Нагороду імені героя Небесної сотні отримали ті, хто розвиває спорт для людей з інвалідністю

Кращий пам’ятник полеглому майданівцю Дмитру Максимову – втілення в життя його починань та ідеалів

Фото: Олена Максименко

автор: Олена Максименко

Від них відводять очі і намагаються не помічати. Їх толерантно називають “з особливими потребами”, “з обмеженими можливостями” абощо – суті це не міняє, у нашому соціумі вони лишаються вигнанцями, тими, кому немає місця у громадських місцях, навчальних закладах та на звичайних робочих посадах, а якщо і є – це радше виняток.

Днями на НСК “Олімпійський” для людей з інвалідністю відбулося свято – церемонія нагородження переможців конкурсу “Відзнака імені Героя Небесної сотні Дмитра Максимова“.
Відзнака надала підтримку людям та організаціям, що займаються розвитком спорту і фізичної культури для інвалідів.

“Він у свої 19 зміг усе виконати”

19-річний киянин Дмитро Максимов помер 19 лютого 2014 року в Будинку профспілок від втрати крові й численних травм (хлопцеві відірвало руку)

ГО “Родина Героїв Небесної сотні” та ГО “Відкриті можливості” організували конкурс у рамках проекту “Встановлення відзнак на честь Героїв Небесної сотні”. Перший етап цього проекту пов’язаний з іменами п’ятьох наймолодших загиблих майданівців – Назара Войтовича, Богдана Сольчаника, Юрія Поправки, Дмитра Максимова та Устима Голоднюка.

19-річний Дмитро Максимов був надією української дефолімпійської збірної (спортсмени з вадами слуху): срібний та бронзовий призер із дзюдо Дефлімпійських ігор 2013 року, бронзовий призер чемпіонату світу-2012 зі східних єдиноборств серед глухих. Хлопець загинув на Майдані 18 лютого від поранень від вибуху гранати.

“Так вийшло, що Бог вирішив забрати його… – мати Лідія Максимова насилу добирає слова. Поруч із нею на сцені – менша сестра Дмитра Уляна. – Вирішив, що він у свої 19 зміг усе виконати. Хобі в нього було – він писав пісні з восьми-дев’яти років. Дарма, що мав вади слуху – ходив на студію, робив свої композиції, свою музику. Співав. Після смерті сина хлопці зі студії зробили диск – мені подарували. Там всі його пісні, які він встиг створити. Спортом займався також із восьми років. Тренування, як відомо усім спортсменам, дуже важкі – вранці, ввечері. Ночами він писав. А вранці знову вставав о шостій. Він лише увійшов у великий спорт, не встиг добитися багато. Любив, цінував, тренерів – вони для нього були «другими батьками»”.

Говорить мама героя, Лідія Максимова

19 заявок, три переможці

“Відзнака імені Дмитра Максимова” стартувала на початку квітня цього року і мала три номінації:

  • організація та розвиток закладів для занять спортом та реабілітації (або окремих програм)
    – переміг Олег Іваненко – за проведення авторалі для інвалідів “Каштани Київщини”, змагань на відкритий Кубок України з риболовлі для спортсменів з інвалідністю, телемарафону до Дня захисту дітей “Сильні духом”;
  • благодійний внесок в реалізацію програм занять спортом і реабілітації
    – переможець Сергій Фотієв – за допомогу чемпіонам-параолімпійцям виділенням квартир, а також за організацію візиту в Україну Ніка Вуйчича;
  • проведення спортивних змагань на всій території України та в окремих її регіонах
    – переміг Євген Коваль за проект “Ігри героїв” – міжнародних змагань з кросфіту для поранених воїнів АТО та людей з інвалідністю, які пройшли в 2016 році по всій Україні; їх переможці вирушили у штаб-квартиру НАТО а Брюссель.

Із відзнакою – Сергій Фотієв

Загалом на конкурс надійшло 19 заявок, серед яких – як потужні заходи всеукраїнського та навіть міжнародного масштабу, так і добрі справи рук однієї людини.

