На краю села хатина. Загляда в вікно смерека.
На смереку залазить боєць батальйону «Донбас» Валерій Лавренов, який вийшов з Іловайського котла і став епічним героєм, та прикріплює на самій верхівці великий срібний тризуб. Лавр спускається трохи нижче – і чіпляє на віття новорічні іграшки, виготовлені власноруч.
Село – Клубівці, Тисменецький район Івано-Франківської області.
Місце дії – реабілітаційний центр для учасників АТО «Бандерівський схрон». Лавренов та інші ветерани Майдану і війни на Сході створили його в закинутій священицькій хаті, щоб поставити на місце власні голови і – головне – допомогти зробити це іншим учасникам нинішньої війни.
автори: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун
Головний натхненник «Бандерівського схрону» – Ігор Чернецький, юрист, виходець із Хмельниччини. Сотник Майдану, поранений під час Революції Гідності і в АТО, колишній бізнесмен, який не знає слова «дауншифтінг». У вирі Євромайдану він знайшов чудову дружину-однодумця, нову справу життя, став батьком прекрасної донечки Соломії та переселився на Прикарпаття.
Сидячи на відремонтованій кухні хати на краю Клубівців та пригладжуючи козацький оселедець, Ігор каже, що хотів би розбудовувати мережу реабілітаційних центрів «Бандерівський схрон» та працювати з ветеранами бойових дій хоч і до кінця життя.
Намітки й домовленості для наступного центру вже є. А наразі – з 24 грудня – триває перший заїзд у «Схрон-1».
Для Чернецького це було принципово: отримати результат уже до кінця 2016 року. Адже він із побратимами по Майдану почали цю справу ще в березні, планував закінчити будинок і прийняти перших хлопців на реабілітацію ще влітку. Головна задумка – трудотерапія.
Однак склалося не так просто. Охочих безплатно відпочити-відновитися на Прикарпатті чимало. Але було менше охочих, які перетворювали на сучасне житло стару хатину (на даху – бляшана вказівка «1936», до АТОвців ніхто тут не жив 30 років).
Та добре, що добре закінчується. Тобто – в даному випадку, починається. Як і планувалося, з 24 грудня до 2 січня в «Схроні» відпочивають шестеро ветеранів.
«Сьогодні програми немає. Просто відпочинок. Смажили шашлик, варили юшку. Якраз прикрашаємо смереку», – розповів Ігор Чернецький «Новинарні» надвечір 31 грудня.
Перед цим були масажі, лазня, басейн, катання на конях, екскурсії в Дем’янів Лаз, музей Степана Бандери, музей писанок у Коломиї, краєзнавчий в Івано-Франківську, поїздка в древній Галич та, звісно, походи до музеєфікованої криївки УПА в Клубовецькому лісі, до якої від «Схрону» – якийсь кілометр, ліплення з глини, майстрування іграшок. Ще буде різьблення по дереву.
«Бандерівський схрон» – один із тих проектів, що започаткували вихідці з Майдану, які переключилися на війну та допомогу армії й ветеранам АТО.
Фоторепортаж про першу зміну «Бандерівського схрону»:
Читайте також:
Лавровий хист. Життя після Котла
Нині 35-річний, три роки тому уродженець містечка Городок Хмельницької області Ігор Чернецький був людиною, скажімо так, небідною. За освітою юрист, він займався фінансами, два роки працював закордоном – у Норвегії та Фінляндії – менеджером із будівництва будинків із дерева. «Це дуже прибуткова справа», – запевняє Ігор.
Ігор Чернецький. Фото: Новинарня
У 2013-му повернувся в Україну, щоб започаткувати тут власну справу. «Всі ці поїздки вже отут сиділи, – з характерним жестом біля горла пояснює Чернецький. – Вирішили з друзями створити щось своє – мали можливість».
Ідею інвестиційного фонду почали розробляти в квітні. Ініціативою зацікавилися британці, яких, зокрема, привабив той факт, що Україна ось-ось мала підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом.
«Ми уклали попередній договір, згідно з яким британські партнери мали виділити нам на розвиток фонду 1 мільйон фунтів. Гроші почали б надходити після набуття чинності Угодою про асоціацію… І тут уряд Азарова виступає із заявою, що підписання Угоди з ЄС не буде», – пригадує Ігор.
