Гаряченьке чтиво від топ-авторів Форуму: нова Малярчук, Антипович, Бабкіна, дембель Чех, Кідрук…

Приблизно з кінця літа українська довколалітературна тусовка починає жити передчуттям знакової події – Львівського форуму видавців.
Власне, видавці на той час уже видихнули, здавши до друку всі заплановані книжки; читачі відкладають від сніданків заначки для їх придбання; а в літературних оглядачів починається найгарячіша пора: повідомити читачам, чого їм слід чекати від тієї чи іншої новинки.

Моторна критикеса Тетяна Трофименко вже прочитала для вас 5 книжок, виданих під Форум, – від найпопулярніших українських авторів.

Макс Кідрук. Зазирни у мої сни. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016

♦ Молодий автор, який починав із тревелогів (серйозних і не дуже), Макс Кідрук є чи не єдиним прикладом можливості творчої еволюції серед прозаїків у сучукрліті. Після виходу друком 2012 року роману «Бот», позиціонованого як “перший український технотрилер”, письменник упевнено зайняв нішу в жанровій літературі, а також, щонайважливіше, продемонстрував уміння вибудовувати захопливий сюжет, створювати яскраві образи та характери персонажів.

Ці риси відзначають і наступні книжки Кідрука («Твердиня», «Жорстоке небо» та продовження «Бота»), аж до найсвіжішої, що має назву «Зазирни у мої сни».

Направду, якщо автор і далі так старанно працюватиме й не знижуватиме планку письма, його романи в сучукрліті замінять усе. Ну принаймні те, що зараз називають любовним й соціально-психологічним романом, – точно.

Попри те, що «Зазирни у мої сни» є начебто цілковито жанровою прозою (містичний технотрилер), у цьому творі досконало змальовано родинний конфлікт пари, чий син волею долі стане жертвою загадкових обставин. Письменник усе краще передає психологію стосунків (щоправда, цьому романові не зашкодила би пара еротичних сцен, у змалюванні яких, як свідчить «Жорстоке небо», Кідрук далеко перевершив своїх колег обох статей).

Одна хвилина клінічної смерті хлопчика Тео призводить до того, що його свідомістю починає керувати незрозуміла сутність. Наприкінці роману саме батькові Мирону Белінському вдасться з’ясувати, що син діє за вказівками… вбитого на іншому континенті наркодилера.

Дуже оk те, що Мирон – простий рівненський хлопець, який виявляється втягнутим у міжнародні події за участі ФБР і в кількох випадках виявляється кмітливішим за агентів цієї служби (власне, тут Кідрук послідовно тримається лінії, започаткованої ще «Ботом», – українці найкрутіші!).

«Зазирни у мої сни» триматиме вас у напрузі до самого жорсткого, але закономірного фіналу. Я настільки рідко пишу цю фразу, що навіть сама собі не вірю…

Читати неодмінно поціновувачам фантастики, містики, технотрилерів і бойовиків; поціновувачам не тупої жанрової літератури; поціновувачам психологічного конфлікту в жанровій літературі.

Тарас Антипович. Помирана. – Київ : А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2016

♦ Ще одна новинка Форуму також належить до жанрової літератури, адже суспільно‑політична ситуація в сучасній Україні, на жаль, сприятлива для появи антиутопій та постапокаліптики. Привид руйнівної війни з’являвся вже на сторінках «Часу смертохристів» Юрія Щербака чи в абсурдистському «Кагарлику» Олега Шинкаренка, а Ярослав Мельник у романі «Далекий простір» конструював антигуманне суспільство майбутнього, як, зрештою, і сам Тарас Антипович у футурологічному «Хроносі».

У новому тексті письменник поглиблює тему, відмовившись від певної сентиментальності та романтичності, притаманної «Хроносу». Роман «Помирана» –  це жорстка іронія й гротеск. Антипович впроваджує читача в похмурі реалії мешканців території колишнього сміттєзвалища («Корита»), відрізаного від світу «нормальних» людей умовним кордоном («колючкою»).
Причини такого виокремлення вже затерлися в пам’яті більшості, але відомо, що була війна («за автономіку»), і  призвела вона до фатальних наслідків.

Коритяни (уже не вповні люди, а кіберістоти, але дуже жалюгідні) животіють у залишках колишньої інфраструктури, живляться тим, що ще можна вирити під завалами відходів, або полюють на птахів. Їхній страх перед «колючкою» та «іншим світом» має, здається, суто психологічну природу, адже переконання в тому, що «з-за колючки ще ніхто не повертався», нічим не підтверджене.

У міркуваннях коритян важко не впізнати «голос Донбасу», прагненням припинити «годувати Україну» та зажити нарешті самостійним життям.

