Олег Зонтов
На момент окупації Слов’янська бойовиками Ігоря Гіркіна 12 квітня 2014 року Олег Зонтов був єдиним опозиційним депутатом у міській раді, який свого часу пройшов від партії «Фронт змін». Через три тижні після окупації міста, побоюючись за свою безпеку, він переїхав на контрольовану Україною територію і повернувся вже після втечі терористів.
Коли за обвинуваченням у сепаратизмі 13 липня 2014 року було арештовано тодішню міського голову Нелю Штепу, Зонтов пропонував міським депутатам одразу ж переобрати секретаря, «щоб містом не керували ті, хто його здавали», але не знайшов підтримки. Нового секретаря згодом таки обрали, але знову з «регіоналів». Проте у жовтні 2014-го під тиском проукраїнських активістів, які заблокувала міськраду, розгублені міські депутати обрали нового секретаря – ним став Зонтов. На цій посаді він протягом року, аж до наступних місцевих виборів, й виконував обов’язки міського голови одного з найбільших та найважливіших міст на підконтрольній Україні території Донбасу.
25 жовтня 2015-го, за іронією долі, мером Слов’янська обрали висуванця «Опозиційного блоку» Вадима Ляха, який у попередньому скликанні міської ради був депутатом від Партії регіонів, а за посаду очільника міста боровся під гаслом «Любити Слов’янськ, як Неля». Штепа досі лишається в СІЗО, а в нинішній міськраді більшість належить «Опоблоку»: до неї пройшли з десяток депутатів попереднього скликання, які голосували за сепаратистський референдум щодо проголошення «ДНР». Сам Зонтов ті вибори програв і повернувся до громадської роботи.
Напередодні другої річниці звільнення Слов’янська (5 липня 2014 року бойовики покинули Слов’янськ, і місто повернулося під контроль України) ми поговорили з Олегом Зонтовим про особливості Слов’янська, настрої в місті та майбутнє окупованих територій взагалі.
автор: Іван Гайванович
Проросійські бойовики біля слов’янської міськради, 14 квітня 2014 року
Пане Олеже, чи були якісь передумови для того, щоб Слов’янськ став першим містом Донеччини, яке захопили бойовики, чи це була чиста випадковість?
Випадковості тут, звичайно, немає. Бо такі спецоперації, якою було захоплення Гіркіним Слов’янська, прораховуються.
Тут була передумова, по-перше, географічна: місто рівновіддалене від Луганська, Харкова і Донецька, які, наскільки я розумію, також планувався до захоплення. Це сталося з Луганськом і Донецьком, а Харків ми відстояли.
По-друге, транспортна розв’язка: Слов’янськ є вузловою залізничною станцією, тут сходяться шосейні дороги.
По-третє, тема «русского мира» і «русской весны» розгойдувалася протягом певного часу.
І по-четверте, були соціальні передумови. Слов’янськ – старе місто, більше половини його мешканців – люди похилого віку, пенсіонери.
Щоб ви розуміли: у 100-тисячному місті 42 тисячі осіб стоять на пенсійному обліку, тоді як працюючих в нас десь 20 тисяч, тобто 20%.
Раніше Слов’янськ був великим промисловим містом, але в 90-ті роки, після розвалу Радянського Союзу, вся велика промисловість тут вмерла – закрилися кілька великих заводів, багато людей залишилися без роботи. Тож ці люди похилого віку, які формувалися в часи Радянського Союзу, ностальгували за тими роками, коли в Слов’янську все працювало, і в Слов’янську й Слов’янському районі була дуже високою підтримка Компартії. Навіть під час виборів до Верховної Ради у жовтні 2014 року, вже після окупації, комуністи, які не подолали по Україні 5-відсотковий бар’єр, у нас набрали 20%.
Разом з “Опоблоком” (колишніми “регіоналами”), в якого десь 40% підтримки, вони набирають до 60-70%. І останні вибори в жовтні 2015 року також це продемонстрували – “Опоблок” набрав майже 60% (КПУ не була допущена до участі в цих виборах. – Авт.).
Це якраз і є показник політичних уподобань населення, пов’язаний передусім, на мою думку, з віковими особливостями.
Так, можна так сказати. Може, ця підтримка не завжди була демонстративною, а мовчазною. Хоч і активна підтримка була, бо ціле місто було в барикадах, і на цих барикадах, окрім найманців і бойовиків-терористів, стояли й місцеві мешканці, які потім пішли в “ДНРи”. Тобто, в принципі, народ не обурювався і приймав це як належне.