В журі був тренер Дмитра Максимова Карен Балаян – саме він свого часу розпізнав скалічене тіло хлопця після сутички з силовиками спецпідрозділу “Сокіл” на Майдані. Балаян від самого початку активно долучився до створення конкурсу та відзнаки.

Читайте також:
“Ігри героїв”: змагання ветеранів АТО з кросфіту зібрали
майже повний Палац спорту в Києві

Наука “Воїна”

Історія кожного з учасників гідна окремого репортажу. Максим Терлецький із Полтави, що має ДЦП, власним коштом обладнав вдома кімнату для тренування дітей із подібним діагнозом. Сам тренується понад 20 років, із них 10 років – тренує малечу.

“Я займався спочатку для себе при військово-спортивному центрі «Воїн», – розповідає Максим. – Ні про які тренування когось я не думав, але до мене звернулися батьки теперішнього мого учня, найпершого. У нього теж ДЦП, і батьки хотіли, щоб він десь займався, а для таких дітей секцій немає. І я вирішив спробувати на свій страх і ризик. Це почало приносити результати. А коли ці результати побачили інші, вони почали виходити на мене, просити, щоб я займався і з їхніми дітьми”.

Терлецький категорично проти, аби цим заробляти, тож оплати за свою працю не вимагає. Проте коли в людей є можливість і бажання віддячити – не відмовляється. Зізнається: спорт дав йому без перебільшення все – впевненість, бажання рухатись, жити.

“Я тренувався у «Воїні», дійшов до рівня інструктора, з поправкою на те, що я можу, заробив «чорний пояс». Деяким дітям даю навички самооборони. Працюю в основному на дому – зібрав інвентар, мінімально необхідне обладнання, аби проводити повноцінне тренування, як у спортзалі. Спортзал – це добре, але стільки грошей коштує – я б це не потягнув. Довелося би брати велику фіксовану плату, а я морально не готовий – добре знаю, скільки вартує піднімати таку дитину, я не хочу на цьому заробляти”, – каже Терлецький.

Максим уже не пригадує, скільки учнів пройшло через його опіку. Наймолодшому з них було п’ять, найстаршому – 19. Серед вихованців є й такі, котрі самостійно практично не можуть ані ходити, ані сидіти. “У таких людей має бути дозвілля, а дозвілля для них немає! – переконаний волонтер. – Вони замкнені, в кращому разі, на соцмережах”.

Орієнтування у звичайному житті

Сашко виходить на сцену, аби отримати відзнаку. Каже у мікрофон слова вдячності. Його тішать оплески, фанфари і загальне свято. Олександрові Синягівському 19, і в нього синдром Дауна.

Він виглядає трохи молодшим, весь час посміхається та охоче розповідає про себе і свої вподобання.

Разом із матір’ю Надією він приїхав із Лубен, де представляє районний “Союз організацій інвалідів України”. Саме там започатковано всеукраїнське змагання зі спортивного орієнтування для людей з інвалідністю.

У 2016 році такі змагання відбулися вже всьоме, і в них взяло участь близько 100 осіб. Родзинка орієнтувань – у них беруть участь і керівники місцевого самоврядування.

Сашко із захопленням описує свій досвід в орієнтуванні, підтягується на турніку біля сцени (за що отримує подарунок), каже, що любить майструвати з дерева та читати.

Пані Надія додає: минулого року син закінчив школу для “особливих” дітей, танцював вальс на випускному. Вона намагається привчити Сашка до максимальної самостійності. Нарікає: у Штатах на заводі “Форд” автівки збирають люди з таким діагнозом. А в нас перспективи для “сонячних людей” украй сумнівні.

Відзнака набуде статусу державної

Конкурс на “Відзнаку імені Героя Небесної сотні Дмитра Максимова” був “конкурсом” суто формально: це той випадок, де процес важливіший за результат.
Десятки людей, що працюють в одному напрямку, отримали нагоду дізнатися одне про одного, заявити вголос про себе і свою діяльність. Подарунки від спонсорів отримали всі учасники.