Ця заява поставила хрест на амбітних планах друзів. «Буквально через годину після виступу [прем’єр-міністра Миколи Азарова] мені зателефонували з Лондона: наші партнери повідомили, що наразі не готові до співпраці. І порадили спочатку розібратися в своїй країні. При укладанні договорів про співпрацю з партнерами з таких країн, як Україна, Росія, Молдова тощо, як форсмажор зазвичай записують зміну політичної ситуації. І це був саме той випадок», – розповідає Чернецький.
«Фінансові компанії в більшості випадків реєструються в офшорах. Ми ж зареєстрували в Україні, тому що «патріоти великі». Щоб податки нашій державі сплачувати. Дурні, по іншому я би нас не назвав після того, як це все почалося».
«Почався» – Євромайдан. Спершу Чернецький вийшов на майдан у Хмельницькому. А 29 листопада, коли на Вільнюському саміті президент Янукович остаточно відмовився від підписання Угоди з ЄС, разом з іще кількома засновниками хмельницького Майдану поїхав у Київ.
«Ми потрапили якраз на розгін студентів, яких прихистили в Михайлівському соборі. І так я й залишився біля собору», – розповідає Ігор.
Два великі намети Михайлівської сотні, у якій Чернецький був сотником, стояли у сквері біля однойменної площі.
Намети Михайлівської сотні
Коли 18 лютого почалася кривава бійня учасників Революції гідності, сотник Чернецький повів своїх хлопців на вулицю Грушевського. «Тоді всі пішли з мирною ходою до Верховної Ради, а Грушевського залишилася оголеною», – пояснює Ігор.
Коли увечері вони повернулися на «свою» Михайлівську площу, там, зі сторони Великої Житомирської та Володимирської, вже збиралися «тітушки», які били й убивали майданівців. Саме там уночі загинув журналіст газети «Вести» В’ячеслав Веремій.
Коли про бійню повідомили сотнику Чернецькому, він організував кілька груп, які пішли в розвідку. Ігоря, який очолював передову групу, разом із другом Євгеном Гарагулею «тітушки» взяли в полон. Їх – обох із вогнепальними пораненнями – добивали залізними трубами.
Але не добили. «Не знаю, чому», – каже колишній сотник.
Отримавши вогнепальне поранення з переломом кістки правої ноги, перелом лівої руки, осколкове поранення правої руки та контузію, Ігор опинився в лікарні. Лежали там разом із Гарагулею, який згодом активно долучився до створення «Бандерівського схрону».
Євген Гарагуля, Ігор Чернецький і Валерій Лавренов у Клубівцях. Початок
«Ось, бачите, це – Євген, – показує нам фотографії молодого парубка з дредами. – Поки що єдиний в Україні «дредастий», нагороджений президентмо орденом за мужність третього ступеня» (усміхається).
Пораненого Гарагулю згодом відправили на лікування в Німеччину, а Ігоря – в Чехію, де йому зробили сім операцій на нозі. Він і досі ходить із милицею.
Побратимів по Майдану, з якими лікувався в Чехії, Чернецький називає «Чеською сотнею».
Ми зустріли кількох її активістів у «Схроні» – вони також допомагають побратиму створювати реабілітаційний центр.
«Усім нам пропонували залишитися в Чехії. Давали там житло, роботу… І було кілька таких, хто погодився. Ми з ними більше не спілкуємося», – каже Чернецький.
У березні 2014 року, під час першої хвилі мобілізації, в армію потрапив Ігорів швагро – чоловік його рідної сестри. А двоюрідний і два троюрідних брати – один прикордонник на кордоні з Росією, інші – ВДВшники… «У нас ледве не вся сім’я – військові», – каже Ігор.
«Швагра відправили приводити в порядок старокостянтинівський аеродром – один із найбільших в Україні, а з нього не могло нічого злітати. Його повністю відновили. Але коли їх батальйон туди відправили, в них узагалі нічого не було: ні взутися, ні вдітися…»
Порадившись, Ігор із дружиною Наталею вирішили допомогти бійцям із одягом-взуттям та іншим забезпеченням.
«Забезпечили – і вдягли, і взули, і різними технічними засобами. На той час ми віддали 3500 євро зі своїх заощаджень. А загалом десь 15 000 євро на них пішло», – розповідає волонтер.