Керівник російських диверсантів Ігор Гіркін (Стрєлков) у період окупації Словянська терористами
Річ у тому, що найактивніша частина – молодь, середній клас, підприємці – [в період окупації] виїхали зі Слов’янська. А от якраз ті, хто підтримав їх спочатку, люди похилого віку, – залишилися. І вони пережили оці три місяці окупації, протягом яких було все: мародерства, грабунки, відсутність електрики, води, їжі (бо частково не працювали магазини, продукти не завозили), не працювала банківська система, тому вони не отримували пенсії.
Коли вони пережили цю окупацію, то в більшості випадків прозріли, що таке їм не потрібно. І тому, коли в липні наші солдати увійшли в Слов’янськ, їх зустрічали радісно.
Та ні. У першу мить – так, бо була ж напруга, було незрозуміло, куди ділися всі бандити, адже вони знялися зненацька вночі й пішли. Навіть люди, які сиділи в підвалі СБУ (там серед них і мій товариш був), розповідають, що прокинулися вночі, а нікого [з охоронців] нема, двері відчинені. Так само й мешканці міста не розуміли, що сталося. А коли вже [українські солдати] підняли на виконкомі український прапор, люди пішли на центральну площу зустрічати…
Військовослужбовці ЗСУ входять у Слов’янськ, липень 2014. Фото: “Народна армія”
Якщо відверто, не дуже багато, але для того випадку й пори достатньо – осіб 200-300 вийшло.
Адже місто було на дві третини спустошене, в ньому, за оцінками, зі 100 тисяч залишилось до 30 тисяч [мешканців]. Основна частина тих, хто залишився, були люди пенсійного віку. Бо молодь, середній вік – всі виїхали. З різних міркувань: хтось під загрозою захоплення, хтось тому, що не підтримував, хтось – бо треба на харчування щось заробляти.
На той час люди вже чекали, коли бойовики підуть, і завершиться весь безлад – аби гроші платили, аби магазини працювали.
Хоча й зараз все одно залишаються 20-30% тих, хто підтримують [бойовиків]… Частина мешканців, десь від 300 до 500 осіб, пішла з бойовиками, але в них залишились [у Слов’янську] сім’ї, родичі – батьки, дружини, діти.
Втім, за той рік, коли я керував містом, десь близько 70 осіб повернулися, отримали якісь умовні строки, і їх відпустили під співробітництво чи т.п.
Читайте також:
Терорист Гіркін розповів, як у Донецьку розстрілювали людей.
І визнав, що живим до Гааги не доїде
У Росії Гіркіна хочуть судити за самосуди 2014 року на Донбасі
Тобто, можна сказати, що ці 20-30% досі вважають Гіркіна героєм?
Ну, може там акценти й помінялися, може, вони вже не Гіркіна, а інших вважають [героями]. Всі ж дивляться російські канали по супутнику, тобто вони все одно в російському інформаційному полі.
Проте коли дійшло до виборів органів місцевого самоврядування восени 2015 року, більшість виборців знову проголосували за Партію регіонів під назвою «Опозиційний блок». Якщо мешканці Слов’янська «прозріли», то чому вони так проголосували?
Спрацювала та сама технологія, яка працювала раніше. Бо у Слов’янську звикли продавати свої голоси. [Олександр] Ліщинський у нас двічі ставав народним депутатом (це лікеро-горілчана імперія «Олімп» і зернопродукти), навіть не з’являючись у Слов’янську. [Олексій] Азаров-молодший, [Наталія] Королевська в 2014 році – всі засипали місто подарунками, купували голоси.
Але ж ви завважте тенденцію: в жовтні 2014 року, вже будучи обраним секретарем міськради, я паралельно балотувався на виборах до Верховної Ради (від Блоку Петра Порошенка – ред.), і набрав 11-12%. А Королевська (обрана в 2014 р. народним депутатом за списком партії «Опозиційний блок» – ред.) з [Юрієм] Солодом (чоловік Королевської, в 2014 році, обраний народним депутатом від «Опозиційного блоку» в одномандатному виборчому окрузі з центром у Слов’янську. – Авт.) набрали тоді під 40%.
А в 2015 році на мерських виборах я набрав уже 20%. Тобто в мене мій особистий рейтинг виріс майже вдвічі.
Але молодь і люди середнього віку, середній клас знову не прийшли на вибори, а бабусі й дідусі проголосували по-старому – в даному випадку за “Опоблок”. Явка на виборах міської ради і міського голови становила 27%, і левова частка з них – люди похилого віку.
За мене проголосували 5 тисяч виборців, за Вадима Ляха (нинішній міський голова, висуванець партії «Опозиційний блок», колишній член Партії регіонів. – Авт.) – 13 тисяч. Я так міркую, що якраз ці 13 тисяч були пенсіонерами, а 5 тисяч – люди молодшого віку.