Учасники конкурсу – із тих, хто не просить і не чекає на поміч, а мовчки “лупає цю скалу”, втілюючи часом на порядок більше за “повносправних” громадян.

А суспільство отримало нагоду розплющити очі і побачити їх – усміхнених і активних, на візках, з ампутаціями, ДЦП, синдромом Дауна чи іншим діагнозом, що аж ніяк не має стати вироком.
Адже недарма церемонія нагородження припала на День Європи, де інтеграція усіх верств населення в суспільстві – така, до якої нам ще рости й рости.

Для Антона Дубішина благодійність стала сенсом: 27-річний юнак, прикутий до візка страшним діагнозом – “спинна м’язова атрофія Вердніга Гофмана” – пише вірші, волонтерить по шпиталях та влаштовує своїм коштом обіди для ветеранів, прагнучи бодай в такий спосіб віддячити їм за захист. Також за свій рахунок для дітей-інвалідів і їх батьків Антон влаштовує “батьківські дні” у спортивно-розважальних закладах типу боулінгу чи більярду, даруючи свято разом із активною реабілітацією.

Представники національного парку “Бузький Гард” із Первомайська Миколаївської області спільно з ГО “Первомайський міський фізкультурно-оздоровчий клуб інвалідів «Прометей»” не перший рік організовують туристичну спартакіаду “Бузькі пороги” – сплав інвалідів-візочників на катамаранах. З 2010 року змагання стали міжнародними, об’єднавши учасників із України, Молдови, Білорусі, Німеччини. З роками список активностей збагатився, і на сьогодні, окрім долання порогів, охочі змагаються в спортивному орієнтуванні, стрільбі з гвинтівки, дартсі тощо.

Диплом для “Прометея”

“Мальтійська служба допомоги”, що прославилась ще з Майдану улюбленою багатьма Мальтійською кухнею, спільно з ГО сімей людей з інвалідністю “Слід” в Івано-Франківську ініціювала спортивно-рекреаційні ігри для людей з обмеженими можливостями – ті брали участь у показових виступах із настільного тенісу, важкої атлетики, хокею, стрільби з лука, лижних гонок тощо.

“Відзнаку імені Дмитра Максимова” підтримало Міністерство молоді та спорту, сам же проект відзнак підтримує Міжнародний фонд “Відродження”.

Такий нетиповий симбіоз, співпраця громадського сектору та держструктур, після і внаслідок подій Революції вийшла на якісно інший рівень.

Подібна співпраця спостерігається і в згаданих вище Лубнах, де місцева влада бере участь у заходах для людей з інвалідністю, і в Первомайську, де національний парк співпрацює з ГО. Для європейських країн це звична річ. Для нас наразі – перші вдалі кроки.

Із прапором – Тамара Швець, вдова майданівця Віктора Швеця, представниця ГО “Родина Героїв Небесної сотні”

Голова ГО “Відкриті можливості”, радник міністра молоді та спорту Володимир Бульба переконаний, що ця відзнака з часом набуде статусу державної: “Можливо, ми до кінця не усвідомлюємо цього, але це дійсно історична подія – відзнака “Родини Героїв Небесної сотні”.

“Разом зі святом повинна йти пам’ять, – заявив міністр молоді та спорту Ігор Жданов. – Ми не можемо забути тих людей, які втратили життя, захищаючи незалежність України, її європейський вибір, які загинули під час Майдану, які гинуть зараз в АТО. Я пройшов весь Майдан, був його комендантом. На жаль, не стикався з Дмитром Максимовим особисто, але мої друзі були свідками його загибелі. Для мене і Міністерства, яке я очолюю, є справою честі започаткувати таку відзнаку”.

Читайте також:
Брат за брата. Як у Житомирі працює центр реабілітації АТОвців
знаменитого “кіборга” Кузьміних

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *