Рота 39-А. День із життя на передовій одного з наших підрозділів, який тримає оборону поблизу Авдіївки

Доне  До однієї з позицій ЗС України, яку вже понад рік утримують бійці підрозділу, приданого бригаді імені Чорних запорожців, неподалік Ясинуватської розв’язки ми прямуємо крізь ліс. Ранковий осінній ліс зазвичай сповнений різноманітним звучанням: шумлять кронами дерева, деінде скрикне птах чи пробіжить якась звірина. Ліс, по якому я йду, дивлячись у затягнуту камуфльованою курткою спину супроводжуючого бійця, майже помер. Деякі дерева буквально зрізані на висоті приблизно подвійного зросту людини. Стирчать висохлі розкуйовджені вгорі стовбури. Час від часу трапляються вщент вигорілі ділянки землі та старі окопи, що вже почали оповзати, розмиті дощами і талою водою.

Ми декілька разів змінюємо напрямок руху, переходячи зі стежки на стежку. Рухаємось, орієнтуючись по відомих лише цьому бійцю «вішках». Подекуди вздовж стежки від стовбура до стовбура тягнеться колючий дріт: тут заміновано. Цим, власне, і пояснюється лісова тиша: звірина, навчена гірким досвідом «знімання» розтяжок та сигнальних мін, давно пішла у більш спокійні місця.

Єдині гучні звуки тут — це постріли і вибухи. До Ясинуватської розв’язки звідси кілька сотень метрів. По один бік дороги наші позиції, дорога — нейтральна зона, а за нею вже проросійські бойовики.

автор: Володимир Скоростецький, “Народна армія”

«Підземні міста переднього краю»

Чергова зміна, яка висувається на позиції, вдягає бронезахист, перевіряє зброю і прямує на спостережні пости та в секрети вузькими лісовими стежинами. Цього разу зміну веде сам ротний.

Киянин, старший лейтенант на ім’я Володимир очолює підрозділ понад рік — з весни 2016-го, після загибелі від підриву на протитанковому фугасі в районі промзони капітана Петра Карташова, колишнього ротного. Тож заходили в ліс і «відгризали» метр за метром у противника територію бійці саме під командуванням Володимира.

Місцевість і специфіку кожної позиції та спостережного пункту офіцер знає до дрібниць. Тому на першому ж опорнику дає прочухана бійцю за непродуману ініціативу: там, користуючись нетривалим затишшям, наростили бруствер окопу мішками з піском. Мішки, щоб ви розуміли, — білого кольору.

— Тебе ж тепер без бінокля буде видно навіть сліпому, — ніби і з усмішкою, але серйозно втлумачує офіцер підлеглому. — А якщо потрібно буде сектор стрільби поміняти чи з окопу вискочити? Зможете через цей завал перелізти? Ні? Тож потроху розбирайте демаскуючі елементи….

Та позиції на поверхні, як кажуть, лише верхівка айсберга. Тільки спустившись під землю можна оцінити розмах і масштаб інженерних робіт.

Цей ВОП — ціла мережа земляних тунелів, які закінчуються «куполами» СП (спостережних пунктів).

У напівтемряві переходів відразу й не зорієнтуєшся, однак піхотинці звично розходяться по постах. На одному із них боєць попередньої зміни закінчує набивати патронами стрічку для ПКМ.

— Усе гаразд, командире. На тому боці трішки пошуміли, то довелось їх заспокоїти, — рапортує він, відставляючи на бік готову до застосування зброю.

Чужі тут не пройдуть

Обов’язкове прострілювання підходів до наших позицій — необхідність. Адже черговою вогневою провокацією зі своїх позицій бойовики можуть відволікати увагу наших бійців від спроби проникнення на нашу територію їхньої ДРГ. Лісосмуга ж для цього дуже підходить.

— Ми тому тут і окопалися, бо цей ліс для бойовиків був, як прочинена хвіртка, якою їхні диверсанти могли заходити до міста. Тому в ході боїв на південно-східних околицях Авдіївки командуванням було прийнято рішення закрити й цю ділянку. От наш підрозділ, отримавши бойове завдання, метр за метром і перекрив цю лісосмугу, а потім заглиблювався далі по фронту, наближаючись до траси Донецьк — Горлівка. Зараз ми стоїмо майже впритул до дороги, — зазначає офіцер.

Поки попередня зміна заварює собі у бліндажі чай, на дорозі, що розділяє наші окопи та позиції бойовиків, з’являється… вантажівка. І повз нас за кілька десятків метрів асфальтом неквапливо проїжджає КамАЗ із синьою «будкою» для пасажирських перевезень. Це везуть на роботу чергову зміну працівників Донецької фільтрувальної станції.