Разом із тим, у романі ви знайдете і кохання, і гумор, і навіть штучно сконструйований «коритянський» діалект, який має всі шанси стати українським аналогом чатланського, і спробу вийти за межі закритого простору – скажемо чесно, не надто вдалу, але хто там нарікав на солодкавий немотивований фінал «Хроноса»?..

Читати неодмінно фанатам кібер-панку, антиутопії, чорнухи й інших жанрів поза межами реального; аби дізнатися, про яку власне чорнуху йдеться в романі; зрозуміти, що ж воно за загадкові «Помирана» чи дялбакус рехан.

Таня Малярчук. Забуття. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016

♦ Якщо Тарас Антипович на сьогодні продовжує залишатися в межах обраного жанру, то Таню Малярчук ви можете взагалі не впізнати – так відрізняється новий роман «Забуття» від усієї попередньої творчості письменниці.

Єдиною спільною рисою, можливо, є образ оповідачки (вона ж головна героїня), що розповідає нам історію В’ячеслава Липинського – одного з чільних діячів українського суспільно-політичного життя початку ХХ ст. Як і більшість персонажок Малярчук, ця жінка має досить химерну вдачу, вразливе серце й багату родинну історію, що вписана в контекст історії загальнонаціональної.

Власне, дослідження біографії Липинського стає для головної героїні засобом подолання власних драм, бо ж, обертаючись у колі таких же емоційно нестабільних, як і вона, осіб, що «прагнули драми, бурхливих суперечок, образ і прощань назавжди – всього того, за що вранці зазвичай стає незручно і соромно», жінка поступово з «королеви бібліотек» перетворювалася на «королеву плісняви» – попри позірну успішність у житті. Мистецтво як сублімація – традиційний жанр.

Тим більше, що таким самим депресивним, вразливим і нещасливим в особистому житті був і сам Липинський, поляк за походженням, який прагнув служити українській нації, хоча вона його про це й не просила. Упевнений, що «українці – народ хліборобський» і що «саме їх, хліборобів, треба гуртувати і готувати до майбутньої державної боротьби, а не ділити по партіях на панів і холопів, як це люблять робити наші соціалісти», в епоху тектонічних розпадів імперій і революційних змін він як політик був приреченим на фіаско.
А якщо врахувати, що поводився Липинський «як проповідник нової віри, вимагаючи від послідовників покори, самодисципліни й абсолютного внутрішнього переродження», то не дивно, що  послідовники зникали з обрію доволі скоро.

Роман Тані Малярчук, з одного боку, можна розглядати як цікаву художню біографію, що її варто поширювати з освітньою метою, а з іншого – як психологічний документ, де зафіксовано всі душевні муки й конвульсії людини, котра пірнула в небезпечний вир української ідеї, де на неї чекають хіба зрада й забуття. Дуже актуально на сьогодні, чи не так?

Читати неодмінно, аби дізнатися, якими є два найбільші вороги українців на думку Євгена Чикаленка; чому Липинський дотримувався безсольової дієти; чи є шанс поєднати політичну діяльність і людську порядність, а також який зв’язок із тим усім має барокова література.

#Невимушені : антологія. – Харків : Vivat, 2016

♦ А харківське видавництво Vivat підготувало до Форуму вишукано оформлену антологію малої прози із зірковим складом авторів.

Влучну назву збірки вигадав Любко Дереш, пояснивши, що невимушені – це ті, хто нікому нічого не винні: «Вони не почуваються зобов’язаними до чогось і діють, здебільшого керуючись внутрішніми імпульсами, якими б іноді дивними вони не здавались».

Більше того, у невимушених «більше немає того запалу боротьби, що був у очах “старої школи”, – війни, яка, хоч і точиться ще в реалі, в історичному плані вже відгриміла». Словом, така собі диванна сотня сучасної української літератури.

Відкриває антологію повість Каті Бабкіної під назвою «#Піф», котра явно задумувалася як чергове романтичне камлання про дитинство, дорослішання, дружбу і далі за списком, а на виході виявилася сумішшю порно за участі неповнолітніх, історією про смерть, божевілля й комплекси неповноцінності.

Надзвичайно обдаровані підлітки читають у десятилітньому віці «Сто років самотності» і «Нудоту» та радіють, коли вдається «не тільки прилаштуватися спати разом зі своєю двоюрідною сестрою, котрій було майже чотирнадцять, але й запхати пальці їй у піхву».
Якщо врахувати, що під час своїх п’яних оргій ця мила юнь читає Біблію, позов може бути також від котроїсь із християнських громад.