Олег Зонтов – провідник українізації Слов’янська
Читайте також:
Екс-мер Слов’янська просидить у СІЗО повні два роки
Це залежить також і від тих, хто керує містом. Якщо повернутися на рік назад, коли я став біля керма міста, то я міг на 100% сказати, що процес пішов і Слов’янськ – українське місто. Ми змінили керівника департаменту освіти, керівника відділу культури, керівника відділу молоді. Громадські організації почали проявляти ініціативу щодо благоустрою в місті, почали відбуватися українські заходи, флешмоби, з’явилася українська символіка.
А зараз у мене таке побоювання, що пішов зворотній процес.
Коли обрали Вадима Ляха, він почав прибирати мою команду на ключових посадах. Народ це відчуває. У нас на Донбасі, як у фільмі «Весілля в Малинівці» – білі прийшли, одну шапку вдягають, червоні – іншу. До того ж, багато хто їздить на заробітки в Росію, а ще плюс люди похилого віку – з них Радянський Союз вже не вивести, на жаль.
Коли я став біля керма міста, я міг на 100% сказати,
що Слов’янськ – українське місто.
А зараз у мене таке побоювання, що пішов зворотній процес.
Читайте також:
Дві вулиці Слов’янська назвали на честь визволителів міста від терористів Гіркіна
Тому що це вже громадськість робить, а коли я керував містом, це робили комунальні служби. Одне з перших моїх розпоряджень як міського голови було про розміщення національної символіки на підприємствах усіх форм власності. Я збирав керівників торгових мереж, розмовляв особисто з їхніми власниками. Бо я вважаю, що такі от візуальні сигнали формують свідомість. Зараз цим займається тільки громадськість, а керівництво [міста] ж не може заборонити.
На жаль, у нас кількість активістів не дуже велика (як, мабуть, і скрізь) – десь 100-200 осіб.
Ні, не міська. Зараз це робить громадськість. А коли я був керівником, я й сам особисто вішав прапори як міський голова.
День прапора у Слов’янську 23 серпня 2015 року. Фото: газета “Факти”
Чому так легко відбулося захоплення міста, чому не спрацювала міліція і Служба безпеки?
По-перше, Гіркін знав усі плани, тобто були явні зрадники в керівництві міського відділу (міліції). Бо він мав інформацію про те, що цього ж ранку, 12 квітня, о 5-й годині, 40 міліціонерів в повному споряджені зі зброєю були відправлені в Донецьк. До цього у нас там БТР стояв, його теж відправили в Донецьк.
Тобто вони (бойовики) спеціально підгадали, коли частина міліціонерів поїхала, а друга частина не змогла їм чинити опір. Там було буквально п’ятеро чи шестеро патріотів, які зібралися у внутрішньому дворику, щоб дати відсіч, але заступник начальника міського відділу міліції Володимир Бєлянін, який в той час взяв керівництво на себе, заборонив їм чинити спротив.
Я так розумію, що були заплачені гроші, були зрадники в міському відділі [міліції] – і вони просто здали його.
Читайте також:
“Такі, як він, змінюють хід історії”. Другі роковини загибелі горлівського патріота Рибака
В Слов’янську було офіційно 134 загиблих. Офіційно. Але яка насправді цифра, ніхто не знає. Бо трупи ж ховали й неофіційно.
От у нас на кладовищі в Північному мікрорайоні (це центральне функціонуюче кладовище) є ціла алея могил, в яких бойовики своїх ховали. А є ж іще захоронення на інших кладовищах. У нас із дев’яти кладовищ тільки два функціонують, а сім – закриті. І от там теж ховали. І вивозили. Тому ніхто не може сказати точно, скільки загинуло.
Так. Родичі приходять. Свіжі квіти там з’являються.
Десь від 30 до 50 поховань. Вони вибрали собі (місце) одразу на в’їзді на кладовище, зробили цілу алею повз стіну, і рядком почали ховати.
Читайте також:
У мережу виклали “оглядову екскурсію” по мега-кладовищу сепаратистів у Донецьку. ВІДЕО
Ні, не спілкуюся… Є там куми, друзі, в тому числі серед інтелігенції, науковців. Після того як Донецьк окупували, десь півроку хтось приїжджав, хтось від’їжджав, були нормальні контакти. Багато людей не могли прийняти рішення, чекали, що або визволять, або якось воно «розрулиться». А потім, з весни 2015-го в розмовах з ними стала відчутною трансформація.
Я так розумію, як психолог, що якщо жити більше трьох місяців під впливом певного інформаційного посилу, то міняється оцінка всього того, що відбувається. І коли вони зараз навіть сюди приїжджають – по якісь виплати, ще по щось, – це вже інші люди, нема про що з ними розмовляти. Вони вже агресивно сприймають українську сторону, хоч раніше, ще півроку тому, багато з них мріяли про те, щоб повернути Україну.
І я, відверто кажучи, не підтримую ні з ким зараз контактів, бо це не тільки нецікаво, а ще й небезпечно для власного морального й душевного здоров’я.