Бо саме так сотник Михайлівської сотні став волонтером, допомагаючи не лише своєму родичу, а й іншим військовослужбовцям.
«До середини вересня 2014-го ми передавали їм, що просили, скидалися грошима. А з середини вересня, коли я трішки почав рухатися, почав сам збирати, пакувати машини і їздити на Схід. В мене практично з перших чисел жовтня і до березня 2015-го графік був такий: три дні я в Києві, чотири-п’ять – на Сході, два дні в Києві – півтора-два тижні на Сході… Таке життя».
Дружина Ігоря, Наталя, – киянка, хоча до Майдану певний час жила і працювала в Івано-Франківську.
«Вона архітектор, художник, закінчила в Британії школу архітектури, аспірантуру, має купу регалій», – розповідає засновник «Бандерівського схрону».
Тепер Наталя працює переважно на Британію та Бельгію, і завдяки європейським гонорарам значною мірою підтримує «Схрон».
Наталія Черній на будівництві центру
Реабілітаційний центр поки що діє «під крилом» «Фонду Руху «Михайлівський» – громадської організації, зареєстрованої в березні 2015 року. Сам «Рух Михайлівський» офіційно зареєстрований як ГО після штурму Майдану 11 грудня 2013-го, але щоб не змінювати статут, для волонтерства Чернецький із командою вирішили зареєструвати нову організацію.
А з січня 2017-го планують окремо зареєструвати й «Бандерівський схрон».
Як волонтер, який до того ж «любить постріляти», Ігор Чернецький пройшов і Дебальцеве, і Червоний Партизан. «На кілометр не пустили мене на милицях до Донецького аеропорту», – бідкається чоловік, який є волонтером одного з підрозділів ССО.
На розбудові “Бандерівського схрону” працювали переважно майданівські побратими Ігоря й Лавра, але загалом – не так і мало людей.
«Через нас пройшло вже близько сотні хлопців. Через ту саму трудотерапію по суті», – каже Чернецький.
Відео:
За два тижні до початку першого заїзду, коли починалася штурмівщина, один хлопець приїхав після нічної зміни і зробив розводку води. Тепер у сільському «Схроні» – гаряча вода й 15 точок розводки водогону.
«Найцікавіше те, що він написав: «Ігоре, ти знаєш, мені було цікаво, що це в тебе таке, трудотерапія. Після минулої суботи я вже почав розуміти, а сьогодні я вже в цьому переконався», – розповідає Чернецький.
Продукти, які приносили мешканці Клубівців хлопцям з АТО на початку розбудови “Бандерівського схрону”
За його задумом, «Бандерівський схрон» – це може бути творча піраміда без кінця: коли наступні заїзди ветеранів розбудовують і розбудовують щось нове: фундаменти, майстерні, нові приміщення для творчості.
«По суті, для чого живуть люди? Для того, щоб продовжити свій рід, щоб для своїх дітей щось побудувати, в нас так прийнято споконвіку. Те саме й тут. Це для тебе приємно. Ти щось робиш і знаєш, що цим буде користуватися той, хто прийде після тебе, тобто на наступний заїзд. Це я собі так в ідеалі бачу – творча піраміда», – каже Ігор, голова ГО «Рух Михайлівський» і «Фонд Руху Михайлівський», який хоче зареєструвати також ГОшку «Бандерівський схрон».
Чому Прикарпаття? Власне, випадково.
“Повстанський” ліс починається за якусь сотню метрів від “Бандерівського схрону”. Фото: Новинарня
«Ми могли б бути в Києві. Було, мабуть, 15 місць, які мені виставили такі рахунки на оренду, що я їх не міг потягнути. Моя організація не настільки фінансово забезпечена, щоб ми могли тягнути оренду, скажімо, будиночки в Лютежі на 300 квадратів (було б непогано мати таке приміщення), і орендна плата в місяць складала близько 12 000 доларів», – розповідає Ігор.
В результаті виник безплатний варіант, який підказала франківська посестра по Михайлівській сотні Майдану Галя Дичковська: будинок церковної громади храму Покрови Богородиці УГКЦ в селі Клубівці.
Хата “Бандерівського схрону” біля церкви Клубівців
«Ми приїхали з Валеркою Лавром. Галя нас познайомила зі священником Петром, він погодився, з руками й ногами за це схопився. В мене виникла ідея – якщо робити на Прикарпатті, то саме в місцях, де є щось пов’язане з УПА. А тут якраз таке місце», – ділиться Чернецький.
