Тетяна Трофименко
літературний критик, кандидат філологічних наук, заступник директора Харківського літературного музею з наукової роботи
(FB)
Знаєте, друзі, я навчалася в пересічній загальноосвітній школі міста Лозова Харківської області, і в 90-х для мене все це почалося, я читала Адріана Кащенка, російсько-український словник та “Благослови, душе моя, Господа” Романа Іваничука, одягала бабину Химину сорочку й намагалася скрізь говорити українською мовою, плутаючи фіранку з кватиркою.
Від цього була в захваті хіба завуч із культмасової роботи, решту я переважно стомлювала своїм задором неофіта.
І мене реально пи*дили товариші по школі, чого вже там, не так за українську мову, а щоб не вийо*увалася. Відбивалася як могла.
Потім було багато всякого, але один значущий висновок я зробила: му*аки бувають як україно-, так і російськомовними – і те саме щодо адекватних людей.
Але як уроки християнської етики у школах не змусять нікого справді полюбити Господа мого Ісуса Христа, так і жодні державні закони не змусять справді полюбити України.
Тому я розумію весь патріотичний пафос, проте дивуюся, що люди переживають його у поважному, а не підлітковому віці.
І так, російськомовні воїни (виправила, да, бо й дівчата) на передовій мене захищають, а не прикривають *опу україномовним.
Читайте також:
Як співвідносяться участь в АТО та україномовність. СОЦОПИТУВАННЯ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!