Мирослав Лаюк, відомий досі як один із кращих поетів покоління-2010, спробував себе у прозі, представивши в антології оповідання «#Суперстар» – про юнака, котрий узяв участь у популярному телешоу. Виступ був, як можна зрозуміти, не надто вдалим, оскільки хлопця після нього негайно закнурили «чмом» і «лохом», але в фіналі оповідання він таки дізнався, що пройшов відбірковий тур. Мораль цієї байки зрозуміти складно – ну пощастило пацанові…

Зате з оповідання Марка Лівіна «#Стриж_чорний» зрозуміти неможливо взагалі нічого. Але тут багато картинок, наприклад, слон Вова, ведмідь Ярко й бегемотиха Неля, а мама народжує Ждана – того самого, про якого йшлося в повісті «Бабине літо».

Таким чином, зв’язок із реальною дійсністю простежується хіба у двох останніх текстах збірки. Ірина Цілик у новелі «#Канікули» говорить на тему, яку вже почала осмислювати у своїх віршах, – жінка, війна і психологія стосунків. А ще про адюльтер – ну, точніше, його несподівану можливість.

Великі сподівання на Артема Чеха як людину, що стане українським Ремарком чи Хемінгуеєм, письменник спробував підтримати оповіданням «#Повернення», написаним цілком у дусі романтики «втраченого покоління»: головний персонаж, який прийшов із війни, не може знайти свого місця в мирному житті й тікає в невідомість.

Читайте також:
Мобілізований Артем Чех: Армія закатала мій патріотизм у бетон

Наскрізним мотивом є світоглядна прірва між тими, хто пішов у зону АТО, і тими, хто лишився в зоні комфорту. Останніх персонаж Чеха просто посилає в жопу: «…Найгірше, що можна сказати людині на війні: “Не висовуйся”. Це як сказати “одужуй” хворому на лейкемію. Звісно, друже, не висовуюся, смачної тобі піци, класного селфі з косплейними дівчатами і, звісно, іди в жопу».

Читати неодмінно, якщо вам теж набридла війна, яка точиться в реалі, хочеться чогось невимушеного, красивого, оригінального, #, • ° ° • ( * ^ • ^ * ) • ° ° •, такого – майже дитячого, але глибоко філософського, з іншомовними словами й виділенням синім.

Владислав Івченко. Одного разу на Дикому Сході. – Харків : Фоліо, 2016

♦ Від письменника Владислава Івченка завжди слід чекати чогось несподіваного: автор цілої серії книг про найкращого сищика імперії Івана Карповича Підопригору пише багато, невтомно та явно намагається побити рекорд Андрія Кокотюхи за кількістю романів на рік.

Рукопис «Одного разу на Дикому Сході» 2012 року став дипломантом серед кіносценаріїв на конкурсі «Коронація слова», і його шлях до глядача ще триває. А от читачі матимуть нагоду ознайомитися з цим українським вестерном – саме так визначає автор жанр свого твору.

Підзаголовок «Пригоди зі скарбами та чудовиськами в часи визвольних змагань» якнайкраще характеризує цю книгу. Узагалі Івченко майстер прогнати собі таке, що й на голову не налізе: громадянська війна на руїнах колишньої імперії відбувається в нього в неймовірних декораціях.

Тут і велетень-голем, який викрадає красуню-героїню, і хатка на курячих ніжках, і плем’я людоїдів, і зачарований струмочок – поп’єш водички та й отримаєш слонячі вуха. У дивовижний спосіб усе це поєднується з цілком реальними обставинами й образами: розстрілів, грабунку панських маєтків, ґвалтування жінок, допитів у ЧК.

Серед головних персонажів – парочка авантюристів Четвер Загорулько (дивацькі імена – фішка Владислава Івченка) та Міра Б’янко. Вони не страждають на надмірну принциповість, ганяючись за скарбами та просто намагаючись вижити в круговерті пореволюційних подій.

Такі собі романтичні негідники, особливо Міра – «скажена баба», яка, висячи з сідла, стріляє з двох рук зі ста кроків (так що отаманша Маруся з роману Василя Шкляра нервово палить на віддалі – хоча пак що я кажу, справжні героїні не палять!).
Ще, звісно, Міра дуже приваблива,  тому чоловічі штани в цьому романі розстібаються майже на кожній п’ятій сторінці…

Що ж до ідеологічної складової, то Івченка вже критикували професійні патріоти – мовляв, хіба можна про визвольні змагання в такому тоні?! Читайте й вирішуйте самі.

Читати неодмінно любителям вестернів, коміксів, комедій і фарсу; тим, хто не ставиться надміру серйозно до історії й літератури; щоб поміркувати про історичну долю народу.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
Ігор Бондар-Терещенко: Топ-10 книжок, які чекають нас на Форумі видавців

Тетяна Трофименко: Вірші для серпневого читання. Від війни Цілик до риб Жадана