Клубівці – особливе місце. Відомо, що тут було дві криївки повстанців, які трималися довго після офіційного завершення війни. Навесні 1951-го в одній із них землянці прийняли героїчну смерть від рук НКВДстів – за наводкою зрадника – вісім молодих бійців УПА. На початку 90-х років цю криївку знайшли, відновили, музеєфікували. Це неабияке місце сили, визнає Лавр.
Другу – досі шукають.
До знайденої криївки УПА від центру Клубівців ведуть вказівники й добре заасфальтована дорога з центру (вона проходить і поруч із «Бандерівським схроном»).
Як каже Чернецький, Клубівці – заможне село, тут живе начальство з Тисмениці, звідси походять деякі нинішні урядовці. Однак «Бандерівському схрону» з-поміж держустанов допомагає лише мерія Івано-Франківська на чолі зі «свободівцем» Русланом Марцинківим.
У тому церковному будинку, який віддали АТОвцям, після приходу радянської влади створили медпункт, жив фельдшер. Поруч цей медик звів іншу велику домівку. «Скажу навіть більше: цей фельдшер – рідний брат мами Насаликів (Ігор Насалик – великий прикарпатський бізнесмен, зараз – міністр енергетики – «Н»). Але Насалик звернення Чернецького про допомогу проігнорував.
Мало того. Клубівці – рідне село для міністра культури Євгена Нищука. «Нарада була в Гройсмана, був Нищук на нараді, я так з ним трошки поспілкувався, скажем так, окремо на підвищених тонах. Тому що ми з ним добре знайомі від Майдану… Але, коли я його просив: «Женю, ми на твоїй території робимо, заїкнися, скажи, мені не треба від тебе нічого – ти просто заїкнись і скажи, що таке є» – а він взагалі нічого», – розповідає Чернецький.
Утім, світ не без добрих людей. Ігор пише багато листів на різні компанії й фірми, і допомога приходить.
«Оцю прибудову нам допоміг через Марцинківа зробити голова правління «Іванофранківськцемент». Дав цемент, дав пісок, ми вимурували… Зробили розводку води, є американська пральна машинка з сушаркою, унітази, умивальники, душові, один душ для візочників. Допоміг славутський «Будфарфор». Маємо бойлер для гарячої води. Київська компанія італійської техніки нам все на воду подарувала. Я їм просто написав – і вони погодилися. Дуже допомогла київська фірма «Леонсервісплюс». Я написав, друг він його заніс, віддав охороні – а у вівторок до мене дзвонять і говорять, як вони мають це привезти!» – тішиться Ігор.
«Я після того реально почав більше деяким людям вірити, тому що, відверто кажучи, з усіх моїх звернень по підприємствах десь 10% дає результат», – каже Чернецький.
А ось прикарпатський нардеп від «УКРОПу» Олександр Шевченко впідповів негативно: мовляв, «вас багато таких прохачів…»
Так чи інакше, коли журналісти «Новинарні» були в «Схроні» за два тижні до планованого відкриття – роботи було «непочатий край». А зараз – це майже євроремонт.
Душові “Бандерівського схрону”за два тижні до заїзду
І Чернецький має нові плани. Хоча з грантами досі не складається.
Крім пожертв, зокрема з американської й канадської «старої» діаспори, «Схрон» наразі витягує також на зусиллях дружини Чернецького Наталі, яка крім того, що працює архітектором на закордон, ще й продає ікони своєї роботи.
«…Тут у нас буде кімната для творчості, – показує на інше приміщення. – Поки ми не зробили другий поверх, де будуть проживати волонтери».
Майбутня кімната для творчості
За його словами, у житловому приміщенні має бути 12 спальних місць, однак наразі один з обіцяльників зірвав поставку двоповерхових ліжок, тож є лише шість ліжок.
«Перші три заїзди навряд чи в нас буде більше шести чоловік – по-перше, це важко, по-друге, потрібно все-таки подивитися, як воно працює, тому що теоретично багато що знаєш, практично, але відразу збільшувати – важко. Тому будемо збільшувати кожний заїзд по два чоловіки, пробувати», – каже Чернецький.