— Виходить так, що робітники ДФС мешкають на тій стороні — у Донецьку, — каже ротний. — Єдиний придатний шлях до станції — між нашими позиціями. Вода зі станції йде і в Авдіївку, й у Донецьк. Тож коли їде «вахтовка», настає таке собі «водяне перемир’я». Ну й коли проїжджають патрулі ОБСЄ, бойовики перетворюються на «мирних овечок». Кидають автомати і під наглядом міжнародних спостерігачів починають махати лопатами. Мовляв, будують укріплення від злих «укропів». А от як білі джипи наглядової місії зникають за горизонтом, то вони знову починають стріляти.

На іншому опорнику, де зміна вже відбулася, також ведуть інженерні роботи. Поки один боєць стоїть за туреллю ДШК, інший заповзято копає поряд ґрунт — добудовує укриття. Ротний критично оглядає роботу. Потім береться за ручки кулемета і водить стволом з одного боку в інший: амбразура вийшла завелика. Тому він пояснює підлеглим, як її переробити, щоб сектор обстрілу залишився належним, а от отвір бійниці, куди може поцілити ворог, зменшити.

Бійці, не припиняючи роботу, розповідають, як саме перекриватимуть та утеплюватимуть новий бліндаж, як робитимуть гідроізоляцію, щоб у період дощів окопи не перетворилися на ями з водою. Командира запевняють, що встигнуть. Звичайно, якщо бойовики не вирішать атакувати.

HR-менеджмент по-армійськи

Спілкуючись із бійцями на позиціях, помічаю важливу деталь: солдати не виглядають сумними чи байдужими, як це інколи трапляється через тривале сидіння в окопах. Навіть коли вислуховують командирську нотацію, бо знають, що ротний має рацію. Всі його настанови націлені на збереження життя солдатів. Зазначу, що за рік перебування підрозділу на одному з найгарячіших напрямків втрати особового складу — мінімальні. Є лише «300-ті».

Ротний жартує, що він як колишній менеджер цивільної компанії застосовує навички з управління персоналом й у своєму військовому амплуа. Та насправді така суміш управлінського і командирського досвіду та особистої харизми дає результат!

— Судіть самі, якби мені було байдуже це все, хіба б я змінив кабінетну роботу із зарплатнею понад 20 тисяч на окопи? — зазначає офіцер. — Але час такий, що треба послужити Україні. Відповідно я намагаюся підібрати і людей з аналогічною ментальністю та образом мислення. Правила прості: я завжди із ротою без жодних преференцій для себе. В окопі з автоматом, на госпроботах, на спортмайданчику. Люди бачать і беруть приклад. Хоча й самі вже давно сформовані особистості з великим життєвим та бойовим досвідом.

HR-менеджмент ротного виявився дієвим: «пасажири» зі схильністю до оковитої або до непотрібних рефлексій на кожен командирський наказ пішли звідси. Втім залишилися бійці, яким офіцер беззаперечно довіряє — й у бою, й у побуті. Нехай у підрозділі є певний некомплект людей, але принцип «краще менше, та краще» в цьому випадку більш прийнятний.

Є люди, які після демобілізації поверталися в роту, укладаючи контракт до кінця особливого періоду. Були й такі, яких шкода було відпускати на заслужений відпочинок.

Як, до прикладу, одного з командирів взводу старшину Антона. Ротний зауважує, що той — один із кращих бійців, кого знав особисто. Мужній, відзначений декількома державними нагородами, двічі поранений.

— А знаєш, чому нас деколи називають «39-А»? — запитує офіцер.

Знизую плечима, адже пояснень може бути мільйон.

— Не лише тому, що колись ми належали до 39-го мотопіхотного батальйону. Колеги з інших підрозділів вважають нас нетиповими екс-тербатівцями: і дисципліна на висоті, й воюємо вміло.

Зауважу, що, попри окопний спосіб життя, побут піхотинці облаштували собі зовсім не траншейний. Це друге місцеве правило: можеш і хочеш — зроби.

Ініціативу підлеглих ротний завжди скеровував у русло креативності. Так, до прикладу, посеред РОПу влітку з’явився спортивний майданчик. Користуючись паузами у боях, дорослі дядьки заходилися підтягувати животи і накачувати м’язи.

Ну а заклад «В гостях у Кума» (так бійці жартома називають трикімнатний бліндаж-кухню старшини роти) взагалі став чимсь на кшталт місцевого джентльменського клубу.

Сам «Кум» ( це позивний старшини підрозділу прапорщика Юрія С.) того дня керував процесом побудови польового лазне-прального пункту. На будівництві гарували всі вільні від служби на постах і навіть ті, що тільки-но змінилися. Ще б пак! Помитися з комфортом хочуть усі.