Цей процес буде довготривалий – не місяць і не рік. Навіть якщо завтра російські війська відійдуть, ці маргінали-бандити також покидають зброю і кудись «розсмокчуться», людей треба буде дуже-дуже довго [повертати].
Треба буде [період окупації] множити на три – тобто якщо півтора роки окупація тривала, значить, чотири-п’ять років [потрібно на реінтеграцію]. Бо, на жаль, ті хто залишились там, вже підтримують те, що там є.
Ще якщо б ми зараз демонстрували успішну Україну, в тому числі й в економічному сенсі, то багато питань відпало б. На тому боці, окупованому, мають побачити, що у нас все добре, все відбудовується, відновлюється, йде якісний стрибок вгору. Тоді це буде легше зробити, інакше – дуже важко.
Так, так воно і буде, і це стосується всієї Донецької області… Це ж не тільки у Слов’янську «Опоблок» переміг – немає жодного міста в Донецькій області, де б переміг чисто проукраїнський кандидат. Всюди перемогли ті, хто або самі представляють «Опоблок», або є вихідцями з «Опоблоку», або перефарбувалися, або маскуються, або це якась гра.
Є соціологічне дослідження у [Фонду “Демократичні ініціативи”] Ірини Бекешкіної, згідно з яким лише 13% чи 15% слов’янців вважають Росію країною-агресором. І це я пов’язую з тим, що у нас дуже багато контактів з Росією. Хоч іде війна, гинуть люди. Зараз і зі Слов’янська багато хлопців служать в Збройних силах України, в [добровольчих] батальйонах. А все одно дуже багато людей їздять і в Крим, і в Росію. Автобуси регулярні, родинні зв’язки.
Взагалі, якщо озирнутися на 10-15 років назад, у нас же із цього регіону було легше доїхати до Москви, ніж до Києва. Москва, Ростов – оце основні маршрути були. На заробітки чи відпочинок, чи ще за чимось. І тому все одно люди не пов’язують Росію [з війною]…
Через ці зв’язки є ще проблема національної самоідентифікації. Бо десь за два покоління тому, у 50-60-х роках, Слов’янськ був суто українським містом. А потім почалася русифікація, і от через два покоління тут є проблема з ідентифікацією себе як українців, що це невід’ємна й повноцінна частина України.
Читайте також:
Через саботаж Концерну РРТ телевежу на Карачуні не встановлять до кінця літа
Нелегко дати відповідь на це питання. Існує така собі національна шизофренія. Як є білінгвізм, двомовність, так є і шизофренія в національній ідентифікації. Коли в тебе родичі в Росії, а ти живеш в Україні, а потім ті кажуть, що у вас не Україна, а Росія. Дивишся російське телебачення, а потім ідеш на площу, де наші патріоти виступають, або приходиш в бібліотеку, де виставка, що Слов’янськ – це Україна. Тому відбувається таке постійне роздвоєння в мізках. Але це в мислячих людей. А відсотків 30 населення (це передусім пенсіонери) собі взагалі питань не ставлять – вони жили в Радянському Союзі, там вони й живуть.
Олег Зонтов під час Революції гідності
Так. Офіційно десь під сорок тисяч, на папері. А проживають по факту приблизно 10 тисяч.
Проблем не виникало, навіть коли напливи [біженців] були. Коли в січні-лютому 2015-го евакуювали з Дебальцевого і Вуглегірська людей, Слов’янськ був вибраний опорним містом, через яке ішла ця евакуація. Тоді наші мешканці понесли на вокзал і їжу, і теплі речі, бо людей з-під бомбардувань вивозили автобусами, в чому вони були.
Я пов’язую це з тим, що люди, які самі пережили таку біду, можуть зрозуміти її. І хоч як би слов’янці ставилися до цієї ситуації, вони будуть допомагати. Тому багато людей (переселенців) живуть по квартирах навіть просто так (безоплатно).
Коли я був в.о., ми спілкувалися з Вадимом Чернишем, тодішнім головою Агентства з питань відновлення Донбасу, і нині він же міністр з питань окупованих територій. Якби це агентство працювало як воно повинно працювати, то було б добре. Але не було грошей.
Тому повинно бути профільне відомство, але воно повинно мати реальні важелі й реальні ресурси. А з іншого боку, виникнення цього нового міністерства служить підтвердженням того, що ця війна підходить до замороженого стану, як в Абхазії, Придністров’ї. І як би ми зараз не говорили про те, що завтра визволимо, деокупуємо, реінтегруємо, треба відверто визнати, що це – надовго.
Читайте також:
Інформаційна карта Донбасу: знищити монополію “ДНР” на правду
Олег Зонтов на Антикорупційному форумі в Харкові, 2016 рік. Фото з ФБ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