«Планую нові подібні центри. Вони всі будуть називатися «Бандерівський схрон». Те, що в цьому селі криївка УПА – не випадковість, в мене пріоритет такий. Поєднання історії і сучасності, війни 40-50-х років і війни теперішньої», – розповідає Ігор.
Наступна точка – село Грабівка Калуського району, та сама Івано-Франківська область.
«На тому місці, де є ці літні будинки (які Чернецький хоче викупити), базувалася сотня Хмари, яка входила в окремий відділ «Чорний ліс», ним командував полковник Різун. Курінь Різуна – це найбільш бойовий підрозділ упівської армії, найдовше він протримався, і за 3 км від того місця загинув сам Різун. Один із людей, який був правою рукою Шухевича. Грабівка сама по собі – це село, яке найдовше протрималось», – каже організатор «Схрону».
Його плани наполеонівські – аж до лижних трас і канатної дороги для АТОвців. «А взагалі в канікулярний період – проведення вишкільних таборів патріотичного спрямування, некомерційного призначення».
При цьому Ігор міркує про вихід на самоокупність таких центрів.
«Яким чином? Крім трудотерапії-будівництва – різьба по дереву, гончарство, ковальство. Ці всі роботи, які робитимуть хлопці з кожного заїзду 10-12 днів, будуть продаватися. З цих грошей будуть покриватися витрати на майбутній заїзд».
Як можна зрозуміти, у «Схрону» ще немає чіткої методики роботи з ветеранами, але є велике бажання напрацювати власний шлях.
«Поки людина сама не захоче, хоч би як ти її лікував чи реабілітував – від алкоголізму, наркоманії, посттравматичного синдрому – нічого з того не вийде. Наше основне завдання – показати, що можна спокійно жити, роблячи щось, змінюючи», – каже Чернецький.
Фундамент майбутньої майстерні. Фото: Новинарня
Орієнтовна метода роботи з ветеранами «Бандерівського схрону» – це вже згадана трудотерапія, «робоча піраміда», коли наступні заїзди продовжують роботу попередніх (наразі чекає добудови майстерня, зведена лише на рівні фундаменту), творчість, відпочинок, масаж, психологічні бесіди, патріотично-просвітницькі екскурсії, відмова від алкоголю.
«Коли кожен зрозуміє, що можна зробити якусь справу, яка принесе користь іншим – байдуже, велика це справа чи маленька, – це дасть результат. І людина почне жити нормальним, повноцінним життям… Ми повинні в першу чергу їх направити в цьому напрямі», – переконаний Чернецький.
Валерій Лавренов заливає фундамент. Літо 2016
«Коли я в “Бандерівському схроні” – в мене все було добре, не те, що в місті, де почуваєшся, як ізгой», – каже 31-річний ветеран АТО Валерій Лавренов, який будував центр і зараз бере участь у першому заїзді.
«То треба сьогодні бетон залить, завтра щось побілить чи пофарбувать. Попрацював – і пішов собі в ліс. Там природа, гармонія. Я біля криївки УПА натягував гамак і дві ночі ночував – там наче в казці. Якраз у таких місцях хлопцям потрібна реабілітація», – розповідає Лавр.
«Коли закінчу курси [психологічного відновлення] й навчуся допомагати таким, як я – звісно, буду туди (в “Схрон”) знову приїжджати, працювати, спілкуватися із хлопцями, знаходити до них ключі», – додає Лавренов.
Читайте також:
Лавровий хист. Життя після Котла
психолог, психотерапевт, учасниця Майдану, волонтерка «Бандерівського схрону»
– З Ігорем Чернецьким я познайомилася на Майдані. Коли приїхала на революцію, треба було десь притулитися… І так вийшло, що я притулилася у них в наметі. Відтоді й тримаємося разом (посміхається).
«Бандерівський схрон» – це продовження Майдану. Це Майдан, який живе – в нових умовах, дає людям можливості для комунікації, співпраці. Саме себе будує і розбудовує. Саме себе формує, сам собі ставить питання і сам на них відповідає.
Розумієте, хлопці ж не просто будуть там по 10-12 днів. Головне – те, що вони отримають контакти. Середовище. І потім, коли настане якась критична ситуація, чоловік завжди має до кого подзвонити.
Знатиме, що в нього є зграя, якій він завжди потрібний, навіть якщо перебуває за тисячі кілометрів.