— Хлопці певний час теревенили, що треба митися по-людськи. Але так, щоб взятися до будівництва, духу ні в кого не вистачало. Літом рятувалися душовими кабінками, — говорить прапорщик. — Командир, кілька днів послухавши різні пропозиції, зрештою «дав відмах»: будуємо лазню! Але якщо за визначений період не побудуєте — начувайтесь! Але ж якщо вже робити — то на совість. Викопали землянку, накрили від обстрілів, поставили буржуйку з камінням, обшили стіни кошмою, вивели вентиляцію.
У передбаннику стоятиме пральна машинка. Воду до неї підвели зі спеціального бака. А електрику даватиме окремий бензогенератор. За один захід зможуть помитися й попрати речі п’ять-шість бійців. Що при нашому ритмі служби цілком достатньо.

Близько до обіду від окопів стало чути стрілянину. З’ясовується, бойовики дали в наш бік кілька черг з кулемета…

Про «диванно-бліндажних експертів» та логістику

Коли все вщухає, бійці нарешті віддають належне старшинській кухні. На обід того дня був борщ із м’ясом і макарони з тушонкою.

Запросили і нас. Готує «Кум» дійсно смачно. У його бліндажі є окрема «комора» для зберігання продуктів. І полиці в ній не порожніють.

— Зауваж, що готується усе це з того, що видається на армійському продскладі. Волонтерських «балабасів» майже немає, — зазначає ротний. — І нам цього вистачає!
Я, до слова, щиро не розумію тих, хто експертно строчить у соцмережах, що ми тут, на передовій, досі «голі, босі й нещасні». Часом це так допікає, що вступаю в дискусії, сперечаюся. Люди в тилу чомусь не хочуть бачити позитивні зміни. Нехай вони локальні. Через мої зауваження опоненти називають мене «диванним воїном». Еге ж!

Я тоді відсилаю їм фото з бліндажа чи щось таке. Зазвичай, після цього в моїх опонентів дещо зменшується запал огульно критикувати.

Офіцер доводить, що армійська логістика може працювати, якщо командування її контролює. І не лише командування, а й рядові бійці за це вболівають і вчасно цікавляться: «А де те, що нам належить?»

— Хочеш вчасно все отримувати? Не лінуйся, пиши заявки, смикай тиловиків, — говорить «Ява». — Не дозволяй їм украсти бодай банку тушонки. Ви думаєте в нас не було злодійкуватих типів? Були! Вирахували і так надавали по руках, що тепер забезпечення більш-менш працює, як належить.

Утім, вважає старший лейтенант Володимир К., конструктивна співпраця армії та волонтерів на даному етапі залишається необхідною. Є окремі сегменти, які держава ще не може забезпечити, бо бракує коштів або ж таких предметів немає в номенклатурі, яка закуповується централізовано. Як, приміром, ланцюги до бензопил.
Деревина, з якої будуються бліндажі й шанці, по суті, росте поруч. Але уламки та кулі, що застрягли у стовбурах, буквально за лічені дні виводять інструмент із ладу.

Рапіра

З обіду і до вечора напрочуд тихо. Ворожі стволи мовчать. Навіть із сусідньої «промки» не долинають звуки бою. Отже, всі бійці, які мають на це право, «добирають» відпочинку. Як кажуть, по 120 хвилин на кожне око. Хтось чистить зброю. А старшина клопоче біля лазні. А коли сутеніє, ротний дає команду супроводити нас у зворотному напрямку.

— Вибачте, — каже, — але вночі на позиціях залишити не можу. Такий порядок.

Назад через ліс ми йдемо із сержантом Русланом із позивним «Шаблезуб». Поряд із ним тропою біжить ротний собака на кличку Рапіра — загальна улюблениця і помічник бійців.

— Ми її підібрали цуценям, — розповідає солдат. — Наша рота тоді супроводжувала протитанкові гармати МТ-12, от і назвали Рапірою. Виросла справжнім фронтовим собакою: марно не гавкне, а от на чужих реагує миттєво. Виходить зі зміною на пости. А якщо чергує із нами в окопах, то кращого сторожа годі знайти. По ній можна орієнтуватися, чи є хтось не наш поблизу, чи ні.

Боєць розповідає, що попередник Рапіри загинув від кулі снайпера бойовиків. Ворожий стрілець «розважався»: не вбив тварину відразу, а всадив у неї раз по раз декілька куль. Стрільця-нелюда тоді «вгамували», але чотирилапого товариша втратили.

Читайте також:
У зоні АТО – найбільша ротація: одночасно виходять чотири бригади

“Мімімі” під мінометними обстрілами.
Бійці 72 омбр врятували і приручили лисеня