной одежде угощал водкой задаром”“Вовка протягивал Прохорову мяч, глядя на него сквозь мясную дыру в лице, а у Женьки была машинка на веревочке”. Універсальні страхи й провини авторка пропонує щоразу переживати як особистий досвід, і це неабияке випробування для читача.

Словом, не сумнівайтеся — ці моторошні історії вас суттєво збадьорять та збудять апетит до іншої, не такої травматичної літератури.

Читати неодмінно, якщо ви фанат “тяжких” жанрів; вам стало цікаво, чому Петров годував маму саме клубникою; кого задушив уявний друг Гоша; як негарно обійшлися з “кондитерською бабусею” Гензель і Гретель, а також що наряджали замість ялинки на новий рік члени родини Платонова.

Андрій Любка. Саудаде. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2017

♦ До речі, література-лайт якраз годиться на холодну закуску — пропоную вам для цього збірку “Саудаде” Андрія Любки. Ну хоча би тому, що я, наприклад, суттєво охолола, коли після змістовних псхологічних оповідань із “Кімнати для печалі” знову побачила книжку, де “понад шістдесят коротких історій… запрошують читача пережити з автором найщасливіші миті мандрів, симфонічних концертів і не завжди успішних залицянь” і зрозуміла, що ми знову маємо справу з аналогом збірки “Спати з жінками” — літературним явищем, жанр якого можна означити як “Андрій Любка пише про життя Андрія Любки й Андрієві Любці це подобається”. Для зручності називатимемо ці тексти есеями.

Отож, зі збірки “Саудаде” ми дізнаємося багато нового про автора: приміром, як він у дитинстві грався в хірурга — пробивав наскрізь барабан, а потім спересердя бив дідовим приймачем об східці. Або про те, як маленький Любка заробляв гроші на колядуванні, а пізніше й більш серйозних гешефтах. Або (уже в старшому віці) хотів урятувати стриптизерку з клубу, а вона здала його охоронцям. Або про те, що сливовицю Андрій любить закусувати барбарискою. Або про презентацію в Тернополі, перед якою його зустрів абсолютно пяний організатор…

Задля справедливості відзначимо, що, крім Андрія Любки, в есеях згадуються композитори Барток і Шнітке; Овідій, Вацлав Ґавел, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Сашко Бойченко та інші, менш відомі люди, яких автор, приміром, зустрічав у мандрах. Загадкове слово в назві книжки у бразильців і португальців означає суміш ностальгії й меланхолії, туги і смутку, тож загальний настрій “Саудаде” сумненький. Але в цілому Андрій Любка говорить хороші і правильні речі. Наприклад: “…Змокнути під раптовим і від того ще прекраснішим літнім дощем — теж різновид щастя” чи там: “Зрештою, усі ми рибалки в цьому житті”. Можливо, комусь це здасться надто банальним, але, як справедливо зазначено в есеї, присвяченому програмі на першій хвилі сербського радіо, навіть “новини про рівень води в річках мають купу фанатів”.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, що сталося з Андрієм Любкою на виставці литовської вишивки; чому він перестав фотографуватися на тлі історичних пам’яток; яка річка є найважливішою в його житті; рецепти човлента й ратоти з жаливою.

Олег Коцарев. Люди в гніздах. — К. : Видавничий дім “Комора”, 2017

♦ А на перше в нас із вами буде книжка “Люди в гніздах” Олега Коцарева, бо його дід Женя їв польський суп із залізної миски. Ця надзвичайно важлива інформація міститься в “пролозі” — і звісно, неабияк нас зацікавлює. Кому ж не цікаво, що їв дід Олега Коцарева?!

Приблизно таку саму пізнавальну значущість має й решта тексту, названого вже традиційно за кількістю сторінок романом. Звісно, тут немає ні сюжету, ні конфлікту, автор просто накидав докупи всі відомі йому історії про своїх родичів, не дотримуючись хронології й не даючи читачеві жодного шансу зрозуміти, хто кому хто. Таким чином ця родинна сага є найбільш “бєссмислєнной і бєспощадной” з усіх родинних саг сучукрліту у стилі “Сидір Гапці по Килині троюрідний Трохим, дід Парасці рідний Хведір”. В анотації авторські недохопи традиційно пояснюють пародією й деконструкцією — давно відомо, що на постмодернізм можна валити все.

Окремо слід відзначити, що при написанні цієї прози талановитому поету Олегу Коцареву геть відмовило оригінальне метафоричне мислення (у редагуванні, здається, відмовили теж), унаслідок чого ми можемо насолоджуватися оригінальними порівняннями (“травневі вечори ще холодні, як холодильники”, “чоловік за столом замислився, як собака на човні”, “колії прорізалися Полтавщиною, як зуби. Так само прорізалося щось на дворянській вечірці”, “Устименко трохи піднадувся, як знамено на вітрі”, “…на деревах уже не було листя, зілля валялося жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт”), метафорами (“…усміхнувся шматком курки, що вже з двадцять хвилин, як прилип і таємно цілував його щоку і губу”), персоніфікаціями (“відро сміялось, поки не сягало води”) і просто непозбувною бентегою: “недалеко падали бомби та стрибали у воду дівчата”, “задовго та безапеляційно співав голуб”, “з підвалу було видно хіба дурне взуття людей, собак, кішок, коней, кіз і потягів”, “попереду згущувався шматок темряви, ніби це чорна колгоспна корова зв’язала йому хвостом руки та тягла за собою вперед”, “сніг лягав на землю тоненьким делікатним килимком — ніби творог, що потроху створюється в каструлі, яка плаває в гарячій воді”, “хочеться вірити, що її перші сиві волосинки встигли торкнутися тих ляльок, може, впасти на них, їм під ноги, на мяча. Дуже хочеться думати, що так воно й було, правда?”