Щодо роботи у «Схроні», то для мене нескладно скласти програму перебування хлопців – я таких програм робила десятки. Знаю, що тут подивитися на Івано-Франківщині, куди їх тут повезти… Можу й картоплю посапати, і борщу наварити, роблю масажі. Ну й безпосередньо робота як психотерапевта, звісно…
У програмі щодня заплановано такі собі вечірні посиденьки… Просто на термін «психотерапія» не кожен зреагує адекватно. Тому ми намагаємося його не вживати. Тож це вечірні бесіди або щось у такому дусі.
Причому ці бесіди не лише я проводитиму. Ми залучатимемо багатьох людей. Якщо встановимо хороший скайп-зв’язок, то будемо розмовляти і з киянами.
А моє завдання як психотерапевта – під час цих бесід підтримати, спрямувати, можливо, десь якесь запитання поставити.
Навіть не можу сказати, що це групова психотерапія – це такий собі елемент психотренінгової роботи.
Також планується досить багато занять, пов’язаних із творчістю. Коли людина щось своїми руками робить, творить, то вона якісь свої проблеми промальовує.
Те, що ми задумали в «Бандерівському схроні», має дуже багато паралелей до «Творчої криївки». Але у нас це буде більш цілеспрямовано, я б сказала, ідеологічно.
Поки «Схрон» будувався, я вже привозила туди різних людей. Дехто з них не був ні на Майдані, ні на Сході. І всі відзначали, що тут (у «Схроні») просто інше середовище. «Інше повітря, інший дух, не хочеться звідти їхати» – різні слова люди знаходили.
Я не хочу ідеалізувати хлопців – вони звичайні люди, зі своїми проблемами, слабкостями, сварками… Але завдяки тому досвіду, який вони зуміли пройти – вони просто на голову вищі від суспільства.
І, я вважаю, насправді не суспільство має реабілітовувати хлопців, а хлопці мають реабілітовувати суспільство.
Це люди, які вже мають настільки більший потенціал, досвід, мудрість, життєву позицію, що суспільству до них інколи ще дуже далеко.
Вони справді повертаються з війни «не такі». Але не тому, що вони хворі, а тому, що суспільство недоросло до них.
Підтримати їх у тому, що вони можуть бути такими, якими вони є, далі продуктивно працювати й розвиватися зі своїм досвідом – це дуже важливо.
Людина, яка прожила моменти, де стоїть питання життя й смерті – вона розуміє, що всі дрібниці відлущуються дуже швидко. Вони несуттєві, коли будь-якої миті тебе можуть убити. А суспільство часто неспроможне розстатися з цими масками, усвідомити такі речі.
Читайте також:
Війна за ветерана. Як суспільство й держава борються
за психологічну адаптацію учасників АТО
голова правління благодійної організації «Міжнародний благодійний фонд «Творча криївка», авторка методу творчої реабілітації, художниця
Віталіна Маслова
– Бажаю нашим друзям із Клубівців успіху. Треба подивитися, як це в них піде. Ми з «Творчої криївки» завжди готові допомогти, запропонувати свою програму, досвід. Ми вже понабивали собі гулі, знаємо, що не треба робити (посміхається).
Я вже їм казала, що відремонтувати чи збудувати будинок – це круто, але головне – робота з бійцями, правильна методика, що дає ефект.
Я хлопцям зі «Схрону» пропонувала наповнити їхнє приміщення нашими фахівцями, які вже мають досвід, працюють рік чи два. Вони спочатку зацікавилися, а потім якось охололи до цієї пропозиції. Мають власні амбіції, хочуть попробувати самі.
Буде цікаво, якщо вони знайдуть власний метод і шлях.
Івано-Франківська область
Тисменецький район
село Клубівці
вул. Тараса Шевченка
(другий будинок праворуч від церкви Покрови)
їхати з Івано-Франківська – 15 км: від зупинки громадського транспорту на вул. Незалежності, 46 (навпроти кінотеатру “Космос”), маршрутка напрямку на Тлумач
тел. 095 105 7555
Фейсбук >>>
Над матеріалом працювали: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Богдана Лиховій
Фото авторів, Ігоря Чернецького і з фейсбук-сторінок згаданих коментаторів та організацій
Читайте також:
Павло Славинський. Коваль-психолог прийшов з війни
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