Читати неодмінно, якщо вам саме так і хочеться думати; вас дійсно цікавлять усі численні родичі Олега Коцарева по лінії Крамаренків, Ґлов, Устименків — далі мені набридло виписувати; ви мрієте дізнатися, кого з них посадили на палю, хто був знайомий із Винниченком, хто віддубасив трьох ногами, а хто підчепив сифіліс і застрелився.

Робін Слоун. Цілодобова книгарня містера Пенумбри / Пер. з англ. Наталії Гоїн. — Харків : Vivat, 2017

♦ Другою стравою пропоную спожити духовну їжу, якою, як відомо, є книжки. Саме про них ідеться в романі “Цілодобова книгарня містера Пенумбри”. Власне, конфлікт завязується тут між тими старомодними диваками, які читають паперові видання, та ще й (збоченці) люблять нюхати їхній запах, і cучасними споживачами ІТ-технологій, які можуть усе на світі зісканувати, розпізнати й створити 3D-версію.

Як не дивно, поразки у спробі відчитати таємне послання, зашифроване в 500-літньому манускрипті, зазнає всемогутня корпорація Google. Але не хвилюйтеся, загадку століть розгадає головний персонаж Клей Слоун — вебдизайнер, який унаслідок економічної кризи стає продавцем у цілодобовій книгарні дивакуватого містера Пенумбри. Клей проведе власне розслідування діяльності закритого й дуже давнього Братства Нерозривного Корінця, а ще закохається й буде готовий до нових пригод.

Історія, скажемо прямо, дуже невибаглива, але в ній є все, що потрібно для хорошої масової книжки: поступово розкручувана інтрига, на розкриття якої чекає читач, яскраві персонажі, легкий стиль.

Рівень бентеги в перекладі — 0.

Про автора Робіна Слоуна відомо, здається, тільки те, що він виріс неподалік Детройта, тепер живе у Сан-Франциско, працював у Poynter, Current TV і Twitter.  Очевидно, що в умовах гострого дефіциту вітчизняних авторів, видавництва змушені або проштовхуватися ліктями в чергу за правами на переклад іноземних зірок, або відшукувати менш відомих письмеників, аби було чим задовольняти масовий попит на популярне чтиво. Видавництво Vivat з успіхом працює в цьому напрямку, однак ми, звісно, чекаємо від нього насамперед нових текстів Марка Лівіна та віршів Івана Байдака, якого вже встигли полюбити за його еротико-психологічну прозу!

Читати неодмінно, якщо вас не знуджують прості історії про дружбу, кохання, таємничі переслідування та завершений сюжет; вам подобаються запилюжені книгарні, але водночас ви вірите, що всю літературу світу слід неодмінно оцифрувати й викласти; ви любите вівсянку й капустяний фреш.

Юрій Андрухович. Коханці Юстиції. — Чернівці : Меридіан Черновіц, 2018

♦ На солодке ж варто залишити нову книжку Юрія Андруховича.

Ні, це знову не роман — ані “параісторичний”, ані “паранормальний”, як твердить анотація, наполягаючи, що тут “окремі життєписи з притаманною автору композиційно-стилістичною майстерністю обєднуються в художню цілість і аж волають про восьми-з-половиною-серійну кінематорграфічну реалізацію”.

“Коханці Юстиції” — нормальна собі збірка 9  оповідань, чи може, коротких повістей, частина з яких нам уже знайома. Наприклад, історія Самійла Немирича, подільського шляхтича й баніта, чий образ не полишає уяву Андруховича ще з часів перших поетичних збірок; чи “колишнього циркового штукаря і новіція бернардинського ордену, злодія та ренеґата” Альберта Вироземського — персонажа вистави “Альберт, або найвища форма страти”, де бере участь сам автор як виконавець; чи “другобіцького Синього Бороди” Юліуса Ґродта, вміщена у збірці “Проти насильства”.

Ці милі барокові жахалки Андрухович доповнює текстами, дія в яких відбувається в ближчі до нас часи: коли пише про Богдана Сташинського, вбивцю Степана Бандери; кримінального короля Львова на ім’я Фелюсь, який гине внаслідок такого романтичного, хоч і геть безглуздого акту опору свіжовстановленій радянській владі, чи про історію Голокосту в окремо взятому місті  С.

І хай там як, але після безнадійно ялових у художньому сенсі текстів сучукрліту, де майже немає історій, фінал яких ти хотів би дізнатися; після виснажливих і безрезультативних суспільно-політичних дебатів, що точилися мало не весь 2017 рік, ця зустріч із текстами Юрія Андруховича — ніби зі старим приятелем, із яким давно посварився, але бач — скучив за бесідою.

Читати неодмінно, бо це цікаво написано; бо це написано красиво; це написано про любов; це написано для задоволення.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:

5 книжок під ялинку: містика, секс, істерички, лузери й війна

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

- реклама -

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: